Перемога Помаранчевої революції пробудила і в нас, українцях, які через історичні обставини проживають поза політичними межами України, нову надію. Надію на те, що врешті наблизиться до завершення процес впорядковування українського духовного простору, з якого викинуть чужі символі та свята й повернуть національних героїв і творців культури; що будуть знищені руйнівні для національного зростання міфи.
Одним із таких міфів було виплекане протягом багатьох післявоєнних десятиріч переконання про Буг як кордон, що відділяє Україну від зовнішнього світу. Але ж історія показує нам зовсім інший образ цієї ріки. Її течія століттями була комунікаційним шляхом, ниткою, на яку нанизувалися землі обох його берегів, на яких жили ті ж самі русини-українці – Галичина з Белзчиною, Волинь із Холмщиною, Берестейщина з Підляшшям. Персональним втіленням соборності цих земель була особа князя і короля Данила, адже без згадки про нього та його нащадків неможлива історія як Володимира Волинського, Галича і Львова, так і Ярослава, Перемишля, Холма, Берестя та Дорогичина.
На жаль, в історії не лише прямі шляхи та дороги, але й бездоріжжя та манівці, блукати котрими прийшлося й націям-сусідам – українцям та полякам. І, коли на початку ХХ століття настав час відбудови "національних господарств", здалося, що немає між ними необхідної запоруки доброго сусідства – загальновизнаної межі. А Україна й Польща – сіамські сестри, зрощені цими прикордонними землями, які політичні еліти обох націй вважали своїми. Спроби їхнього розділення здалися не прецизійною хірургічною операцією, а звичайним різанням по живому солдатським багнетом і рубанням кістяка сокирою...
Врешті-решт, за участі чужих сил проведено державний кордон й етнічно зачищено пограничні території. Потерпілим від цього українцям і полякам залишився біль й почуття кривди та втрати: перші сумують за забужанськими "етнічними землями" та "княжими столицями", другі – за "польськістю Львова" та взагалі за "кресами", які в пам’яті набирають обрисів молоком і медом пливучої Аркадії. Але ж як довго можна жити роздумами про те, скільки хто кому поля приорав та пізніше, при з’ясовуванні справи, зубів вибив – рікою сліз напевно ж не допливемо в майбутнє, ані зачерпнутою з неї водою не поллємо дерев у саду сьогодення – всохнуть...
Думаючи про Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя – землі, які після 1944 року стали "Закерзонням" (хоч... саме через це вони вже зараз "в Європі"), не можна забути про сум, все ж таки треба шукати краси. Наші предки з незапам’ятних часів будували свої оселі для мирного життя, твердині для захисту під час воєнних лихоліть та церкви для молитви Богові. І протягом тисячоліття створили вони тут красу, яка, хоч і понівечена часом, збереглася в неповторних обрисах вцілілих ще дерев’яних церков та придорожніх капличок і хрестів, в кам’яних пам’ятниках на могилах предків, в прикрасах сільських хат та в самому краєвиді, вписаному в людські душі й відображеному в творах рук та умів чергових поколінь.
І ця краса щоденно звучить в Україні, в музиці національного гімну, автор якої –Михайло Вербицький (1815-1870) – народився в лемківському селі Улюч та спочив на вічність у надсянських Млинах (неподалік від Ярослава, міста заснованого великим київським князем, якого нащадки нарекли Мудрим). Звучить ця краса в незабутніх віршах іншого сина Лемківщини – Богдана Ігоря Антонича (1909-1937) – найвидатнішого після Івана Франка поета Галичини; відчуємо її врешті в творах цих всіх письменників та митців України, яких родове коріння виростає зі схилів Бескидських гір та нив Перемищини, Холмщини та Підляшшя.
Хранителями та співтворцями цієї краси стараємося бути й ми, українці, які всупереч нищівним вихрам минулого втрималися тут, на батьківській землі, та не забули пам’яті роду. В кількох десятках церков і сьогодні відбуваються відправи у східному обряді, в школах проводиться навчання української мови, діють суспільно-культурні організації (Об’єднання українців у Польщі, Об’єднання Лемків, Союз українців Підляшшя тощо), виходить преса, діють самодіяльні хори та колективи, працюють митці та письменники.
Щороку від Лемківщини по Підляшшя відбувається цілий ряд імпрез – "Лемківська Ватра" (Ждиня, Лемківщина), "На Івана на Русаля" (Зиндранова, Лемківщина), "На Івана на Купала" (Дубичі Церковні, Підляшшя) та "Ніч Купали" (Посада Риботицька (Надсяння), Польсько-українські музичні зустрічі (Черемуха, Підляшшя), Фестиваль української культури "Підляська осінь" (Більськ, Підляшшя) тощо. Кожного року на ці культурні заходи організатори запрошують також виконавців із різних регіонів України. Окреме місце в культурному краєвиді займають музеї просто неба з пам’ятками української народної архітектури, організовані як державою (як в Сяноку, де презентована архітектура лемків, бойків та долинян), так із приватної ініціативи – в Зиндранові (Лемківщина), Голі (Південне Підляшшя) чи Біловежі (Північне Підляшшя).
Отже, навіть ця невеличка жменька фактів та імен показує, що Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя, незалежно від ліній сучасних політичних кордонів, є невід’ємною частиною українського національного простору – тут народилися люди й відбувалися події, без яких українська історія та культура були б набагато бідніші. Зрештою, українство тут і досі є не лише минуле, але й живий, творчий потенціал, котрий можна використати в інтересах України та українсько-польського порозуміння й сусідства.
Тому нашим натуральним прагненням є, щоб у календар подій, передбачених в рамках "Року України у Польщі", вписати також заходи, які б ширше показали постійну присутність українських акцентів в історичному та культурному краєвиди сучасної Польщі. Першим і дуже знаковим заходом цього роду може бути відкриття каплиці-пантеону над могилою Михайла Вербицького в Млинах, побудованої з ініціативи Львівської облдержадміністрації, науково-культурних, мистецьких об’єднань і товариств Галичини та за сприяння органів державної влади і місцевого самоврядування Підкарпатського воєводства Польщі.
Зрозуміло, що така подія не могла б відбутися без присутності перших осіб обох держав. Для Президента України це була б не перша зустріч з українськими місцями Підкарпатського регіону, адже ще у вересні 2003 року, під час чергового Польсько-українського форуму в Криниці, народний депутат Віктор Ющенко покладав квіти на могилі всесвітньо відомого лемка, маляра-примітивіста Никифора Криницького (Епіфана Дровняка) та зустрічався з представниками Об’єднання українців у Польщі та Об’єднання лемків. Тому й легко мені уявити Президента Ющенка, який не лише покладає квіти на могилі о. Михайла Вербицького, але й оглядає Холмську гору, де спочиває прах короля Данила, та залишки городища в Дорогичині (де цей же Данило прийняв королівський вінець), згодом молиться поміж хрестів Святої Гори Грабарки на Підляшші, а на завершення наповненого враженнями дня заспівує з підляшанами при вогнищі палаючому на поляні серед Біловезької пущі.
Хочеться тут пригадати і слова, сказані нинішнім Президентом під час минулорічних урочистостей у Батурині: "хто забуває власну історію, той не має нормального майбутнього". Справді, в майбутнє ідемо саме по слідах минулого, й лише від нас залежить, чи буде це впевнений марш слідами предків, чи, може, будемо тинятися навмання, оббиваючи стопи об каміння на чужому полі, а голови об пам’ятники не своїх героїв. Після десятиліть поневолення чужими й дошкульних ран, вчинених собі навзаєм, польсько-українські відносини повернули до стану натурального, коли розподілено "моє" від "твого", а поле боротьби перетворено в, надіюся, будівельний майдан добросусідського майбутнього.
На обох боках міждержавного кордону, проведеного орієнтовно за лінією, накресленою у 1920 році англійським міністром Керзоном, залишилися сліди минулого: польського в Україні й українського у Польщі. І зараз цей вцілілий історично-культурний багаж має стати взаємним вічним депозитом, про який обидві нації й держави повинні дбати як про своє власне духовне багатство, щоб врешті мати нормальне майбутнє.
Юрій ГАВРИЛЮК,
Головний редактор
Українського часопису Підляшшя
"Над Бугом і Нарвою"
Член Національної спілки письменників України
