З серпня 1990 р., коли Верховна Рада УРСР вже проголосила Дек­ларацію про державний суверенітет України (це було 16 липня того ж року) і в Україні точилася тяжка боротьба між прихильниками збере­ження совітської наддержави і патріотичними, рухівськими силами, які закликали валити „імперію зла", Сенат Польщі засудив Акцію „Вісла", визнавши, що в ній „застосовано властиву для тоталітарних режимів засаду колективної відповідальності". Це була не лише об'ява честі й совісті поляків, а й моральна допомога в складний час українському народові, який готувався остаточно скинути із себе ко-муно-московське ярмо і використав ухвалу Сенату у своїй боротьбі за державну самостійність.

Як голова Комісії в Закордонних спра­вах Верховної Ради я готував Заяву нашо­го тоді ще формально радянського парла­менту у відповідь на ухвалу Сенату Поль­щі. В тій Заяві писалося: „Верховна Рада УРСР висловлює переконання, що завдя­ки спільним зусиллям українці й поляки подолають наслідки трагічної минувшини і започаткують новий етап у взаєминах між нашими народами і державами". Це було ще за рік до проголошення україн­ської державної незалежності, але ми ро­зуміли ухвалу Сенату Польщі як доку­мент, що передбачає державні стосунки між українцями й поляками.

Ми тоді вважали і тепер так вважаємо, що Акція „Вісла" була санкціонована центральними радянськими політичними органами. Комуністичний уряд Польщі мав благословення на цей злочин від ста­лінської Москви, яка по війні й особливо 1947 року зазнавала ударів з боку Україн­ської Повстанської Армії й займалася де­портацією сотень тисяч галичан і волиняків на Сибір. Примусове переселення 150 тисяч українців Закерзоння з їх споконвічно етнічних територій на землі Пів­нічної та Західної Польщі було, крім усьо­го іншого, підтримкою сталінської політи­ки, яка прагнула підрубати українство, розпорошити націю, що під час і після Другої світової війни вела збройну бороть­бу за свою державу.

Українська Повстанська Армія, створе­на як відсіч українського народу гітлерів­ським окупантам, уславлена героїчними бойовими діями проти більшовицького поневолення України, воювала і на тери­торії окупованої німцями Польщі, і тоді, коли Польща змушена була стати васалом Москви. В цій партизанській війні було пролито немало невинної української і польської крові.

Армія Крайова й УПА не зуміли об'єднатися, хоч окремі їхні спільні акції були. Збройне протистояння патріотично настроєних українців і поляків у часи Другої світової війни й після неї було найжахливішою помилкою обох сторін, та було б ще гіршою помилкою, якби вони сьогодні піддалися нашептам диявола помсти і своїми божевільними діями під­ривали колосальні досягнення порозу­міння, єдності між українським і польсь­ким народами, між нашими державами.

Те, що комуністичні польські правителі ненавиділи УПА, можна зрозуміти, але неможливо збагнути тих польських пат­ріотів, які, проливши свою кров за на­ціональну суверенність своєї країни, ви­борюючи в прислужників Москви сучасну демократичну Польщу, нездатні віддати належну пошану українським воїнам, які вмирали за ту Україну, яка сьогодні є найбільшим приятелем Польщі, її опорою на Сході.

Великий стратег українсько-польського порозуміння Єжи Гедройц, один з перших ініціаторів відзначення 50-ї річниці Акції „Вісла", писав: „Долі українського та польського народів у століттях переплели­ся, утворивши нерозривний вузол. То століття незмірно криваві, позначені ко­зацькою війною, уманською різнею, навзаємним вирізанням у часи останньої війни, закінчуючи операцією „Вісла". („Культура", N° І, 1995). Як бачимо, Гед­ройц причисляв Акцію „Вісла" до най­тяжчих трагедій спільної українсько-поль­ської історії. Але він же розумів, що во­рожі українсько-польські взаємини ніко­ли, ні разу не принесли користі ні польсь­кому, ні українському народові, а всі пе­ремоги тієї чи іншої сторони були шкідливи­ми, майже згубними для обох народів. Гедройц заклав основи нової польської політики щодо України, яка почала реалізовуватися ухвалою Сенату Польщі що­до злочинності Акції „Вісла".

Українці в Польщі не були задоволені ухвалою Сенату про Акцію „Вісла", в якій згадка про УПА прочитувалась як виправ­дання промосковському польському ре­жимові. Вони збиралися на віча й конфе­ренції, обговорювали цей злочин і спра­ведливо вимагали, щоб і Сейм Польщі визнав Акцію „Вісла". Юрій Рейтта, Мирон Кергичак звернулися до голови Сей­му В'єслава Хжановського з Петицією у справі ліквідації наслідків Акції „Вісла". В тому обширному документі подано глибо­кий аналіз Акції „Вісла" і запропоновано ряд правових засад, на підставі яких Польська держава мала відшкодувати пе­реселенцям втрату їхнього майна, повер­нути на рідні землі тих, хто цього забажає.

Пан В'єслав Хжановський відписав ук­раїнцям приблизно так: "Я передаю вашу Петицію на розгляд Сеймової Комісії Суспільної Політики і до Комісії національ­них та етнічних меншин". Там ота Петиція пе­ребуває досі без відповіді.

Державні діячі України також висловлюва­ли потребу осуду Акції „Вісла" з боку Сейму Польщі. 13 січня 1993 р. Леонід Кучма (тоді прем'єр українського уряду) в розмові з пре­м'єром польського уряду Ганною Сухоцькою ставив питання про визнання Сеймом Польщі злочинного характеру Акції „Вісла". Пані Сухоцька згадує: „Я прем'єрові (Кучмі) не сказала, що уряд осудить Акцію „Вісла". Я повідомила, що польський уряд буде об'єк­тивно виясняти справу Акції „Вісла", і того ж вимагаємо від пана прем'єра в стосунку до того, що діялося з поляками на Волині, За­хідній Україні". За роки, що минули від цієї розмови, сталося все, що тоді вимагала пані Сухоцька від пана Кучми. Українська сторо­на покаялася за різню на Волині, посприяла відбудові цвинтаря „Орлят" у Львові, віддала польським громадам в Україні десятки римо-католицьких костелів, які тепер уже відбудо­вані і сяють хрестами.

Сучасні взаємини України й Польщі від­значаються розумінням обидвох сторін тієї правди, що її висловив ще Тарас Шевченко, а потім повторив Юзеф Пілсудський: „...Упа­док Польщі — це водночас упадок України і навпаки". Чимало вже досягнуто у сферах політичного, економічного та культурного співробітництва, створено настрій добро­сусідського приятельства, який домінує в се­редовищі українських і польських інтелекту­альних еліт. Щось більше як співробітництво відчуваємо в миротворчій службі українсько-польського батальйону в Косовому, в діяль­ності наших представників у Парламентській Асамблеї Ради Європи, в загальній і повсюд­ній підтримці України, яку надають нам по­ляки в інстанціях Європейського Союзу і НАТО.

Знаменним фактом у цьому дусі є осуд Ак­ції „Вісла", схвалений Сеймиком Вармінсько-Мазурського воєводства 24 квітня цього року. „З нинішньої історичної перспективи, - читаємо в його ухвалі, — Акцію „Вісла" як переслідування цивільної людності треба не лише засудити, а й визнати за незгідне із най­головнішими людськими та громадянськими правами". Чи може цей благородний факт послужити прикладом для сейму Польщі? Не знаю, але Вармінсько-Мазурськрму Сейми­кові від імені Української Всесвітньої Коор­динаційної Ради висловлюємо глибоку вдяч­ність.

Україна переповнена вдячністю до польсь­ких політиків, які зробили найбільше для того, щоб загальноєвропейські парламенти та парламенти окремих країн визнали голодо­мор в Україні 1932—33 рр. геноцидом, орга­нізованим комуністичною диктатурою СРСР проти українського народу.

Громадськість України і громадськість Польщі щойно пережили спільну велику радість з нагоди здобуття права провести 2012 р. спільно на стадіонах України й Польщі світо­вий футбольний чемпіонат.

Але, прочитавши в „Газеті Виборчій" від 27 лютого цього року про те, що комба-танські кола Польщі планують збудувати у Варшаві „макабричний пам'ятник" жертвам УПА, я подумав, що кровожерний упир ми­нулого оживає і прагне умертвити все, що до­сягнуто словом і ділом мислячих, видатних українців і поляків.

Я пригадав собі, як Єжи Гедройц відпові­дав учневі українського ліцею з Білого Бору 2000 року на питання про те, чи можливо ви­будувати між українцями й поляками поєд­нання на зразок польсько-німецької єдності. Редактор „Культури" сказав: „Я перекона­ний, що таке поєднання відбудеться на осно­ві спільного інтересу. Воно постає з велики­ми труднощами, бо суспільство ще пам'ятає різанину на Волині. Але то мусить минутися. Візьмімо німецький приклад. Море крові було значно більше, але однак дійшло до спів­праці з німцями. Чому не може так статися в стосунках з українцями. Тут діють погляди психологічні. Поляки мають комплекс нищості щодо Заходу і комплекс вищості щодо Сходу, і це утруднює відрегулювання тих взаємин". Думаю, геніальний Гедройц занад­то узагальнив, адже 150 видатних поляків, а серед них перший прем'єр нової Польщі Тадеуш Мазов'єцький, колишній міністр За­кордонних справ Броніслав Геремек, Богуміла Бердиховська та багато інших політиків, журналістів, громадських діячів, які підписали заяву проти згаданого пам'ят­ника, — це люди, що в них не було й немає комплексу вищості щодо України. Вони та­кож пам'ятають Волинь, як і ми пам'ятаємо Кодню, пацифікацію, Березу Картузьку, ук­раїнські села, спалені фольскдойчерами польського походження, пам'ятаємо табір у Явожно, де було ув'язнено 3870 невинних ук­раїнців, які гинули на тортурах і з голоду, пам'ятаємо Павлокому, але що з того? Пам'ять дається розумним людям насампе­ред задля того, щоб визнати свої гріхи і не сподіювати в майбутньому того, що було вар­варським і злочинним. З навзаємних історич­них, мстивих скарг і нарікань, з ненависті й сліпого озлоблення до іншого народу ми не збудуємо щастя для своєї нації, а тільки роз'ятримо рани, які вже почали загоювати­ся.

Нам важко вважати патріотами Польщі тих поляків (на щастя, їх небагато), які нездатні поставити вище сучасні спільні українсько-польські інтереси над своїми заскорузлими в ненависті до України жорстокими погляда­ми, їхнє постійне звинувачення Української Повстанської Армії як нібито фашистської військової організації сприймається нинішніми комуністичними силами в Ук­раїні як аргумент проти нашої державності, як агітація за повернення нашого народу на­зад, у безодню неволі, де ми вже були понад триста літ. Вже одного разу польська шляхта штовхнула нас в обійми „старшого" брата, чи ж хочуть справжні патріоти Польщі на почат­ку XXI ст. повторити „подвиг" своїх недале­коглядних предків із 1654 року?

Ми, українці, відзна­чаємо печальні роковини Акції „Вісла" не для того, щоб наново оскаржувати поляків за той злочин, і не для того, щоб вимагати від польської сторони вибачен­ня (це вибачення, хай не в прямій формі, але звучало вже на устах польських політиків, зокрема, в слові президента Александра Кваснєвського), а для того, щоб ясно усвідомити, які загрози нам і полякам може накликати злобна пам'ять квазіпатріотів, і які справді нові, життєтворчі перспективи дає нам справжня національна пам'ять, яка не іде­алізує свій народ, а заперечує і відкидає його помилки во ім'я таки його ж мудрого й вели­кого майбутнього.

Це ще одна нагода сказати нам: вибачаємо і просимо пробачення. Це також нагода по­клонитися українській громаді в Польщі, тим переселеним єдиномовним братам нашим, які знайшли в собі сили, щоб заснувати на новому місці свої господарства, побудувати свої храми, свої школи, і тим мужнім характерам, що, незважаючи на перепони, повер­нулися в свої рідні сторони. За мого перебування на посаді посла Ук­раїни у Варшаві я часто зустрічався з випад­ками, коли польська влада не тільки не допо­магала, а й перешкоджала повертатися укра­їнцям із прибалтійських воєводств у південні регіони, де жили їхні батьки. Я хотів би знов, уже в ранзі гарячого прихильника українсь­ко-польського порозуміння, звернутися до польських урядовців, щоб вони сприяли всім, хто хоче повернутися на ту землю, де стоять хрести над могилами їхніх предків. Ліквідація наслідків Акції „Вісла" не закінчена, а добра воля уряду Польщі, спрямована на остаточне завершення ліквідації тих наслідків, працю­ватиме на глибоке, незнищенне українсько-польське єднання.

Мені прикро, що сьогодні в Польщі пові­ває морозним вітром на живі, весняні паро­стки українсько-польського братерства. Був­ши послом України в Польщі, я вів перего­вори із владою Перемишля про повернення українській громаді міста Народного Дому, збудованого за кошти українців ще напочатку XX ст., про відновлення назв вулиць, які здавна, і навіть за часів Пілсудського носили імена Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Уляни Кравченко. Я мав свої, індивідуальні аргументи для цього. З моєї ініціативи влада Києва додала до вулиць Коперніка, Словацького, Міцкевича ще вулицю Яросла­ва Івашкевича, а в Дніпропетровську моїми стараннями названа одна з центральних ву­лиць іменем Юліуша Словацького. Мені вла­да Перемишля пообіцяла зробити все, що я просив. Одначе досі не виконано нічого. На­родний Дім українцям не віддано, вулицям українських назв не повернуто. Жаль!

У Перемишлі, в костьолі босих кармелітів, на стіні було поміщено образ орла, символ Польщі, який побиває одним крилом фаши­стську свастику, а другим — герб Ук­раїни Тризуб. Я наполіг на тому, щоб Тризуб зняти з того принизли­вого для нашої держави зображення. Тризуб зняли, але замість нього з'явився напис, який звинувачує „банди УПА" в злочинах проти польського народу. Багато подібних таблиць з'явилося в римо-католицьких храмах Польщі. Це страшно, ко­ли християнські святині стають реч­никами ненависті до будь-якого на­роду. Це страшно, коли польські храми стають історичнми музеями, в яких українсько-польська ворожнеча висвітлюється таким чином, щоб усю провину за нашу криваву минувшину звалити на українців. Не дай Боже, щоб українські церкви по­чали в такому ж дусі відповідати польським костьолам!

23 червня 2001 року Папа Римсь­кий Іван Павло II у Києві говорив: „Найвищим нашим бажанням, яке випливає з нашого серця, є те, щоб давні помилки не повторилися в буцущині... Пам'ять минулого не повинна бути сьогодні перешкодою для навзаємного пізнання, яке повинно сприяти братерству і співробітниц­тву".

Отже, ми відзначаємо роковини Акції „Вісла" задля того, щоб історична пам'ять наша була очищена від жадоби помсти і крові, щоб українсько-польське братерство розвивалося й міцніло як запорука нашої спільної європейської, демократичної, національно-державницької майбутності.