ЦЯ ПРИВІТНА ЧУЖИНА

Щоб повернути коли-небудь на батьківщину трудових мігрантів, потрібно хоч би перестати їх принижувати.

Сучасні трудові мігранти вже не схожі на тих нещасних людей, які на початку 90-х похапцем покидали депресивні регіони країни. Тоді їх головною метою було отримати хоч якусь роботу, щоб прогодувати сім’ю, що залишилася на батьківщині. Нинішні заробітчани їдуть не тільки за грошима, але й за кращими умовами праці та правами людини. До такого висновку приходять етносоциологи з Інституту народознавства Національної академії наук України.

У пошуках прав людини

Наша держава не здатна зупинити трудову міграцію. Проте спроможна вивчити цей процес. В кінці минулого року Інститут народознавства НАНУ за сприяння добродійного фонду «Карітас Україна» почали дослідження заробітчан, що перебувають в дев’яти країнах – Росії, Польщі, Чехії, Італії, Греції, Іспанії, Португалії, Нідерландах та Ірландії. Завдання вчених – оцінити масштаби і тенденції трудової міграції останніх років, виявити самі наболілі проблеми трудових біженців.

– Існує немало штампів відносно відтоку людей на заробітки, – вважає Ігор Марков, координатор проекту дослідження української трудової міграції.

На його думку, в пресі дотепер мусуються деякі визначення, які були характерні для «часу пік» української міграції. Наприклад, що наші переселенці перебувають в жахливих умовах, економлячи на всьому заради української рідні. Друге – дещо перебільшені, на думку Ігоря Маркова, суми інвестицій в країну заробітчанами. І третє – будь-які розмови на тему повернення тих, що виїхали на роботу за кордон, поки безпідставні. Що ж нового в цьому процесі?

Виявляється, за останні декілька років повністю змінилося обличчя трудової міграції.

– У Європі вже сформовані соціальні зв’язки українських мігрантів – споріднені, індивідуальні, об’єднання сімей. Зараз виїжджає молодше покоління четвертої хвилі еміграції, – розповідає Ігор Георгійович. – Це молоді люди, які емігрують з абсолютно іншою мотивацією, ніж їх батьки. Вони їдуть вже не тільки працювати, але й вчитися. Більшість з них відчувають себе в країні перебування на рівних правах з її громадянами.

За словами дослідника, навіть ті, хто збирався попрацювати за кордоном всього пару років, в основному перебувають в країні не менше п’яти-семи років. А звикнувши до європейських умов, до поважання прав людини, толерантності, українці вважають за краще «перетягнути» свої сім’ї до себе, ніж повертатися на батьківщину. Тому роздуми наших державних мужів про те, що пора б повертати народ, поки безперспективні. На жаль, рідна сторона не витримує конкуренції з чужиною.

- Говорити про повернення на батьківщину можна тільки відносно емігрантів старших 60 років. Вони закінчують свої справи, їх діти і внуки вже прилаштовані, турбуватися немає про що, та й грошей досить, щоб ні в чому не мати потреби на батьківщині, – вважає соціолог. Все частіше зустрічатимемо європейських пенсіонерів з українським корінням.

Борознячи європростори

Цікавою тенденцією трудової міграції соціологи вважають і те, що молоді українці («друге покоління четвертої хвилі») активно поводяться в країні перебування. Серед них немало тих, хто переміщується з однієї держави в іншу, – їдуть за освітою, за кращою роботою і просто тому, що цікаво. Для них умови входження в європейську культуру створили їх батьки, а тому деякі діти вже не відчувають себе «другим» сортом і готові нарівні з «аборигенами» поборотися за місце під сонцем.

На думку президента міжнародного фонду «Карітас Україна» Андрія Васильковича, потреба в українських робочих руках розширюється, і Україна починає все активніше брати участь у глобальному ринку праці. Правда, поки найчастіше – робочих спеціальностей. Зайняти своє місце в інтелектуальному житті країни перебування вдається поки дуже обмеженому колу українців.

– Останніми роками швидко зростає кількість мігрантів, які отримали легальний статус в країні, де вони працюють. В середньому в усіх досліджуваних країнах, окрім Польщі й Росії (там і там міграція переважно сезонна), це складає 30-35%, – говорить Ігор Марков. – А ось проблеми з українською мафією і рекетом в цих країнах залишилися, на щастя, в минулому.

Правда, зростає й тенденція нелегального в’їзду в країни Євросоюзу і нелегального працевлаштування. На бажанні працевлаштуватися в Європі існує цілий шахрайський бізнес. Підпільні фірми за декілька тисяч євро пропонують свої послуги у відкритті шенгенської візи або нелегальному перетині кордону та працевлаштуванні. Потрапивши таким чином за кордон, заробітчани можуть опинитися на стихійних ринках вербування робочої сили. В рабські умови праці найчастіше потрапляють в Росії і на півдні Італії.

Хоча загалом, за словами Андрія Васильковича, ставлення до наших емігрантів в країнах перебування позитивне.

– Наприклад, в Німеччині українців охоче беруть в сім’ї і вважають працелюбними, – говорить він. – Негативне ж ставлення виявляється тільки на політичному рівні. Але поступово і воно змінюється.

Нескінченна дорога додому

У кожного заробітчанина своя історія, проте загальних сценаріїв життя на чужині всього шість. Їх вдалося виявити кандидатові соціологічних наук Оксані  Іванковій-Стацюк. Вона провела близько 70 глибинних інтерв’ю. В процесі спілкування з емігрантами виявилися три моделі, орієнтовані на життя в європейському соціумі, і три моделі, коли люди не вписуються в чужий соціум та готові повернутися на батьківщину.

– Для моделей асиміляції характерне швидке вивчення мови, підтвердження професійної кваліфікації, слабкий контакт з іншими мігрантами і бажання знайти інше середовище для спілкування, – розповідає соціолог. – Водночас, за нашими опитуваннями, близько 80% українців декларують бажання повернутися додому, але ніхто з них не може сказати, коли це трапиться.

Модель типового «повертанця» характерна тим, що людина має остаточну мету: «...Якщо я зроблю те-то або зароблю стільки-то». Повертаються й ті, хто зрозумів, що ніколи не досягне мети.

До негативних моделей соціологи зараховуть і модель «маятника» – це люди, які живуть на дві країни. Вони часто переміщуються між Україною і країною перебування. Вони хочуть повернутися, але весь час знаходяться справи, що не пускають їх на батьківщину. А ось до «транзитних» заробітчан, які їздять по Європі в пошуках кращої долі, ставлення вчених лояльніше, якщо, звичайно, «трудові» мандрівники не порушують закони.

– А практично в усіх випадках модель повернення наших мігрантів відсутня, – стверджує Оксана. – Вони не знають, що робитимуть на батьківщині. Відповідь на це питання знаходять тільки представники старшого покоління.

Актуальні для наших євромігрантів і такі поняття, як «діаспора» і «гетто».

– Діаспора – це емігранти, які інтегровані в культурний простір країни перебування, але вони намагаються зберегти і свою національну культуру, – роз’яснює Оксана Іванкова-Стацюк. – Гетто – більш закриті емігранти. Вони варяться у власному соку і не беруть участі в культурних акціях країни перебування.

Зрозуміти «своїх»

На думку соціологів, поки що в нашої країни немає шансів повернути в своє лоно успішних заробітчан. Та й чи потрібно? Адже тільки завдяки їх зусиллям дотепер виживають і навіть процвітають деякі райони країни. Держава ж в цьому випадку повинна не просто бути стороннім спостерігачем, а пропонувати емігрантам такі умови, щоб вони не втрачали зв’язку з батьківщиною.

– Сучасна українська трудова міграція повинна стати чинником розвитку українського суспільства, – переконаний Ігор Марков. – Для цього, по-перше, потрібно створити умови, щоб зароблені за кордоном гроші наші земляки могли інвестувати в малий і середній бізнес на батьківщині. По-друге, потрібно подумати, як забезпечити тих, що працювали за кордоном, вітчизняними пенсіями, як легалізувати в нас у країні зарубіжні права водіїв тощо.

Ще одна гостра проблема, на думку соціолога, – це якість консульського обслуговування мігрантів за кордоном. Такі потрібні Європі наші «руки» в ситуаціях, де необхідний їх захист з боку Української держави, виявляються часто-густо приниженими і такими, що не зрозумілі своїми ж співвітчизниками.

ДУМКА

Жіноче щастя у заморській країні.

Рівень життя в Україні зростає, доходи людей збільшуються а еміграція не спадає.

Все частіше за межі країни рвуться жінки. Чому? У пошуках відповіді ми звернулися до сімейного психолога, тренера одного із столичних Центрів психологічної допомоги Світлани Михайлюкової.

– Справа в тому, що однією з причин еміграції сьогодні є не низький рівень життя, а криза вітчизняної моделі сім’ї, – вважає психолог. – Жінок не влаштовує вітчизняний чоловік, який  програє чоловікам заморським, – соціально успішним, забезпеченим і водночас уважним до жінок і нащадків. У наших сім’ях чоловік має владу й авторитет, але всю відповідальність він делегує дружині, матері. Основна його роль – ініціювати сім’ю, а сімейна поденщина його вже не цікавить. Стосунки в сім’ї нагадують сутичку, яку виграє психологічно або фізично сильний. Прагнення наших жінок до міжнародних шлюбів чітко вказує на їх принципову готовність поступитися лідерством у сім’ї чоловікові. Часто це звучить як потреба «сховатися за міцною спиною» сильного, самостійного, але принагідно поблажливого і спокійного чоловіка.

КОМЕНТАР

Українці у Берліні

Вони й німці, й українці одночасно. Живуть з нашим азартом і енергійністю, але віддають перевагу німецькій якості та педантичності.

Десять років тому молода сім’я Полякових влаштувалася в Берліні.

Зараз вони – тамтешній середній клас. Їх невелика фірма займається наданням ріелторських послуг. Останнім часом все частіше обзаводитися житлом в Німеччині стали росіяни й українці. Ми вирішили з’ясувати у Наталії Полякової, навіщо нашим співвітчизникам німецька нерухомість.

– Такі тенденції свідчать про якусь особливу хвилю переселення до Берліну?

– Справа в тому, що українці купують квартири не стільки для того, щоб в них жити, скільки щоб вкласти гроші. Як правило, це шлях москвичів і киян. У своїх рідних містах купити квартиру деякі не можуть через високі ціни, а в Німеччині ціни значно нижчі. Наприклад, за 60-70 тисяч євро можна придбати хорошу однокімнатну квартиру в Берліні. Притому нічого спільного з нашими спальними районами. Якість житла й інфраструктура на порядок вищі.

До того ж останнім часом актуальна бізнес-еміграція. Тут будь-який іноземець може створити фірму (із статутним капіталом – від 10 тис. євро), отримати візу на два роки, а через п’ять років вид на проживання.  Водночас податок на прибуток складає всього 15%.

– Але для того, щоб цим насолодитися, треба ж жити в Берліні.

– Наші люди купують в розрахунку, що їх діти приїдуть на навчання до Німеччини. Адже тут дотепер освіта безкоштовна. А до того ці квартири здаються господарями або агентствами в оренду і приносять дохід. Окуповується така інвестиція за 8-10 років. Це легко можна підрахувати, тому що в Берліні на здачу житла мерією встановлені певні тарифи, в яких враховується район, метраж, умови. Закони захищають і права тих, хто здає в оренду, і тих, хто орендує. Між господарем і орендарем підписується спеціальний договір. Це дуже зручно, якщо людина родом з іншої країни.

– Чи складно знайти роботу для українців?

– Безумовно, без знання мови і хорошої професії – нікуди. Тут конкуренція досить висока. Останнім часом більш охоче беруть українців, правда, працедавці не завжди пропонують умови такі самі, як німцям. Але що приваблює, так це німецький порядок і стиль життя. Якість і турбота про громадян понад усе. Якщо б ми залишилися в Україні, не думаю, що в нас було б троє дітей. У Берліні створені всі умови, щоб насолоджуватися материнством. Берлін дуже зелений: 35% міської площі займають ліси, парки, озера, річки й канали. В передмістях – 15 заповідних водоймищ і парків-заповідників. У Німеччині дуже жорстка система контролю за якістю. Все, що написане на етикетках, правда.

– Чому ж самі німці  залишають свою країну?

– Така тенденція теж є. Як правило, люди з вищою освітою емігрують до Нідерландів, Великобританії, Австралії, Швейцарії, Австрії, скандинавських країн і США. Так, кожен сьомий німецький учений з науковим ступенем вибирає як переважне місце роботи США, тому що там він може заробити в три рази більше, ніж на батьківщині. Але для наших нерозпещених спокійним і ситим життям людей Німеччина – просто оаза.

63000 євро – коштує однокімнатна квартира в Західному Берліні.

145 євро – комунальні послуги.

200 євро – «чистий» дохід від оренди.

За даними Kennen GMBH

Анастасія Рінгіс,

Киевские ведомости, 2008. – 15 квітня.