Актуальні проблеми українства

Інтерв’ю з заступником Голови УВКР,

Генеральним секретарем Світового Конгресу Українців

Віктором Педенком

            Цими днями заступник Голови УВКР Віктор ПЕДЕНКО прибув з Канади до Києва. Розмова з ним стосувалася важливих проблем українського сьогодення.

– Як сприймають українці Канади та США політичну ситуацію в Україні?

– Українці Канади й Америки надзвичайно зацікавлені подіями, що відбуваються в Україні. Хоча ми занепокоєні кроками деяких політичних сил, проте всі події сприймаємо як свідчення демократичного розвитку української держави. Головне, що всі проблеми сьогодні вирішуються спокійно, цивілізовано, без силових втручань.

Всі ми говоримо і про необхідні зміни в українському законодавстві, недоліки якого і призвели до ситуації, що склалася. Закордонні українці звикли вже до українського політичного процесу та чекають на його завершення. Взагалі дотримуюся думки, що політичні проблеми є справою виключно внутрішньодержавною. І політичні партії, які будуть брати участь у нових виборах, мають врешті переглянути Основний Закон держави і внести до нього зміни, на основі яких і буде призначено дату виборів.

– Яка форма правління, на Вашу думку, має бути в Україні – президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська республіка?

– Це залежить від того, якими політичними і законодавчими шляхами хоче йти Україна. Справді, є два вибори, але обов’язково це має бути демократичний лад, а не тоталітарний, який ми можемо спостерігати в сусідів України, де президенти часом поводять себе далеко не демократично. Парламентський вид правління більше відповідає, наприклад, Канаді, де ми обираємо депутатів, які захищають наші інтереси в парламенті. Україні при виборі необхідно врахувати перспективи вступу до Європейського Союзу, визначити, яка практика більш властива цьому згуртуванню держав. Також варто проаналізувати, що буде оптимальнішим для вирішення всіх українських проблем не лише сьогодні, а й в майбутньому. Вибір України обов’язково залежатиме від того, якими буде український парламент і український президент.

– У цьому році святкується річниця Світового Конгресу Українців. Які плануються заходи з цього приводу? Чого чекає Конгрес від України?

– Я вже десять років займаю посаду Генерального Секретаря СКУ, тому добре знаю і відчуваю, що відбувалося і відбувається в ньому. Скажу, що святкування розпочалося великим бенкетом в Торонто, на якому були видатні гості з України та екс-керівники СКУ. Наступний захід заплановано на листопад. Це буде наукова конференція, присвячена 40-літтю СКУ. На ній будуть розглянуті питання, які турбували українців ці 40 років, шляхи їх вирішення, успіхи і невдачі. Друга частина конференції стане поглядом у майбутнє: а що ж ми надалі мусимо робити, якими дорогами йти. Визначені дороговкази і спрямують нашу подальшу роботу. Окрім того, ми плануємо провести щорічні ради директорів Конгресу, призначені на 20-21 серпня в м. Донецьку.

Від України ми чекаємо, щоб пан Павличко, як і голови інших організацій, що працюють із діаспорою, а також представники Міністерства закордонних справ України висловили свою оцінку нашої роботи, запропонували актуальні вектори діяльності СКУ, аби спільно ми діяли більш успішно. Раді будемо, якщо і Президент України долучиться до святкування ювілею.

– Як Ви оцінюєте рівень  взаємодії  українських організацій із діаспорними?

– На мою думку, адміністративно ця взаємодія відбувається на досить високому рівні. Проте необхідно поглиблювати практичну її сторону. Я завжди говорю українським дипломатам і членам Конгресу, що ми маємо прислухатися один до одного, щоб ми всі були однаковими, а не так, що українська сторона говорить одне, а українська діаспора – зовсім протилежне. А світ бачить, що з нашим народом і нашою державою не все гаразд, бо не можемо в один голос щось сказати.

Також хочу вкотре наголосити, що Україна повинна ефективніше використовувати потенціал своєї діаспори. Понад 20 мільйонів нас, українців, розкидано по всьому світу! Кожна громада має власні здобутки за час перебування за межами Батьківщини. І цим досвідом варто ділитися. Особливо це стосується правових питань. Прикладом ефективного обміну досвідом є співпраця з суддею Богданом Футеєм з Америки. Його думки часто використовує українська сторона, оскільки він може прогнозувати подальший розвиток тієї чи іншої політичної ситуації. Є площина українського знання поза межами України, яка є надзвичайно важливою для розвитку держави. Свідченням цього може бути ефективна робота дорадчої групи в Канаді, яку зібрав колись посол Юрій Щербак. До неї входило багато видатних українських діячів діаспори, брав участь у її роботі і я. На зібраннях ми обговорювали різні актуальні проблеми, висловлювали свої думки, завдяки чому пан Щербак, представляючи інтереси України, будував свою роботу на справді важливих питаннях. На жаль, внаслідок зміни в українському представництві цей осередок розпався. Проте він подав приклад вдалої співпраці, який можна використовувати й надалі.

–  Українські громади яких країн сьогодні є найбільш вразливими і потребують особливої уваги з боку України?

– Однозначно це громади тих держав, які мали довгий історичний зв’язок з Україною, тобто сусідніх країн – Росії і Польщі. Там назріло багато питань, які потребують спільного вирішення. От нещодавно відбулося відзначення роковин акції "Вісла", а тепер наближається 75-річчя Голодомору. Україна прагне, щоб Голодомор було визнано в світі геноцидом української нації, а Російська Федерація має інший погляд на це. Актуальною є проблема величезної діаспори цієї країни, бо 10 мільйонів українців – це більше, ніж населення всієї Прибалтики. Ця громада має свої потреби, задоволення яких передбачено і міжнародними, і двосторонніми договорами про національні меншини. А чи Російська Федерація забезпечує їх?

Також варто зосередити увагу на країнах, де оселилися уже мільйони українських емігрантів, – це Італія, Португалія, Іспанія, де мешкає теж чимало наших громадян, але не вироблено відповідного міждержавного законодавства для підтримки мігрантів. Якщо не буде жодних дій з боку України, може статися так, що той потенціал українства, який зараз за кордоном, так і лишиться там. А цього допустити не можна.

– Чи справді гостро постав конфлікт старої та нової хвиль української міграції?

– На мою думку, слово конфлікт є недоречним у цьому випадку, оскільки проходить закономірний процес зближення цих хвиль, які нібито однакові, проте мають деякі риси, які їх різнять. До прикладу, візьмімо воду, яка витікає з прісноводної ріки і впадає в солоний океан. Спершу відбувається бурхлива реакція, та з часом ця вода змішується. Так і тут: немає конфлікту, просто поки що відрізняються стиль життя, потреби, причини, через які ми опинилися за кордоном. Проте згодом, як та прісна вода, четверта хвиля, як і всі попередні, увіллється в це нове середовище, і ми станемо одним цілим. Наприклад, третя хвиля, до якої належу і я, потрапила в Канаду 1948 року. До неї входять переважно ті люди, які після війни опинилася в німецьких таборах, а тоді змушені були виїжджати в Америку й Канаду. Там уже були українські організації, українські церкви, але між нами і тими українцями, які вже жили там, теж була різниця поглядів, але сьогодні ми не відчуваємо жодних розбіжностей. Так і четверта хвиля згодом матиме ті ж потреби, що й у решти, бо їхні діти, як і мої діти, будуть ходити до одних шкіл, будуть виховуватися в тій самій культурі – канадській культурі.

– Як Ви ставитеся до проблеми розколу українських громад за кордоном і які бачите шляхи її розв’язання?

– З одного боку, я зацікавлений у тому, щоб українських організацій було якнайбільше. Можна взяти приклад тієї ж Канади: центральним органом українців тут є Конгрес українців Канади (КУК), а до нього входять десятки інших організацій. Кожна з них виконує різні функції: одна займається питанням розвитку молоді, інша – шкільництвом, ще інша – спортом, церквами тощо. І я схвалюю таку систему розподілу громад за функціями. Та, на жаль, в інших країнах українські громади справді розколюються на дві, а то й три осередки, а головна цьому причина – в егоїзмі й амбіціях окремих особистостей. Якби вони, відділяючись, брали на себе окрему ділянку роботи, а не дублювали завдання вже діючих, це була б одна справа. Проте відбувається інакше, як-от у Німеччині: там раніше була одна сильна організація в Мюнхені, яка і зверталася до уряду від імені всього українства Німеччини. Зараз же вони не мають такої головної організації. Я був там і закликав їх об’єднуватися, гуртуватися, бо всі уряди європейських держав дають допомогу тільки центральним організаціям. Та якщо їх буде не одна, а тридцять!.. Білорусь стукає в двері нашої організації вже декілька років, та ми можемо прийняти від українців цієї країни лише одну організацію, так як і від величезної Росії до складу СКУ входить лише одна – ОУР. У Білорусі таких осередків шість, і кожна претендує на першість. Коли ми роз’єднанні, ми слабкі! Хай буде взірцем Канада, яка змогла утриматися від розколу. Там одна центральна організація, один провід.

Проте є одна держава, якій би я рекомендував подумати про створення декількох осередків, - це Російська Федерація. На такій величезній території не може бути єдиний центр, хоч українці там і прагнуть до цього. Саме тут варто було б утворити 4-5 осередків, яких об’єднувала б одна парасолькова організація.

Таке моє бачення цієї проблеми.

–  Які Ваші побажання для УВКР?

Інтерв’ю підготувала
прес-секретар УВКР
Віта Таран