Україна в демографічній взаємодії цивілізацій
Імміґрація в Україну
Імміґраційні потоки в Україну вливаються чотирма основними каналами: 1) легальні міґранти; 2) біженці; 3) напівлегальні міґранти; 4) нелегальні або незаконні міґранти. Якщо статус перших двох категорій імміґрантів відносно чітко забезпечений міжнародним і національним правовим полем, то стосовно двох останніх цього сказати аж ніяк не можна, оскільки має місце відверте порушення чинного законодавства. Водночас кожна з категорій імміґрантів відіграє свою специфічну роль у житті українського суспільства, динаміці соціальних процесів, формуванні етнодемографічної структури української нації. На жаль, сьогоднішній стан імміграційних проблем засвідчує повне переважання негативних наслідків для України над позитивними. Міґраційні процеси, в т.ч. нелегальна міґрація, суттєво впливають на етнополітичну мапу України, етнічну структуру її суспільства. Геополітичне становище України, географічні особливості її території (відкритість кордонів), численні військові та політичні експансії щодо неї створювали в минулі часи сприятливі умови для вселення на терени України іноетнічних спільнот, формування численних етнічних меншин та етнічних груп.
Саме зовнішня міґрація (тобто імміґрація), на думку етнополітика Олега Чиркова, і є головною причиною наявності етнічно неукраїнської людності в сучасній Україні. Завдяки цьому ми маємо на своїй території представників усіх 64 корінних народів Росії (51 азійських та 13 європейських), 27 народів Кавказу, численні етнічні групи з різних частин Азії, Африки й Америки; є в Україні представники майже 200 некорінних етносів. Нині прийшлі етноси складають десь 1/4 всього населення України.
Сучасна імміґрація вносить свої корективи в етнічну структуру українського суспільства, що зумовлено істотною зміною національного складу спільноти нелегальних еміґрантів. Типовою є картина етнічності затриманих у 2001 р. нелегалів у Закарпатті: афганці – 54,5 %, індійці – 16 %, шріланкійці – 12 %, пакистанці – 4,5 %, китайці – 4 % тощо. Міґранти нової хвилі – легальні, нелегальні й біженці, відчуваючи матеріальну скруту, невлаштованість і соціальну ізольованість, організовуються за національною ознакою і часто-густо вишукують розв’язання своїх проблем у торгівлі, контрабандних операціях, незаконному промислі, шахрайстві та злодійстві, організованих злочинних групах.
Міґранти з афро-азійських країн є також реальними або потенційними носіями низки згубних хвороб, до боротьби з якими не готова система охорони здоров’я України, і не пристосована імунна система людей помірного клімату.
На зміну етнічної ситуації в Україні чималий вплив справляє також і повернення в Україну депортованих етносів – кримських татар, греків, вірмен, німців. На цей час в Україну вже повернулося близько 300 тисяч кримських татар; до виїзду в Україну готові ще 9 тис. кримських татар з Узбекистану, які вже отримали громадянство України. До того ж, близькість Узбекистану до неспокійного реґіону (Афганістану) може спонукати, на думку експертів Парламентської Асамблеї Ради Європи, до пришвидшення виїзду в Україну ще 20–30 тис. кримських татар, фактично – біженців. В Україну повернулося також майже 10 тис. осіб із числа інших депортованих народів. І потік біженців та міґрантів зі Сходу – легальних і нелегальних – має тенденцію до зростання.
Еміґраційні потоки з України всіх видів – легальні, тимчасові, нелегальні тощо – засвідчують існування низки проблеми для України як на національному, так і на міжнародному рівнях. Насамперед мова йде про неврегульованість забезпечення міґраційних процесів, необхідність створення ефективного національного міґраційного законодавства, яке не лише контролювало б міґраційні процеси, але й захищало права міґрантів з України за кордоном.
Необхідно завершити делімітацію та демаркацію державних кордонів України з Російською Федерацією, Білоруссю та Молдовою; створити надійну систему охорони та перепускних пунктів на кордонах із цими державами. Необхідно вести цілеспрямовану зовнішню політику з країнами-членами ЄС та Ради Європи для того, щоб обґрунтувати доцільність створення на східному та північному кордонах України механізмів запобігання нелегальній міграції.
Варто також досягти підписання політико-правових угод з Російською Федерацією та Білоруссю, які б гарантували повернення нелегальних міґрантів на територію цих країн, затриманих на кордоні та виявлених в Україні. У політико-правовому полі важливою є потреба доповнення національного законодавства системою юридично-економічних заходів щодо компенсації еміґрантами з України витрат держави на отримання ними за державний кошт освіти та набуття кваліфікації. Необхідно також інтенсифікувати процес укладання дво- та багатосторонніх угод з державами – потенційними реципієнтами громадян України з метою нормалізації та офіційного забезпечення перебування і захисту громадян України на їх територіях.
Та найважливішим є створення дієвого механізму рееміґрації – повернення в Україну осіб з трудової міґрації в цілому, насамперед інтелектуальної еліти для відновлення інтелектуального потенціалу нації.
Імміґрація в інші реґіони планети
У демографічному змаганні Півдня і Півночі остання упродовж десятиліть невпинно програє боротьбу. Європейська цивілізація, яка протягом кількох тисячоліть була основним ґрунтом для демографічних ін’єкцій практично для всього іншого світу (окрім хіба що Східної та Південно-Східної Азії), нині сама відчуває потужні етнокультурні трансформації під демографічними впливами з Півдня. Причому мова йде про явище глобального масштабу, оскільки зміни спостерігаються не лише власне у Старому світі, але і в інших реґіонах планети, етнокультурний вигляд яких сформувався під впливом європейських цінностей (Північна Америка, Австралія, низка країн Південної Африки та ін.). Як зазначає А.Г. Вишневський, керівник Центру демографії й екології людини Інституту народногосподарського прогнозування Російської академії наук, наприкінці ХХІ ст. людство буде не білим, а, найшвидше, жовто-чорним. Однак, веде далі дослідник, «головна небезпека не в тому, що зміниться співвідношення кольорів, а в тому, що можуть опинитися притлумленими ті культурні, цивілізаційні цінності, які були створені в процесі історії населенням європейського походження. Ведучи мову про майбутнє, слід думати не про колір шкіри, а про долю культури, яка являє собою найвеличніше досягнення історії».
Демографічні реалії стимулюють перетікання людських ресурсів з одних реґіонів в інші. Попри розв’язання конкретних завдань як окремих індивідів, так і спільнот (держав) у цілому, ці процеси індукують низку модерних етнополітичних проблем. Звернемося до найсуттєвіших із них.
Особливу тенденцію в міжнародній міґрації становить перетікання на Захід вихідців із мусульманських країн. У цьому випадку має місце взаємодія двох світових цивілізацій: християнської та ісламської. Складовими цього процесу є зустріч різних етносів, рас, культур і релігій. Причому питома складова прийшлих компонентів становить у західному суспільстві дедалі значнішу частину. Прикметно, що це досягається двома взаємопов’язаними шляхами: з одного боку, наростанням масштабів і темпів міґрації представників мусульманського світу, з другого – значно вищою народжуваністю в сім’ях мусульман, порівняно із сучасними європейськими християнськими (та й атеїстичними) сім’ями. Саме в цьому контексті й слід вести мову не лише про заміщення місцевого населення прийшлою людністю, але також про зміну етнополітичного і етнокультурного простору країн-реципієнтів міґрантів, включно із конфліктами між представниками різних культур.
На думку Іммануїла Валлерстайна, керівника Центру Фернана Броделя з вивчення економік, історичних систем і цивілізацій у Бінгемтонському університеті штату Нью-Йорк, політичне вторгнення панєвропейського світу в іншу частину світу сягнуло вершини у 1900 р., а в подальшому дедалі стрімкіше почали наростати зворотні процеси, які дослідник називає поляризацією світу: «Посилення соціально-економічної та демографічної поляризації світу викликало нескінченний потік переселенців із Півдня на Північ... Як наслідок, у країнах Півночі виникне серйозний соціальний конфлікт між історично панівними прошарками й тими, хто солідаризується за етнічним принципом…». Останні, по суті, знаходячись через своє походження на нижніх щаблях соціальної драбини, бажають одразу мати такі ж права й можливості, як і питомі творці європейської цивілізації, що, до речі, випливає з самих політичних здобутків останньої. За найскромнішими оцінками, нині в Європі мешкає щонайменше 12 млн. мусульман (зрозуміло, мова не йде про Туреччину, Албанію, Косово, Боснію і Герцеговіну, Крим, Північний Кавказ та інші реґіони Європи з традиційно високим відсотком ісламського населення). І, за спостереженнями аналітиків, відчутно простежується їхнє намагання об’єднуватися саме за релігійною ознакою, а не за країною проживання чи країною походження. Це дозволило зробити висновок про зародження т. зв. європейського ісламу, поширеного насамперед серед молоді. Відчуваючи себе європейцями, вони шукають спільного об’єднавчого чинника. Втричі за останнє десятиліття ХХ ст. зросло ісламське населення в США: від 2 млн. у 1990 р. до 6 млн. у 1999 р. Втім Ісламська верховна рада Америки веде мову навіть про 15 млн. американських мусульман. Їхні релігійні потреби задовольняють понад 1500 мечетей і близько 150 мусульманських шкіл. Цікаво, що в США приріст мусульманської громади відбувається не лише за рахунок міґрантів, але й наверненням до ісламу місцевого населення. Після того, як чемпіон світу з боксу в суперваговій категорії Кассіус Клей став мусульманином Мохаммедом Алі, рух до ісламу став особливо популярним серед афроамериканців, які складають понад 50 % усіх мусульман США. Згодом мусульманами стали ще чотири чемпіони світу з професійного боксу, включаючи Майка Тайсона; іслам прийняв Карім Абдул-Джаббар, один із найвидатніших баскетболістів за всю історію НБА.
Тривалий час міґрацію з Азії та Африки стримували т.зв. расові квоти, запроваджені у 1924 р. й скасовані лише в 1965 р. Спочатку, наприкінці 50-х – початку 60-х рр. це був студентський потік, а потім міґрацію американська влада підтримала законодавчо, коли Конґрес США у 1966 р. схвалив вкрай ліберальні імміґраційні закони. Спонукальним еміґраційним чинником для мусульман слугували також численні військові конфлікти 60-х–70-х рр. (Афганістан, Ліван, Пакистан, Нігерія, Судан, Йємен та ін.) і, особливо, війна США з Іраком на початку 90-х рр.
Мусульманські громади США досить замкнені, її члени пильно дбають про збереження мови й віри, дуже рідкісними є змішані шлюби. Мусульмани США мають досить розгалужену організаційну структуру. Чільними об’єднаннями є Федерація ісламських асоціацій у США й Канаді (1952), мусульманська студентська асоціація США і Канади (1963), Ісламська партія (1972) та ін. Понад 70 % нинішніх мусульман США народилися у цій країні і, отже, є її повноправними громадянами. Експерти зазначають, що американські мусульмани, як правило, освічені й заможні люди: лише 10 % із них мають низький рівень доходу, 52 % належать до середнього класу, 28 % відповідають критерію багатих людей. Враховуючи високий рівень взаємної підтримки в мусульманських громадах, рівень життя мусульман можна вважати одним із реальних стимулів для ісламізації неофітів. У випадку з «чорним ісламом» мова йде фактично про своєрідний синтез релігії та ідеології, наслідком якого є доктрина т.зв. «чорного расизму». Її ідеологи відповідно «переосмислили» спільну для євреїв, християн і мусульман старозавітну історію людства з наголосом на тому, що Христос і Махаммед були чорношкірі, й перші люди, створені Богом, також були чорні, й від них походять інші раси. До речі, релігійна поведінка афроамериканців торкається не лише білих християн, але й прихильників іудаїзму, оскільки до євреїв у сучасних ідеологів «Нації Ісламу» також є низка звинувачень у пригніченні предків африканців. Якщо врахувати, що в США налічується майже 38 млн. афроамериканців, то тенденція подальшого зростання ісламської громади за їх рахунок є вельми ймовірною. За деякими даними, щороку приймають іслам до 135 тис. ув’язнених афроамериканців. Довідково: в тюрмах США перебуває приблизно 3 млн. афроамериканців. У Великій Британії проживає, за різними оцінками, від 3 до 9 млн. мусульман. Принаймні християнське населення Об’єднаного Королівства нині становить лише 60 % від усієї людності країни. На початку 90-х рр. асоціація громадських організацій мусульман створила в Лондоні т.зв. «Національний парламент» для захисту інтересів одновірців. Налічуючи 200 депутатів, ця структура є своєрідним засобом тиску на державні й законодавчі структури Великої Британії. Тут діють понад 2 тис. мечетей, близько сотні медресе. Мусульмани активно займаються громадськими й державними справами; навіть у палаті лордів уже є троє членів – мусульман за вірою. В Лондоні знаходиться штаб-квартира Ісламської Ради Європи. Серед інших впливових організацій – Ісламська місія Об’єднаного Королівства (1962), Союз мусульманських організацій Об’єднаного Королівства і Європи (1970), Союз ісламської преси (1979), Ісламська допомога (1984) та ін.
У Франції наприкінці ХХ ст. – на початку XXI ст. кількість мусульман досягла майже 6 млн. осіб, причому понад 0,5 млн. мають французьке громадянство. Для задоволення їхніх конфесійних потреб у країні діють близько 3 тис. мечетей і понад 900 імамів. Це стало показником нових демографічних тенденцій у Франції в цілому. Притік міґрантів, у т.ч. й мусульман, стимулювала сама післявоєнна Франція, людські втрати якої у Другій світовій війні склали 1 млн. 100 тис. осіб. Наприклад, у 50-х рр. було дозволено в’їзд для роботи на заводах автомобілебудування вихідців із Алжиру, Малі, Марокко, Сингапуру, Тунісу, Туреччини та інших країн. Згодом їм дозволили перевезти свої сім’ї, до складу яких «нові французи» вписували й далеку рідню. Мусульманська спільнота у Франції зростає досить швидко: 1978 р. – 2 млн., 2003 р. – 5 млн. (майже 8,5 % населення країни). Найбільше вихідців із Алжиру, Марокко, Тунісу, Туреччини. Найвища концентрація мусульман у Марселі, Парижі, французькій Рів’єрі. Найавторитетніші мусульманські організації у Франції – Національна федерація мусульман Франції (1985), Федерація ісламських організацій Франції (1981). Їх фінансово підтримують Марокко і Саудівська Аравія. У Франції діє понад 2 тис. інших ісламських організацій і центрів, мережа книжкових магазинів тощо. Іслам прийняли всесвітньо відомі філософи Мішель Фуко і дослідник океану та мислитель Жак-Ів Кусто.
Досить значною є ісламська громада в Німеччині. У роки Другої світової війни Німеччина втратила близько 13 млн. осіб убитими, полоненими, зниклими безвісти, причому в переважній своїй більшості то було найпрацездатніше населення чоловічої статі. Ці демографічні втрати дещо пом’якшило переселення 5 млн. німців із Судет, Прусії, Сілезії та Померанії, а також масова еміґрація німців із зони радянської окупації, країн Східної Європи та Балкан: уже 1950 р. у ФРН проживало 48,6 млн. осіб (у 1939 р. – 40,3 млн.). Однак потреба подолання економічної руїни Другої світової війни при розбудові зруйнованої економіки змусила ФРН активно залучати на свої будови робочі руки з Туреччини, надаючи міґрантам право на постійне проживання й пільгові умови при набутті громадянства. Згодом до їх числа в 70-і рр. додалися вихідці з Північної Африки, Передньої Азії, Пакистану та деяких інших країн. Загалом кількість мусульман у Німеччині стрімко зростала: за переписом 1970 р. їх було 900 тис., а в 2000 р. – вже понад 3 млн. Німецькі мусульмани об’єднані в численні громадські організації: Союз ісламських організацій Європи, Ісламське товариство Франкфурту, Турецько-ісламський союз релігійних установ, Союз ісламських культурних центрів та ін. У країні діють також відділення міжнародних ісламських організацій, насамперед об’єднання «Братів – мусульман» із центром у Саудівській Аравії. Із нинішніх майже 5 млн. мусульман Німеччини понад 70 % - громадяни турецького походження. Для потреб мусульман діє понад 2 тис. молільних будинків і мечетей, низка освітніх і культурних організацій, численні засоби масової інформації.
Стрімко зростає мусульманська громада в Бельгії: від 60 тис. на початку 70-х рр. до 200 тис. у середині 90-х рр.
Істотно змінюється демографічна ситуація в традиційно православній Греції: нині там іноземці складають 7 % населення. При цьому 52 % імміґрантів – албанці, тобто переважно мусульмани. Слід згадати також проблеми Кіпру, на територію якого в середині 70-х рр. у часи греко-турецького протистояння до місцевих турків-кіпріотів додалися мусульманські переселенці з Туреччини.
В Італії наприкінці XX ст. проживало 1,1 млн. мусульман (бл. 2 % населення). Впливовими організаціями є Ісламський центр Мілану, Ісламський центр Риму та ін.
Різке зростання кількості мусульман наприкінці XX ст. спостерігалось і в інших традиційно християнських країнах: Канаді (1981 р. – 98,2 тис., 1991 р. – 253,3 тис.), Норвегії (1980 р. – 1 тис., 1997 р. – 47,4 тис.), Австралії (1971 р. – 22 тис., 1996 р. – 200,9 тис.) тощо. Швидкими темпами зростає мусульманська спільнота в Нідерландах: початок 70-х рр. XX ст. – близько 100 тис., 2003 р. – 916 тис., у відносних показниках чисельність мусульман зросла від 1 % до 5,7 % населення країни.
Ісламізація немусульманських країн і культур має не лише глобальний характер у розумінні взаємин Півдня і Півночі. Подібні процеси мають також локальний характер, у межах реґіонів світу та окремих країн. Щодо реґіонів, показовим є нарощення ісламського чинника насамперед на африканському континенті, зокрема в таких реґіонах, як Сахель, Західна та Східна Африка. Практично повною або домінантною стала ісламська присутність у Нігерії, Сенегалї, Мадагаскарі, Мозамбіку, Камеруні, Уганді та інших країнах континенту. Показовими є процеси і в інших країнах світу. Традиційно буддистський Таїланд нині на півдні має переважаючу мусульманську спільноту. Ще у 80-х роках ХХ ст. у Лівані християн і мусульман було практично порівну; на сьогоднішній день співвідношення стало 1:2. У Судані іслам оголошено державною релігією, і це при тому, що з 32 млн. населення країни 2 млн. християн і 8 млн. прихильників традиційних культів; тобто немусульмани складають третину населення. У Косово, цьому серцевинному сербському краї, кількість мусульман із кількох відсотків у ХІХ ст. зросла до абсолютної більшості (80 %) у наш час. За останні півстоліття кількість чеченців у Росії зросла вп’ятеро: з двохсот тисяч до майже мільйона. Класичним історичним при кладом ісламізації є Візантійська імперія, яка з світового християнського лідера трансформувалась у лідера мусульманського світу. І хоч у Туреччині й зберігся осередок вселенського патріарха, християни в цій країні об’єднуються всього-на-всього у півтора десятка парафій. Батьківщина трьох релігій – Єрусалим (і, ширше, Палестина) – свого часу практично повністю позбулася носіїв перших двох світових релігій – іудаїзму й християнства: їх витіснили мусульмани. Навіть нині, коли відновлено державу Ізраїль, демографічна перевага все одно на боці мусульман: Ізраїль збільшує народонаселення (у 2001 р. – 6,4 млн., прогноз на 2025 р. – 8,9 млн.) переважно за рахунок збору на «землі обітованій» діаспори, а Палестина й сусідні арабські держави – за рахунок природного приросту (Саудівська Аравія відповідно у 2001 р. – 21,1 млн., а в 2025 р. – 41,0 млн.,; Йорданія – 5,2 і 8,7, Палестина – 3,3 і 7,4, Сирія – 17,1 і 27,0 і т.п.). Можна навіть вести мову про тенденцію ісламізації самого Ізраїлю. У цьому контексті вельми тривожними є заяви, які пролунали на десятій сесії організації "Ісламська конференція" (ОІК), що відбулася в жовтні 2003 р. в столиці Малайзії Патраджайї. Прем’єр-міністр цієї країни, обраний головою ОІК, зокрема зазначив, що саме Ізраїль є головним офіційним ворогом усього ісламського світу. Якби мусульманський арабський світ мав справу лише з державою Ізраїль, то проголошеної на десятій сесії ОІК мети можна було б досягти. Але в опозиції «мусульманський світ – єврейський світ» зазіхання першої із сторін не такі вже й досяжні, оскільки, наприклад, лише в Нью-Йорку мешкає понад 6 млн. євреїв – стільки, скільки в усьому Ізраїлі, вплив яких на економічний, фінансовий та політичний стан світу є потужним, у тому числі й стримувальним тероризм чинником. Ісламізація немусульманських країн і культур має не лише глобальний характер у розумінні взаємин Півдня й Півночі. Подібні процеси мають також локальний характер - у межах реґіонів світу та окремих країн. Класичним історичним прикладом ісламізації є Візантійська імперія, яка зі світового християнського лідера трансформувалася в лідера мусульманського світу.
Валентин Крисаченко –
доктор філософських наук, професор,
завідувач відділу етнополітики
Національного інституту
стратегічних досліджень.
"Український світ"
