Україна - Польща - Європа

Польща входила в Європу танцюючи. Люблін, місто народження Польської держави, відзначав вхід своєї країни до Європейської Співдружності  Конгресом ректорів європейських університетів. Це була акція символічна. "Від Унії до Унії" – так Папа Іоан Павло ІІ назвав історичний шлях Польщі до Європи. Люблінська унія 1569 року дала життя Польській державі, яка 435 років по тому офіційно ставала частиною "Європейської нації", європейського політичного та культурного простору свободи і демократії. Упродовж кількох днів Люблін вібрував, мов потужний мегакомп′ютер - інтелектуальною енергією, глобальністю наукових проектів, моральною переконаністю і переконливістю.

"Любельщизну" від України відділяє, здається, кордон цілковито прозорий. Східний регіон Польщі чи не найбідніший. Дорогою від Варшави до Любліна, якби не написи латиною, може скластися враження, що їдете ви Україною. І флора така ж, що геометрії французьких садів з неї не створити, і коник меланхолійно пощипує траву поряд із дещо пошарпаною іномаркою, і дороги більше пам’ятають гусениці радянських танків, а не шини мерседесів. Тому ці зовнішні ознаки європеїзації швидше зворушливі, ніж явні. Та й сам Люблін сьогодні – це місто, збудоване, а отже, і зруйноване "реальним соціалізмом". Комунізм стер за собою красу і зручність. Незграбна архітектура, сяк-так причепурені парки, базарчики...  Такі, як у нас, змучені старі жінки, що продають конвалії, такі ж роздригані автобуси, які невідомо як доїжджають до пункту призначення. 

Чому ж ці польські напіврозбиті дороги ведуть до Європи, а реконструйовані українські автостради впираються в нову “залізну завісу”?  Чому сьогодні між Польщею та Україною проліг новий кордон, далеко не прозорий? Кордон політичний, шенгенський. 

Це вже не кордон між Польщею й Україною. Це кордон між Європою і не-Європою. Між ЄС і ЄЕП. І не будемо приколисувати себе ілюзіями: це кордон між цивілізованим світом і ... так, “чорною дірою” історії. Цей кордон пройшов по живому тілу і Польщі, і України. Для України це – катастрофа. Та й для Польщі це важке випробування. Адже ці краіни тільки тепер віднайшли одна одну. Почалася – фактично вперше – їхня реальна зустріч як незалежних держав після століть колоніалізмів і тоталітаризмів, поділів і окупацій, погромів і “пацифікацій”, коли обидві держави були заручниками світових антагоністичних сил. Польща нарешті знайшла в собі інтелектуальну і моральну відвагу зробити радикальний перегляд власного минулого. Річ Посполита “двох народів”  переосмислена в новій польській історіографії як Річ Посполита “багатьох народів”. Процес переосмислення розгорнувся і з боку України. Наші історія, мова, культура, ментальність в усі віки були глибоко й складно пов′язані з польською реальністю. Словом, критична свідомість обох культур почала створювати НОВУ ЕТИКУ ІСТОРІЇ.

Але вже на початку цього процесу між цими країнами знову проліг кордон, який може стати кордоном неподоланним. Цей кордон проліг тому, що Польща зробила свій вибір, а Україна – ні.

Цей кордон проліг тому, що Польща поважає себе і вміє змусити інших поважати себе. А Україна – ні.

Польща більше ніколи не дозволить Росії нищити свій народ, свою культуру, свою державність. А Україна...

Польща готова була заплатити високу ціну – важкою працею і тимчасовими жертвами – за свою рівноправну приналежність до Європи. Натомість Україна платить високу ціну – ціну свого суверенітету, своєї культури, добробуту своїх громадян, аби знову стати колонією “Євразії”. Україна ситемно й послідовно готує себе до політичногой культурного НЕІСНУВАННЯ.

Ось тому кордон, який проліг між Польщею й Україною, - це насправді кордон між недемократичним суспільством і суспільством посттоталітарним.

Україна досі ще не самоокреслилася – для себе самої, а відтак і для світу – як самостійна держава. З початку незалежності Захід дивився на Україну із занепокоєною цікавістю і шукав інструментів для декодифікації української реальності. Але Україна обрала шлях багатовекторної риторики, перетворившись на мляву політичну плазму. Про європейські державні заяви лишаються віртуальною грою. Відтак не слід тішити себе фантомним позитивом економічних показників і досконалістю демократичних інститутів. Румунія знаходиться в економічно гіршому стані від України, а щодо турецької “демократії”, то там тільки зараз під тиском ЄС починають випускати на свободу політичних в′язнів, які потрапили до тюрем, скажімо, за фактом використання курдської мови.

Польща ніколи не втрачала своєї європейської ідентичності, яка і була гарантією збереження і захисту її власної національної ідентичності. На відміну від польської, українська інтелектуальна еліта в цілому не висловила концепції ідентичності України. Звісно, це складно. Легше творити міфічний третій шлях, за яким місце України не в об′єднанні з Росією, але й не з Європою. А де ж тоді? Молода еліта всю відповідальність за негаразди перекладає на політиків правлячих і опозиційних, а на себе при цьому не бере жодних зобов′язань і відповідальності!

Якщо європейської перспективи немає в культурній ментальності суспільства, то й на інституційному рівні не може постати жодної переконливої програми інтеграції в Європу, не може сформуватися жодна системна стратегія розвитку.

Тож це питання майбутнього, але майбутнього, яке може не настати. Ось чому таким важливим є аналіз культурної генеалогії сьогоднішньої політичної ситуації в Україні. За роки режиму Україна втратила одну з основних характеристик своєї цивілізації – культуру ризику. А це була саме та культура, яка зробила Україну унікальним явищем і в часи козаччини, і в роки революції 20-х.  Це було суспільство, яке не боялося кидати виклик історії, яке не обходило перешкоди на шляху до самореалізації, а безстрашно їх руйнувало. Сьогодні ж складається враження, що Україна зійшла не тільки з магістральних трас історії, а з готовністю зісковзнула навіть зі свого традиційного гамлетівського роздоріжжя. Застигла на узбіччі і чекає розвитку подій, вкривається пилом від руху екс-комуністичної Європи, що деделі швидше проїздить ПОВЗ неї на крутому віражі часу.

Так, Єропа – це ризик, до того ж великий. Але чому Польща хоче, щоб її діти вчилися в європейських університетах, проводили канікули на Балканському узбережжі, а не ставали зомбованими солдатами, приклеєними жахом до чергових чеченських скель. А Україна...

Відтворення євразійської імперії без України неможливе. Тому демократія в нас – це сильне гальмо для неоімперської експансії Росії. Так само очевидно, що екс-сателіти Росії, обираючи західний напрямок, обирають тим самим перспективу політичної стабільності і національної безпеки. Адже Європа і європейська демократія – це насамперед простір закону і можливостей.

Тому кордон між Польщею й Україною – це кордон між європейською перспективою і євразійською безперспективністю. Що більше русифікована країна, то більше вона “совєтизована”, то важче в ній закорінити громадянську свідомість і збудувати демократичні інститути.

Ще й сьогодні Польща на рівні найвищого свого політичного керівництва називає стратегію наближення України до ЄС одним зі стратегічних пріоритетів ... власне Польщі, а не лише України. В Польщі виходить друком неймовірна кількість дослідницької літератури про Україну. Польща є незмінним ініціатором політичних, наукових і культурних акцій, спрямованих на розширення знання про Україну на Заході, а також на доведення європейської природи української цивілізації.

Та не вся Польща одностайна щодо України. Дехто вважає, що вхід України до ЄС шкодить Польщі і самому ЄС з таких причин: 1) розширення ЄС на країну, ще біднішу від Польщі, відтягне економічну допомогу з Польщі в Україну і створить Польщі фінансову й структурну конкуренцію; 2) пов′язаність мафіозного російсько-українського бізнесу з політичною номенклатурою обох країн потягне за собою створення проросійського лобі в Брюсселі; 3) щодо української демократії як гарантії безпеки Польщі, то цю безпеку значно надійніше захищатиме НАТО й армія ЄС.  Словом, у такому баченні Україна – це не більше, як політична провінція неототалітарної Росії й інертний додаток до російської мафіозної екноміки.

Вихід із цієї ситуації один. Ні, не інвестиції Заходу. Україні потрібна шокова терапія. Реальне, жорстоке усвідомлення себе і свого становища у світі. За рік дистанція між Україною і Польщею може стати прірвою. А якщо українське суспільство виявиться нездатним захистити залишки своїх громадянських прав, то невдовзі цей новий кордон може стати колючим дротом реальної диктатури.

Потреба в шоковій терапії стосується всіх компонентів українського суспільства. Врешті, справді демократична Україна означала б і початок реальних, а не фіктивних добросусідських паритетних відносин з демократичними силами Росії, - в надії, що колись-таки ці сили переможуть в самій Росії, в інтересах самої Росії і цілого світу.

Насамкінець символічна деталь. Чи відомо громадянам України, хто нині вчить поляків охороняти 526 кілометрів кордону між Польщею та Україною? Індіанці навахо. Американський уряд прислав їх на допомогу полякам, позаяк саме індіанці навахо – єдині у світі – знають, що ніхто й ніщо не може пройти по землі, не лишаючи слідів. А особливо жоден з десяти тисяч нелегалів, які щороку хочуть перетнути цей кордон і які ще вчора, перетнувши цей кордон, опинялися в Польщі.

Тож демократичний світ і відрізняється тим, що після всіх геноцидів навіть індіанець навахо має своє поважне місце в суспільстві, а у резервації - етнічну ідентичність. А Україна дожилася до того, що цей демократичний світ обгороджується від “чорної діри”, в яку перетворюється наша країна.

Польська столиця. Зруйнована, розбомблена, розтоптана двома тоталітаризмами, росте на очах, зводить дзеркальні модерні будівлі і супертехнологічні конструкції. Відбудовує себе давно і будує себе нову – політично і архітектурно, економічно і морально.  

Стара держава – молодий народ. Побажаймо їм щастя на європейській дорозі. Ця дорога легкою не буде. Але вона єдина для народів, які хочуть БУТИ.

І побажаймо нашій державі зустрітися з Польщею на цій дорозі: на дорозі з Небуття в Майбутнє.

За матеріалами Оксани Пахльовської

“Бетховен, “Ода радості” на кордоні нової резервації”

(Часопис “Урок української”)