Німецько-українське порозуміння

Інтерв’ю з Директором Центру українознавства

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Володимиром Сергійчуком

10-14 травня 2007 року в трьох містах Німеччини - Кельні, Бонні й Аахені - відбулися зустрічі німецьких і українських науковців, присвячені темі підневільної праці радянських і німецьких полонених у воєнні та повоєнні роки, що нині трактується як новітня форма рабства. У цих заходах брав участь Володимир Сергійчук – Директор Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України. Після повернення з Німеччини пан Володимир дав  інтерв’ю, яке ми пропонуємо вашій увазі.

– Розкажіть, будь ласка, чи вдалося досягти українській та німецькій сторонам запланованих результатів у розв’язанні порушеного питання?

– На зустрічах, проведених з ініціативи української громади в Дюсельдорфі та відділення Посольства України в Бонні, порушено надзвичайно глибоку проблему використання примусової робочої сили на території Третього Рейху і використання праці німецьких полонених на українських землях після звільнення від німецько-фашистських загарбників 1944 року.

Цей захід викликав неабиякий інтерес у громадськості Кельна, Бонна й Аахена. На підтвердження цьому скажу, що на останню зустріч бургомістр міста, де відбувався з’їзд, сам розсилав запрошення всім науковцям для участі в цьому заході. Всі факти свідчать, що тема є на сьогодні мало висвітленою як в Україні, так і в Німеччині, тому привертає увагу обох сторін і потребує якнайглибшого дослідження.

До того ж, ці зустрічі зміцнили бажання української і німецької сторін досягти остаточного порозуміння між народами. А розв’язання проблем, їх усвідомлення є запорукою того, що трагічні події минулого не повторяться.

– Хто представляв українську сторону на цих зустрічах?

– З доповідями від нашого Центру українознавства виступив я, оскільки довгий час досліджую цю проблему і вже маю значний науковий доробок. Також у заході взяла активну участь Ірина Ястреб – голова української громади Дюсельдорфа. На зустрічі в Бонні були присутні також працівники відділення Посольства України в Бонні, зокрема його керівник Анатолій Ільницький.

– Які головні проблеми було обговорено?

– Стосовно української робочої сили було акцентовано увагу на тому, що спочатку праця українців у Німеччині вважалася добровільною, насправді ж вона виявилася каторгою, новітньою формою рабства, оскільки ці люди були підневільними, не мали змоги вільно пересуватися, масово гинули від непосильних навантажень.

Як не дивно, факт праці німецьких полонених на території України для багатьох учасників засідань став відкриттям. Майже ніхто не знає про те, що Київський Хрещатик чи всесвітньо відомий Дніпропетровський ракетний завод "Південмаш" відбудовували німецькі військовополонені.

Говорили і про те, що як українцям у Німеччині, так і німцям у радянському полоні доводилося несолодко, тому що ні Сталінський, ні Гітлерівський режими не дотримувалися Конвенції про права полонених, внаслідок чого не тисячі, а мільйони людей загинуло. А ті, хто повертався з німецьких каторг, піддавалися новим переслідуванням з боку радянської влади. Вони мали проходити через фільтраційні табори, спецперевірки НКВД, і багато з тих, кого запідозрювали в "міфічній" співпраці з німецькою стороною, опинялися на Сибіру, потрапляючи з фашистського рабства в радянське.

– Чи заплановано сторонами якісь заходи для ліквідації наслідків цього "німецько-радянського рабства"?

– Так, на зустрічах домовлено провести роботу з пошуку зниклих безвісти і в Німеччині, і в Україні. Також необхідно дослідити архівні матеріали, які свідчать про місце і час перебування полонених на каторжних роботах. У такий спосіб можна встановити, про кого з них згадувалося в документах, хто був вивезений до Німеччини як військовополонений, хто на примусові роботи, хто загинув від виробничої травми. Таку ж інформацію можна знайти і в наших архівах про німецьких солдатів, які потрапили в полон до радянських партизанів. Як відомо, цих солдатів довго в полоні не тримали, їм влаштовували допит і відразу розстрілювали. Про долю цих людей і до сьогодні не знають їхні родини. Та, на щастя, архівні дані все-таки лишилися. Тому тепер ми маємо детально вивчати солдатські книжки, листи, документи, щоб встановити, хто з радянських і німецьких людей, що досі вважаються зниклими безвісти, де і коли загинув.

            – Чи визначено, хто буде фінансувати цю роботу?  

– На зустрічах були поважні представники німецької громадськості, які відзначили актуальність і значущість порушених проблем і, я переконаний, докладуть усіх зусиль, аби започаткувати нові проекти та реалізувати заплановане.

– Чи домовлено про повторні зустрічі в Україні?

– На жаль, про це не домовилися, та очевидно, що в цьому є потреба. Тому будемо сподіватися, що українська сторона найближчим часом проявить ініціативу.

Інтерв’ю підготувала
прес-секретар УВКР
Віта Таран