“...Нам пора для України жить”
Довершилась України кривда стара, —
Нам пора для України жить.
Іван Франко
Цей провіденційний заклик Івана Франка відомий усім українцям. І він має стати засадничою формулою нової епохи нашого життя — громадської дієвості. Ми повинні правдою змити “кривду стару” й оновити своє життя. Правда є священною духовною зброєю і гіркими ліками. У правді живе спасенна свята Істина.
Іван Франко — один із найбільших провісників спасенної правди для свого народу: правди-істини, правди-зброї й правди-гіркоти. Франка за життя одні побожно любили, інші боялися, а ще інші ненавиділи (така доля геніїв). Коли Франків дух перейшов у інший вимір, люди стали менше знати його через замовчування правди, яку він відкривав їм. Найсокровенніші Франкові праці прирікали на забуття, інші піддавали ідеологічному кривотлумаченню.
У пору тотального гніту більшовицької ідеології І. Франка трактували як натхненного партійними ідеями “вічного революцьонера”, Великого Каменяра. Бо інакше ж як мали пояснити появу його поетичного циклу “Думи пролетарія” (1876–1886) тодішні біографи, які писали, що “й сам термін “пролетарій” вперше був введений в українську літературу Франком, бо й сам письменник зазнав долі пролетаря”. Згодом такий підхід названо вульгарним соціологізмом.
Хай то було тоді, за партійного тоталітаризму. Але тепер, коли в нібито незалежному, демократичному, багатопартійному (точніше — неоліберальному) українському суспільстві скасували тоталітарно-партійну ідеологію (хоч і не спромоглися ще на українську державницьку), в освоєнні феномену Івана Франка — мислителя й митця світового рівня, який вільно писав українською, польською, німецькою й перекладав із 14 мов, а творча спадщина якого налічує близько п’яти тисяч літературних творів та наукових праць, — запанувало мовчання.
Хоч потужний духовно-інтелектуальний потенціал Франка, його правда, його ідеї, зокрема ідея духовної єдності нації, надзвичайно актуальні нині, але їх не задіюють у творення національної ідеології та в українське державотворення в пору ілюзорно позірної незалежності. Багатогранна Франкова спадщина зараз малодоступна не тільки широкому загалові, а й фахівцям, які безпосередньо працюють в освіті, культурі, економіці, політиці та прагнуть знати правду й “правді служити”. Адже навіть те, що було опубліковане в суворо цензурованих 20-томному зібранні творів у 50-х роках та в 50-томному у 80-х роках ХХ століття, охоплює тільки дві третини Франкової спадщини і лишається малодоступним через обмежені наклади. Та світу ще не побачили його найсокровенніші праці, які лежать в архівних сховищах. Парадокс, але цензурні купюри й замовчування Франкової спадщини тодішньою ідеологічною й нинішньою безідеологічною владою в Україні мають одну причину — бажання приховати правду.
Що ж то за правду приховувано за замовчуванням та за поверховим тлумаченням енциклопедично багатющої творчо-наукової спадщини Франка? Хто й досі притлумлює та
не дає вивільнитися титанічній духовній потузі національного генія, натхненного Істиною й духом волі до боротьби за правду, за щастя свого народу на рідній землі? Що стає на заваді правді: ніяковість, страх, прислужницька запопадливість? На ці питання дає відповіді сам Франко.
Тільки вдумаймося в них із заувагою, що його світогляд еволюціонував від раціоналізму й позитивізму до ірраціональних засад.
Звернімося спершу до читаного й перечитаного і погляньмо на нього не втупленими в минуле очима, а з погляду сьогодення в перспективу безвічності, позачасовості, де ладує тільки Істина, а все інше, що має короткочасну вартість, минає разом із обставинами й умовами, які його спричинюють, від впливу яких звільняється свідомість прозрілої людини. Бо Франків дух не в минулому, він попереду нас і розкриває нам очі на нинішнє безщасне життя в ім’я кращого, яке ми самі повинні вибороти — самі створити.
Поетична збірка “З вершин і низин” (1887), яка напругою своєю сягає рівня Шевченкового “Кобзаря”, розпочинається гімном “Вічний революцьонер”, що разом із “Каменярем” став символічним найменням Франка. Хоч нині ці символи в їх колишньому пролетарському тлумаченні й сприймаються до певної міри як анахронізми, але за своєю непроминущою духовною сутністю вони далеко за межами примітивної революційної ідеології:
Вічний революцьонер –
Дух, наука, думка, воля, —
Не уступить пітьмі поля...
Франків “вічний революцьонер“ — це дух особи, що незмінно спонукає людину до вищих сфер пізнання, до світла, до гідного життя.
Чи не найпроникливіше розкрив І. Франко своєю правдою низини людської захланності й вершини устремління людського духу в циклі “Думи пролетарія” з цієї збірки. Найлютіше роздратування викликали в “народовської” та “москвофільської” клерикальної інтеліґенції рядки, спрямовані проти “основ” і “стовпів” галицького суспільства:
...тут з кафедр, амвон
Ллєсь темнота, не ясний світ...
(“На суді”)
Під пнем перегнилим
в болоті гнилому
Вертяться, клубляться
дрібні черв’яки...
... сни свої черви складали
в системи
З заключенням:
там є найліпше, як є;
Читали промови,
співали поеми
Про гарне, щасливе
в болоті життє.
А коли
... дійснеє сонце вказалось
з-за мгли:
На сонце те глянули черви
й померли
І, мручи, убійчеє світло
кляли.
(“Ідеалісти”)
Галицькі фарисеї влаштували Франкові тотальну обструкцію: не обрали до Наукового товариства ім. Т. Шевченка, не допустили до професорської посади на кафедрі історії української літератури й мови Львівського університету, усували від редагування провідних українських газет і журналів, що змусило його десять років (1886–1896) працювати в редакціях польських журналів і газет. Але він використовував і чужомовні видання для провіщування правди. Тільки в 1899 р. І. Франко завдяки підтримці М. Грушевського (хоч і той свого часу перешкоджав Франкові) стає дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка й цілком віддається науковій праці.
Смішний сей світ.
Неробів горсть мала
Себе вважає світом,
паном всеї
Землі і ціллю всього,
що на світі! —
констатує Франко з мудрим сумом.
Смішний він і досі цей світ, де владарює псевдоеліта, яка уособлює національне безчестя, національну ганьбу. Вона панує на українській землі й “любить” її за той зиск, який дістає, спродуючи національне багатство, спроваджуючи на заробітки в чужину український люд, “любить” за українське сало й горілку — за все, що можна продати з вигодою. І що більша вигода, то більша “любов”. Владна каста “неробів”, відмежована від народу тією особливою “патріотичною любов’ю” до “неньки”, не любить тільки української правди, української душі. Хіба не про це сказав Шевченко: “Ви любите на братові шкуру, а не душу!”? Так само реально в сьогоднішньому дні відлунює Франкова інвектива “Сідоглавому”:
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала...
Те, що нині переживає українська душа в контексті глобального світового абсурду, нагадує “біль, тугу й боротьбу”, що її з геніальною проникливістю передав І. Франко в збірці поезій “Зів’яле листя” (1896), де його глибоко особисті душевні переживання невіддільні від високого устремління духу. І коли М. Коцюбинський одразу сприйняв у “Зів’ялому листі” “надзвичайну світлу силу”, то галицька фарисейсько-аристократична псевдоеліта не сприйняла його поетичних одкровень і звинуватила Франка в декадентстві, що викликало в нього справедливе обурення:
Який я декадент?
Я син народа,
Що вгору йде,
хоч був запертий в льох.
Франкові душевні муки формально вписувалися в контекст тогочасних кризових явищ, душевного розладу європейської поезії, що на них відбилися тотальні переживання епохи згасання культури як сутності людського життя, та в них промовляло передусім глибоке чисте серце сина України, яке сприймало всі болі людські й несло в собі пломінь світла й волі до життя. Вслухаймося в його поетичні шедеври, які стали вже народними піснями (“Безмежнеє поле в сніжному завою”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Червона калино, чого в лузі гнешся?”, “Зелений явір, зелений явір”, “Ой ти, дубочку кучерявий”, “Ой жалю, мій жалю”). Яка глибина почуттів і висота духу народного ясніє в них!
А є поезії, сповнені містичного переживання, що споріднює їх із перською суфійською лірикою (“Не знаю, що мене до тебе тягне”, “За що, красавице, я так тебе люблю”, “Що щастя? Це ж ілюзія”). Перед нами відкриваються нові, не пізнані ще рівні осягнень І. Франка. Підтвердження його пильного зацікавлення духовною практикою й поезією суфізму, зокрема Гафізом і Сааді, знаходимо в листуванні з А. Кримським у 1890–1896 роках. Кримський назвав суфізм явищем глибоко демократичним, бо згідно з суфійськими принципами найостанніший злидар із його безсмертною душею такий же великий, як і сам володар. Суфій означає просвітлений, чистий. Суфії як рушії культурного саморозвитку несуть духовне світло іншим, просвітлюють і вчать просвітлюватися Всевишньою Любов’ю. Коли в месіанських релігіях, які є ідеологіями паразитуючих політичних систем, панує страх перед Богом, а відповідно й перед земними владарями, то в суфізмі ладує найвища сутність життя — любов. У суфійській поезії в образах чуттєвої любові являються глибинні духовні осяяння. Суфії сповідують ірраціональне осягнення Істини й єднання з Творцем шляхом духовного розвитку, “нового народження” (Г. Сковорода), через просвітлення серця всепроймаючою силою Всеєдиної Любові. З цього погляду смерть ліричного героя “Зів’ялого листя” сприймається як містична сутність — його духовне переродження. Світоглядний ключ до “сеї збірки ліричних пісень, найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття” (І. Франко) й до всієї драми Франкових шукань у контексті тогочасного українського суспільного життя прочитується в оцих рядках:
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там, у серденьку на дні,
Відмалечку лелію.
...За неї смерть собі зроблю,
За неї одурію.
Чисте серце і дух, що живе в ньому, — ось спонука Франкових шукань і вболівань в інтимній і суспільній сферах. Ірраціональне осягнення Істини чистим серцем є суттю вчення й духовної практики суфізму, суттю “філософії мудрого серця” Г. Сковороди, “філософії християнського персоналізму” М. Гоголя, “філософії природи” П. Куліша та “філософії утаємниченого серця людини” П. Юркевича. Провідний моральний принцип суфізму й української звичаєвості — сердечність і допомога людям — послідовно сповідував у своїй творчій, теоретичній і суспільній праці І. Франко. Сердечність і взаємодопомога є головною психо-соціальною ознакою українського духовного типу, нашою світоглядною засадою, моральною основою українства. Франко осягає “мовою серця” всі вияви людського життя: від глибоко особистого драматизму до народних тривог і злигоднів. Усе в нього сповнене прагненням істини, правди: і особистий життєвий шлях, і громадянська позиція, і літературні твори, і наукові дослідження феноменальних явищ національної культури та пекучих соціально-економічних проблем. Серед першорядних провісників правди Франко потужно прорікає її рідному народові й людству.
Франкове “зів’яле листя”, Стефаникові “кленові листки”, “викинуті українці” Олени Пчілки — споріднені образи нашої трагічної недолі. І досі українці покидають свій рідний світ, знесилені й зневолені, опадаючи зів’ялим листям із дерева національного життя, чи то відлітаючи на чужину, чи передчасно лягаючи в рідну землю. “Га, така наша доля. Розсипаємося, як кленове листя...”, — висловився І. Франко 1907 року з приводу масового від’їзду українців за океан. Відтоді минуло сто років, а все нові еміґраційні хвилі викидають наш люд на чужину.
Переживши глибокі почуття й ідейні захоплення — перегорівши-перехворівши жагою до коханої жінки, запалом до радикалізму й соціалізму, очистивши серце й употужнивши дух, Франко стає на шлях невідступної боротьби з “можними світу сього”, які чинили “всякий утиск, усякий визиск і всяку облуду” (“Семітизм і антисемітизм у Галичині”, 1887), з їхніми прислужниками, з “народними провідниками”, які рядилися у “батьки нації”, прикриваючи свої шкурні інтереси політичними ідейками.
У передмові до збірки “Мій Ізмарагд” (1898) Франко застерігає від політичного шахрайства й партійного догматизму: “Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті такласової боротьби. Признаюсь, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всього людського майбутнього, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої “світлої будуччини”. (Цей текст не ввійшов до 50-томного видання).
Заснувавши 1890 року разом із М. Павликом під визначальним впливом М. Драгоманова першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію, І. Франко був до 1898 р. першим її головою. Одначе він не став партійним догматиком. 1899 року Франко публічно заявив: “Я почуваюся насамперед українцем, а потім радикалом”. Хто з нинішніх партноменклатурників чи партстатистів спроможеться на таку радикальну заяву? Багато з них проникли в нинішній одіозний парламент навіть не як громадяни України, а як списочні партійці. І куди ж приведуть вони Україну своїм “парламентарним шахрайством”? Остаточне виродження представницької демократії, яка ще не встигла й розвинутися, відбулося через відсутність в Україні національної державницької ідеології. А демократії за участю, яка виявляється в безпосередній причетності суспільства до державних справ, у перебиранні громадськістю владних повноважень, ми тільки вчимося. Громадянське суспільство може сформуватися тільки на моральних засадах взаємодопомоги, що є суттю традиції осібного, самодостатнього національного життя українців.
У статті “Огляд української літератури за 1906 рік” І. Франко проаналізував видання українських соціал-демократів: “Є ще одна глибока хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, — вони не уявляли собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі...”.
Так і М. Драгоманов підпорядковує радикальний рух етичній зорієнтованості української духовної традиції. Обстоюючи “громадівський”, “етичний соціалізм”, він піддає критиці російське народництво й марксизм, заперечуючи марксистську доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського політичного життя. І. Франко чітко означив суть позиції М. Драгоманова: “Він не раз остерігав молодих, гарячих соціалістів не надто діймати віри соціал-демократичним конструкціям будуччини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости” (М. Драгоманов. Документи і матеріали. — Львів, 2001, № 321, с. 567). І свою позицію висловив так само однозначно: “За кожною з партій — соціалістичною, ліберальною, я бачу хитрий писок жида” (Нескорена нація, 1998, ч. 5–6). Згадаймо також Гоголеве одкровення про “облудні призми всяких партій”. За зовні ідейними партійними ширмами приховуються конкретно прагматичні корпоративні інтереси визискувачів, що їх вони досягають економічними важелями: податками, митом, іншими засобами зиску й збагачення. В економічних працях, поданих у 44 томі 50-томного зібрання творів, І. Франко піддає глибокому науково-статистичному аналізові фінансово-господарську й соціальну сфери Галичини. Зокрема пише про небезпеку для селян і для підприємців тодішньої кредитної системи, яка загрожує їм втратою землі й руйнацією виробництва (“Фінансове положення Галичини”, 1883; “Фінансові справи українських інституцій”, 1886; “Земельна власність у Галичині”, 1887), про міжнародні митні зловживання (“Тернопільська” моральність”, 1887). Тодішня ситуація з відстані 120 років вражаюче резонує з нашим сьогоденням. У статті “Що значить солідарність? Із статистики більшої посілості в Галичині” (1886) І. Франко один із перших аргументовано розкрив правду про злочинну щодо українців економічну політику “Alliance Izraelite”: “Коли порівняємо старинну історію завоювання Канаана через жидів, як нам оповідає її книга Судіїв, з теперішньою історією завоювання жидами Галичини, то мусимо признати, що за тих пару тисяч літ... жиди багато навчилися і поступають тепер далеко систематичніше та успішніше, ніж колись. ... Тоді забирали села, не тикаючи укріплених міст, убивали селян із їх жінками, дітьми а навіть худобою; тепер розпочали завоювання міст, а переходячи на села, навіть не думають відразу вбивати селян, а висисають їх економічні соки, аби мати з них, із їх жінок, дітей та худоби якнайліпших і найчисленніших слуг”. Ось вам готові пролетарі! І ця пролетаризація триває в Україні по сьогоднішній день. Земля, продуктивна людська праця, національний капітал — три основні чинники національної економіки. Саме на цьому наживається влада чужоїдів. Паралізуючи страхом і геноцидними технологіями життєву волю народу, паразитуюча система визискує природні й людські ресурси України.
Франків аналіз основної форми визиску робітника й збагачення капіталіста — “присвоєння незаплаченої праці” наводить на думку, що нинішній “податок на додану вартість” (злополучний ПДВ) є ще цинічнішою формою визиску й свідчить про панування в Україні звироднілого, периферійного капіталізму на тлі рецидивів феодалізму. Цю працю (“Соціалізм і соціал-демократизм”) опубліковано в книжці “Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах” (Львів, 2002).
Морочну завісу замовчування роздирають, певною мірою, поодинокі видання маловідомих Франкових творів. Унікальну наукову працю “Поема про сотворенє сьвіта” вперше опубліковано 1905 року у львівському часописі “Новий громадський голос”, і того ж року редакція часопису видрукувала її окремим виданням накладом кілька сотень примірників. Але весь наклад скупили й спалили зацікавлені в приховуванні правди про старозавітну історію. Один примірник того видання українські еміґранти вивезли до Канади й там у 1918 р. перевидали стараннями О. Сушка й І. Ковалюка, а в 1984 його перевидав С. Яворський. 1982 р. “Поема...” увійшла до 50-томного видання (т. 35) та лишилася майже непоміченою через обмежений наклад. 1993 року працю перевидано у Львові, а 2003 р. — в Києві. У цьому науковому дослідженні І. Франко проаналізував біблійні тексти, простежив джерела й ідеологію першокниг іудаїзму — розкрив сутність найбільшої в світі релігійної містифікації, яка породила всі подальші ідеологічні й політичні містифікації, засновані на месіанізмі. (Галичани не прийняли були пророчих прозрінь свого земляка — всеукраїнського генія, як іудеї колись не прийняли Христового вчення). Нарешті до 150-річчя від народження І. Франка заплановано видати за державним замовленням у програмі “Українська книга” Додаткові томи до Зібрання творів у 50-ти томах (тт. 51, 52, 53, 54) та Покажчик купюр до Зібрання творів у 50-ти томах, куди увійдуть усі вилучені частини текстів.
Одначе це ще далеко не охоплює всієї безцінної Франкової спадщини, не задіює в сьогодення його націотворчого й державотворчого потенціалу. “Ті духові вартості, які вніс Іван Франко в наше громадянське життя, в нашу літературу й науку, такі великі, що сміло можна назвати його найбільшим сином України свого часу й поставити побіч Шевченка та Драгоманова між найбільшими історичними постатями України”, — писала газета “Діло” в жалобній статті 30 травня 1916 року.
Подвижницький дух І. Франка будить нас до діяння в ім’я правди: “Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства”.
Олександер ШОКАЛО –
культуролог, публіцист, есеїст, перекладач,
літературознавець, сходознавець, громадський діяч.
Часопис "Український світ"
