БЕЗ  МІФІВ  І  ЛЕГЕНД

РОСІЯНИ  Й  УКРАЇНЦІ  В ІСТОРИЧНІЙ   РЕТРОСПЕКТИВІ

(Передмова до книги Стефана Паняка)

1-а частина

    Історія вчить тільки тому, що нічому не вчить. У цьому зайвий раз переконуєшся, аналізуючи нинішні україно-російські відносини: ми так і не навчилися тверезо аналізувати своє минуле, у якому, як виявилося, безліч міфів і легенд. Недавні підручники, написані досить тенденційно, на догоду влади, дотепер сприймаються як догма, на рівні віри. Деякі російські політики, наприклад, готові всіляко таврувати комуністичне минуле, однак історичні догмати й штампи "Короткого курсу ВКП(б)" залишають непорушними. Але ж в Україні, як й в інших країнах СНД, уже читають оновлені підручники, які базуються на першоджерелах, даних наукової історіографії. Хоча й у них поки що багато фантазій.

     Минуло 15 років української незалежності, Москва і Київ поступово звикають жити, як добрі сусіди. Але дотепер багато росіян запитують: "А чому окремо?". Сторіччями ж українці, білоруси й росіяни були разом. Це їм здається аксіомою. І цьому важко заперечити, та варто нагадати, що легше все-таки дружити, живучи в окремих квартирах.

   Але справа, звичайно, не тільки в цьому. Я спробую показати, що українська незалежність - продукт тривалої боротьби народу за власну державу. За  цю ідею, що не вмирала ніколи, віддавали своє життя кращі представники народу. Офіційна пропаганда в минулому зуміла втлумачити багатьом, що національно-визвольна боротьба була необхідною для всіх народів, тільки не для українського (?). Критерієм істини є, як відомо, практика. 1991 року 92 % населення України проголосувало за незалежність, про яку їм раніше не дозволяли навіть мріяти. Здавалося б, із цими реаліями необхідно змиритися і вчитися будувати добросусідські відносини, зберігати й зміцнювати той позитивний потенціал, що був накопичений у минулому, бо спільно нажиту творчу спадщину нам не розділити.

В імперські часи багато народів втрачали свою національну ідентичність. Відзначу, що ми жили у своєрідній імперії, в якій навіть титульна нація, російська, не мала привілеїв. Недарма нещодавно в РФ була оголошена програма розвитку російської мови. Але імперії розпадаються, і це закономірність в еволюції людського суспільства. Після розпаду СРСР становлення нових держав відбувалося проблематично, не була винятком і Україна. Окремих аспектів цих проблем торкаюся  в книзі. Упевнений все-таки,  що незабаром переможе здоровий глузд, і міждержавні  відносини будуть гідними наших слов'янських народів. Однак багато років у засобах масової інформації обох держав створювався негативний образ народу-сусіда. У російських ЗМІ, які читаю регулярно, домінує  гасло "Про Україну або нічого або погано!". Як же нам тепер підготувати молоде покоління обох країн  до толерантного сприйняття один одного? В Україні молодь поступово позбувається  комплексу "малоросійства" і з подивом слухає коментарі лютого поборника повної й остаточної незалежності Росії від України М. Леонтьєва. Але не тільки він приклав руку до створення негативної постаті українця. Цитую узагальнення Е. Давидова (Русский журнал, 2001 р.): "Росіянам типовий мешканець України уявляється недалеким, ледачим, ненажерливим, скупим, із пляшкою смердючої горілки  в одній руці й шматом сала в інший". Не кажу про анекдоти, які навмисно розповідають квазіукраїнською мовою. А от ще уривок з незалежної газети "Русская мысль", що видається в Парижі. Кілька років тому в ній з'явилися статті А. Горяніна під назвою "Два листи російському інтелігентові про Україну". У першому листі він пише: "Як не гірко усвідомлювати, але  російська інтелігенція в більшості сліпа й глуха до України, до її історії, культури, до української правди  і її болю. Не те, щоб хто-небудь почував до України ворожість, - я таких не зустрічав, - однак немає інтересу, украй мала поінформованість.... Однак це не заважає їм висловлюватися про Україну, її мову,  про все українське зневажливо. Якби я був українцем, мені такого ставлення було б  досить, щоб  всією душею бажати віддалення від Великоросії".  Скажу слідом за А. Горяні ним: хоч як боляче мені спостерігати подібне, але змушений, на жаль, підтвердити поставлений ним діагноз. Це дивує й пригнічує. Як же змінити ситуацію на краще? Насамперед ми повинні навчитися чути один одного. У книзі мені доводиться полемізувати з А. Горяніним, але визнаю, що він довго бував в Україні, знає ситуацію в обох країнах зсередини, а не з п'ятихвилинок "Однако" на ОРТ.

   Навмисно обходжу грубі випади в російській пресі, що виходять за межі елементарної етики, ображають людську гідність. Подібне трапляється і в українських ЗМІ стосовно Росії, та все це не варте уваги.

     Тема української мови особливо болить людям, знайомим із численними заборонами на її вживання, про що також йтиметься в цій книзі. "Немає мови - немає народу!" - говорять класики. Тому завжди так люто шовіністи боролися проти української мови. На жаль, безграмотні, але від цього не перестають бути злісними, рецидиви такого зарозумілого неприйняття зустрічаються й у наш час. Зовсім недавно в солідному урядовому журналі "Російська Федерація" можна було прочитати про те, що наша мова тільки створюється. Хочу завірити всіх, що українська мова за словниковим запасом не поступається російській і сформована не пізніше від неї. Вона не продукт спотвореної російської мови або змішування з польською, як написано у висновку Російської Академії наук у далекому 1905 р., зробленому на запит російського царя Миколи ІІ.

    Ці та інші непорозуміння випливають із нашого історичного минулого, яке багато в чому вимагає об'єктивного перегляду і зваженої оцінки. Тому досить актуальною проблемою для збереження добросусідських відносин між нашими народами вважаю необхідність науково обґрунтованого й погодженого підходу до нашої спільної історії. У ній можуть бути розбіжності в оцінках окремих подій та особистостей, але ми зобов'язані позбутися міфів, що ображають гідність сусіда. 1000-літня історія наших народів тривалий час прямувала різними шляхами, що позначилося на менталітеті, звичаях, культурі. "Україна - не Росія", як про це недавно сказав  росіянам  екс-президент Л.Кучма.

Слов'яни  Древньої  (Київської)  Русі

     У Російській імперії й СРСР вести наукові дослідження з української проблематики не дозволялося. Автор єдиної книги "Заборона українства, 1876 р." Ф. Савенко (Харків, Київ, 1930 р.) незабаром зник у злопам’ятні 1937-38 рр. Протягом  століть у столицях імперії створювалися безглузді міфи, що переслідували єдину мету - сприяти найшвидшій асиміляції українців як етносу. Як завжди, використовувався штамп: "Україна й українці - продукт польської й австрійської інтриги, що використала далеку від народу групу українських націоналістів для розколу єдиного тіла великої російської нації". Такий підхід і сьогодні поширений в російському суспільстві, хоча й суперечить реаліям. Як писав у своїй книзі "Україна - не Росія" екс-президент України Л. Кучма, "Судячи з того, як нам викладали історію, Україна з'явилася на світ з єдиною метою - якнайшвидше возз'єднатися з Росією. Причому з'явилася безпосередньо перед возз'єднанням".

Заслуговують на увагу наукові дослідження з історії українства, здійснені за кордоном. Цікаві відомості можна почерпнути, наприклад, з публікацій закордонної Російської Православної Церкви (РПЦ). Якщо уважно читати праці російських істориків (Н. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського), то можна знайти аргументи проти згаданого штампу про польську й австрійську інтригу. Рідкісне наукове видання "Українське питання в політиці влади й російській суспільній думці (друга половина XІ  століття)" видав 2000 р. у С.-Петербурзі історик А. Міллер. Автор говорить про два способи показати історію російсько-українських відносин. Крім згаданого штампу про польську й австрійську інтригу, він наголошує на  другому способі: "Українська нація, подібно траві, що пробивається крізь асфальт, проривається через перешкоди антиукраїнської політики імперій". У тій же книзі читаємо: "У той момент, коли малорос приймав українську, що виключає загальноросійську, ідентичність, він, на відміну від представників інших етнічних груп, ставав в очах прихильників концепції великої російської нації  відступником". Цей погляд українці відчувають нерідко й сьогодні. Таку особливу, навіть хворобливу увагу до себе відчували, на думку А. Міллера, українці й білоруси. Спростовувати міфи, догми справа малоперспективна. Тут ідеться швидше про категорію віри. Сьогодні апологетами такого підходу є А. Дугін, А. Проханов та  інші.

    Історія слов'янських народів, викладена в наукових працях згаданих вище російських і українських дослідників, переконливо свідчить  про важкий і суперечливий рух українського етносу до власної держави. Не через згадану  "інтригу" запорозькі козаки вели тривалу й запеклу боротьбу проти польської корони. У ці ж часи вони так же запекло воювали в складі польської армії з  військами Москви, протистояли  набігам татар і турок. Були спроби домовитися навіть зі шведами, бо шукали союзників, які б могли гарантувати єдине - українську державність. Для цього вони, зрештою, звернулися до Москви.

   Українці, або (як їх іноді називають російські джерела) південні (іноді південно-західні) руси, сьогодні  вписують у свою історію період Київської  або Древньої Русі. Для російського читача необхідно відмітити, що українці з часів Іпатіївського літопису XІІ століття  зберігали за собою два імені. Вони вважали себе людьми Русі (руськими, русинами) і використовували цей термін, будучи під протекторатом Польщі, Литви й Австро-Угорщини, щоб не бути, наприклад, "окраїнними поляками". Друге ім'я - українець - стало єдиним після того, як Петро I перейменував Московське царство в Росію. Щоб зберегти за собою свою унікальність, відокремити себе від росіян, (раніше московітів, москалів), вони відмовилися від свого давнього імені. Зміна назви держави дозволила  владі в Москві й Петербурзі записати всіх "русів" як росіян, що призвело до плутанини й маніпуляцій. А незабаром  з'явилася образлива назва - "малорос".

    За часів Київської Русі південні племена полян на Дніпрі були, ймовірно, близькими із кривичами, що мешкали на берегах річки Великої в Новгородській та Псковській землі. Вони нерідко були об’єднані родинними зв’язками, мали однаковий державний устрій.

    Принципово новий тип державності з ознаками деспотії сформувався ще до ординського ярма на північному сході Русі, в Суздальській землі. На противагу роздробленій на окремі князівства Київській Русі тут визрівала  монархічна держава, що з успіхом пережила лихі монгольські часи, а пізніше, названа Московським царством, стала домінувати на євразійському просторі. Силову перевагу цього нового типу держави продемонстрував суздальський князь А. Боголюбський, син великого князя київського й засновника Москви Ю. Долгорукого. Після його походу на Київ 1169 р. місто було розорено настільки, що згодом монголам грабувати вже було майже нічого. Ще сумнішою була доля демократичного Новгорода. Тут І. Грозний не тільки грабував, але й знищував населення, щоб не залишалося слідів колишньої свободи. Робив це усвідомлено, про що свідчать його листи князю А. Курбському. Це визнані всіма дослідниками факти історії, що свідчать про демонтаж залишків першого державного устрою слов'ян.

   Саме тут розходяться долі південних, північних і північно-східних слов'ян. Після монгольського ярма руси-українці опинилися протягом  декількох століть у сфері впливу спочатку Великого Князівства Литовського, а потім Польщі й Речі Посполитої. Цитую "Успенський листок" (видання закордонної гілки РПЦ,  №30, 2000 р.): "Із часів татарського ярма історичні шляхи Південно-Західної й Північно-Східної Русі розійшлися досить далеко. Прийнято вважати, що це пов'язано з переходом Суздальської Русі під владу Орди, а Галичини й Волині під владу Польщі й Литви...".  На сторінках того ж листка можна знайти зауваження про те, що самодержавна влада була закладена до ярма. Цитую далі: "Ще в Київський період намітилися три центри, різні за типом організації верховної влади. У Новгороді міцно затвердилася демократія, у Галицько-Волинському краї владу захопила аристократія. В обох випадках  влада князя залишалася чисто номінальною.  Нарешті, в Суздальській землі  із часів князя Андрія Боголюбського і його брата Всеволода Велике Гніздо почало формуватися великокняже самодержавство - монархія". Далі автори пишуть про  глибокі, "майже непереборні" протиріччях між цими частинами Русі. А розпад Київської Русі, на думку авторів, мав причини більш глибокі, аніж амбіції окремих князів.

    Із приходом монгольської орди слов'янське населення  Північно-Східної Русі піддається ще більшій асиміляції. Саме тут, на думку сучасного історика й соціолога С. Акулова, формується нове етнічне утворення, що стало основою російської нації. Цей дослідник, опираючись на праці Н. Бердяєва та Л. Гумільова, пише: "Російський народ складається зі слов’ян-русичів, тюрків і угро-фінів за сильного впливу балтських і польських етносів в XІ-XV століть.  Ядром національно-державного формування росіян став етнос московитів, єдиною ідеологічною, культурною, єднальною силою стало православне християнство". Менталітет жителя Північно-Східної Русі все більше відрізняється від європейського.

     Інакше склалася в цей час доля південних або південно-західних слов'ян - українців. Майже два століття після ординського ярма українське населення перебувало під владою Литви, Польщі, Речі Посполитої. Велике Князівство Литовське було досить ліберальним, тому українцям вдавалося зберігати свою національну ідентичність. Ситуація суттєво змінилася зі зміцненням Польщі. Російські історіографи визнають деяку демократичність верховної влади цієї держави: досить було одному з членів польського сейму висловити свою незгоду, і рішення короля блокувалося. Цим Польща дратувала нову владу в Москві. Вона ставала небезпечною, як пише згаданий Успенський листок, "своєю спокусою вільного, веселого, розгнузданого життя. Московського боярина вона вабила становищем польського пана, майже незалежного від короля; служиву людину вона приваблювала становищем польського шляхтича, вільного від обов'язкової служби".

   Однак такою Польща здавалася лише на відстані, згадані свободи не стосувалися простого населення, особливо українського, котре було на правах холопів. Воно піддавалося нещадній експлуатації, як економічній, так і національно-релігійній. Тотальна полонізація й католицька експансія не вщухали протягом  багатьох століть.  Вищу освіту українці могли отримати, тільки прийнявши католицьку віру. Таке ставлення польської влади до українців, на жаль, зберігалося протягом століть. На побутовому рівні воно відчувається й сьогодні, про що свідчать розповіді моїх земляків, що періодично виїжджають на роботу в Польщу. Заради справедливості слід зазначити, що на урядовому рівні помилки польської влади стосовно православного населення в Речі Посполитій були визнані в офіційному документі, підписаному президентами України й Польщі 1997 р. Аналогічне визнання помилок знаходимо й у сучасній "Історії Польщі" (наукове видавництво ПВН, 1995 р.).

    Особливо різко погіршилося становище православного населення після  підписання Люблінської унії (1569 р.), що проголосила злиття Польського королівства й Великого князівства Литовського в нове державне утворення - Річ Посполиту. В унії права православного населення були зігноровані. Піднятися на більш високий щабель суспільної ієрархії можна було тільки шляхом відмови від свого віросповідання.  Закріплений в унії нерівноправний статус українського населення  був неприйнятним для волелюбних спадкоємців Київської Русі. Уже через кілька років зароджується потужний визвольний козацький рух, що руйнував основи Речі Посполитої. Не одноразово повсталі козацькі війська підходили до Варшави й могли захопити її. Через кілька десятиліть цей рух привів до своєрідного автономного формування, яке багато українських істориків називають Козацькою державою. За гетьмана Богдана  Хмельницького це утворення справді мало багато атрибутів  державної  влади, включаючи дипломатичні відносини з основними державами Європи. На жаль, тоді з'явився новий і досить підступний ворог на півдні - Кримське ханство, васал могутньої Османської імперії.

    На землях Речі Посполитої поширюється католицька експансія. Роль захисників православ’я взяли на себе козаки. Необхідно відзначити також, що в цей час католицька експансія охоплює й Литву, населення якої значною мірою було православним. Перманентна війна за збереження віри затяглася. Тривалі переговори між ієрархами православної й католицької церков привели до підписання Брестської унії 1596 р., яка оголосила об'єднання східної й західної гілок християнства на землях Речі Посполитої. Православним віруючим, що прийняли унію, дозволялося зберігати колишній православний  обряд, однак церква мала підкорятися відтепер Риму. Таких віруючих надалі  сталі називати уніатами або греко-католиками. Православна церква розділилася: одна її частина (на землях нинішньої Західної України) прийняла уніатство, інша зберегла свою віру в первісному стані. Так і було утворено дві митрополії - Уніатську й Православну.

    Як варто оцінювати Брестську унію сьогодні, зберігаючи неупереджений, об'єктивний підхід? РПЦ дає уніатству однозначно негативну оцінку, і цю позицію можна зрозуміти. Якщо ж розглядати всі наслідки унії, то з однозначною оцінкою погодитися таки складно. Ці території одержали можливість зберегти свій православний обряд, свою мову, традиції, спосіб життя. Не можу погодитися з деякими твердженнями в російських ЗМІ про те, що унію прийняли у свій час лише деякі священики. І вже зовсім хибні твердження про те, що 1946 р. всі уніати дружно й радісно повернулися в православ'я. Ті, хто посмів висловити свою незгоду, незабаром стали, у кращому разі, мешканцями Воркути або Норільська. От як про це пише екс-президент України Л. Кучма: "З 1946 р. уніати були не просто гнаними, а забороненими. Одних знищили, інших помістили за колючий дріт, десятки тисяч просто вивезли в Сибір. Уніатські храми, усі до одного, стали радянськими православними храмами...".  Далі Л. Кучма описує боротьбу за церковні храми в часи перебудови, статус яких був насильно змінений після Вітчизняної війни: "Ми зобов'язані віддати належне уніатам: жодного не свого храму вони не захопили. Всі храми, які були побудовані православними або для православних, не були торкнуті, залишилися за православними.  Хто б міг подумати в гетьманські часи, що греко-католицька церква, яку  так ненавиділи козаки, буде колись уважати себе саму, так би мовити, козацькою - українською з українських, і що деякі її ієрархи навіть поставлять грандіозну, хоча, напевно, фантастичну мету: створення української християнської церкви, що має бути не православною й не католицькою, а як би спадкоємицею тієї церкви, що існувала до розколу єдиної християнської церкви на православну й католицьку в 1054 р.!".

    У незалежній Україні відносини уніатів із православними залишаються мирними. Віруючі люди завжди готові до компромісів, напруженість між ними частіше створюють політики. На жаль, саме проблема уніатства заважає зближенню католицької й православної гілок єдиної християнської церкви.

Переяславська угода

    У сьогоднішніх дискусіях з приводу історичного минулого наших народів, мабуть, найбільш болісно сприймаються  зміст і юридичні наслідки Переяславської угоди 1654 р., що була одним із ключових подій національно-визвольного  руху українського народу на шляху  до власної держави. Відкидаючи численні міфи й легенди, спробуємо неупереджено заглянути в новітні  публікації, що з'явилися в обох країнах. Хоча читач міг би помітити, що намагаюся цитувати переважно російські джерела.

    Звернемося спочатку до змісту Переяславської угоди, яку іноді називають Переяславською Радою. От що написано в згадуваному вище "Успенському листку"  закордонної  РПЦ: "Про відділення від Речі Посполитої  і приєднання до Москви спочатку ніхто із соратників Хмельницького не думав. Справедливо виступаючи на захист Православної Церкви від насильства унії й латинства, козаки, однак, не розділяли монархічних переконань. Демократичний устрій козацької республіки  з гетьманом на чолі їм був ближче. Тому, коли через шість років після початку війни  Хмельницький перейшов, нарешті, під високу руку царя  Московського (Переяславська  Рада, 1654 р.), це був з його боку, швидше за все, тимчасовий союз. Надовго й всерйоз приєднуватися до Москви козацька старшина не збиралася. За умовами  Переяславської Ради гетьман і старшина зберігали повну самостійність в  управлінні Малоросією, не платили ніяких податків у царську скарбницю, без їхнього дозволу не могли розміщатися в Малоросії московські війська. Хмельницький зберіг всі свої міжнародні зв'язки, у тому числі й союз із ворожим Москві кримським ханом". Подібне трактування змісту Переяславської угоди, зроблене дослідниками незалежної  закордонної  гілки РПЦ, фактично збігається з думкою сучасних учених в Україні й за її межами.

    Переді мною лежить майже 900-сторінковий збірник наукових публікацій "Переяславська Рада 1654 року", виданий 2003 р. у Києві. У ньому розміщені всі документи того часу, детально описані всі процедури від переговорів до підписання угоди й наступного її  виконання. Дозволю собі деякі цитати із цієї книги. В анотації до неї  читаємо: "Науковими аргументами ще раз відкидається так звана переяславська легенда про добровільне входження України до складу Російської держави як вияв "вікової мрії" українського народу до «возз'єднання» Русі". Прихильникам міфу про "вікову мрію" хочу нагадати, що золоту шаблю за хоробрість Б. Хмельницький одержав від короля Польщі Владислава ІV, беручи участь у  війні проти московських військ в 1632-34 рр.

     У статті  О. Оглобліна  з того ж збірника знаходимо точні оцінки кількості людей, що були присутніми на цій процедурі: "На Раді зібралася безліч  усяких чинів людей, всенародна безліч чоловічої й жіночої статі. Приведено до присяги гетьмана Богдана Хмельницького та писаря Івана Виговського, а з ними військових суддів, і полковників, і шляхти, і козаків, і міщан, усього 284 чоловік".  Відомий історик академік М. Грушевський у московських архівах знайшов точний список усіх, хто присягав у Переяславі. Він спочатку перераховує осіб вищих чинів на прізвища, далі згадує "полкової старшини - 37 чоловік, сотників - 97, інші були зі шляхти, козаків, духівництва й міщан, усього 284 чоловік". Більшість істориків сходиться на тому, що українське духовенство було проти рішення Б. Хмельницького.

   Юридична оцінка згаданої угоди наведена в статті О. Яковлєва, який пише: "Вступаючи в договірні відносини з Москвою, Б. Хмельницький мав на меті: з одного боку - одержати військову підтримку царя у війні з Польщею, а з іншого боку - закріпити за Україною "права і свободи", не допустити, щоб їх порушила або обмежила в майбутньому Москва. Умови військового характеру, загалом, були виконані; була почата війна з Польщею, яка відповідно до угоди проводилася обома сторонами. Однак всупереч намірам сторін, закріпленим у договорі, війна була закінчена Віленською мирною угодою 1656 р.  між Польщею й Москвою, не тільки проти бажання України, але без участі її представників. Б.Хмельницький уважав таке поводження царя прямим порушенням договору 1654 р.". Своє негативне ставлення до Віленського миру гетьман висловив через полковника Тетерю, якого послав у Москву зі спеціальною місією. Надалі Б. Хмельницький, на думку О. Яковлєва, "поводився  так, начебто договору 1654 р.  уже немає, і, залишаючись номінально в договірних відносинах з Москвою, у дійсності правив Україною абсолютно незалежно від Москви".

    Б. Хмельницький незабаром помер, а остаточний розрив з Москвою оформив наступний гетьман І. Виговський. Він розіслав у європейські держави спеціальний універсал для пояснення причин свого рішення (розриву з Москвою), уклав новий (Гадяцький) договір із Польщею 1658 р. У  ньому  "Руське князівство" в складі Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств ставало третім, поряд з Польщею й Литвою, рівноправним членом Речі Посполитої. А сама Річ Посполита повинна була стати федерацією. Тим самим пробували виправити помилку Віленської угоди, відповідно до якої православне населення не мало рівних прав з католиками. Московський самодержець не визнав І. Виговського гетьманом і налагодив таємні зв'язки з його противниками, надаючи гетьманські повноваження своїм ставленикам, що і призвело до наступних розколів і розбрату.

    Однак повернемося до незалежних російських джерел. Серйозну заявку на об'єктивний аналіз україно-російських відносин XVІІ століття знаходимо в "Парадоксах російської історії" А. Шапрана (2006 р.).  Історію українського козацтва, що завершилася  Переяславською угодою 1654 р., знаходимо в розділі "Під високу государеву руку". Порівнюючи ситуацію в соціальній сфері в Московській Русі і Запорізькій Січі напередодні Переяслава, автор пише: "Козаки були вільними громадянами вільної, звичайно по мірках того часу, держави, у той час як у Московській державі  навіть представники найвищого, боярського чину, навіть титуловані князі, по суті, були рабами". Він аналізує складну позицію Москви, яка на переговорах з Польщею обґрунтовувала необхідність незалежності для України. Далі цитую: "Московська сторона  мотивувала свою позицію  тим, що король Речі Посполитої порушив клятву, дану українському народу. Тут різниця в характерах відносин вищої влади в Речі Посполитій  і в Росії до своїх підданих видає себе з головою. Сам факт принесення королем клятви народу показує нам, наскільки Річ Посполита  в правовому відношенні стояла на той момент вище Московської держави. У нашій рідній батьківщині  не тільки в ті часи, але й сторіччями пізніше таке явище, як клятва перед народом з боку вищої влади, залишилося б поняттям, що не піддається сприйняттю, й було б однозначно всіма верствами населення віднесено до категорії анархії мислення". А далі А. Шапран пише про те, що цього моменту не врахував Б. Хмельницький, коли затіяв історію з переходом під владу московського государя. Цитую дослівно: "Вихований (Б. Хмельницький - С.П.) в інших манерах і поняттях, усвідомлюючи тільки єдність або різницю релігій і бачачи утиск своєї релігії, він не знав до кінця того, куди він вів свій, нехай навіть відносно, вільний народ".  Перед тим, як принести присягу московському цареві, Б.Хмельницький наївно попросив боярина В. Бутурліна: "Треба  було б вам присягнути від імені його царської величності про те, що його величність не порушить наших прав, дарує  нам на права наші й майно грамоти….  Але для московських людей  заява гетьмана пролунало як абсурд. Вихований у зовсім іншому дусі, з молоком матері всмоктавши у себе ідеологію рабства, до самої глибини  усвідомлюючи себе абсолютно безправним холопом свого государя, ...Бутурлін відповідав: "Ніколи не присягнемо за свого государя..."".

       Автор книги "Парадокси Російської історії" не визнає за Переяславською угодою ніяких юридичних наслідків. Більше значення він надає Андрусівському договору (1667 р.)  Московського царства  з  Польщею, що мав більш важливі юридичні наслідки, ніж Переяславська рада.  На думку українських істориків, Андрусівський мир був зрадою інтересів України з боку Москви, із чим не згоден  А. Шапран,  який вважає, що саме в Андрусеві Москва силою закріпила за собою Лівобережну частину України. Після розриву І. Виговського з Москвою на території України стало діяти кілька військово-політичних  угруповань.

    Із цього часу історія України в новітніх київських підручниках іменується як "Руїна",  можливість побудови своєї держави була відсунута на століття, хоча воєнні дії протікали ще протягом тривалого часу. Лояльні до Москви гетьмани Лівобережної України після свого обрання змушені були підписувати весь час нові доповнення до первинного документа Переяславської угоди, які, природно, погіршували права козацтва й населення в цілому, перетворюючи його в безправних холопів, а трохи пізніше, у часи Катерини ІІ, у кріпаків. Трагедією українців наприкінці  XVІІ століття стала роз'єднаність політичної еліти. Іноді одночасно правили три гетьмани, орієнтовані на різні зовнішні центри впливу. Практично постійно велися переговори в Москві, Варшаві, іноді навіть у Бахчисараї й Стамбулі.

    Нову серйозну спробу повернути Україні державність зробив на початку XVІІІ ст. гетьман І. Мазепа, якого російська сторона вважає зрадником. Тоді в Полтавській битві на стороні І. Мазепи воював відомий полковник Кость Гордієнко, а на протилежній стороні - полковник Семен Палій, легендарний герой повстань на Правобережній Україні. На чиєму боці була істина? Тільки російська сторона дає однозначну відповідь. Заслуги І. Мазепи перед Росією безсумнівні, недарма він був нагороджений у числі перших орденом Андрія Первозванного. А вже в 1707 р. на особисте клопотання Петра I австрійський імператор дарує Мазепі титул князя Священної Римської імперії. 20 років він був вірним слугою російської корони. За його участю 1696 року була взята турецька фортеця Азов, трохи пізніше Очаків та інші. Ще більші заслуги гетьмана перед українським народом: він побудував безліч церков, підтримував освіту, створив клас дворянства в Малоросії. Історія Мазепи, як пише Л. Кучма, - трагедія українського народу. Мотивацію його поведінки, напевно, найбільш точно виразив геніальний А. Пушкін: "Но независимой  державой Украйне быть уже пора – и знамя вольности кровавой я подымаю на Петра".  Сьогодні гетьман І. Мазепа на батьківщині визнаний борцем за українську державність. Поневолювач Русі Чингісхан теж, між іншим, уважається героєм Монголії. Такі розбіжності в оцінках історичних подій, напевно, неминучі й припустимі  в сучасних підручниках обох  країн.

    Як пише А. Зубов у статті "Україна: досвід самосприйняття" (Жовтень,  №9, 1993 р.): "Андрусівський мир 1667 р. остаточно закабалив Україну". І трохи пізніше, оцінюючи дії першого російського імператора, він продовжує: "Петро I заснував Малоросійську колегію, у якій малоросійським була тільки назва". Але навіть через сто років після Переяславської Ради українці продовжували плекати надію на власну державність, зберігали свою мову й культуру. Катерина ІІ в листах князеві В'яземському радила "домогтися швидкого  її  (України – С.П.) обрусіння". А потім 1775 р. за її наказом була зруйнована Запорізька Січ. Незабаром управляти Україною в Київ був призначений губернатор граф Румянцев замість, хоч і формально, обраного останнього гетьмана К. Розумовського. Так вивітрювався дух Переяславської ради, але не потяг  народу до розбудови власної держави.   

Відстоювання національних інтересів у XІX столітті

     Після жорстокого придушення руху декабристів боротьба проти царського режиму  була перенесена в численні таємні гуртки, хоча селянські повстання в Україні проти кріпосного права тривали аж до його ліквідації 1861 р. У цей час (з 1772 р.) західноукраїнські землі вже входили в Австрійську імперію, тому повстання селян тут відбувалися так часто, як і на сході. На землях Західної України кріпосне право було ліквідовано трохи раніше - 1848 р. Тут, у Галичині, національно-визвольна боротьба велася під прапорами Русі. Досить сказати, наприклад, що авангардом цієї боротьби стало громадсько-культурне об'єднання "Руська трійця", що мало тісні зв’язки з відомими діячами культури в Росії. Програму соціально-економічних і політичних вимог один із лідерів згаданої трійки Я. Головацький виклав у статті "Положення русинів у Галичині".  Протестуючи проти наміру поляків приєднати Галичину до Польщі, 1848 р. у Львові була створена політична організація "Головна руська рада". Метою цих "руських" організацій завжди було прагнення до об'єднання західних і східних українців в  єдину родину.

     В середині  XІX ст. естафету боротьби за незалежність прийняла на себе інтелектуальна еліта України. На обрії з'явилася фігура українського пророка Т. Шевченка, що впливав на формування волелюбного українського менталітету більше, ніж багато гетьманів. Вплив його "Кобзаря" на консолідацію нації важко переоцінити. Ця свята для кожного українця книга була фактично в кожній хаті. Дух "Кобзаря" пронизаний ідеєю української державності, про це знає кожен, знайомий з його творчістю. Але й   російський  письменник  М. Гоголь не пройшов повз яскраві сторінки визвольної боротьби українського народу. Він краще від політиків і суспільних діячів, задовго до Л. Кучми усвідомив, що Україна - не Росія. Для цього досить порівняти його твори, що стосуються цих частин єдиної імперії. З одного боку - "Вечори на хуторі...", "Тарас Бульба", а з іншої, - "Ревізор", "Мертві душі". Цю різницю помітив ще А. Пушкін.          

    Відношення царського самодержавства до української ідеї, українофільства було вкрай суперечливим. По-різному до них ставилася й російська еліта, серед якої вже було чимало вихідців з України. Деякі з них займали дуже високі посади. У ліберальні часи в Москві можна було купити п'ять різних варіантів українського словника. У праці російського історика С. Соловйова знаходимо переконливі докази того, що населення Малоросії  за рівнем освіти було на більш  високому рівні, ніж у Росії. У Київському й Харківському університетах панували українофільські ідеї, українською мовою  випускалися книги й газети. Проте, коли владі такий розвиток української мови здавався небезпечним, застосовувалися жорстокі заходи. Лідерів гуртків, редакторів газет відправляли в заслання, заборонялося друкувати українські  книги, використовувати мову в державних установах. Серед безлічі таких документів найвідомішими є Валуєвський циркуляр (1863 р.) і  Емський указ  царя Олександра ІІ (1876 р.). От як описує ситуацію після видання Валуєвського циркуляру історик М. Драгоманов: "Російський уряд застосував заходи, які зовсім не відповідали духу нашого століття й у наші часи ніде, крім Росії, не можливі, а саме: адміністративними методами заборонено цензорам пропускати до друку всі українські книги педагогічного змісту. Святий Синод уже від себе заборонив книги церковні...".  За наступне десятиліття в Росії не вийшло жодної книги українською мовою. І ще: помилявся М. Драгоманов щодо цензури, бо він не знав тоді про майбутню цензуру радянську!

Перша половина  XІX століття була порівняно сприятливою для розвитку української культури в Росії. Так було засновано Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був суспільно-політичний діяч, історик, письменник і публіцист М. Костомаров. Метою діяльності братства були не тільки культосвітня робота, але й спроба політичного впливу на суспільну думку. До цього товариства входили багато видатних діячів української культури й науки, включаючи П. Куліша й Т. Шевченка. Уже на початку 1847 р. учасників братства заарештували.

    От як пише про настрої Т. Шевченка відомий український історик М. Драгоманов: "Ненависть Шевченка  до царів, викликана історичними й сучасними спогадами, має свій корінь у характері українця. Поняття волі, за яку стільки крові пролито, у розумі українця не має границь. Уже така особливість цих людей, що схиляються скоріше на форми республіканські, ніж монархічні". Під "сучасними спогадами" мався на увазі відомий царський наказ про заборону Т. Шевченку писати й малювати.

      І серед російської, і серед української еліти в цей час домінували ідеї панславізму, але їх сприймали по-різному. Із цього приводу  читаємо в М. Костомарова: "... у Москві вона (ідея панславізму - С.П.) виявилася... у риторичних похвалах старомосковській Русі, під якими прокладалася всеросійському престолу надія простягти коли-небудь царську десницю на слов'янські  народи. В Украйні ця ідея негайно втілилась  у світлу форму федеративного союзу слов'ян, де б кожна народність зберігала свої особливості, при загальній  особистій і громадській свободі".  Наведу ще одну цитату М. Костомарова: "Ні великоруси без малорусів, ні останні без перших не можуть здійснювати свого розвитку. Одні другим необхідні; одна народність доповнює іншу; і чим більш струнким, виваженим,  взаємодіючим  буде таке доповнення, тим краще піде російське життя. Шевченко, як поет народний, почував це й розумів, і від цього його почуття не були ніколи, навіть у найважчі  хвилини життя, ворожими до великоруського народу".

    Якщо ж говорити загалом, то між українцями й росіянами, принаймні серед простого населення, ніколи не було гострого протистояння. З розповідей очевидців можна уявити, що, наприклад, у прикордонних селах між Україною й Росією люди могли глузувати один з одного, але до відвертої ворожнечі не доходило. Ситуацію згладжувала, мабуть, єдність віри. Всі інші розходження - у побуті, одязі, житлі, обрядах, піснях, танцях  і навіть особливостях характеру - добре описані в згаданій книзі Л. Кучми. І цю специфіку наших народів не можна стерти, знищити. Цим ми цікаві один  одному і всьому світу. В умовах загальної глобалізації можна інтегрувати багато чого, але не душу народів, їх мистецтво, мову, звичаї тощо. А зберегти національну ідентичність можна тільки в окремій "хаті", окремій державі, до чого прагнуть всі народи. Без власного обличчя, душі народ перетворюється в безлику масу, "химерний етнос" (за Н.Гумільовим).

   У XІX ст. до подій, які відіграли позитивну роль у розвитку двосторонніх відносин, можна віднести заснування 1805 р. Харківського, а 1834 р. Київського університетів, які на стали центрами науки й культури в Росії. Та недавній мій візит до Харківського університету показав, що в ньому, на жаль, фактично не залишилося українського духу, який був ще двісті років тому.

Стефан Паняк,
Голова Уральської асоціації українців
(м. Єкатеринбург, РФ),
член Президії УВКР

Продовження у 2-й частині (натисніть для переходу)