Що робити?
Як показують останні події, українське суспільство в черговий раз опинилося в пастці лукавих обіцянок і псевдопатрітотичного словоблуддя. Цукерки помаранчевої революції виявилися лише пропагандистським сурогатом напередодні великої економічної депресії і ще більших розчарувань. Ще вчора Україні обіцяли відправити бандитів у тюрми і зробити десять кроків назустріч людині. Сьогодні мова йде про корупцію в вищих ешелонах влади, торгівлю національними інтересами й економічну кризу. Пересічний громадянин черговий раз має змогу переконатися, що напередодні минулих президентських виборів Україна мала не “злий режим” і “народолюбців-революціонерів”, а лише підступне лицедійство великої “кайдашевої сім”ї”. А на горизонті уже видніються виборчі перегони за депутатським мандатом.
Тому торги за депутатські мандати у партійних кулуарах ідуть повним ходом, вже підраховуються майбутні бариші за “любов до України”. Як бачимо, не тільки українці, а й усе українське майбутнє знову опиняється перед вибором. Та не своїх, а чужих корпоративно-кланових інтересів.
Напередодні нових парламетнтських виборів і після перших екoномічних наслідків постмайданної України необхідно усвідомити головний принцип справжньої демократії. Це принцип права меншості. Необхідно зрозуміти, що саме цього принципу Україна була позбавлена роками, а тому прийшла до чергової політичної катастрофи. Протистояння парламенту і президента, коаліції й опозиції – це лише наслідки прихованого системного недотримання головних принципів демократії з боку олігархічно-кланових груп, які узурпували владу в Україні. І справа не в переголосуваннях на користь тієї чи іншої політичної конфесії „патріотів”, а в кризі як політичної, так і виборчої системи України. І якщо суспільство не погляне в корінь проблеми, то не потрібно бути великим аналітиком, щоб зрозуміти, що від перетасовки владних повноважень серед біло-синьо-оранжевих життя українського народу аніскільки не зміниться. Державне майно з землею і далі буде продаватися, народ буде злиденіти, а мільйон робочих місць доведеться створювати в Євросоюзі для новітніх уже „незалежницьких” українських гастарбайтерів. І це не дивно, адже „патріотизм” в Україні з деякого часу став вигідним “товаром”. Інакше як злодії та корупціонери регулярно опинялись би у парламенті чи біля урядового корита? Збираються вони там бути і сьогодні. І перед тим, як знову йти на виборчі дільниці, щоб стати знаряддям псевдопатрітичної демагогії доморощених злодіїв-скоробагатьків, кожен свідомий український громадянин повинен себе запитати: чому так стається? Чому те найсвятіше, чим живе кожна українська душа, стало предметом торгів і обману народних сподівань? Де програмується омана і як відбуваються маніпуляції національною ідеєю і соціальними проблемами, які і приводять пересічного українця на виборчу дільницю вже вкотре?
І коли ми зважимо всі фактори стратегічних поразок в розбудові української державності, ми виявимо тотальне ігнорування „права меншості” – того принципу, який і формує сам механізм демократії. А звідси й узурпації самого механізму демократії через інститути влади.
Мова йде про чотирьохвідсотковий бар’єр, за допомогою якого вибори стали прерогативою української “фінансової еліти”. А фактично тих, хто обікрав Україну і тепер за вкрадені кошти цей відсоток “долає”, точніше, купує.
Для тих політичних організацій, які є істинними речниками “народної гущавини”, які не продають національну ідею за награбовані мільйони “першій десятці” олігархів, які діють на основі народного ентузіазму та патріотизму, ця індульгенція на депутатський мандат виявляється занадто дорогою, а тому завідомо недоступною. Так народ через ті чотири проценти позбавляється ключового моменту – права свого вибору і права меншості.
А для повної гарантії з цих же партійно-адміністративних кулуарів виголошується думка про доцільність п’ятивідсоткового бар’єру. Сміху ради хочеться запитати у цих поборників народних інтересів: “А чому не зробити відразу 20 вісотків, з одночасним примусовим прийняттям решти населення в якусь „істинно всенародну” партію?”. Досвід такої партійності в українців великий. Не багато, не мало – 70 років демократичного централізму достатньо, щоб ця національна трагедія перетворилася на модернізований варіант націоналізованої КПРС.
Так і позачергові „вибори” стануть інструментом дерибану державного ресурсу в рамках „кайдашевої сім”ї”, а національні інтереси України і далі лишатимуться в руках купки політиків, які ховаються ліниво за фіговим листком “політичних брендів” –мильних бульок „всенародних партій” та “єдиних блоків” позаукраїнської плутократії. А сам виборчий процес і далі залишатиметься політичним лохотроном, який за допомогою грошей і примітивних політтехнологій ставить громадянина України перед вибором без вибору.
Щоб зрозуміти й усвідомити, до якої катастрофи може привести український народ подібне поглиблення „демократичного процесу”, згадаймо уроки тієї ж Помаранчевої революції.
Адже сам Віктор Ющенко став президентом завдяки десятим долям процентів. І цей невиликий відсоток голосів змінив політичне обличчя України. Тому якщо десяті відсотки були останньою краплею, яка вирішувала долю президентських перегонів, то позбавлення п’яти відсотків українських виборців права мати своїх представників у парламенті - це вже національна катастрофа. Та п’ять відсотків – цифра не проста. Відповідно до психоінформаційних технологій, це ключовий відсоток, внаслідок ізоляції якого великі суспільні групи перетворюються у пасивне стадо і ”біомасу”. Іншими словами, лише п’ять відсотків у будь-якому великому суспільному середовищі здатні бути проводом чи організуючим началом.
Принцип п’яти відсотків був основним знаряддям психологічного контролю японських властей над полоненими у військових концтаборах під час Другої світової війни. Саме цей відсоток активістів відслідковувався та ізольовувався від решти, щоб потім легко тримати у страху і покорі багатотисячні маси військових в’язнів.
Сьогодні 5 відсотків саме таких відвертих і чесних українських патріотичних сил має бути виключено з виборчого процесу. І як би це не подавалося загалові, “доцільність” тут одна - законсервувати владу у “двопартійній системі” корумпованих олігархічних кланів. Оце й увесь європейський досвід “по-українськи”.
Проблема “виборчих бар’єрів” ускладнюється ще й фактором заробітчанської нелегальної еміграції, яка є дітищем тієї ж демократії “по-українськи”. 7 мільйонів українських заробітчан – це фактично сім мільйонів мертвих душ, якими в повній мірі може скористатися недосконала виборча система. Трудова нелегальна еміграція залишається і надалі величезним полем для махінацій і зловживань з боку політизованого “адмінресурсу”. Тут також є свої історичні аналогії. Ще 1939 року близько восьми мільйонів здорового українського селянсько-господарського ядра поїхало “освоювати Сибір”. Причини подібні. Це був той самий небажаний елемент, який стояв на перешкоді встановленню в Україні демократичного централізму “народної партії” більшовиків.
Так на тлі п’ятипроцентних бар’єрів і витиснутих з українського виборчого процесу 7 мільйонів найбільш соціально активного електорату відкритим залишається питання: що таке українська демократія сьогодні? І чи може в таких умовах український народ реально зробити свій вибір, скористатися своїм правом на свободу слова і політичного волевиявлення? Питання риторичне. Маємо довготривалу політичну практику такої “демократії”. Результат виключно негативний. Половина українських громадян законно і “добровільно” витіснена з виборчого процесу.
Тому тільки дурний або наївний може повірити за такого “вибору” в якісь позитивні зміни в житті українців. Або такий самий може їх обіцяти, якщо повірити в його політичну щирість.
Україна й далі залишається в руках антиукраїнських сил. Тому ми повинні починати з чистого аркуша. І слово саме за народом. І в першу чергу за тим невиликим відсотком свідомої української інтелігенції і здорових патріотичних сил, які здатні сформувати суспільну думку щодо виборчого законодавства. Інакше ошельмований український патріотизм після чергової поразки національних сподівань не втримається в полі парламентсько-правової боротьби і знову виллється на вулицю в акціях громадської непокори. Не відомо тільки, чи цього разу обійдеться без жертв.
“Ні – бар’єрам народному волевиявленню”, ”Ні – бар’єрам для української демократії”. Саме таке гасло має об’єднати навколо себе справді демократичні українські сили заради майбутнього наших дітей і України. Лише повноцінний виборчий закон може забезпечити і повноцінне формування українського парламенту. І лише такий парламент може сформувати уже не черговий уряд “народної довіри”, а уряд національного порятунку.
Поки що єдиним політичним компромісом щодо подолання парламентсько-президентської кризи в Україні має стати спільне засідання парламенту України, де буде відмінено політичну реформу і вся влада буде передана гаранту конституції Президенту України. Таке рішення засвідчить справжню добру волю до примирення заради збереження спокою в державі і кроком до стабілізації політичної ситуації в Україні. Разом з тим, звертаємося до усіх патріотичних організацій України, до української інтелігенції розпочати широкомасштабну дискусію щодо шляхів подолання будь-яких бар’єрів перед поступом української демократії. Сьогодні від вашої громадянської позиції і вашої політичної волі залежить доля України.
Віктор Горобчук,
Голова координаційного комітету
ТР „Солідарність”,
представник МГО „Четверта Хвиля”
в Італії
