Без міфів і легенд

РОСІЯНИ  Й  УКРАЇНЦІ  В ІСТОРИЧНІЙ   РЕТРОСПЕКТИВІ

(I частина)

         Минуло 15 років української незалежності, Москва й Київ поступово, з труднощами, звикають жити як добрі сусіди. Але дотепер   багато росіян запитують: "А чому окремо?". Сторіччями ж  українці, білоруси й росіяни  проживали разом. Це їм здається аксіомою. І цьому важко заперечити, хоча хочеться нагадати, що краще все-таки дружити, проживаючи в окремих квартирах.  Але справа, звичайно, не тільки в цьому. Нижче я постараюся показати, що українська незалежність - продукт тривалої боротьби народу за власну державу. За  цю ідею, що ніколи не вмирала, віддавали своє життя кращі представники народу. Офіційна пропаганда в минулому зуміла втлумачити багатьом, що  національно-визвольна боротьба була необхідною для всіх народів, тільки не для українського (?). Критерієм істини є, як відомо, практика. В 1991 р. 92 відсотка жителів України проголосували за незалежність, про яку їм раніше не дозволялося мріяти. Здавалося б, із цими реаліями необхідно змиритися й учитися будувати добросусідські відносини, зберігати й зміцнювати той позитивний потенціал, що був накопичений у минулому.    

    Як же нам підготувати виросле за роки незалежності молоде покоління людей в обох країнах  до толерантного сприйняття один одного?   В Україні молоді  люди поступово позбуваються  комплексу "малоросійства" й, м'яко кажучи, з подивом слухають коментарі лютого поборника повної й остаточної незалежності Росії від України М.Леонтьєва.  Але не тільки він приклав руку до створення негативної постаті українця.  Цитую узагальнення Е.Давидова (Русский журнал, 2001 р.):  "Росіянам типовий мешканець України рисується недалеким, ледачим, ненажерливим, скупим, із пляшкою смердючої горілки в одній руці й шматом сала - в інший". Не кажу про анекдоти, які спеціально розповідаються на квазіукраїнській мові.  А от ще уривок з незалежної газети "Русская мысль", що видається в Парижі. Кілька років тому у ній з'явилися статті А.Горяніна за назвою "Два листи російському інтелігентові про Україну". У першому листі він пише: "Як не гірко усвідомлювати, але  російська інтелігенція в більшості сліпа й глуха до України, до її історії, культури, до української правди  і її болю. Не те, щоб хто-небудь почував до України ворожість, - я таких не зустрічав, - однак немає інтересу, украй мала поінформованість.... Однак це не заважає їм висловлюватися про Україну, її мову,  про все українське зневажливо. Якби  я був українцем, мені такого відношення було б  досить, щоб  всією душею бажати віддаленню від Великоросії".  Скажу, слідом за А.Горяніним: «Як не гірко мені спостерігати подібне, але змушений, на жаль, підтвердити зроблений їм діагноз». Як же змінити ситуацію на краще? Насамперед, ми повинні навчитися чути один одного, одержувати об'єктивну інформацію

     Тема української мови  особливо болюча для людини, знайомої із численними заборонами на її вживання.  "Немає мови - немає народу!" - говорять класики. Тому завжди так люто шовіністи боролися проти української мови. Зовсім недавно в солідному урядовому журналі "Російська Федерація" можна було прочитати про те, що така мова тільки створюється. Хочу завірити всіх, що українська мова по словниковому запасі не поступається російській й існує не менший час. Вона - не продукт спотворення російської мови або змішування  з польською, - так написано у висновку Російської Академії наук у далекому 1905 р., зробленому на запит російського царя Миколи ІІ.

    Ці й інші непорозуміння випливають із нашого історичного минулого, яке багато в чому вимагає об'єктивного перегляду й вдумливої, зваженої оцінки. Тому досить актуальною проблемою для збереження добросусідських відносин між нашими народами вважаю необхідність науково обґрунтованого й погодженого підходу до нашої спільної історії. У ній можуть бути розбіжності в оцінках окремих подій й особистостей, але ми зобов'язані, нарешті, позбутися  міфів, що ображають достоїнство сусіда. 1000-літня історія наших народів тривалий час протікала різними шляхами, мала серйозні розгалуження, які, в остаточному результаті, позначилися на менталітеті, звичаях, культурі. "Україна - не Росія", як про це недавно сказав  росіянам  екс-президент Л.Кучма.

Слов'яни  Древньої  (Київської)  Русі

     У Російській імперії й СРСР вести наукові дослідження  з української проблематики не дозволялося. Автор єдиної книги  "Заборона українства, 1876 р." Ф.Савенко  (Харків, Київ, 1930 р.) незабаром зник у злопам’ятні 1937-38 рр. Протягом  століть  на теренах імперії створювалися безглузді міфи, що переслідували єдину мету: сприяти найшвидшій асиміляції українців як етносу.  І як завжди використовувався штамп: "Україна й українці - продукт польської й австрійської інтриги, яка використала далеку від народу групу українських націоналістів для розколу єдиного тіла великої російської нації". Такий підхід і сьогодні має широке поширення в російському суспільстві й еліті, хоча й входить у суперечність із реаліями. Про це пише у своїй книзі "Україна - не Росія" екс-президент України Л.Кучма "Судячи з того, як нам викладали історію, Україна з'явилася на світ з єдиною метою: якнайшвидше   возз'єднатися з Росією. Причому з'явилася безпосередньо перед возз'єднанням".

   У той же час деяке поширення отримали наукові дослідження з історії українства за кордонами Росії. Цікаві відомості можна зачерпнути, наприклад, з публікацій закордонної Російської Православної Церкви (РПЦ). При уважному читанні відомих російських істориків (Н.М.Карамзіна, С.М.Соловйова, В.О.Ключевського) також можна знайти аргументи проти згаданого штампу про польську й австрійську інтригу. Рідкісне наукове видання "Українське питання в політиці влади й російській суспільній думці (друга половина XІX  століття)" випустив в 2000 р. у С.-Петербурзі історик А.І.Міллер. Автор відзначає два способи показати історію російсько-українських відносин. Крім згаданого штампу про польську й австрійську інтригу, він робить акцент на  іншому підході, який проголошував: "Українська нація подібно траві, що пробивається крізь асфальт, проривається через перешкоди антиукраїнської політики імперій". У тій же книзі читаємо: "У той момент, коли малорос приймав українську, що виключає загальноросійську, ідентичність, він, на відміну від представників інших етнічних груп, ставав в очах прихильників концепції великої російської нації  відступником". Цей погляд українці відчувають нерідко й сьогодні. Таку особливу, навіть хворобливу увагу до себе відчували, на думку А.І.Міллера, українці й білоруси. Спростовувати міфи, догми справа мало перспективна. Їх не можна ні довести, ні спростувати. У них немає науки, логіки, мова йде, скоріше,  про категорії  віри. Сьогодні апологетами такого підходу в Росії є А.Дугін, А.Проханов й  інші.

    Історія слов'янських народів, викладена  в наукових працях згаданих вище російських й українських класиків, переконливо свідчить  про важкий й суперечливий рух українського етносу до  власної держави. Не по згаданій  "інтризі" запорізькі козаки вели тривалу й запеклу боротьбу проти польської корони. У ці ж часи вони, нерідко, так же запекло воювали в складі польської армії з  військами Москви, протистояли  набігам татар і турок. Пробували домовитися навіть зі шведами, шукали союзників, які могли б гарантувати єдине - українську державність. Із цією метою вони, зрештою,  звернулися у бік  Москви.

   Українці, або, як їх іноді називають російські джерела, південні (іноді південно-західні) руси, сьогодні  вписують у свою історію період Київської  або Древньої Русі. Для російського читача необхідно відмітити, що українці із часів Іпатіївського літопису XІІ століття  зберігали за собою два імені. Вони вважали себе людьми Русі (руськими, русинами) і використовували цей термін, будучи  у складі Польщі, Литви й Австро-Угорщини, щоб не бути, наприклад, "окраїнними  поляками". Друге ім'я - українець - стало єдиним після того, як Петро I перейменував Московське царство в Росію. Щоб зберегти за собою свою унікальність, відокремити себе від росіян (раніше московітів, москалів) вони відмовилися від свого древнього імені.

    У часи Київської Русі південне плем’я полян на Дніпрі, цілком ймовірно, було близьким кривичам на ріці Великій з Новгородської чи Псковської землі.  Сьогодні можна тільки припускати, як зложилася б доля південних і північних русів, якби  не приспіло ординське ярмо. Суттєву роль Орди в наступній еволюції слов'янських народів визнають багато дослідників, хоча й не всі.     Принципово новий тип державності, з ознаками деспотії, визрівав ще до ординського ярма на північному сході Русі, у Суздальській землі. На противагу роздробленій на окремі князівства Київській Русі тут визрівала  монархічна держава, що з успіхом пережила лихі монгольські часи, а пізніше у вигляді Московського царства стало домінувати на євразійському просторі. Силову перевагу цього нового типу держави продемонстрував суздальський князь А.Боголюбський, син великого князя київського й засновника Москви Ю.Довгорукого. Після його походу на Київ  в 1169 р. місто було зруйноване настільки, що трохи пізніше монголам  грабувати вже було майже нічого. Ще більш сумною була доля демократичного Новгорода. Його І.Грозний не тільки розграбував, але й знищував населення, щоб не залишалося слідів колишньої свободи. Робив це усвідомлено, про що свідчать його листи князю А.Курбському. Це визнані всіма дослідниками факти історії, що свідчать про демонтаж залишків першого державного устрою слов'ян.

   Саме на цій розвилці історії істотно розходяться долі південних, північних і північно-східних слов'ян. Після монгольського ярма руси-українці проживали протягом  декількох століть у сфері впливу спочатку Великого князівства Литовського, а потім Польщі і Речі Посполитої. Цитую "Успенський листок" (видання закордонної гілки РПЦ,  №30, 2000 р.): "Із часів татарського ярма історичні шляхи Південно-Західної й Північно-Східної Русі розійшлися досить далеко. Прийнято вважати, що це пов'язано з підпаданням Суздальської Русі під владу Орди, а Галичини й Волині під владу Польщі й Литви...".  На сторінках того ж листка можна знайти зауваження про те, що самодержавна влада була закладена до ярма. Цитую далі: "Ще в Київський період намітилися три центри, різних по типу організації верховної влади. У Новгороді міцно затвердилася демократія, у Галицько-Волинському краї владу захопила аристократія.  В обох випадках  влада князя залишалася чисто номінальною.  Нарешті, у Суздальській землі  із часів князя Андрія Боголюбського і його брата Всеволода Велике Гніздо почало формуватися великокняже самодержавство - монархія". Далі автори пишуть про  глибокі "майже непереборні" протиріччя між цими частинами Русі.  А розпад Київської Русі, на думку авторів, мав причини більш глибокі, аніж амбіції окремих князів.

    Із приходом монгольської орди слов'янське населення  Північно-Східної Русі піддається ще більшій асиміляції. Саме тут, на думку сучасного історика й соціолога С.А.Акулова, формується нове етнічне утворення, що стало основою російської нації. Цей дослідник, опираючись на праці Н.Бердяєва й Л.Гумільова, пише: "Російський народ складається на основі слов’ян-русичів, тюрок й угро-фінів при сильному впливі балтських і польських етносів в XІ-XV ст.  Ядром національно-державного формування росіян  став етнос московитів, єдиною ідеологічною, культурною, моральною об'єднуючою силою стало православне християнство". Менталітет жителя Північно-Східної Русі усе більше відрізняється від європейського.

     Трохи по іншому зложилася в цей час доля південних або південно-західних слов'ян, українців. Майже два сторіччя після ординського ярма українське населення перебувало під владою Литви, Польщі й Речі Посполитої. Велике князівство Литовське було досить ліберальним і  на  віру, традиції, мову підопічного населення фактично не впливало. Ситуація, однак, почала суттєво мінятися на  гірше в міру посилення Польщі. Хоча, при будь-якому критичному підході до цієї держави, російські історіографи визнають деяку демократичність її верховної влади. Досить було одному із членів польського сейму висловити свою незгоду,  рішення короля блокувалося. Уже цією обставиною Польща дратувала нову владу в Москві. Вона ставала небезпечною не тільки як військовий противник, а, як пише згаданий Успенський листок, "своєю спокусою вільного, веселого, розгнузданого життя. Московського боярина вона вабила положенням польського пана, майже незалежного від короля; служиву людину вона приваблювала положенням польського шляхтича, вільного від обов'язкової служби".

   Однак такою  Польща виглядала на відстані, і  зовсім згадані свободи не торкалися простого населення, особливо  українського, котре було на правах холопів. Тотальна полонізація й католицька експансія не вщухала протягом  багатьох століть.  Заради справедливості слід, однак, зазначити, що на урядовому рівні помилки польської влади стосовно   православного населення в Речі Посполитій були визнані в офіційному документі, підписаному президентами України й Польщі в 1997 р. Аналогічне визнання помилок знаходимо й у сучасній "Історії Польщі" (наукове видавництво ПВН, 1995 р.).

    Особливо різко погіршилося положення православного населення після  створення Люблінської Унії (1569 р.), що проголосила злиття Польського королівства й Великого князівства Литовського в нове державне утворення - Річ Посполиту. У документах Унії права православного населення були  зігноровані. Піднятися на більш високий щабель суспільної ієрархії можна було тільки шляхом відмови від своєї віри.  Закріплений в Унії нерівноправний статус українського населення  був неприйнятним для волелюбних спадкоємців Київської Русі. Уже через кілька років зароджується потужний визвольний козацький рух, що руйнував основи Речі Посполитої. Через кілька десятиліть цей рух привів до утворення автономного формування, яке  сучасні українські історики називають Козацькою державою..

     Повернемося, однак, у Річ Посполиту. Перманентна війна за збереження віри затяглася. Тривалі переговори між ієрархами православної й католицької церков привели, нарешті, до компромісу. В 1596 р. відбувся  Брестський (Берестейський) собор, що оголосив на землях Речі Посполитої об'єднання східної й західної віток християнства (Брестська унія). Православним віруючим, що прийняли унію, дозволялося зберігати колишній православний  обряд, але підкорятися відтепер  церква повинна Риму. Таких віруючих надалі  сталі називати уніатами або греко-католиками. Православна церква, таким чином,  розділилася на дві вітки: одна її частина, приблизно в рамках нинішньої Західної України, прийняла Унію, друга зберегла свою віру в первісному виді. У результаті цих процесів на території проживання українців були утворені дві Митрополії - Уніатська й Православна.

    Як варто оцінювати Брестську унію сьогодні, зберігаючи неупереджений, об'єктивний підхід? РПЦ дає уніатству однозначно негативну оцінку і таку позицію можна зрозуміти. Якщо ж розглядати всі наслідки Унії, то з такою оцінкою  погодитися трудніше. Будучи знайомим з цією проблемою безпосередньо, думаю, що Брестська унія зіграла й позитивну роль. Завдяки неминучим компромісам, зв'язаними з перепідпорядкуванням церкви Риму, ці території одержали полегшення від подальшої католицької експансії. Крім того, не заперечуючи сильного католицького тиску, змушений констатувати, що саме на уніатських землях українцям удалося зберегти свою мову, традиції, уклад життя. Подібні компроміси не раз відмічалися в історії християнства. Згадаймо  ситуацію з РПЦ в часи Й.Сталіна  і її компроміси з владою.

    Не можу погодитися з деякими твердженнями в російських ЗМІ про те, що Унію прийняли у свій час лише деякі священики. І вже зовсім невірні твердження про те, що в 1946 р. всі уніати дружно й радісно повернулися в православ'я. Ті, що посміли висловити свою незгоду, незабаром стали, у кращому разі, мешканцями Воркути або Норильська. От як про це пише екс-президент України Л.Кучма: "З 1946 р. уніати були не просто гнаними, а заборонені. Одних знищили, інших помістили за колючий дріт, десятки тисяч просто вивезли в Сибір. Уніатські храми, усі до одного, стали радянськими православними храмами...".  Далі Л.Кучма описує вибух боротьби за церковні храми в часи «перебудови», статус яких був насильно змінений після Великої Вітчизняної війни: "Ми зобов'язані віддати належне уніатам: жодного  не свого храму вони не захопили. Всі храми, які були побудовані православними або для православних, не були порушені, залишилися за православними.  Хто б міг подумати в гетьманські часи, що греко-католицька церква, яку  так ненавиділи козаки, буде колись уважати себе саму, так би мовити, козацькою - українською з українських, і що деякі її ієрархи навіть поставлять грандіозну, хоча, напевно, фантастичну мету: створення української християнської церкви, що має бути не православною й не католицькою, а як би спадкоємицею тієї церкви, що існувала до розколу єдиної християнської церкви на православну й католицьку в 1054 р.!".

    У незалежній Україні відносини уніатів із православними залишаються самими мирними. На жаль, саме проблема уніатства сьогодні - камінь спотикання на шляху зближення католицької й православної гілок єдиної християнської церкви.

Переяславська угода

    У сьогоднішніх дискусіях з приводу історичного минулого наших народів, мабуть, найбільш болісно сприймаються  зміст й юридичні наслідки Переяславської угоди 1654 р., що була одним із ключових подій національно-визвольного  руху українського народу на шляху  до власної держави. Відкидаючи численні міфи й легенди із цього приводу, спробуємо неупереджено заглянути в новітні  публікації, що з'явилися в обох країнах. Хоча читач міг би помітити, що намагаюся цитувати переважно російські джерела.

    Звернемося спочатку до змісту Переяславської угоди, яку іноді називають Переяславською Радою. От що написано в згадуваному вище "Успенському листку"  закордонної  РПЦ: "Про відділення від Речі Посполитої  і приєднанні до Москви спочатку ніхто із соратників Хмельницького не думав. Справедливо виступаючи на захист Православної Церкви від насильства унії й латинства, козаки, однак, не розділяли монархічних переконань. Демократичний устрій козацької республіки  з гетьманом на чолі їм був ближче. Тому, коли через шість років після початку війни  Хмельницький перейшов, нарешті, під високу руку царя  Московського (Переяславська  Рада, 1654 р.), це був з його боку, швидше за все, тимчасовий союз. Надовго й всерйоз приєднуватися  до Москви козацька старшина не збиралася. За умовами  Переяславської Ради гетьман і старшина зберігали повну самостійність в  управлінні Малоросією, не платили ніяких податків у царську скарбницю, без їхнього дозволу не могли розміщатися в Малоросії московські війська. Хмельницький зберіг всі свої міжнародні зв'язки, у тому числі й союз із ворожим Москві кримським ханом". Подібне трактування змісту Переяславської угоди, зроблене дослідниками незалежної  закордонної  гілки РПЦ, фактично збігається з думкою сучасних учених в Україні й за її межами.

    Переді мною лежить майже 900-сторінковий збірник наукових публікацій "Переяславська Рада 1654 року", виданий в 2003 р. у Києві. У ньому розміщені всі документи тої пори, детально описані всі процедури від переговорів до підписання угоди й наступного її  виконання. Дозволю собі деякі цитати із цієї книги. У анотації до неї читаємо: "Науковими аргументами ще раз відкидається так звана  переяславська легенда про добровільне входження України до складу Російської держави як вияв "вікової мрії" українського народу до возз'єднання Русі".  Прихильникам міфу про "вікову мрію" хочу нагадати, що золоту шаблю за хоробрість Б.Хмельницький отримав від короля Польщі Владислава ІV, беручи участь у  війні проти московських військ в 1632-34 рр.

     У статті  О.Оглобліна  з того ж збірника знаходимо точні оцінки кількості людей, що були присутніми на цій процедурі. Автор цитує подачу процедури Переяславської Ради по тексту московського посольства: "На Раді зібралася безліч  усяких чинів людей, всенародна безліч чоловічої й жіночої статі. Приведено до присяги гетьмана Богдана Хмельницького та писаря Івана Виговського, а з ними військових суддів, і полковників, і шляхти, і козаків, і міщан, усього 284 чоловік".  Відомий історик академік М.Грушевський у московських архівах знайшов точний список усіх, хто присягав у Переяславлі. Він спочатку перераховує всіх вищих чинів по прізвищах, далі згадує "полкової старшини - 37 чоловік, сотників - 97, інші були зі шляхти, козаків, духівництва й міщан, усього 284 чоловік". Більшість істориків сходиться на тому, що українське духовенство було проти рішення Б.Хмельницького.

   Юридична оцінка згаданої угоди наведена в статті О.Яковлєва, який пише: "Вступаючи в договірні відносини з Москвою, Б.Хмельницький мав на меті: з одного боку - одержати військову підтримку царя у війні з Польщею, а з іншого боку - закріпити за Україною "права і свободи", не допустити, щоб їх порушила або обмежила в майбутньому Москва. Умови військового характеру, загалом, були виконані; була почата війна з Польщею, яка відповідно до угоди проводилася обома сторонами. Однак всупереч намірам сторін, закріпленим у договорі, війна була закінчена Віленською мирною угодою 1656 р.  між Польщею й Москвою, не тільки проти бажання України, але без участі її представників. Б.Хмельницький уважав таке поводження царя прямим порушенням договору 1654 р.".  Своє негативне відношення до Віленського миру гетьман виразив через полковника Тетерю, якого послав у Москву зі спеціальною місією. Надалі  Б.Хмельницький, на думку О.Яковлєва, "поводився  так, начебто договору 1654 р.  уже не існує, і, залишаючись номінально в договірних відносинах з Москвою, у дійсності правив Україною абсолютно незалежно від Москви".

    Б.Хмельницький незабаром помер, а остаточний розрив з Москвою оформив наступний гетьман - І.Виговський. Він розіслав у європейські держави спеціальний універсал для пояснення причин свого рішення (розриву з Москвою), і уклав новий (Гадячський) договір з Польщею в 1658 р.  У  ньому  Руське князівство у складі Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств ставало третім, поряд з Польщею й Литвою, рівноправним членом Речі Посполитої. А сама Річ Посполита повинна була стати федерацією. Московський самодержець відповів тим, що не визнав І.Виговського  гетьманом і став підтримувати таємні зв'язки з його супротивниками, наділяючи гетьманськими повноваженнями своїх ставлеників, що привело до наступних розколів і розброду.

    Однак повернемося до незалежних  російських джерел. Серйозну заявку на об'єктивний аналіз україно-російських відносин XVІІ століття знаходимо в "Парадоксах російської історії" А.А.Шапрана (2006 р.).  Історію українського козацтва, що   завершилася  Переяславською угодою 1654 р., знаходимо в розділі "Під високу государеву руку". Порівнюючи ситуацію в соціальній сфері  в Московській Русі  і  Запорізькій Січі напередодні Переяславля, автор пише: "Козаки були вільними громадянами вільної, звичайно по мірках того часу, держави, у той час як у Московській державі,  навіть представники найвищого, боярського чину, навіть титуловані князі, по суті, були рабами".  Він  аналізує складну позицію Москви,  яка обґрунтовувала необхідність незалежності для України. Далі цитую: "Московська сторона  мотивувала свою позицію  тим, що король Речі Посполитої порушив клятву, дану українському народу. Тут різниця в характерах відносин вищої влади в Речі Посполитій  і в Росії до своїх підданих видає себе з головою. Сам факт принесення королем клятви народу показує нам, наскільки Річ Посполита  в правовому відношенні стояла на той момент вище Московської держави. У нашій рідній батьківщині  не тільки в ті часи, але й сторіччями пізніше таке явище, як клятва перед народом з боку вищої влади, залишилося б поняттям, що не піддається сприйняттю й було б однозначно всіма верствами населення віднесено до категорії анархії мислення". А далі А.А.Шапран пише про те, що цього моменту не врахував Б.Хмельницький, коли затіяв історію з переходом під владу московського государя. Цитую дослівно: "Вихований (Б.Хмельницький - С.П.) в інших манерах і поняттях, усвідомлюючи тільки єдність або різницю релігій і спостерігаючи утиск своєї релігії, він не знав до кінця того, куди він вів свій, нехай навіть відносно, вільний народ".  Перед тим як принести присягу московському цареві Б.Хмельницький наївно попросив боярина В.В.Бутурліна: "Треба  було б вам присягнути від імені його царської величності про те, що його величність не порушить наших прав, дарує  нам на права наші й майно грамоти….  Але для московських людей  заява гетьмана пролунало як абсурд. Вихований у зовсім іншому дусі, з молоком матері всмоктавши у себе ідеологію рабства, до самої  глибини  усвідомлюючи себе  абсолютно безправним холопом свого государя, ... Бутурлін відповідав: "Ніколи не присягнемо за свого государя...". 

       Автор книги "Парадокси Російської історії" не визнає за Переяславською угодою ніяких юридичних наслідків. Більше значення він надає Андрусівському договору (1667 р.)  Московського царства  з  Річчю Посполитою, що мав більш важливі юридичні наслідки, ніж Переяславська Рада.  На думку українських істориків Андрусівський мир був зрадою інтересів України з боку Москви.  Із цього часу історія України в новітніх київських підручниках іменується як "Руїна",  а можливість побудови своєї держави була відсунута на століття, хоча воєнні дії протікали ще протягом  тривалого часу. Лояльні Москві гетьмани лівобережної України після свого обрання змушені були підписувати весь час  нові доповнення до первісного тексту Переяславської угоди, які, природно, погіршували права козацтва й населення в цілому, перетворюючи його в безправних холопів, а трохи пізніше, у часи Катерини ІІ, - у кріпаків. Трагедією українців наприкінці  XVІІ ст. стала роз'єднаність політичної еліти. Іноді одночасно правили три гетьмани, орієнтовані на різні зовнішні центри впливу.

    Нову серйозну спробу повернути Україні державність зробив на початку XVІІІ ст. гетьман І.Мазепа, якого, напевно по праву, російська сторона вважає зрадником. Тоді в Полтавській битві на стороні І.Мазепи воював відомий полковник Кость Гордієнко, а на протилежній стороні - полковник Семен Палій, легендарний проводир повстань на правобережній Україні. Хто із цих відомих в Україні полковників був правий? А як відноситися до І.Мазепи? Однозначно негативну оцінку дає тільки російська сторона. Хоча заслуги  українського гетьмана  перед Росією безсумнівні, недарма він був нагороджений у числі перших орденом Андрія Первозванного. 20 років він був вірним слугою російської корони. При його участі в 1696 р. була взята турецька кріпость Азов, трохи пізніше Очаків й інші. В 1707 р. по особистому клопотанню Петра I австрійський імператор дарує Мазепі титул князя Священної римської імперії. Ще більші заслуги цього гетьмана перед українським народом: він побудував безліч церков, підтримував освіту, створив клас дворянства в Малоросії. Історія Мазепи, як пише Л.Кучма, - трагедія українського народу. Мотивацію його поведінки, напевно, найбільш точно виразив геніальний А.Пушкін: "Но независимой  державой Украйне быть уже пора – и знамя вольности кровавой я подымаю на Петра".  Сьогодні гетьман І.Мазепа на батьківщині визнаний борцем за українську державність. Поневолювач Русі Чінгісхан теж, між іншим, уважається  героєм Монголії. Такі розбіжності  в оцінках історичних подій і особистостей, напевно, неминучі й припустимі  в сучасних підручниках обох  країн.

  Але навіть сто років після Переяславської Ради українці продовжували плекати надію на власну державність, зберігали свою мову й культуру, хоч загальні тенденції в імперії погіршувалися. Катерина ІІ в листах князеві В'яземському радила "домогтися швидкого  її  (України – С.П.) обрусіння". А потім в 1775 р. за її наказом була зруйнована  Запорізька Січ. Незабаром управляти Україною в Київ був призначений губернатор граф Румянцев замість, хоч і формально, обраного гетьмана К.Розумовського. Так вивітрювався дух Переяславської Ради, але не тяга  народу до розбудови власної держави.     

Відстоювання національних інтересів в XІX столітті

     Після придушення повстання декабристів боротьба проти царського режиму  була перенесена в численні таємні гуртки, хоча селянські бунти в Україні проти кріпосного права тривали аж до його ліквідації в 1861 р. У цей час (з 1772 р.) західноукраїнські землі вже входили в Австрійську монархію й виступи селян тут мали таке ж поширення як на сході.  На землях Західної України кріпосне право було ліквідовано  трохи раніше - в 1848 р. Тут, у Галичині, національно-визвольна боротьба велася під прапорами Русі. Досить сказати, наприклад, що авангардом цієї боротьби стало громадсько-культурне об'єднання "Руська трійця", яке підтримувало тісні відносини з відомими діячами культури в Росії. Програму соціально-економічних і політичних вимог один з лідерів згаданої трійки Я.Головацький виклав у статті "Положення русинів у Галичині".  Протестуючи проти наміру поляків приєднати Галичину до Польщі, в 1848 р.  у Львові була створена політична організація "Головна Руська Рада". Метою цих численних "руських" організацій завжди було прагнення до об'єднання західних і східних українців в  єдину родину.

     В середині  XІX ст. естафету боротьби за незалежність прийняла на себе, в основному, інтелектуальна  еліта України. На обрії з'явилася фігура українського пророка Т.Шевченка, який впливав на формування волелюбного українського менталітету більше, ніж багато гетьманів. Вплив його "Кобзаря" на консолідацію нації важко переоцінити. Ця свята для кожного українця книга була фактично в кожній хаті. Дух "Кобзаря" пронизаний ідеєю української державності, про це знає кожен, знайомий з його творчістю. Але й   російський  письменник  М.Гоголь не пройшов повз яскраві сторінки визвольної боротьби українського народу. Він краще політиків і громадських діячів, задовго до Л.Кучми усвідомив, що Україна - не Росія. Для цього досить порівняти його твори, що стосуються цих частин єдиної імперії. З одного боку, - "Вечори на хуторі...", "Тарас Бульба", а з іншого, - "Ревізор", "Мертві душі". Різницю помітив ще А.Пушкін. 

    Відношення царського самодержавства до української ідеї, українофільства було вкрай суперечливим. По-різному до них ставилася й російська еліта, серед якої вже було чимало вихідців з України. У ліберальні часи в Москві можна було купити п'ять різних варіантів українського словника. У російського історика С.М.Соловйова знаходимо переконливі докази того, що населення Малоросії  за рівнем освіти було на більш  високому рівні, ніж у середньому по Росії. У Київському й Харківському університетах поширювалися українофільські ідеї, українською мовою  випускалися книги й газети. Періодично, однак, коли владі такий розвиток української мови здавався небезпечним, застосовувалися жорстокі заходи. Лідерів гуртків, редакторів газет відправляли в сибірські заслання, заборонялося друкувати українські  книги, використовувати мову в державних установах. Серед безлічі документів, що нанесли найбільшої шкоди українській мові, були: Валуєвський циркуляр (1863 р.), а також   Емський указ  царя Олександра ІІ (1876 р.). От як описує ситуацію після видання Валуєвського циркуляру історик  М.Драгоманов: "Російський уряд прийняв міри, які зовсім не відповідали духу нашого століття й у наші часи ніде, крім Росії, не можливі, а саме: адміністративними методами заборонено цензорам пропускати до друку всі українські книги педагогічного змісту. Святий Синод уже від себе заборонив книги церковні...".  За наступне десятиліття в Росії не вийшло ні однієї книги українською мовою. І ще: як помилявся М.Драгоманов відносно  цензури, він не знав тоді про майбутню цензуру радянського взірця.

    І все-таки перша половина  XІX століття була порівняно сприятливою для розвитку української культури в Росії. Наприкінці  цього періоду було засновано Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого виступав суспільно-політичний діяч, історик, письменник і публіцист М.Костомаров.  Метою братства були не тільки культосвітня робота, але й спроба політичного впливу на суспільну думку. До цього товариства примикав ряд видатних діячів української культури й науки, включаючи П.Куліша й Т.Шевченка.  На початку 1847 р. учасників братства було арештовано. От як пише про настрої Т.Шевченка відомий український історик М.Драгоманов: "Ненависть Шевченка  до царів, викликана історичними  й сучасними спогадами, має своє  коріння у характері українця. Поняття волі, за яку стільки крові пролито, у розумі українця не має границь. Уже така особливість  цих людей, що схиляються скоріше на форми республіканські, ніж монархічні". Під "сучасними спогадами" мався на увазі відомий царський наказ про заборону Т.Шевченку писати й малювати з наступним посиланням у солдати.

      І в російській, і українській еліті в цей час домінували ідеї панславізму, але на них дивилися по-різному. Із цього приводу  читаємо в М.Костомарова: "... у Москві вона (ідея панславізму - С.П.) виявилася... у риторичних похвалах старомосковській Русі, під якими прокладалася всеросійському престолу надія простягти коли-небудь царську десницю на слов'янські  народи. В Україні ця ідея негайно втілилась  у світлу форму федеративного союзу слов'ян, де б кожна народність зберігала свої особливості, при загальній  особистій і  громадській свободі".    До відомих позитивних подій XІX ст., у розглянутому аспекті, можна віднести заснування в 1805 р. Харківського, а в 1834 р. Київського університетів, які на багато років стали центрами науки й культури в Росії. Моє недавнє відвідування Харківського університету показало, що в ньому, на жаль,  фактично не залишилося українського духу, що був присутній двісті років тому..

(закінчення див. тут)

Сайт  «Кобза – Українці Росії», 02.2007 р.