Покоління „мінус”
В секретаріат УВКР часто приходять українці, щоб розказати про своє заробітчанське життя за кордоном, поділитися спогадама і враженнями. Найчастіше з болем розповідають про те, як важко їм доводилося на чужині. Мало хто з них, поневіряючись світом, не залишав удома власних дітей. Тим часом в Україні вже виросло ціле покоління, влучний термін для означення якого ще підбере історія. А поки що їх називають дітьми, батьки яких вимушено перебувають за кордоном…
Частина І.
В Україні вже виросло ціле покоління дітей, батьки яких вимушено
перебувають за кордоном …
Традиційно родинний і вихований у повазі до Бога захід України переживає чергову кризу – знецінення мами, а разом з рештою світу – і втрату інституту сім’ї. Тепер материнську любов діти вимірюють кількістю пересланих з Італії та Португалії доларів і євро.
«Діти, я їду заради вас. Якщо ви мене підведете, я вам цього не прощу!» – це переважно головний аргумент, який наводять батьки, коли на тривалий час їдуть з дому, аби заробити на навчання дитини чи на купівлю їй квартири.
На заробітки їдуть як тата, так і мами. Чоловіки працюють, як правило, на будівельних роботах.
Жінки влаштовуються прибиральницями та служницями: доглядають, якщо знають мову, за малими дітьми, ходять за хворими – переважно паралізованими або божевільними старими людьми, рідше їдуть на сезонні сільськогосподарські роботи або працюють у магазині чи барі. Про всі ці труднощі, що переживають жінки, вони воліють не розповідати своїй родині. Люди шукають будь-яку роботу, за яку в іншій європейській країні їм платитимуть гроші.
Українські заробітчани таки відрізняються від решти трудових мігрантів кількісним складом жінок порівняно з чоловіками. Точних даних, скільки поїхало, не має ніхто, але переважно мігранти з України – це жінки, підтверджують фахівці. Більшість із них свого часу, сім-десять років тому, залишила вдома дітей – маленьких чи підліткового віку.
Вихованням чад в основному займалися і продовжують займатися бабусі, тьоті чи рідні тата. Але навіть через три роки тяжкої (не стільки фізично, скільки психологічно) закордонної праці мама, як правило, зустрічається з реальністю власної «непотрібності» дітям…
Діти трудових мігрантів: хто це й скільки їх в Україні?
Скільки таких дітей у нашій країні – невідомо. А хто вони та якими ростуть? У відкритих джерелах за всю новітню історію четвертої хвилі українських трудових мігрантів, яка почалася з середини 1990-х років, немає жодних точних цифр про цих людей: ні про їхній соціальний статус, ні про вік, ні про освіту, ні про сімейний стан. Реальної статистики стосовно наших заробітчан не веде ні держава, ні церква, ні поодинокі громадські організації. Єдиним джерелом офіційної інформації можуть слугувати хіба що обласні управління освіти, але й там повних і достовірних даних не знайти – не всі діти розповідають про своїх батьків, як і те, що не всі вони ходять до школи.
Коли сьогодні в країні одна міна вже вибухнула – нарешті влада визнала, що в нас таки є СНІД та епідемія туберкульозу, і це велика проблема для держави вже зараз, – то з юним поколінням все набагато складніше. Як і діти вулиць, так і діти трудових мігрантів – це, по суті, соціальна міна сповільненої дії. Ви думаєте, вона не вибухне?
Влітку 2004 року Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова якось назвала цифру українських трудових мігрантів – близько 7 мільйонів чоловік. І це головний міф українського заробітчанства, запевняють соціологи, які займаються питаннями демографії. «Немає семи мільйонів і бути не може, це спекулятивні цифри», – пояснює фахівець, соціолог Ірина Прибиткова, яка впритул вивчає питання трудової міграції. «Міграційні потоки за межі України зараз становлять 5–6%, решта – крутиться всередині України. У нас всього 28 мільйонів трудових ресурсів, і 22 з них – зайняті у галузях народного господарства».
Як правило, коли говорять про заробітчан, передусім мають на увазі захід України, а не її південь, центр чи схід.
До речі, саму Україну називають транзитною територією для мігрантів з країн третього світу. Натомість українці працюють переважно у Європі. Усталеність думки про те, що на заробітки їдуть лише вихідці з Заходу країни, особливо жінки, експерти пояснюють тим, що заробітчани з цих регіонів більше згруповані, об’єднуються навколо церковних громад та громадсько-культурних товариств. А також тим, що трудова міграція українців у Росію за останні роки знизилася. На Півночі українці працюють на нафто-газових родовищах та будівництві.
Серед заробітчан переважають вихідці з центрально-східної України, здебільшого чоловіки.
Отже, чому на Заході країни, використовуючи манеру місцевих мешканців висловлюватися, чи не «кожна хата має Італію»? Фахівці пояснюють це тим, що тут немає великих промислових комплексів, а дрібні й середні, що працюють, не потребують такої кількості кваліфікованої робочої сили. За словами Ірини Прибиткової, у всій Європі є периферійні райони, де завжди існує проблема зайнятості через вичерпані природні ресурси або гірський ландшафт.
«На Галичині та Волині завжди були багатодітні сім’ї, а землі було мало. І коли діти підростали, між ними треба було ділити "морги" («морг» – колись міра землі. – Ред.). І народ просто біднішав. Через аграрне перенаселення відбувалося зубожіння людей. Тому вони змушені були їхати в пошуках сезонної роботи й емігрувати. Так було колись. Зараз у цих регіонах інша ситуація, та й немає стільки дітей у сім’ях. Проте на 2005 рік тільки менше половини мешканців села – 45,6% (3,8 млн українських селян) – працездатного віку мали роботу. Водночас майже кожен третій сільський мешканець (2,9 млн чоловік) ніде не працював і ніде не навчався. Причому їх питома вага зростає. 50% усіх сільських населених пунктів у країні взагалі не мають жодних суб’єктів господарської діяльності. Крім цього, 2,6 млн селян працювали тільки в особистому підсобному господарстві. Тобто п’ять з половиною мільйона населення працездатного віку не мають постійної роботи на селі?!
Але більшість із них шукають роботу не за кордонами України. Дуже багато людей працюють у найближчій місцевості, там, де є робота, або поза межами свого населеного пункту, або в найближчих містах, або в інших областях України, або їдуть до столиці чи великих міст, наприклад, Дніпропетровська, Донецька, Харкова, Одеси, де є робота».
Насправді наші «закордонні» заробітчани, як стверджують економісти й соціологи, не такий потужний клас, як його «малюють» багато політиків. Четверта хвиля української зовнішньої трудової міграції, яка набула масовості наприкінці 1990-х, і триває до сьогодні, незважаючи на те, що в Україні вже можна заробляти гроші. Виходить, люди сидять за кордоном за інерцією, бо звикли? Чи, крім грошей, їм важливі й інші фактори комфортного існування, скажімо ті, які входять у поняття «якість життя» – культура, порядок, повага, правила гри у веденні бізнесу тощо?
Але зараз не це є предметом нашого дослідження.
Скільки дітей в Україні «тимчасово втрачають батьків» у зв’язку з масовою трудовою міграцією? Голова Комісії Української греко-католицької церкви у справах мігрантів Григорій Селенчук називає цифру 9 мільйонів, спираючись у своїх розрахунках на слова омбутсмена Карпачової про кількість трудових мігрантів. Гаразд, але звідки стільки дітей на заході України, коли ще наприкінці 1980-х років у країні змінився режим не тільки смертності, але передовсім народжуваності? «Кожна друга українська жінка, яка працює в Італії, – наводить цифри пан Селенчук, – залишила вдома двох дітей, кожна третя – по 3 і більше, 10–15% жінок не мають дітей». «Якщо з України поїхало майже 7 млн мігрантів, то близько 9 млн дітей в Україні залишилися без уваги мами чи тата», – пояснює експерт.
Натомість, якщо подивитися на дані Державного комітету статистики України, у пункті «Розподіл населення за віком на початок року» видно, що з 1990 по 2007 рік у всій країні налічувалося понад шість з половиною мільйона осіб віком від 0 до 14 років. Отже, констатують соціологи, за грубими підрахунками діти трудових мігрантів становлять максимум понад 1 млн (не враховуючи тих, хто вийшов з підліткового віку й сьогодні має по 25 років). Це діти, які виросли переважно в матеріальному достатку, але без уваги мами чи батька або й обох батьків одночасно.
Серед основних причин, що зумовили потік нелегальних мігрантів з України за кордон, фахівці називають матеріальний та емоційний фактори: низька зарплата, безробіття, необхідність дати дітям освіту, придбати для них житло, повернути борги, а також домашнє насильство, заздрість до багатших, соціальна розгубленість. Головне питання було – як жити далі.
Уже в 2002–2003 роках Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи» провів масове соціологічне опитування українських трудових мігрантів в Італії. З’ясувалося, що половина опитаних жінок залишила вдома дітей віком від 1 до 16 років.
Кожна хата має Італію
У селі Фалиш на Львівщині кажуть, що Італія – це не просто заробітки, це феномен української історії. Тут кожна хата має Італію (що означає – у селі, по суті, немає вулиці, де б не було подвір’я, з якого б хтось із родини не поїхав працювати за кордон).
Після стількох років життя серед українців італієць переконаний, що спасіння цієї країни – в жінках: вони працюють, поки їхні чоловіки сидять удома без роботи.
Сусіди Пальміціо та Галі через хату – подружжя медиків. Наталя поїхала до Італії, коли їй було 40. Діти вчилися на відмінно в старших класах школи, треба було думати про їхню подальшу освіту, і вона, лікар з вісімнадцятирічним стажем і 360 грн заробітку в кишені, разом з чоловіком вирішили: треба щось робити.
Уже восьмий рік Наталя працює «на фісі», себто на дому, доглядає за немічними італійцями й заробляє 700–800 євро щомісяця. 100 євро жінка витрачає на себе (одягається скромно, купує продукти в дешевих супермаркетах, щоправда, часто дзвонить додому), решту – відправляє у Фалиш.
Роман, чоловік Наталі, увесь цей час хазяйнував удома, шість років доглядав за паралізованою тещею, ростив двох доньок, робив ремонт хати й не спився, як кожний другий у селі. Його зарплата сьогодні становить близько 2000 грн і він ображається на жінок, які говорять, що «ми там тяжко працюємо, аби вам тут було добре». Наталя, згадуючи свої митарства, раптом починає плакати, але швидко витирає сльози, ніби нічого такого не було.
Нічого такого – це те, про що жінки-заробітчанки воліють не розповідати родинам. І чоловіки з дітьми здебільшого не знають, через що проходять їхні дружини та мами, аби вдома була копійка.
Наприклад, про те, що шофер скинув її о третій ночі на околиці Риму, і вона два місяці, без знання мови, без роботи, спала просто на бетоні, їла вермішель і запивала чаєм, бо грошей на більше не було. Грошей узагалі не було. Лише борг 740 американських доларів, позичених на дорогу. А далі – робота, вивчення мови та перших три з половиною роки в Італії безвиїзно.
Наталя знову збирається їхати туди після Великодня, правда, вже останній раз. Сім’ї треба назбирати 15 000 грн, щоб заплатити за останній рік навчання доньки в інтернатурі.
Історія Наталі й Романа не виняток, але й не норма. Так, це правда, що після семи років перебування дружини в Італії їхня сім’я досі разом. Доньки закінчують навчання у Львові. Старша готується вийти заміж, весілля молодшої відіграли кілька років тому. Але ці сім років без мами й водночас із нею, приглушили повноту сімейного життя родини. Роман, глава сімейства, переконаний, що материнську любов не замінить ніхто. Наталя доповнює: «Чим довше ти знаходишся на заробітках, тим більше сім’я відвикає від тебе. Діти чекають, коли мами вже поїдуть назад. У дітей є образа на нас, що ми їх покинули. Багато ж з них просять: "Мамо, приїжджай!". А там, щоб витримати, треба мати велику силу волі й віру в Бога. Є жінки, які божеволіють, інші не витримують, кидають все та їдуть додому. Але часто стається так, що там (тобто тут, удома) їх уже ніхто не чекає».
Мама-банкомат
«Італійський синдром» – так назвали масовий виїзд українців на заробітки львівські психотерапевти. Вони констатують, що проблеми в жінок-заробітчан тепер виникають не стільки за кордоном, скільки вдома – їм тяжко адаптуватися після повернення в сім’ю, і тому вони знову й знову повертаються назад.
Що відбувається за цей час вдома? Якщо на заробітки їде дружина, то сім’я здебільшого згодом розпадається, запевняють психологи, та й самі сім’ї про це говорять. У селі Фалиш, за словами місцевих мешканців, розпалася кожна друга сім’я, де поїхала жінка. Не всі, звичайно розлучаються офіційно – страх залишитися самому й звичка про людське око мати родину перемагають, – але разом подружжя не живуть. Від самотності чоловік починає пити, часто з’являється інша жінка. З дітьми батько теж часто не ладить, оскільки в нашій український традиції більшість чоловіків продовжують проживати посттоталітарні звички – не проявляти відкрито своїх емоцій до дітей, бо це не по-чоловічому.
Що відбувається за цей час вдома? Якщо на заробітки їде дружина, то сім’я здебільшого згодом розпадається, запевняють психологи, та й самі сім’ї про це говорять. У селі Фалиш, за словами місцевих мешканців, розпалася кожна друга сім’я, де поїхала жінка. Не всі, звичайно розлучаються офіційно – страх залишитися самому й звичка про людське око мати родину перемагають, – але разом подружжя не живуть. Від самотності чоловік починає пити, часто з’являється інша жінка. З дітьми батько теж часто не ладить, оскільки в нашій український традиції більшість чоловіків продовжують проживати посттоталітарні звички – не проявляти відкрито своїх емоцій до дітей, бо це не по-чоловічому.
«Внутрішньо дітям доводиться переживати цілу гаму суперечливих почуттів, – продовжує Олена Головіна, – від вдячності, теплоти, надії й до почуття провини, відчуття покинутості, образи, власної нікчемності, злості, туги та суму за близькими людьми. Виросло емоційно викривлене покоління дітей. Вони знаходять тепло та любов саморуйнівним шляхом, шукаючи інший біль, часто починають вживати наркотики, заводять ранні й нерозбірливі сексуальні контакти тощо».
Досвід спілкування з дітьми мігрантів також показує, що багато хто з тих, кого спонсорували мами з-за кордону, – емоційно вразливі й холодні до інших. У їхніх очах роль мами сходить нанівець, бо мама – це машина для заробляння грошей. А гроші, тим більше «легкі гроші», стають еквівалентом любові. І коли вона повертається, то приїжджає інша мама, вже не та людина, яка їхала, а її натомість зустрічає не та дитина, яку вона залишила. «Виникає багато напруження, непорозумінь, тривоги, невираженої агресії та конфліктів – адже мама прагне повернути все так, як було, стримуючи почуття провини, а дитина хоче відстояти свої кордони й стримувати (або ні) злість та образу. Часто жінки, які повернулися із заробітків, продовжують поводити себе, як служниці».
Щоправда, окрім цілої низки труднощів, психологи називають один великий плюс трудової міграції: за сприятливих обставин діти мають можливість отримати більше свободи й самостійного росту, бо українські жінки-мами схильні надміру утримувати, оберігати та гіперопікати своїх дітей, особливо хлопчиків. «Хоча, – каже Олена Головіна, – варто зважати на те, що часто після від’їзду матері на доньку покладають хатні клопоти та догляд за братами й сестрами, татом і рештою родини… А отже, автоматично нав’язують роль матері, домогосподарки й тим самим позбавляють дівчину свого права на саму себе. Окрім цього, у дівчат можуть виникати труднощі в формуванні власної ідентичності та розвивати свою жіночність – цьому, як правило, своїм прикладом учить мама».
Ціна копійки
Нині мотив заробити гроші для багатьох українців не є визначальним, як це було на зорі мігрантських рухів.
«У радянські часи робочу силу з праценадлишкового регіону – захід України – планово переселяли на південь і до Криму, частину – на Донбас, частину – ще далі на схід, а частина працювала шабашниками й вахтовими працівниками (шабашниками в радянські часи називали будівельників, які приїжджали на сезонні роботи. – Ред.). Радянський Сибір збудували шабашники з Івано-Франківської, Закарпатської, частково Львівської та Чернівецької областей. Але тоді їхали чоловіки, бо то був відповідний вид праці. А жінки в той час їздили в Прибалтику сапати буряки. Частина людей орендували в Молдові та на півдні України поля й вирощували там цибулю з кавунами.
Коли в 1998 році стався український дефолт (тоді дуже багато людей торгували за позичені долари на ринках), люди втратили перспективу й можливість заробити копійку. І почали шукати інші можливості, чим займатися далі. Наприкінці 1990-х років виїзд на заробітки за кордон набув масового характеру, тому що українські можливості для українців зменшилися в Україні. І коли нам сьогодні говорять «не дивіться на закордон через рожеві окуляри», то давайте не будемо дивитися через рожеві окуляри й в Україну, де в багатьох випадках у трудовій сфері жахливі стосунки, грубо порушуються трудові права, техніка безпеки.
А основний закон міграції – кожен шукає, де краще. Критерії «кращості» різні, вони включають в себе ставлення до людини, заробітки, певний життєвий спокій або, навпаки, драйв, пов’язаний з певними ризиками, а також якість життя.
Чому їдуть жінки? Перша причина: їм немає чого робити в Україні. Чоловік може знайти роботу на будівництві, а куди піти жінці? По-друге, коли настає ситуація виживання в сім’ї, то жінка є більш відповідальною, мобілізованою, активною та енергійною. Соціальний стрес вона переживає спокійніше. Натомість чоловікові віком сорока-п’ятдесяти років, який був сімейним, дуже важко знайти себе, йому дуже складно проходити соціальну адаптацію. Щоправда, чоловіки в Україні, слава Богу (владі й системі), швидко помирають (чахнуть, спиваються). Українській пенсійній системі від них суцільна користь – він живе-живе, працює, і не доживаючи до пенсійного віку помирає. А що державі робити з жінками працездатного віку?
Старики й діти на заході країни годуються за рахунок жінок-заробітчанок. Мама їде за кордон з кількох причин: по-перше, щоб купити шкільний атестат, по-друге – купити вищу освіту, по-третє – купити мобільний телефон, автомобіль і потім купити роботу. У провінції купують роботу – купують у школі, в медичному закладі, у податковій, на митниці, щоб влаштуватися після інституту чи університету. Ціна за місце, як правило, від п’ятисот до тисячі доларів, але сягає й декількох тисяч, а то й десятків чи сотень, якщо через твоє робоче місце біжать різні «потоки». Хіба, щоб піти у депутати, не треба грошей? – Мільйони!
Але проблема в тому, що «заробітчанські гроші» – мертві гроші. Вони не працюють на людину. Бо коли купив роботу й хату, далі з’ясовується, що робота в Україні не дає можливості утримувати мобільний телефон, автомобіль і квартиру чи будинок. Виходить замкнуте економічне й соціальне коло. І на заході України цей сценарій діє досить потужно.
Звичайно, є тенденція, що трудові мігранти активніше почали забирати свої сім’ї до себе завдяки легалізації: люди на заробітках уже натуралізуються, обживаються, заводять господарство й організовують власну справу. Наприклад, бачачи, що тут з невеликими грішми не дуже є куди податися, одна моя знайома з подругою придбали в Римі маленьку пральню. Аби відкрити приватну пральню, магазин, кав’ярню чи перукарню в Чернівцях, треба вкласти від 20 до 50 тисяч доларів у справу, плюс стільки ж на всілякі погодження та «дахи», заплатити наліво й направо і таке інше. А це є одним з рівнів підприємницької несвободи. Крім цього у нас недостатньо розвинута фінансова система країни, аби швидко й ефективно переміщувати гроші з однієї форми розміщення в іншу. На Заході ж більше різноманітних можливостей і більш конкурентне середовище.
Якщо звідси тікають робочі руки, то це є пряме й відверте голосування проти економічної, соціальної політики. Трудова міграція корисна для тих, хто втік, але руйнівна для країни, бо остання не має платників податків і має все менше робочих рук і просто громадян. Але проблема також у тому, що країна не знає, що з цими робочими руками робити – для них немає якісної праці, зате є обмеження. Ми маємо низький рівень свободи праці й свободи капіталу».
Правда, завдяки цьому Україна може стати останньою білою країною у Європі – трудові мігранти з південних чи східних країн, враховуючи невисокий рівень доходів в Україні, тут не затримуються. Якщо так триватиме й надалі, люди з іншим кольором шкіри не встигнуть замістити тих наших активних людей, які виїхали».
Частина ІІ.
Петро Гала: «Мамо, я тебе два роки не бачив, що ти хочеш?»
У свої двадцять чотири Петро придбав квартиру в рідному Львові, до якого повернувся зі США півтора року тому. Він працює перекладачем в англійській компанії, здається, задоволений життям, і час від часу згадує про Америку, де залишилася його мама, яку син обожнює «до останньої краплі крові». Петрик з вітчимом та мамою з чотирнадцяти років жив у штаті Нью-Джерсі. А ще він мав старшого брата. Ромчик (хлопців так називали у Львові змалечку) залишився на, а точніше, в американській землі навіки. Мама забрала двох своїх синів через три роки після того, як полетіла в середині 1990-х в Америку заробити копійку. Думала, на півроку, випадково виграла Грін-карту й залишилася там
Рішення не повертатися додому мама приймала сама?
Так. За два дні перед від’їздом до України, коли мама мала спаковані валізи, приготувала квиток і паспорти. Вона в останній день ходила по магазинах, дивилася на той вибір різних товарів, іграшок, продуктів, купувала ще подарунки мені та братові, думала, «я хочу це Петрикові купити, те Ромчикові купити…». А як прийшла додому – дізналася, що виграла Грін-карту, зателефонувала нам і сказала: «Я ліпше вам куплю всю цю країну».
Мама хотіла дати нам краще майбутнє. Але ж ніхто не знає, можливо, вона мені його й дала, бо я досконало вивчив англійську мову, маю американське громадянство. Але чому я повернувся? Бо тут уся рідня, а в Америці – тільки мама. Мені було 14, коли для мене купили білет, посадили в літак і повезли за океан. Я був неповнолітній, не міг сказати: «Ні, й усе», у мене ще менталітет до того не доріс, а залишитися з татом… Батьки розлучилися, тато на той момент не знав навіть, як я вчуся і в якому класі.
А твій брат – він теж полетів до Америки…
Братові було 20 років, і він виїхав на місяць пізніше. Якщо мене одразу віддали до школи й у мене з’явилися там які-не-які друзі, то брат – він був красивий, високий, мав дуже багато друзів у Львові, – коли він поїхав туди, все обірвалося, і він впав у депресію. Потім Ромчик познайомився з дівчиною, але одного дня вони посварилися… Брат загинув...
Ми жили в районі, де були самі американці. А в десяти хвилинах від нашої хати, як з’ясувалося пізніше, жила російська община. Але ми про неї не знали. У мене пішло два з половиною роки на те, щоб знайти якихось наших нормальних пацанів. А брат не витримав самотності, не дочекався.
З американцями здружитися я так і не зміг. Бо там немає такого великого поняття, як сім’я, там кожен кує своє.
Я в 15 років пішов на роботу, півтора року працював у МакДональдзі. Позорно, але… Там усі студенти весь час працюють.
А тут у мене є друзі, мої однолітки, які до сьогодні ще ні дня не пропрацювали. Дуже багато живуть за рахунок батьків.
Ти сказав позорно?..
Працювати у МакДональдзі – це сама кончена робота. Там працює, як правило, молодь від п’ятнадцяти до сімнадцяти років. Заробив собі на поїздку до України і приїхав сюди, перший раз – через три роки. Відсвяткував тут своє сімнадцятиріччя. Мав при собі шістсот доларів і гуляв на них два місяці.
Багато батьків твоїх друзів, з якими ти вчився і ріс, поїхали на заробітки?
Мої друзі у США чи не всі були з колишнього СРСР, їх туди привезли батьки, коли приїхали попрацювати, і там залишилися. Багато хто був нелегалом, і діти не мали права ходити до коледжу. Але всі вони залишилися в Америці. Я один із тих, хто повернувся. До сьогоднішнього дня мене люди запитують: «А навіщо?».
І ти маєш відповідь на це запитання?
Навіть декілька. Під час того триріччя, що я був в Америці останній раз, до влади в Україні прийшов Ющенко. Оскільки ви тут живете, ви цих змін не помічаєте, я не знаю, що Ющенко зробив, не знаю, що тут сталося в нашій країні, але країна піднялася. Через два роки я приїхав, подивився – побудували нові будинки, базари, великі магазини, більше продуктів стало, з’явилося все те, що є зараз в Америці, й навіть більше. Із львівського аеропорту я летів зі сльозами, що мусив повертатися до Америки. І я сказав мамі: «Знаєш що, я не хочу тут бути».
Якщо в Україні знову стане погано, ти вибереш Америку?
Я ненавиджу сам факт, що в мене є вибір. Типове життя для вісімдесяти відсотків американців – народитися, вивчитися, піти до коледжу, здобути певну освіту, знайти десь роботу, кар’єрне зростання, два роки попрацювати, взяти будинок у кредит, одружитися, мати дітей, виплачувати будинок наступні десять років, у п’ятдесят, коли настає криза, купити спортивну машину, у сімдесят – мати онуків, у вісімдесят – померти. Все. І раз на рік їздити на якийсь відпочинок.
Сюди входять візити до психоаналітика?
О-хо-хо! (Сміється). Там це дуже популярна справа. Мене в школі не раз відсилали до психіатра, бо, наприклад, посварився з учителем. Скільки часу я провів в офісі після трагедії з моїм братом! У них одні запитання: «Що ти відчуваєш?» і «Як ти себе почуваєш?».
Ти майже три роки прожив без мами перед тим, як вона вас забрала, чи не так?
У мене з дванадцяти до чотирнадцяти років узагалі не було поряд мами й тата. А потім взагалі не було тата.
Перед тим, як поїхати до Америки, я два з половиною роки не бачив свою маму. Коли вона вперше поїхала, згодом було дуже важко повернутися до тих взаємин між мамою та сином. Вона прий шла, мене обняла, поцілувала, скучила за мною, розплакалася. У мене ж емоцій було «нуль». Я казав: «Мамо, я тебе два з половиною роки не бачив, що ти хочеш?». Так, вона мені щось надсилала, якось допомогла, але… Де ти була в той момент, коли я зі школи втік і мені треба було по дупі дати?
Були моменти, коли потрібна була батьківська підтримка, а її не було. Тато собі десь сам, мама – там, а я – поза школу, першу свою сигарету спробував, на облік мене поставили, заліз на якийсь склад шарики красти, щоби ними потім гратися, десь мене зловили, тікав, десь під вагонами лазив, школу прогулював.
Бабуля не могла так за мною подивитися, як могли би подивитися, наприклад, мої мама чи тато. Бабця запитувала: «Де щоденник?». А в ньому всі мої подружки розписалися, бо в них красивий почерк, поставили «чотири», «п’ять», я бабулі й показав. А чи я був у школі, чи не був… Восьмий клас прогуляв на тридцять відсотків.
А далі почалися проблеми дітей мігрантів. Якщо дітей вивозять у сім-вісім років, вони не розуміють, що таке інша країна, бо їм нормально там, де вони є зараз. Тому я ненавиджу сам факт, що в мене є вибір, але все одно, десь ззаду на плечах він мене гріє.
Ти приїхав в Україну у 2006 році?
Так, я приїхав, і все було в мене шикарно аж до моменту, поки не скінчилися гроші. Ходити на роботу за п’ятсот гривень із моїми знаннями, з моїм паспортом якось не випадало.
Скільки тобі потрібно заробляти грошей, щоб просто нормально жити?
За українськими мірками зараз мені би вистачило сім тисяч гривень на місяць, щоб ні в чому собі не відмовляти. А щоб жити шикарно, тисяч десять-п’ятнадцять потрібно. Квартиру у Львові мені допомогла купити моя мама.
Після трагедії з братом (і це ще один момент, чому я не зміг жити у США) інколи я прокидався від того, що мама просто приходила до кімнати подивитися, чи я ще дихаю. Також у мене почалися проблеми з наркотою. Я вчився у школі в елітному районі, де вчилися діти багатих батьків, і ті давали їм достатньо грошей. Діти займалися сексом у чотирнадцять-п’ятнадцять років, коли я не знав навіть, що це таке. Я міг будь-який наркотик купити в школі, починаючи від марихуани та закінчуючи ЛСД з кокаїном і героїном. Це Америка, там усе це доступно.
Ти тут спілкуєшся з психоаналітиком?
Ні. Я й в Америці не ходив. Весь час намагався якось свої проблеми вирішувати сам, можливо, інколи й неправильним чином. Я почав наркоту вживати після того, як помер брат. І наркотики були моїм психоаналітиком. Там разів у десять легше купити наркотик, ніж пляшку горілки.
Які у тебе стосунки з татом зараз?
Я десять років не спілкувався зі своїм татом. Можливо, нам потрібно колись прийти, напитися і розплакатися разом один одному, але не виходить… Тато зараз намагається бути ним, але вже пізно. Де мій ровер, якого я хотів, коли мені було п’ятнадцять? Де мої перші уроки, як водити машину? Де мій лист раз на три місяці? Де мій дзвінок: «Як ти там? Ти ще не здох?».
І навіть зараз, коли дивлюся якийсь фільм, де малий потрапляє в якусь халепу, а тут на допомогу біжить його батько, в мене така сльоза десь на краю ока сльозиться...
Я не хочу, щоб у моїх дітей так було. Я буду з ними від… Ні, ні, я буду з ними від початку і довго, до свого кінця.
Ромко Малко: «Доброго Ранку, Європо!»
Ви були колись у Празі на Різдво? Коли в кишенях взагалі нема грошей. Навіть на туалет. Коли в сумці лише фотоапарат і два яблука. Коли на дворі -20° і всі пристойні чехи, якщо не жують святкову вечерю, то цмулять святкове пиво. Але вам у цей час начхати на чехів, бо ви у Празі, і у вас ще є пляшка шампанського, яку ви спорожнюєте на Карловому мості, бо ви нині переможець – вас таки пустили в Прагу. Бо ще один кордон впав. А завтра, дай Боже, впаде і другий. Мюнхен чекає ...
Проте німці надовго затримують автобус. Вони ще не бачили такого дива техніки, яким ви ризикнули в’їхати в їхню Європу. Вони заставляють шоферів розкручувати всі гайки і коли переконуються, що в салоні, окрім підозрілого вигляду студентів та їх нехитрих пожитків, більше нічого небезпечного для вільної Європи немає, дають добро на в’їзд. Мюнхен теж впав. Пиво випито, пора і честь знати.
Ви ночували коли-небудь в Парижі на Сен Жермен у підвалі собору святого Миколая? Там продає свічки стара полька, яка втекла колись з комуністичної Польщі. Там дуже зручні парти для школярів недільної школи. На них добре спати, не болить спина. А святкували день народження під собором Паризької Богородиці? О другій ночі, з двома пляшками вина, пачкою сиру, французьким батоном і двома десятками друзів, половина з яких так ніколи і не дізналась, як вас звати…
Я досі дивуюся, як тоді, п’ятнадцять, десять чи п’ять років тому, нам, потенційним мігрантам, вдавалось так долати кордони, випрошувати візи, видурювати запрошення. На нас вовком дивились у посольствах, з непевністю косились прикордонники, підозрюючи – і не безпідставно – що ми претендуємо на шматок їхньої Європи, в якій їм так добре без нас. Вони щоразу вигадували дедалі нові й нові причини, як нас туди не пустити, а ми щоразу таки просочувались їм крізь пальці, як вода. Мало того, тягнули за собою друзів, сусідів, кумів і коханок.
Є десятки, якщо не сотні, способів, як потрапити до Парижа, і жодні заборони вам не завадять. Поки Європа думає, чи дозволити Україні мріяти про вступ до її спілки, Україна вже давно вступила туди з руками й ногами. Єврочиновники занадто самозакохані і запрацьовані, щоб помітити це. Але якщо їм раптом таки вдасться протерти очі і відірватись від власних важливих справ, вони зроблять для себе неабиякі цікаві відкриття. Дізнаються, що третина українського Тернополя вже давно мешкає в Лондоні, а ще третина – розселилася по Апеннінах.
Італійці все менше цікавляться футболом, бо їхні серця поцупили красуні з Франківська, Львова чи Донецька. Помітять, що Європу заполонили громадяни з литовськими паспортами, які говорять виключно українською, бо народжені в Рівному або Чернівцях. А ще дізнаються, що їх власні діти чудово спілкуються українською, вивченою від няньок.
Нині Україна намагається дослідити, скільки її громадян тиняється світами в пошуках долі, добре це чи погано і які це буде мати наслідки в майбутньому. Втім, за статистикою і прогнозами стоять конкретні учасники цього глобального переселення з власними історіями, трагедіями, перемогами, зруйнованими долями, здобутками, розбитими серцями і скаліченими життями. Іноді історії настільки страшні, що без плачу слухати їх неможливо. Але є й інший бік медалі – позитивний (як би це цинічно не звучало). Щоб позбутися важкої хвороби, організм, кидаючись в пропасниці, сам долає навіть безнадійно невиліковні віруси. Наша ж нація абсолютно ірраціонально віднаходить способи самовідновлення і самовиживання. Як не крутіть, а на пошуки долі їдуть здебільшого найкращі. Відважні і вперті, ті хто за всяку ціну хочуть вижити в цьому скаженому світі. Не чекаючи подачок ні від кого, ризикуючи, платячи неймовірну ціну, вони йдуть вперед здобуваючи кращу долю якщо не собі, то своїм дітям. Так, ми можемо дискутувати про те, якими виростуть їхні діти без батьків, але з грошима, про те, чи повернуться мігранти додому, чи їхні гроші принесуть користь країні… Але це не важливо – все буде добре. Важливо інше. Нація – бореться. Залишені самі на себе, кинуті всіма і, найперше, власною державою, українці не тільки виживають, вони проводять справжню експансію у стару всихаючу Європу. Саме вони – безіменні жінки і чоловіки з Кіцмані, Чорткова, Коломиї та Дубна – творять нині геополітику, диктуючи умови і ставлячи перед фактом української присутності сліпих брюссельських бюрократів.
Колись цивілізовані візантійці і римляни називали наших прадідів варварами. Це не врятувало їх від сплати нам данини. Та й де вони тепер, ті візантійці та римляни. А ми – варвари – є. Є і будемо!
Зустрінемось на Монмартрі…
Ольга Годованець, Христина Багрій,
журнал «Главред»
