Про „Нафто…”, „Газ…” і НАТО не тільки в стосунках

України з Росією, але й з Європою

Нарешті українські соціологи розібралися з горезвісною ментальністю українців! Минулого тижня в Києві відбулася презентація результатів річної програми досліджень „Ментальні основи вибору”, яку завершив Інститут Горшеніна – один з членів міжнародної соціологічної асоціації ESOMAR.

У повідомленні Інституту, переданому агентству УНІАН [http://unian.net/ukr/news/news-241148.html], говориться, що цю дослідницьку програму розпочато наприкінці 2006 року, і її метою було визначити, не кого і що обирають українці, а чому вони роблять такий вибір.

Основні висновки річної програми досліджень „Ментальні основи вибору” такі:

– Україна як держава і як суспільство відбулася, незважаючи на наявність безлічі проблем;

– у життєдіяльності населення Сходу і Заходу України немає тих суперечностей, які могли б вести до політичного протистояння;

– сьогодні в Україні немає такої більшості населення, яка б прагнула до Європейського Союзу або СНД;

– в Україні сьогодні немає середнього класу, а тих, кого можна було б зарахувати до цієї соціальної групи за ознакою матеріальної забезпеченості, освіти і характеру зайнятості, в країні – не більше 9%;

– у країні процвітає корупція;

– існує гостра необхідність підвищити рівень відповідальності місцевої влади від населення, тобто фактично від результатів роботи цієї влади;

– у політичних поглядах населення України переважають пріоритети демократичних перетворень.

Якби російські дипломати звернули увагу на висновки українських соціологів, то не поспішали б з передчасними реляціями щодо своїх досягнень на українському фронті. А так Міністерство закордонних справ Російської Федерації повідомило, що намагаючись у 2007 році створити передумови для зміцнення російського вектора у внутрішній і зовнішній політиці України, діяло досить успішно. Зокрема, Росія робила політико-дипломатичні кроки, спрямовані проти реалізації планів вступу України до НАТО, витіснення російської мови з освітньої сфери України, реабілітації офіційними колами України націоналістичних формувань, спроб політизування українською стороною нашої спільної історії. Всебічно підтримувалися організації співвітчизників, надавалося сприяння розвитку двосторонніх культурних обмінів і контактів між людьми. Притому відносини з українською стороною будувалися на прагматичних засадах з метою збереження їх всеосяжного характеру й створення передумов для зміцнення російського вектора у внутрішній і зовнішній політиці України. Наприклад, у МЗС Російської Федерації зазначають, що значно зросли обсяги економічного співробітництва з Україною. До кінця 2007 року вони досягли 32 млрд. дол. Випереджаючими темпами зростав український експорт до Росії. Накопичені російські інвестиції в українську економіку становили на кінець року 1,3 млрд. дол. Підписано чергову спільну Програму економічного співробітництва на 2008-2010 роки і План заходів до неї.

Хоча в цих реляціях і зазначається, що на масштаби двосторонньої співпраці накладала свій відбиток нестабільна внутрішньополітична ситуація в Україні, ніде – ані слова про те, що Росія хоча б побіжно доклала до цього певних зусиль. Та сьогодні хіба що аборигени Австралії нічого не чули й не знають про „газову руку Москви”. Натомість у МЗС РФ підкреслюють, що двосторонній діалог щодо енергоносіїв переведено в цивілізоване річище. Також, за інформацією МЗС РФ, російська сторона послідовно відстоювала свою лінію в питанні розмежування акваторії Азовського моря й Керченської протоки як внутрішніх вод Росії та України відповідно до Договору про співпрацю у використанні Азовського моря й Керченської протоки. Але про останнє – дещо нижче…

Бо насамперед слід  звернути увагу на те, що в Росії чекали від Ющенка іншої оцінки стосунків з Москвою. Так, лідер російської партії Союз правих сил Микита Бєлих упевнений, що російсько-українські відносини не можуть бути нормальними, поки в самій Росії не розпочнуться демократичні зміни. За повідомленням УНІАН [http://unian.net/ukr/news/news-238699.html], виступаючи під час дискусії „Українсько-російські відносини в європейському контексті”, яка проходила нещодавно в рамках Міжнародного економічного форуму „Європа – Україна” в Києві, він зазначив, що про відсутність дружніх відносин між двома країнами свідчить передусім пропаганда в російських ЗМІ негативних моментів в Україні. Зокрема, він підкреслив, що російські ЗМІ замовчують факти економічного зростання України, збільшення інвестицій, а навпаки, акцентують свою увагу на „політичному безладі, до якого призвело нав’язування західної демократії”. Він вважає, що все це свідчить про те, що Росія ставиться до України „як до овечки, яка тимчасово відбилася від отари”.

Проте під час виступу Президента України Віктора Ющенка на відкритті форуму щодо російсько-українських відносин у російського політика склалася думка, що йдеться про зовсім різні країни. Лідер СПС вважає, що не можна назвати добросусідськими відносини між країнами, якщо Росія заявляє про можливість перенацілення ракет на Україну. Також М. Бєлих підкреслив, що все це пов’язано з внутрішньою політикою в самій Росії, побудованій на авторитаризмі і постімперському синдромі. Тому він переконаний, що без внутрішніх змін у Росії поліпшення її відносин з Україною неможливе.

Про це ще раз засвідчив і нещодавній двосторонній діалог на урядовому рівні щодо енергоносіїв. Як наслідок, НАК „Нафтогаз України” необхідно провести додаткові переговори з „Газпромом” Росії і переконати компанію погодитися з пропозиціями української сторони, про що заявив заступник глави Секретаріату Президента України Олександр Шлапак. На його думку, угода загалом визнана кроком уперед, але є п’ять-сім зауважень істотного характеру щодо яких необхідно провести додаткові консультації з „Газпромом” і переконати його погодитися з українською стороною.

А переконувати , мабуть, є в чому. Адже ще на початку березня прем`єр-міністр України Юлія Тимошенко на брифінгу в Брюсселі під час дводенного візиту до Бельгії заявила, що Україна наприкінці 2007 і в січні 2008 року не споживала російський газ, тому підстав платити за нього 314 дол. замість 179 за тисячу кубометрів – немає. Але й без газу українці не сиділи, бо… споживали середньоазіатський газ, який було задекларовано на початку 2008 року і наприкінці 2007 року за ціною 179 дол. за тисячу кубометрів.

Зрештою, 12 березня НАК „Нафтогаз України” і ВАТ „Газпром” підписали угоду про розвиток стосунків у газовій сфері. Відповідно до угоди, з 1 квітня 2008 року дочірня, або афільована компанія ВАТ „Газпром” щорічно здійснюватиме прямі постачання газу промисловим споживачам України обсягом не менше як 7,5 млрд. куб. м. Тож питання про те, чи брала Україна російський газ виявилося риторичним, а про завуальованість платежів за спожитий газ годі й говорити.

Водночас у підписаній сторонами рамковій угоді між НАК „Нафтогаз України” і ВАТ „Газпром” передбачено, що росіяни самостійно вирішуватимуть, хто саме постачатиме газ в Україну. Проте Україна отримала відносно збалансовану ціну на газ, а Росія – порівняно збалансовану ціну на транзит. В цілому угода відповідає домовленостям Президентів України та Росії від 12 лютого 2008 року, а також директивам щодо переговорів з російською стороною глави Української держави:

– у 2008 році Україна отримає газ по ціні 179,5 дол. США за тисячу кубометрів;

– з українського ринку будуть усунуті комерційні посередники.

Але залишається й низка принципових питань, а саме:

– баланс і ціна імпортного газу для України на 2008-й і подальші роки;

– умови і процедурний формат роботи на українському ринку дочірньої структури ВАТ „Газпром”.

Тому вже найближчим часом переговорний процес буде продовжено на рівні господарюючих суб`єктів та урядів обох держав.

 Тим часом, за газовими баталіями відійшло на задній план у стосунках України з Росією питання ліквідації екологічного лиха в Керченській протоці й на прилеглих до неї територіях.

Пригадаємо коротко хроніку подій 2007 року: 11 листопада в Керченській протоці внаслідок шторму зазнали катастрофи близько десяти суден. Зокрема, з російського танкера „Волгонефть-139”, що розламався, в море вилилося понад 1,2 тис. тонн мазуту. Екологи назвали наслідки шторму катастрофічними. На острові Коса Тузла і в Ленінському районі автономії було зібрано близько 5,5 тис. тонн суміші мазуту з водоростями і піском. Проте досі суміш не вивезена з території Криму. Станом на 12 лютого 2008 року на узбережжі Керченської протоки зібрано близько 17,1 тонн суміші нафтопродуктів з піском і водоростями.  

Передбачалося, що в середині березня цього року Президент України під час поїздки до Криму огляне місце тимчасового зберігання мазуту, зібраного після аварії в Керченській протоці й віддасть належні розпорядження. Але не судилося, оскільки робоча поїздка глави держави не відбулася.

Натомість Київ призначив Москві відплату, яка стала для Росії вельми неприємним сюрпризом. Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій на своєму засіданні дала доручення профільному міністерству підготувати звернення до Росії з вимогою про відшкодування Україні збитків у розмірі близько 1,5 млрд. доларів. Такими розмірами оцінено збиток, завданий Україні внаслідок потрапляння нафтопродуктів у Чорне море в акваторії Керченської протоки.

На жорстку заяву Києва майже відразу надійшли коментарі з Москви, з яких стало зрозуміло, що Росприроднадзор готується до судового процесу щодо відшкодування збитків від розливу нафти, який стартує через місяць у Санкт-Петербурзі. А Індержстрах Росії готовий виплатити по страховці лише до 16 млн. рублів (це – близько 0,7 млн. дол.). Отже, Україну чекає тривалий і важкий судовий процес стосовно виплати Росією збитку, завданого в зв’язку з  техногенною катастрофою у Керченській протоці минулого року.

Та поки Україна втішається майбутніми перемогами, на її південному кордоні знову визріває суперечка щодо порушення норм міжнародного права під час будівництва каналу „Дунай – Чорне море”. На засіданні Ради міністрів з питань охорони довкілля Європейського Союзу Румунія попросила країни-члени ЄС та Єврокомісію вплинути на Україну з метою примусити її не розвивати канал „Дунай – Чорне море”. З погляду Румунії, наша держава в односторонньому порядку порушує численні міжнародні принципи та норми. Зокрема, Україна не виконала умови процедури, встановлені Конвенцією про оцінку впливу на довкілля в транскордонному контексті. А просили ж європейці Україну повністю виконувати міжнародні зобов’язання, щоб визначити альтернативні стосовно запропонованих шляхи і розробити компенсаційні заходи. Проте Україна неодноразово заявляла про відсутність підстав для таких заяв.

„Скубнула” Україну й Угорщина, звинувативши її небагато й немало як в антиугорських випадах в українських мас-медіа. Так, Президія Демократичної спілки угорців України стурбовано констатує, що в електронних та друкованих засобах масової інформації України розгортається антиугорська кампанія з приводу пам’ятників на Верецькому перевалі та у Мукачівському замку, угорських назв населених пунктів, та навіть національного прапору, яка підсилюється з кожним днем. Особливо викликає занепокоєння Президії ДСУУ те, що спочатку спостерігалися тільки поодинокі випади, які на сьогодні, на жаль, набули системного характеру.

Але чому ж Президія ДСУУ замовчує той факт, що на початку березня 2008 року громадсько-політичні організації Закарпаття закликали Верховну Раду України створити Тимчасову слідчу комісію з розслідування діяльності сепаратистських організацій в регіоні? Заяву, зокрема, підписали керівники обласних організацій УНП, Народного Руху України, Української республіканської партії „Собор”, Конгресу українських націоналістів, Всеукраїнського об’єднання „Свобода”. В заяві, зокрема, йдеться про різні кроки, які здійснюються „під сепаратистськими гаслами про автономію” з метою „відокремити Закарпаття від України”. У цьому контексті вони наголошують на факті визнання Закарпатською облрадою на території області окремої національності „русин”, що є „абсурдним з наукової точки зору”, та „спроби встановлювати на Закарпатті чужоземну, зокрема, угорську, символіку”.

В антидержавному річищі автори заяви розглядають і „намагання окремих політичних сил за всяку ціну встановлювати на Закарпатті чужоземну, зокрема, угорську, символіку”. Наприклад, таблички при в’їзді в угорські і навіть змішані села краю з двомовними назвами (державною та угорською мовами) замінюються на одномовні – угорські, а на будівлях органів місцевого самоврядування та окремих державних установах поряд з державними прапорами України встановлюються угорські державні прапори. У Мукачівському замку – пам’ятнику історії та архітектури національного значення – відновлюється символ мадярської династії Арпадовичів – степовий орел-турул, піднятий на колоні висотою 33 метри. Отож, у Сєверодонецьку поговорили, а в Мукачевому зробили…

А тут ще й Організація Об’єднаних Націй засудила примусове вислання з території України шрі-ланкійських шукачів притулку … Куди не кинь – скрізь тобі клин. Бо вже й шукачі притулку, нехай і через світові організації, пред’являють претензії до України: примусово їх, бачите, виселяють. А про те, що вони переважно нелегально в’їжджають на територію нашої країни – ані чичирк. Та й працювати у виробничій сфері ці шукачі притулку не збираються. Мабуть, вони й не знають, що половина продавців на українських базарах мають вищу освіту…

Проте, незважаючи ні на що, Україна намагається надолужити втрачені за роки незалежності трудові ресурси підписуючи угоди про взаємне врегулювання та упорядкування трудових міграційних потоків з ріними країнами світу. Такі угоди вже укладені з 12 країнами – Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, В’єтнамом, Латвією, Литвою, Лівією, Молдовою, Польщею, Португалією, Росією та Словаччиною.

Днями на семінарі, який проводило Представництво Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні і Міністерство праці та соціальної політики в рамках реалізації проекту Європейського Союзу і Шведського Агентства з питань міжнародної співпраці та розвитку (Sida) „Протидія торгівлі людьми в Україні та Молдові” міністр праці та соціальної політики Людмила Дєнісова зазначила: „До завершального етапу наближається процес укладення Угоди між Україною і Іспанією про взаємне врегулювання та упорядкування трудових міграційних потоків. Продовжується робота з укладення міжнародних угод у сфері працевлаштування з Грецією, Грузією, Італією, Румунією та Угорщиною” [].

За даними Мінпраці нині за кордоном працює 3-3,5 мільйона українців. На думку заступника міністра праці та соціальної політики Віктора Іванкевича вони здебільшого виїхали за межі України, скориставшись послугами туристичних агенцій. І лише 2 % громадян – а це трохи більше 60 тис. осіб – щороку працевлаштовуються за кордоном за сприяння суб’єктів господарювання, які надають посередницькі послуги з працевлаштування за кордоном. Він також підкреслив, що політика в галузі регулювання трудової міграції розглядається урядом як складова державної політики у сфері зайнятості населення і має насамперед вирішуватися через формування мобільного внутрішнього ринку праці, посилення мотивації до легальної зайнятості. З огляду на це першочерговим завданням уряду є запровадження політики повернення громадян України – трудових мігрантів на Батьківщину. За його словами, на сьогодні вже існує Програма облаштування осіб з числа закордонних українців, які повертаються в Україну, на період до 2010 року. Хотілося б знати, чи розроблено механізм такого облаштування, бо може виявитися, що повертатися доведеться на порожнє місце… 

Тим часом Українська Всесвітня Координаційна Рада звернулася за підтримкою до глав європейських країн і закордонних українців [http://www.uvkr.com.ua]. У Зверненні, підписаному Головою УВКР Дмитром Павличком, наголошується, що Президія Української Всесвітньої Координаційної Ради сподівається, що країни-члени НАТО вже на саміті в Бухаресті на початку квітня цього року приймуть позитивне рішення стосовно запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО.

Президія УВКР звертає увагу лідерів європейських держав і громадських організацій світового українства на можливість зафіксувати незворотність євроатлантичного вибору України шляхом запрошення нашої держави до ПДЧ уже під час Бухарестського саміту Альянсу. „Не сумніваємося, – йдеться в зверненні, – що інтеграція України до НАТО є правильним шляхом, який гарантує нашій країні державний суверенітет та цілісність. Ми сподіваємося, що кожна з тих країн, де ви живете, взявши до уваги безпеку євроатлантичного простору, підтримає позитивне рішення НАТО з цього питання. Тому розраховуємо на ваше сприяння й активну допомогу щодо прийняття позитивного рішення стосовно запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО”.

Проте генеральний секретар НАТО Яаап де Гооп Схеффер поки що визнає, що консенсусу щодо України в Альянсі немає. За два тижні до бухарестського саміту НАТО в Альянсі не вщухають дебати про те, чи варто запрошувати до своїх лав балканські держави – Албанію, Хорватію і Македонію. На Заході не можуть визначитися і щодо рівня співпраці з Україною і Грузією. Генсекретар НАТО заявив, що не може передбачити, чим закінчаться дискусії про те, чи варто залучати Україну і Грузію до Плану дій щодо членства в Альянсі. За словами Яаапа де Гоопа Схеффра, в цьому питанні НАТО буде керуватися двома принципами. По-перше, двері Альянсу відчинені. По-друге, на остаточне рішення не може вплинути жодна держава за межами блоку. Насамперед керівник НАТО має на увазі Росію, яка рішуче виступає проти розширення Альянсу на схід, до її кордонів.

Однак вже сьоголні більше десяти держав колишнього соціалістичного табору та Канада просять Генерального секретаря НАТО Яапа де Хооп Схефера підтримати приєднання України та Грузії до Плану дій щодо членства в Альянсі. Болгарія, Словаччина, Польща, Чехія, Словенія, Румунія, Естонія, Литва, Латвія та Канада ще 19 березня 2008 року звернулися із неформальним листом до Генсека НАТО з пропозицією підписати із Україною та Грузією План дій щодо набуття членства в Альянсі вже під час саміту 2-4 квітня в Бухаресті. Слід також мати на увазі, що США, Данія, Туреччина та інші країни також підтримують ідею підписання з Україною та Грузією Плану дій щодо набуття членства в НАТО вже під час Бухарестського саміту Альянсу. Зокрема, прем’єр-міністр Данії Андерс Фог Расмуссен виступив за те, щоб „надіслати сильний і позитивний сигнал Україні та Грузії” щодо ПДЧ в Альянсі, але ще не визначився, як це зробити.

Можливо, відповідь на це питання буде знайдена під час запланованого на 31 березня – 1 квітня цього року візиту до України Президента США Джорджа Буша. Очікується, що саме його візит дозволить вивести відносини між двома країнами на якісно новий рівень не тільки в  питаннях євроатлантичної інтеграції Української держави, але й в економічних двосторонніх взаємовідносинах.

Відтак на цьому фоні чіткою стосовно приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО є позиція Росії. Президент Росії Володимир Путін навіть готовий допомогти країнам НАТО в бойових діях в Афганістані в обмін на відмову Україні й Грузії в прийомі до Альянсу. За інформацією польської „Газети Виборчої”, яка посилається на джерела в НАТО і в європейських столицях, на нещодавніх переговорах із канцлером ФРН Ангелою Меркель В. Путін запропонував направити російські підрозділи до Афганістану. Також, за цими даними газети, Президент Росії готовий створити транспортний коридор для переправлення військ НАТО з Європи до Афганістану.

Недарма, мабуть, під час згаданої вище дискусії „Українсько-російські відносини в європейському контексті”, яка проходила в рамках Міжнародного економічного форуму „Європа – Україна” в Києві висловлювалися різні думки з приводу російсько-українських відносин, а модератор дискусії, представник московського Центру Карнеги Лілія Шевцова запропонувала українському парламенту заснувати орден для російських політиків, які лякають Україну у зв`язку з її євроатлантичними планами „За сприяння Україні в її вступі до НАТО”.

Один з перших з-поміж претендентів – депутат російської Держдуми Сергій Марков, на думку якого зазначена розмова між Ангелою Меркель і Володимиром Путіним могла відбутися, але не в такій формі, як це було оприлюднено. Та й загалом російський сенатор припускає, що українські та польські ЗМІ „ведуться на такий ющенківський, глибоко хуторянський і безграмотний стиль”, оскільки їм притаманний глибокий провінціалізм.

А ось віце-прем’єр-міністр України з європейської інтеграції Григорій Немиря вважає, що позиція Росії не вплине на рішення країн НАТО щодо приєднання України до ПДЧ. Позиція лідерів країн Альянсу і НАТО як організації залишається послідовною: жодна країна не має права впливати на демократичний вибір будь-якої іншої країни щодо бажання приєднатися до Альянсу. В цьому випадку, зазначене правило стосується і Російської Федерації. Тому немає причин, які примусили б країни НАТО змінити цей принцип. Віце-прем`єр-міністр України  також наголошує, що з моменту приєднання до ПДЧ й до безпосереднього вступу в НАТО може пройти достатньо багато часу. Литві, наприклад, знадобилося п’ять років. Албанія та інші балканські країни – вже дев’ять років в рамках ПДЧ. Тому ніхто сьогодні не може чітко сказати, скільки років знадобиться для цього Україні, яка  нині продовжує докладати максимум зусиль, щоб на Бухарестському саміті НАТО отримати згоду на приєднання до Плану дій щодо членства в Альянсі.

Що ж, залишається дочекатися початку квітня…

24 березня 2008 р.

Віталій Зуєв,

заступник голови секретаріату УВКР