Незалежна Україна на початку XX століття
Кінець XIX і початок XX століть характеризуються ростом соціального напруження в суспільстві, появою ідей соціальної рівності, які стимулювали революційну ситуацію в країні. Більшість інтелектуальних груп захоплюється соціалістичними ідеями. Тут виділяються імена І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського та інших. На загальному тлі боротьби за соціальний прогрес наростають вимоги автономізації України, збереження й захисту української мови. Більше 40 депутатів від України створили вже в першій Державній Думі секцію "Українське думське товариство". М. Грушевський спеціально переїхав у північну столицю, щоб допомагати думцям. Він заснував тут журнал "Український вісник", а трохи пізніше україномовні газети "Рідна справа", "Вісті з Думи". Журнал "Київська старина" змінив назву на "Україна", з'явилися громадсько-політичні журнали "Дзвін", "Українська хата", "Рідний край". У 1905-1907 рр. випускалося більше 20 україномовних газет і журналів.
Уже в першому номері "Українського вісника" редакція визначила своє головне завдання: "Ми виступаємо під прапором національної ідеї, і нам дорогі чисті принципи демократії, які повинні бути в багатонаціональній Росії. Демократія й автономія України - наше головне гасло, під яким повинні поєднуватися, як рівний з рівним, всі вільні народи Росії". Тут же М. Грушевський акцентує увагу на необхідності захисту української мови як духовної сили народу. Але поступальний розвиток української преси влада незабаром припинила. Улітку 1906 р. вийшов останній 24-й номер "Українського вісника". Уже його 5-й номер був повністю присвячений відповідям на необґрунтовану критику з боку російських шовіністів. Влада почала контрнаступ на українських борців за автономію: були закриті журнали й газети, заборонена "Просвіта", скасували право друкувати українською мовою, М. Грушевського вислали в Симбірськ (потім у Казань і Москву).
Трохи по-іншому розгорталася боротьба за волю на західних землях, які перебували в межах Австрійської монархії. Тут цей рух дуже часто мав промосковський (москвофільський) характер, тому що нерідко одержував підтримку саме з Росії. Від початку Першої світової війни російські війська двічі захоплювали Галичину. Населення спочатку вітало "визволителів", однак інтенсивна русифікація, що розгорталася відразу, змінювала ці настрої.
У короткій статті важко описати всі громадсько-політичні події, які розгорталися, як у калейдоскопі. Однак і вони повинні переконати читача в тім, що українці ніколи не залишали надії на побудову власної державності. Після того, як наприкінці лютого 1917 р. була створена Петроградська Рада робочих і селянських депутатів, уже через тиждень у Києві була створена Центральна Рада, яку очолив М. Грушевський. Її метою було створення автономії України в складі Російської Федерації. Відповідно до І Універсалу Центральної Ради від 10 червня 1917 р. Україна оголошувала про свою автономію в складі Росії. Головою Уряду був обраний В. Винниченко, соціал-демократ, письменник. Пізніше Центральна Рада засудила більшовицький переворот 25 жовтня 1917 р. і створила комітет оборони революції.
7-го листопада того ж року був прийнятий ІІІ Універсал, відповідно до якого Україна стала Українською Народною Республікою (УНР). У грудні 1917 р. на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад відбувся розкол: більшовики покинули з'їзд, переїхали в Харків і проголосили там Українську Радянську Республіку. У цих умовах Раднарком Росії пред'явив Центральній Раді ультиматум, Україна відповіла в січні 1918 р. прийняттям ІV Універсалу, що проголошував її незалежною суверенною державою. Потім, у роки громадянської війни, Київ багаторазово переходив з рук у руки. Крім військ більшовиків, на території України воювали загони білогвардійця А. Денікіна, а також армія С. Петлюри, Українська Галицька армія, загони анархіста Н. Махна. 1920 р. боротьба фактично була припинена, незалежна Україна перестала існувати. Керівники УНР покинули Україну й утворили уряд у вигнанні. Останній президент у вигнанні М. Плав’юк 1992 р. вручив першому президентові незалежної України Л. Кравчуку збережені древні "клейноди", атрибути влади УНР.
Не менш бурхливо розвивалися в ці роки події на західноукраїнських землях. У зв'язку з розвалом Австро-Угорщини (жовтень 1918 р.) уже 17 листопада того ж року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Її президентом був Є. Петрушевич, а головою уряду - К. Левицький. 22 січня 1919 р. був проголошений Акт возз'єднання УНР і ЗУНР, що стало символом єдності українського народу. Західні й східні українці завжди вважали себе братами, хоча в їх ментальності з'явилися деякі розходження.
В 20 рр. ХХ ст. в Україні були голод і розруха. Тільки в першій половині 1922 р. від голоду в Україні загинуло 800 тисяч людей. Однак у десять разів більше (близько 8 млн. чоловік) загинуло дещо пізніше - 1932-33 р. В Україні й багатьох європейських країнах цей факт визнаний геноцидом українського народу. Трохи раніше була знищена еліта нації - учені, письменники, художники, музиканти. Книгу-мартиролог із сотнями відомих імен можна почитати в багатьох російських бібліотеках. На початку 30-х років знищували селян, які більш стійко, ніж жителі міст, оберігали мову, традиції, козацьку пісню... Мільйони вмирали від голоду у врожайний рік. Виявлено тисячі документів, які підтверджують штучність голоду. Чому не можна це визнати? Адже й Росія пережила подібне. Та й катами були представники різних національностей. Чому боїмося розібратися в недавній нашій спільній історії? Безумовно, має бути однозначний осуд на офіційному рівні цього сталінського злочину. Впевнений, крім того, що ніхто не має права пред'являти рахунок один одному.
На закінчення розділу пропоную, напевно, несподівану для читача інформацію про україномовну пресу Росії в 20-ті роки ХХ ст. Україномовні газети виходили в десятках міст, від Кубані до Далекого Сходу. Їхні назви, щоправда, були переважно комуністичними. Крім Кубані, наприклад, українські газети виходили в Сталінграді, Самарі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Владивостоці й багатьох інших містах. У цих же регіонах працювали десятки українських шкіл. 14 грудня 1932 року закритою Постановою ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР, яку особисто підписали секретар ЦК Й. Сталін і голова Раднаркому В. Молотов, етап "українізації" був закритий разом зі згаданими вище газетами, бібліотеками й школами.
Українці й росіяни в Другій світовій війні
Єдність народів СРСР дозволила перемогти фашизм. Перед зовнішньою загрозою наші народи були разом, і перемога була "одна на всіх". У загальних оцінках результатів війни розбіжностей бути не може, вони визнані і на Сході, і на Заході. Але іноді складається враження, що історія, як істина в останній інстанції, для сусідніх держав може писатися тільки в Москві.
Для багатьох і сьогодні може здатися несподіваним твердження про те, що до українців війна прийшла раніше 1941 р. - у вересні 1939-го. Здається, знову під забороною відомий протокол Ріббентропа-Молотова, відповідно до якого радянські війська ввійшли в 1939 р. у Західну Україну. Але про репресії на західноукраїнських землях знає увесь світ і, природно, кожен український школяр. У Москві поки що визнають жорстокі репресії 30-х років проти власного народу, але вперто замовчують подібні акції в Західній Україні. Більше того, місцеве населення позбавили права на природний протест. Всіх, хто чинив опір, записали в бандити. Не хочу давати однозначних оцінок подіям тієї пори, їх дасть історія. Дуже хотілося б бачити тільки позитивний підсумок акції 1939 року - возз'єднання народу в єдину родину. Але якою ціною! Крім сотень тисяч убитих, кожна п'ята родина була вивезена в Сибір. Загальне число репресованих перевищило 1 млн. А як часто чую тут, у Росії, докір, що бандерівці вбили радянського розвідника Н. Кузнєцова. Справді, вбили, але кого вбивали? Німецького офіцера! Маленька деталь, але ситуацію змінює кардинально. Тепер цю обставину можна використати лише як доказ боротьби бандерівців з фашистами. Хоча ніхто не стане відкидати той факт, що наприкінці війни і після неї вони тривалий час воювали проти каральних військ НКВД. Боролися за ідею вільної України, боролися на своїй рідній землі. А проти кого повинні були воювати молоді українські патріоти, спостерігаючи, як фашисти вивозять їх рідних у Німеччину, а потім «совіти» - у Сибір? Бандерівці спочатку сподівалися на німців, думали, що вони підтримають їхнє прагнення утворити незалежну державу. Але цього не відбулося, більше того, після оголошення української незалежності, уже у вересні 1941 р. гітлерівці розстріляли більше 40 активістів ОУН, а С. Бандеру заарештували. У в'язниці й концтаборі Заксенхаузен він перебував майже до кінця війни. Його отруїв 1959 р. у Берліні радянський агент.
Читаю в сучасному українському підручнику: "Органи держбезпеки СРСР утворили 379 фіктивних формувань УПА (6 тис. учасників), які знищували цілі села". Про це є документальні свідчення. Це вже про звірства, які, безсумнівно, були по обидва боки. З лютого 1944 р., згідно з даними НКВД, було проведено 26 685 операцій, у ході яких убито 98 846 повстанців, у полон узято 104 990 осіб, більше 200 тис. мирних жителів репресовано за явну або міфічну підтримку ОУН-УПА (В. Король. "Історія України", вид. Академія, Київ, 2005 р.). Це правда історії, яку потрібно знати всім, хоча б для того, щоб зрозуміти, що за гріхи минулого каятися потрібно всім. Бандити й зрадники були не тільки в Україні, згадаймо армію генерала Власова.
Розходяться сьогодні оцінки Москви й Києва з приводу Української повстанської армії (УПА), чисельність якої досягала 100 тис. вояків. Нещодавно по радіо "Ехо Москви" уперше росіяни могли чути про те, що перші важкі бої УПА вела проти німецьких військ. І цьому теж є документальні свідчення. Не збираюся захищати С. Бандеру або УПА, не ставлю такого завдання. Намагаюся пояснити читачеві, що є інша правда, що дозволяє Києву дивитися на події дещо інакше.
Глибоко переконаний також, що тільки всебічна поінформованість, знайомство з усіма фактами історії та взаємне покаяння дозволять зняти напругу між людьми. Перші кроки до цього вже зроблені. Наведу один приклад. Дотепер не вщухли конфлікти між мешканцями Польщі й України з приводу масового знищення Армією Крайовою українців на польській території Холмщини й аналогічної акції збройних загонів ОУН щодо поляків Волині. Але ці трагічні події офіційно визнані Києвом і Варшавою, принесені взаємні вибачення. Виходить, ця сторінка історії буде перегорнута, що стане позитивним уроком для нащадків.
