ЛІНІЯ ПОДІЛУ

За 15 років свого існування, переживши «шокову терапію», інфляцію, приватизацію, цілу низку криз, Україна здобула перемогу. Та не просто перемогу, а в квадраті. Два Віктори (умовно їх можна назвати «Віктор Східний» і «Віктор Західний») здійснюють управління нашою країною. Україну фактично поділено на дві частини. Що ж це за поділ? Де він бере свій початок? Чи є шляхи його подолання? Тож розглянемо питання історично.

Велика Римська Імперія

Початок IV століття. Християнство стає офіційною релігією імперії. Папа виходить із підпілля, набуває статусу та отримує владу, якої до нього не мала жодна людина. Папу вважають намісником Бога на землі. Навіть сам імператор залишається просто людиною.

Цезар Костянтин будує нову столицю на Сході – Константинополь (Царгород), який стає Новим Римом. Імператор був зацікавлений у цілісності церкви, яку він вважав найкращим засобом управління державою. Але церкві загрожувала аріанська єресь, автором якої був єпископ Аріан. Аби впоратися з нею, Костянтин почав скликати церковні собори, які формально підтверджував папа Римський, але головував на них сам цезар (на Нікейському Соборі в 325 році Аріана вбили).

З цього почалося велике протистояння між цезарем та папою. Цезар не мав влади над папою як першоієрархом, а папа не мав влади над цезарем. Така політика призвела до ослаблення всієї держави. Імперію поділено на дві частини – Західну й Східну, а ці частини – на префектури, в яких префект мав практично необмежену владу, особливо на Заході.

Захід

Старий Рим ніяк не міг завадити утворенню нових держав на своїй території. Протистояння з гунами призвело до повного занепаду Риму й виникнення нової імперії. Це сталося, коли варвари остаточно розгромили Рим, і Карл узяв собі титул «Римський імператор Великого німецького народу». Рим, який остаточно втратив владу, міг протиставити світові лише папу як вищого керівника церкви. Маючи необмежену духовну владу, він роздавав корони, карав та милував монархів Європи. Римська курія через різні чернечі ордени здійснювала тотальний контроль над усією Європою. Інколи папа змушений був поступатися церковними догматами заради вирішення геополітичних питань. Наприклад, у католицькій церкві до Другого Ватіканського собору (1965 р., коли кожна нація дістала змогу молитися своєю рідною мовою) діяло правило, за яким богослужіння може відправлятися тільки трьома мовами: латиною, грецькою, арамейською (цими мовами зроблено напис над розп’яттям – «Ісус Христос – Цар Іудейський»). Та коли Кирило й Мефодій почали своє місіонерське служіння на Балканах, то їх терміново викликали в Рим, де після детального розгляду справи вони не тільки отримали благословення на складання та впровадження слов’янської абетки, але їх ще й рукоположили в єпископський сан. По суті, слов’янська мова отримала офіційний статус у католицькій церкві. Досі в Єрусалимі, в Страсну п’ятницю, коли проходить «Хресна Дорога», Євангеліє зачитують тільки латинською, грецькою, арамейською й слов’янською мовами. Чому була зроблена така поступка? Напевно, вже тоді Старий Рим покладав великі надії на слов’янські народи, сподіваючись отримати певний ресурс. Далі більше. Західні монархи, аби отримати свої корони, змушені були пройти нелегкий шлях, зокрема брати участь у хрестових походах, а Данилові Галицькому корона «впала» як сніг на голову. В той час йому було не до походів на «Святу землю», він потребував союзника для боротьби з Батиєм. А папу мало цікавили татари, для нього важливо було, щоб християни східного обряду визнали його Головою Вселенської церкви.

Схід

Тут розрізнені кочові племена Азії здебільшого воювали між собою й не створювали великої загрози Візантії. Принцип «розділяй та володарюй» виправдовував себе повною мірою. Наймана армія легко справлялася із будь-яким заколотом. Ситуація різко змінилася після появи ісламу. Магомет дав нову релігію та почав об’єднувати кочові племена Сходу, що стало реальною загрозою для Візантії. За допомогою хитрої дипломатії й підкупу, під благородним приводом безпеки прочан, які прямують до Єрусалиму, та визволення гробу Господнього Візантія хрестовими походами, у яких брали участь усі верстви населення - від монархів до жебраків, забезпечила собі перевагу над мусульманами та наповнення державної скарбниці через збір податків. Візантія утвердилась як держава, що має повний контроль над світським і духовним життям своїх громадян. Це відображено і в гербі, де одна голова орла – імператор, а друга – патріарх. Велика Східна імперія припинила своє існування 1453 року, коли турки захопили Царгород. Загинув імператор Костянтин ХІ із династії Палеологів, а його небога Зоя (Софія) опинилася в Москві, де вийшла заміж за великого князя Івана ІІІ Васильовича й сприяла проголошенню Московської держави наступницею Візантійської імперії.

Москва

Коли Київські, Волинські, Чернігівські та Галицькі князівства чинили опір татарській орді, Московське князівство, отримавши «ярлик» від хана на право збору податків, зуміло впровадити в себе на зразок ординців та з їхньою допомогою системи збору податків та зв’язку. 1448 року єпископи Московії розривають канонічну єдність із Київською митрополією та висвячують собі окремого митрополита. До 1589 року Московська церква перебуває в розколі (в чому нині звинувачує Українську). Отримавши од Візантії символи та атрибути влади, Московське князівство набуває нового статусу – царство (цар похідна від кесар – титул, яким величав себе імператор Старого Риму) та бере на озброєння ідеологію нового, тепер уже Третього Риму. Отримавши інститут царя, Москва отримала також свого патріарха. Та коли патріарх став на заваді, його успішно усунули й замінили Священним Синодом, яким керував (майже 200 років) російський цар.

Щодо включення в 1686 році до складу Московської патріархії Київської митрополії, то тут склалася цікава ситуація. За допомогою дипломатичного впливу на турецьку владу та підкупу патріарха Діонісія Москві вдалося отримати грамоту про передачу Київської митрополії під юрисдикцію Московській патріархії, але в 1687 році патріарший собор Константинопольської Церкви засудив патріарха Діонісія та скасував цю аферу як акт симонії (хабар). Отже, ніякого документа на право Московської патріархії над Київською митрополією немає.

Проголосивши себе правонаступницею слов’янської державності, в першу чергу Київської Русі, Московія присвоїла назву Русь, історію й навіть сакральні символи. За Катерини ІІ було зібрано всі літописи з території України й переписано або знищено їх. Історію Київської Русі обмежують Нестором Літописцем.

Україна: державність

Після підписання унії між Польським та Литовським королівствами утворюється нова могутня держава – Річ Посполита, до складу якої входить і Україна. Церковна мета унії – змусити християн східного обряду визнати зверхність папи Римського. А інтереси польської шляхти зводилися до асиміляції українців, бо прийняти католицький (латинський) обряд – це те саме, що стати поляком. В українців практично не було жодної

законної інституції для відстоювання своїх прав. Українські єпископи не входили до сейму й не могли впливати на політику польської адміністрації. Що ж тоді дала унія українцям і полякам? Уявімо, що відчував звичайний поляк чи шляхтич як вірний католик, коли змушений був молитися у своєму храмі латиною, а схизмат українець молився рідною мовою, при цьому заявляючи, що він також католик. Ця духовна ревність накоїла багато біди між двома народами, про що писав Т. Шевченко: «… отак то ляше, друже, брате, нас роз’єднали, розвели…».

Відважні гетьмани, які піднімали козаків на повстання, не досягали державотворчої мети, а тільки запобігали фізичному й духовному знищенню українців як етносу.

Та коли в боротьбі з поляками було чітке розмежування – свій-чужий (за мовою та обрядом), то протистояти Москві було складно. Мовна близькість та один обряд призводили до того, що Україна ставала провінцією Московського царства.

У ХІХ ст. галицькі землі відійшли до Австро-Угорщини, й українці та поляки були зрівняні в правах. У містах почали діяти українські організації, видаватися газети, працювати школи та гімназії. З’явилася українська інтелігенція та чиновники, що брали участь в органах управління державою. Служба в австрійській армії дала змогу українським юнакам пройти вишкіл та отримати бойовий досвід. І коли в листопаді 1918 року на Львівській ратуші замайорів жовто-блакитний стяг, поляки були шоковані.

Україна: духовність

Берестейську унію скасовано 1946 року на соборі у Львові, аби розірвати зв’язок України з Ватіканом, а через нього й з Європою. Греко-католицька церква пішла в підпілля. В храми Західної України понавозили православних священиків, які невідомо звідки взялися після 30 років войовничого атеїзму.

У чому ж суть поділу?

Насамперед поділ роблять на духовному рівні. У всі часи релігія об’єднувала народ, надихаючи його на процеси розбудови своєї держави. Ні гроші, ні мова не можуть бути чинником роз’єднання. Як приклад, можна навести США, де всього цього більш ніж достатньо.

Поділ починається тоді, коли держава й релігія ідуть одна проти одної. Князь Юрій Долгорукий заклав нову столицю на Півночі, а митрополит Київський залишився в Києві. Становлення Московської митрополії відбувалося на противагу Київській. При цьому використовувалися людські й духовні ресурси з України: величезна кількість вихідців із Києво-Печерської лаври займала вищі керівні посади в Московській митрополії, а згодом у патріархії. Тому відновлення Києвом свого законного патріаршого статусу становить потенційну небезпеку втрати Московською патріархією домінанти, більше того – самій потрапити під вплив Києва. Нині в Україні поділ породжують наявністю двох різних християнських церков. З одного боку Греко-католицької, з іншого Російської Православної. Українська Православна церква, на превеликий жаль, поділена натроє: Українська православна церква Київського Патріархату, Українська православна автокефальна церква, Українська православна канонічна церква. Єдиний вихід для України – це створення Української помісної православної церкви, що покладе край усім протистоянням та дасть державі змогу зайняти своє гідне місце у світовій спільноті.

Прикладом тут може служити Велика Британія зі своєю Англіканською церквою, хоч решта Європи католицька. Не без впливу національної церкви в Англії не запроваджено євровалюту і політика Лондона не завжди резонує з політикою Брюсселя.

Два Віктори

То яка ж різниця між Вікторами – «Східним» і «Західним»? Різниця не в кольорах – помаранчевому чи біло-блакитному. Різниця не в фінансових групах. Уся різниця в тому, що один прибічник Київської, а другий Московської патріархій. І тільки це зумовлює поділ України. Постає питання: чи є інший шлях? Є! Це створення міжцерковних громадських організацій. Важливим чинником духовного примирення та створення єдиної Української помісної православної церкви має стати й Греко-католицька церква. (На тлі спілкування Москви й Ватикану внутрішнє протистояння в Україні виглядає дивним). Це дасть можливість еволюційним шляхом позбутися закордонного впливу та показати в першу чергу прибічникам Московського патріархату всю повноту Божого благословення, яку отримає Українська земля.

Від Редактора:

Жодна церква чи конфесія не може мати монопольного права на духовність. Так, як і жодна з партій не має права монополізувати політичну свідомість і волю громадян. Як природна релігійність через осяяння розвиває в людині зрілий дух, так і незалежна політична свідомість через власну волю громадян розвиває політичне тіло нації – державу.

Істинно правдива релігійність виявляється тільки в особистій духовній практиці індивіда. Істинно незалежна політична воля виявляється тільки в середовищі вільних, духовно зрілих громадян – так діє реальна демократія в спільних інтересах громади всупереч особистим меркантильним інтересам партій чи кланів. Дух особи живе в людському серці, і людина пробуджує свій дух ідеологія до світла – народжується духовно – з власної волі. Серце людське – одвічний храм духовного світла. Цю життєвої істину проповідували великі вчителі людства Заратустра, Будда, Христос, які стали уособленням Самого Світла й будителями людських душ від занепаду. Бо в душі є Всевишня програма, яку людині належить реалізувати власним життям. Останнього Великого Вчителя – Христа, який рятував люд від мороку невігластва, войовничі невігласи розіп’яли на символові проповідуваного ним життєдайного світла. Згодом перетворили те розп’яття на парадоксальний символ християнства й на об’єкт ідольського поклоніння, від чого застерігав сам Учитель. Нинішні церкви як соціальні інституції зрощуються з політичними партіями й перетворюються на апологетів світської релігії меркантилізму й сервілізму. Церкви й конфесії змагаються між собою не за Божу Істину, а за душі й гроші людські. Так і партії змагаються не за відродження України, а за її розподіл між собою.

Духовність живе в просвітленому людському серці й не підлягає церковним догмам. Так і національна гідність свідомого громадянина не піддається партійній облуді. Народ наш тисячу літ животіє без національної релігії, національної державницької ідеології й національної держави. І нині суспільство живе без української влади, ігноруючи чужих можновладців. Нині свідомі громадяни працюють для відродження себе й України в ім’я Творця поза політичними партіями й церковними догмами. У глибині національного серця просвітлюється, зріє національний дух, який явиться в національному праві, ідеології й політичній волі, і їхньою синергічною силою український люд подолає всякі церковно-партійні поділи, заблуди й відтворить себе нового в захисному тілі своєї питомої держави.

Микола ОМЕЛЯН,
Олена САЗОНОВА
Часопис "Український світ"