Петро Тима: Хоча б символічне засудження Польською державою

акції «Вісла» просто необхідне

            Голова Об'єднання українців Польщі говорить відверто про неоголошене: українці Польщі все більше асимілюються, а «дружба народів» не така й солодка, як може видатися в затишному київському чи варшавському кабінеті.

Польсько-українська дружба іноді лишається платонічною, якщо не сказати віртуальною. Ділять не лише кордони, а й сумні ювілеї. Навесні цього року — 60-ті роковини депортаційної трагедії українців Польщі - акції «Вісла». І в Польщі, і в Україні проживає безліч людей, що постраждали внаслідок радянської імперської політики винятково через «національну графу». Злочини, вчинені за наказом Москви, яка відверто стравлювала народи, тепер мусять «розгрібати» політики з Варшави і Києва. Найгірше, коли державна справа залежить від провінційних «політиків», адже, попри всі декларації, українці в Перемишлі та львівські поляки досі перебувають заручниками місцевих магістратів, які саботують передачу клаптика землі чи будинку. «Ціна питання» — вартість трикімнатної квартири.

Про проблеми найбільшої (принаймнi з органiзованих) громади автохтонних українців поза Україною — наша розмова з Петром Тимою, головою Об'єднання українців  Польщі.

– Як почуваються українці у нинішній правоконсервативній Польщі?

– Фундаментальних змін у ситуації української громади не відбулося, проте деякі події порушують спокій. 2006 року їх було кілька — це наруга над пам'ятником Шевченку в містечку Білий Бор, пожежа у школі в Бартошицях, обмеження україномовних програм на радіо і, врешті, рішення про закриття програми «Теленовини» українською мовою. Лише у випадку з цією телепрограмою справа дещо прояснилася — передача залишилася, але виходитиме раз, о 7-й годині суботнього ранку. Найбільше ж хвилює зволікання у справі «Народного дому» в Перемишлі. І тут, на жаль, помітна зла воля з боку центральних і регіональних чиновників. Є й низка питань у Підкарпатському воєводстві, де шкутильгає діалог між державними органами і національними меншинами, котрі успішно діють в інших воєводствах (де працюють уповноважені у справах меншин). У прикордонні ставлення до українців часто насичене підозрами, інколи зверхністю. Проте не можна говорити про якийсь загальний наступ на українську меншину.

– Чому в Польщі зменшується кількість українців, які визнають себе українцями?

– Однієї вичерпної відповіді на це запитання немає. Причини різні: природна асиміляція, негативний стереотип українця в Польщі, слабкість українського лобі, замала активність України як держави, старіння громади, закостенілі форми роботи, еміграція та міграції молодих динамічних людей, економічні чинники. Список довгий. Деякі причини уточнюють у наукових дослідженнях, зокрема наявність у Польщі ненайліпшого стереотипу українця, хоча під час Помаранчевої революції відбулися значні позитивні зрушення. Інші проблеми, наприклад, рівень еміграції українців Польщі до «західнішої» Європи чи до Канади, виміряти значно важче. Зокрема лише в Торонто зараз проживає приблизно 20 тисяч емігрантів-українців із Польщі. Це, зрозуміло, має вплив на потенціал українства над Віслою та Одером. Є й суто економічні причини, зокрема високе безробіття у регіонах, куди 1947 року переселили українців. Економічні негаразди сприяють асиміляції, бо люди зайняті виживанням, а не клопотами про збереження мови і традицій.

– Чи вдалося з'ясувати, кому була вигідна наруга над пам'ятником Шевченку та підпал української школи?

– В інциденті з монументом зрозуміло: у молодиків напідпитку з'явилося бажання щось втнути, поблизу опинився пам'ятник, тож його і сплюндрували. Вандалів заарештовано, їх будуть судити. Зі школою у місті Бартошиці ще не все ясно. Нам передали висновки експертiв, згiдно з якими це був не підпал, а загоряння вiд необережностi. Ніби від цигарки, але так і не відомо, хто це зробив. Справа ще розслідується.

            – Чи відчувають польські українці опіку з боку України? Чи немає враження, що «материк» забув про цей український острівець?

– Ситуація неоднозначна, але не можна сказати, що про нас забули. Добре співпрацюємо з посольством України у Варшаві й консулами у Любліні, Гданську, Кракові. Натомість тривожать рішення українського уряду про припинення програми грантів МЗС. І йдеться не стільки про гроші! Йдеться про усвідомлення того, що Україна таки почала працювати з українською діаспорою й автохтонами, подібно до того, як це роблять інші країни. Цими коштами підтримувалися дуже корисні проекти, а тут прийшов 2007 рік і... як обухом по голові — звістка про закриття цієї програми. Після короткого періоду «нормальності» все ніби вертається на стару колію. Ми, польські українці, боїмося, що знову буде багато гарних фраз і мало конкретних справ. Призупинення програм МЗС — приклад поганої державної політики та ставлення до українства, на нас дивляться також наші співгромадяни-поляки. До того ж у Польщі перебуває чимало заробітчан з України — за даними фахівців, понад 100 тисяч, серед них чимало освічених людей з культурними потребами, якi теж варто підтримувати. Ми від цього рішення Кабміну не загинемо, проте імідж України постраждає реально. І, що найгірше, не лише серед діаспорного українства.

            – Які конкретні кроки, на вашу думку, мав би зробити Київ?

– Як повітря, потрібна чітка та продумана концепція підтримки закордонного українства. Не 10 відомств мають займатися дiаспорою, подекуди просто не знаючи, що придумали у сусідній організації. Не можна займатися діаспорою «трішки» чи за старими радянськими схемами. Мав би бути єдиний центр, з достойним бюджетом і штатом фахівців, який робив би це і професійно, і старанно. І це не утопія. У Польщі, наприклад, є дві основні установи - канцелярія Сенату, яка отримує й розподіляє кошти на польську діаспору в усьому світі, а також фонди. Вони теж отримують підтримку держави, працюючи злагоджено. У випадку України не так потрібні «масштабні заходи» — фестивалі чи шоу-програми раз на чотири роки, скільки співробітництво з професійним групами — журналістами, науковцями, дрібними підприємцями. Вкрай необхідна робота з дітьми та молоддю.

            А найбільше ми потребуємо успіхів України — в економіці, демократизації, спорті, культурі. Постсовєтська Україна з усіма її нинішніми негативами нікого не приваблює, навпаки, розкол між діаспорою та Україною ростиме, прискорюючи асиміляційні процеси. А от модернізована, активна Україна перебуватиме з українцями за кордоном у постійному діалозі. Цей діалог Київ має підтримувати щоденно, а не займатися окозамилюванням від одного офіціозу до іншого.

– Чому ж досі не розв'язана проблема Українського дому в Перемишлі?

– Причини різні. З одного боку, провина на боці польської влади — як державної, так і самоврядної: вона не схотіла піти назустріч українській громаді й серйозно поставитися до проблеми ліквідації наслідків операції «Вісла». Цей будинок — певний символ українських депортацій 1944—46 років до СССР та операції «Вісла» 1947 року. Українці внаслідок примусових переселень втратили, крім іншого, і все громадське майно. Ми ж зараз домагаємося повернення у власність всього-на-всього одного будинку, котрий конфіскували 1947 року, і проблем не мало би бути, адже він і так використовується українцями Перемишля фактично з 1956-го. I є ціла низка причин, відомих владі, через яку він повинен повернутися громаді. Цю справу фактично узалежнили від подібної у Львові, пов'язаної з Польським домом. З iншого боку, також є вина української влади. Наразі схвалили схему обміну «дім за ділянку», себто збудований Український дім у Перемишлі в обмін на ділянку для побудови Польського дому у Львові. Але справа буксує. Цей обмін, якщо справді є добрі наміри сторін, вартувало б реалізувати насамперед для блага, спокою та честі обох громад. Хоч як це прикро, українці у Львові, а поляки у Перемишлі озираються одне на одного: хто ж «здасться» раніше? І можу констатувати: від офіційно задекларованих обома сторонами гарних слів до справжнього розуміння дорога далека.

– Тобто ця проблема повністю узалежнена від аналогічної у Львові з Польським домом?

– Справа неофіційно сформульована саме так: без поступок львів'ян не підуть на поступки і поляки. Це брутальна правда, але ж не ми, українська громада, її придумали. Та саме ми, на жаль, стаємо її заручниками. Не знаю, чи це ще політика, чи вже диктат і принцип певного заручництва. Це ж дві різні проблеми — домагання польської громади Львова, які, на мою думку, треба задовольнити, і справа «Народного дому» в Перемишлі. Варто замислитися: чи завжди мета виправдовує засоби, і чи всі ми, поляки й українці, котрі живуть поза Перемишлем і Львовом, не програємо від цих ігор? Замислімося, чи замість нормальної дружби і співпраці, про яку роками торочать на найвищих щаблях, ми в реальності не крутимо дулі, накопичуючи лишень негативний капітал?

– Пане Петре, можливо, варто провести спільну сесію міських рад із цього приводу?

– Як показує досвід вирішення проблем у Перемишлі (йдеться про повернення будинків УГКЦ, Єпископської палати, проведення фестивалів української культури. - ред.), місцева влада доволі цинічна. Вона хоче мати і зиск, вперто чекаючи, допоки державні центральні органи компенсують із бюджету «втрату» цього майна. Водночас хоче і патріотично виглядати перед виборцями, нібито виступаючи на захист прав поляків у Львові. А от, як свідчить досвід Личаківського кладовища, жодні засідання місцевих рад не просувають уперед українсько-польських спірних питань. І навіть навпаки. Було вже доволі багато часу, аби провести ці засідання, ухваливши обома радами бодай декларацію намірів, але цього не зроблено досі.

– Яка ситуація з відзначенням 60-х роковин акції «Вісла»?

– Ми готуємо програму відзначень. Центральні заходи плануються на 28—30 квітня у Перемишлі. У програмі заплановано міжнародну історичну конференцію, концерт-реквієм, виставки книжок, церковні заходи, огляд документального кіно й телерепортажів, присвячених українсько-польським відносинам. Проте не сплять і ті, хто вважає, що масова депортація 1947 року  була позитивним явищем. Наприкінці лютого в Перемишлі за сприяння влади воєводства та міської влади планується конференція, де ще раз намагатимуться виправдати акцію «Вісла». Тому ми плануємо звернутися до найвищої влади Польщі, аби ухвалили заяву в цій справі, бо ж скільки можна заперечувати, що колективна відповідальність, покарання людей без судових вироків лише за національною ознакою, депортація і свідоме нищення культури не було «цивілізаційним благом» для українців. На жаль, подібні погляди подекуди і надалі висловлюють навіть науковці!

– Чи мав би приїхати на урочистості до Перемишля Президент Віктор Ющенко?

– У нас, українців і поляків, є унікальна нагода закрити суперечки навколо історичних трагедій, і це могло би відбутися, якби обидва президенти зустрілися в Перемишлі, засудили акцію «Вісла», допомогли і українській громаді Польщі, і полякам, які живуть на прикордонні, перегорнути сумну сторінку, зосередившись на перспективі. Символічні жести необхідні. Й бажано, аби їх зробили саме президенти. І ці роковини — найкраща нагода, щоб поставити крапку над «і», зло назвати злом, віддати шану жертвами, а історію залишити історикам. Участь панів Ющенка та Качинського, отже, є дуже бажаною і очікуваною.

– Чи передбачені чергові вибачення з польської сторони? Чи вони потрібні, адже попередній президент Александр Кваснєвський і Сенат уже «вибачалися»?

– Насправді вибачення не було. Сенат — лише одна палата парламенту — засудив акцію «Вісла», проте далеко не всі політичні сили це визнають. Натомість президент Кваснєвський звернувся 2002 року до учасників історичної конференції, висловив оцінку депортації, але не вибачився перед громадянами Польщі, яким держава заподіяла кривду. У 55-ті роковини 2002 року справді була ідея, щоб президент Польщі відвідав Перемишль, усвідомивши українську травму 47-го року. Тоді ж велися і переговори, але хтось з президентського оточення порадив протилежне. В ситуації ж, коли деякі польські середовища — як праві, так і ліві — заперечують зло акції «Вісла», символічне засудження її від імені Польської держави просто необхідне.