Україна versus НАТО: перехрестя, роздоріжжя чи схрещення інтересів?

Вступ України в НАТО – болюча проблема не тільки для Києва, але й Вашингтона, Москви і Брюсселя. І хоча українські політики ще не встигли „пограти м’язами” навколо її розв’язання, Україна виявилася захопленою зненацька новим виглядом загроз, серед яких тероризм є лише однією з багатьох складових.
Ми, на думку експерта Сергія Александрова, поки що більше орієнтовані на протидію наслідкам, зазіхань на нашу національну безпеку, а не причинам, що їх породжують. Притому однією з головних тем знову стало обговорення недружніх заяв низки вищих посадовців Росії на адресу України. Зокрема, до „свіжих” висловів Юрія Лужкова приєдналася заява начальника російського Генштабу Юрія Балуєвського, який на питання, яких заходів вживатиме Москва у разі вступу України і Грузії в НАТО, відповів: „Однозначно, Росія вчинить дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу державних кордонів. Це будуть не тільки військові заходи, це будуть заходи іншого характеру”  [].
МЗС України відразу прореагував на цей та інші вислови, офіційно заявивши, що зовнішньополітичне відомство серйозно стурбоване обнародуваними останнім часом заявами офіційних осіб Російській Федерації щодо України. Такі заяви високопоставлених осіб Російської Федерації мають відвертий антиукраїнський характер, ставлять під сумнів територіальну цілісність України і є прямим втручанням у її внутрішні справи. Однак серйозні політики й політологи оцінили черговий випад з боку Росії на адресу України просто як інформаційну провокацію. Але, як кажуть в Одесі, „якби я був таким розумним тоді, як моя Сара потім”… Та один позитивний урок з цієї події однак винести можна: для того, щоб подібні заяви російських політиків і військових (і не тільки російських) не заставали нас зненацька, примушуючи фактично виправдовуватися, потрібно прагнути працювати на випередження. Адже, по суті, згадані вислови, тільки небагато іншими словами вже достатньо давно викладені у низці російських нормативно-правових актів, зокрема, в  „Концепції національної безпеки Російської Федерації”. У цьому документі чітко сказано, що основні загрози національній безпеці Росії зумовлені зміцненням військово-політичних блоків і союзів, насамперед розширенням НАТО на схід; можливістю появи в безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз і великих військових контингентів; виникненням і ескалацією конфліктів поблизу державного кордону Росії і зовнішніх меж держав-учасників СНД. А основними завданнями в царині забезпечення національної безпеки Російської Федерації була прописана реалізація оперативних і довготермінових заходів щодо попередження і нейтралізації цих загроз. Для вирішення подібних завдань Військовою доктриною Російської Федерації передбачено навіть створення угрупувань військ (сил) на території Росії з урахуванням ступеня потенційної військової небезпеки на конкретних стратегічних напрямах. У доктрині також зазначено, що для забезпечення адекватного реагування на виникнення зовнішніх загроз на ранніх стадіях контингенти Збройних Сил Російської Федерації можуть розміщуватися в стратегічно важливих регіонах за межами її території. Крім того, положення Військової доктрини можуть уточнюватися і доповнюватися з урахуванням змін військово-політичної обстановки, характеру і змісту військових загроз у директивах щодо планування застосування Збройних Сил Росії і в інших документах з питань забезпечення військової безпеки країни. Тому ніяких секретів стосовно того,  що Росія має намір вжити заходів дипломатичного, економічного, політичного, військового характеру, якщо Україна вступить в НАТО, просто не існує. Так само ні в кого не повинно бути ніяких ілюзій і щодо того, що ці заходи можуть мати наступальний характер, оскільки Росія останнім часом перетворилася на достатньо багату, військово і політично могутню державу, де все більш упевнена в собі еліта на міжнародній арені не боїться поводитися різко і агресивно. Мати справу з таким сусідом ми ще не навчилися. Та і Євросоюз, який сам шукає оптимальну модель діалогу з Москвою, потребуючи її підтримки в багатьох питаннях, нам може не допомогти. Адже Європа сьогодні чекає від Києва надійності і передбачуваності у відносинах з Росією. Захід готовий допомогти нам протидіяти російському тискові, але ніхто не хоче втягуватися в конфлікти за Україну, особливо якщо українська сторона провокуватиме їх сама.
На жаль, серйозною загрозою для України в зовнішньополітичній сфері є прагнення великих геополітичних гравців зменшити роль нашої країни на Євразійському просторі, використовувати її виключно в своїх інтересах як плацдарм для посилення власного впливу в світі. Тому для України, з одного боку, надзвичайно важливо насамперед не опинитися в зоні перетину геополітичних інтересів цих центрів впливу. А з другого – Україна зобов’язана використати наявні  важелі цивілізованого впливу на Росію. Адже не все зводиться, переважно, до проблеми Чорноморського флоту. Це, як не дивно, і наш потенціал транзиту енергоносіїв, і питання супроводу експлуатації частини стратегічних ракетних комплексів, які перебувають на бойовому чергуванні в Росії, але створені й вироблені в Україні. Водночас треба мати на увазі, що нові проблеми не потрібні й для самої Росії, бо в неї їх і так вистачає.
Так само, як і в України. Адже багато загроз її національній безпеці сьогодні знаходяться усередині держави. І саме вони ослаблюють її протидію зовнішнім викликам. Без консолідації української політичної еліти будь-яка стратегія зовнішньої політики буде приречена на провал, навіть якщо вона буде продумана і врахує всі реалії сучасних міжнародних відносин. Нині в нашої держави є чудова можливість не тільки відстояти право на самостійну зовнішню політику, але й активно залучитися до формування як нової структури міжнародних відносин в регіоні, так і системи сучасної світобудови.
Тому питання про те, навіщо Україні потрібне НАТО, не є риторичним. З позиції убезпечення від наявних для України загроз на це питання дав відповідь під час круглого столу на „Главреді” „Євроатлантична інтеграція як інструмент забезпечення національної безпеки України” один з українських експертів Олександр Литвиненко []. З його погляду, безумовно, для всіх нас зрозуміло, що пріоритетні, надзвичайно важливі – екологічні, соціальні, економічні, гуманітарні проблеми. Але коли ми починаємо обговорювати національну безпеку у площині українського законодавства, зникає конкретика: обговорюється зовнішня і внутрішня політична, військова і державна безпека, чим опікуються дипломати, військові, розвідники та контррозвідники тощо.
У цій сфері можна будувати відповідно до українського законодавства, стосовно стратегії національної безпеки низку загроз. Але їх максимально загострюючи та спрощуючи,  маємо два основних джерела загроз державній національній безпеці: по-перше, – це сучасний стан українського істеблішменту і його спроможність виконувати свої функції, і по-друге, – це питання Російської Федерації. Притому не Росії як країни з величезною історією, яка спричинила на Україну винятковий позитивний і негативний вплив, а насамперед Російської Федерації як держави з притаманними їй елітами.
Спробуємо пояснити такий підхід. Україна нині продовжує перебувати в двох основних переходах. Це, по-перше, зміна суспільного ладу (котра до цього часу триває), який визначався як комуністичний, або реальний соціалізм, на сучасний капіталістичний лад. Тут йдеться про низку переходів, зміну економічних і політичних відносин, докорінна зміна правової системи, зміна суспільних інститутів, появи громадянського суспільства, вихід його з під пресу держави, бо радянська держава принципово не допускала існування громадянського суспільства. І другий принцип – це унезалежнення, виокремлення нашої держави як самостійної та незалежної, тобто її постімперський, постколоніальний транзит. Кожний з цих напрямів заслуговує на окреме обговорення.
Отож, розпочинати аналіз питання притаманних Україні загроз треба з проблеми української еліти, тобто проблеми внутрішнього транзиту. Відомо, що державні інститути залежать насамперед від еліти: яка вона є, як вона спроможна виконувати свої функції, так і функціонує держава.  Те, що наш істеблішмент неспроможний виконувати загальносуспільні функції, всім зрозуміло. Достатньо лише згадати питання стратегічного планування, проектування розвитку держави, щоб зробити висновок: наш істеблішмент перебуває у своєму власному штучно створеному світі, який характеризується безкарністю, відсутністю самодисципліни, можливістю діяти „як завгодно”. Хоча, як відомо, справжня еліта починається із самообмеження.
Мало того  наш вітчизняний істеблішмент – це колишні комсомольці, молодші прошарки номенклатури, колишній криміналітет та ін. Люди, які змогли на початку 90-х років минулого століття або легалізувати накопичені кримінальні капітали, або конвертувати владу і зв’язки передусім у такий самий капітал. У цьому контексті особливого значення набувають нинішні устремління великого бізнесу, обсяг володінь якого змушує його вбудовуватися в глобальні економічні структури. Вступаючи в ці структури, великий бізнес змушений грати за притаманними їм правилами.
Друге основне джерело загроз національній безпеці –  це проблеми Росії, російської держави, власне проблеми транзиту зовнішнього у його зв’язку з внутрішнім, який можна охарактеризувати як постколоніальний.
Є ще один зріз набору зазначених проблем: відсутність автономії. Україна не є автономною ні в економічному, ні в політичному, ні в культурному, ні в інших аспектах. Вона залишається в старому просторі, в якому транслюються відповідні моделі, належні цінності. І диктуються вони, як правило, російською елітою, яка продукує переважно згубні для України рецепти, які, можливо, й придатні для самої  Росії, котра має величезну ресурсну базу.
Отож, важливим наслідком цієї подвійної проблеми загроз є прогресуюча деструкція державних інститутів України. Причина цієї деструкції, з одного боку, полягає у відсутності суб’єкта формування еліти, а з другого, – у відсутності традиції творення.  Тобто наявна імперська традиція, яку Україна отримала в спадщину від СРСР, не дозволяє їй вирішити власні проблеми. Тому зі вступом України в НАТО, безумовно,  її євроатлантична інтеграція може і буде супроводжуватися істотним псуванням відносин з Росією. І справа тут не в НАТО, не в США, не в ЄС, а саме у виході України з постімперського простору.
Крім того, слід мати на увазі відсутність самодостатньої системи взаємовідносин України з сусідніми, безумовно, дружніми, але незалежними країнами. Нині неодноразово порівнюють  моделі відносин України і Росії, США і Канади. Але дуже часто забувають, що за спиною в Канади була імперська Британія, яка протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття дуже активно захищала інтереси Канади від спроб поглинання з боку США.
Нарешті, ще одна дуже реальна загроза – це небезпека радикального етнонаціоналізму, ознаки якого вже з’являються в Україні. І саме в цьому аспекті може проявитися позитивна роль НАТО як певного „поясу” безпеки. Після вступу України в НАТО самі собою не прийдуть інвестиції, як про це іноді заявляють українські політики й бізнесмени. Єдине, чим зможе зарадити НАТО Україні, так це консультаціями, залученням до спільних програм тощо. Зокрема, з’явиться той самий комплексний сектор безпеки,  про який так багато говорять політики, і який виник за існування міжнародного секретаріату НАТО.
Звичайно, існують альтернативи щодо вступу України в НАТО. Власне, серед них можна виокремити три найбільш імовірні. Зокрема, досить часто звертається увага на європейську політику безпеки як противагу шляху в НАТО. Але принагідно чомусь забувають, що ця політика є цілком компліментарною стосовно НАТО і жодним чином не стосується проблем військового характеру, в розв’язанні яких зацікавлена Україна.
Наступною альтернативою щодо вступу України в НАТО багато хто вважає приєднання до договору про колективну безпеку. Такий варіант убезпечення України від зовнішніх загроз цілком реальний і можливий. Але потрібно розуміти, що за таким приєднанням не стоять реальні гарантії безпеки нашої держави від зовнішнього втручання у її справи.
Нарешті, альтернативою щодо вступу України в НАТО часто називається нейтралітет, хоча й не зазначається його конкретна модель. Як приклад іноді наводиться Швейцарія. Але ж Україна – не Швейцарія! В України немає ресурсу, в збереженні якого в недоторканному вигляді були б зацікавлені різні сторони міжнародних взаємин. Навпаки, Україна має дуже важливий ресурс, в отриманні якого зацікавлені інші країни.
Безумовно, існують можливості збройного нейтралітету. Але не слід забувати, скільки це коштує суб’єктові такого нейтралітету. Адже він повинен мати армію, яка кількісно становить близько 450-500 тисяч осіб, з відповідним озброєнням п’ятого покоління (а в нас ще не відбувся перехід до четвертого). Не слід забувати і про необхідність формування надзвичайно потужної системи спецслужб – фактично поліційної держави, яка б могла витримати облогу з усіх боків, маючи різні проблеми в Криму, Закарпатті та інших регіонах країни. Отож, реально зваживши всі „за” і „проти” щодо вступу України в НАТО, українці рано чи пізно переконаються в необхідності здійснення кроку назустріч європейському Альянсові. Якщо ні, їх чекатиме зустріч з минулим, тобто з тим союзом, в якому Україна вже одного разу побувала.
У світлі вступу України до НАТО нині склалися умови для переходу від реалізації стратегії намірів до стратегії приєднання з найбільш чутливих питань. Таку думку, за повідомленням УКРІНФОРМу, під час ІІ Міжнародного форуму „Євроатлантичне майбутнє України” висловив керівник Інституту проблем національної безпеки Володимир Горбулін
[]. Він окреслив основні напрями роботи у цій сфері. За його словами, треба посилити співробітництво з НАТО в рамках спільних програм у галузі Протиповітряної оборони, контролю за повітряним простором, оборонних досліджень, науки. Потрібно продовжити консультації щодо приєднання України до сил реагування НАТО. Слід провести також експертні консультації з питань регіональної безпеки та нових загроз: кібер-оборони, протиракетної оборони. Зокрема, обговорити перспективи залучення України до створення систем кібер-захисту для потреб НАТО. На думку В. Горбуліна, доцільним буде також проведення робочих семінарів за участю представників Альянсу та відповідних радників країн-членів Організації з метою розробки методології оборонного огляду та огляду Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних Сил України. Потрібно поглибити співпрацю з НАТО у питанні наближення структур розвідки й безпеки України до євроатлантичних стандартів, використовуючи існуючі механізми.
Варто посилити військово-технічне співробітництво з ключовими країнами НАТО (США, Франція, Німеччина, Велика Британія). Основним тут може стати питання стратегічних перевезень.
У рамках спільної робочої групи Україна-НАТО, вважає керівник Інституту проблем національної безпеки, слід започаткувати обговорення процесу переозброєння Збройних Сил України відповідно до стандартів Альянсу, бо Україна на сьогодні це сама зробити не зможе. Необхідно організувати участь України у процесі підвищення безпеки повітряного простору й систем управління повітряним рухом. Запропоновані заходи є цілком реальними за умов наявності відповідних рішень уряду, адміністрації Президента й інших причетних до співпраці з НАТО структур.
Проте сказати, наскільки така співпраця можлива, після Бухарестського саміту і соціологічних опитувань серед населення півдня України (майже дві третини опитаних – проти вступу країни до Альянсу) зважаться хіба що оптимісти. Звичайно,  до грудневого засідання міністрів закордонних справ ще є час нагромадити необхідний позитив як у стосунках з НАТО, так і у їх баченні громадянами України. Та якщо врахувати, скільки дипломатичної роботи було зроблено за два місяці до бухарестської зустрічі, і скільки робиться зараз, то виникає чимало резонних питань з приводу того, чи дійсно українська заявка на План дій щодо членства в НАТО залишається в силі. Звісно, з огляду на політичні баталії багато кому в країні нині не до НАТО, але грудень невпинно наближається, і дискусія з приводу ПДЧ в Брюсселі відбудеться – хочуть цього противники України в Альянсі чи ні. І якщо ситуація в Україні буде такою, як була напередодні Бухаресту, то й відповідь з боку НАТО буде такою самою, яку українська делегація одержала в Бухаресті. Мало того, в самому НАТО вважають, що збереження коаліції і політична стабільність – це не умова для отримання ПДЧ, як думають деякі поважні українські політики. Це річ, без якої ніхто навіть не буде серйозно обговорювати це питання.
А переконувати в тому, що Альянсу конче потрібні особливі стосунки з Україною треба буде вже найближчим часом не будь-кого, а Ангелу Меркель, яка в кінці червня має відвідати Київ. Дехто з українських високопосадовців анонсував і візит в Україну Ніколя Саркозі. Так це чи ні, поки що говорити рано. Зрозуміло лише одне – самі по собі візити нічого не вирішать, доки в Києві не з’явиться перелік конкретних кроків, які Україна, готуючись до грудневої зустрічі, зробить після Бухарестського саміту.
Підливає масла у вогонь і те, що німці знайшли причину, згідно з якою Україну можуть не прийняти в НАТО. До такого висновку прийшов глава наглядової ради Фонду „Громадськість” Олег Рибачук, поспілкувавшись з німецькими політиками і експертами під час візиту до Німеччини. Головними перешкодами для вступу України в НАТО німецькі експерти називають невелику суспільну підтримку ідеї приєднання до Альянсу, невизначеність відносин з Росією і внутрішньополітичну нестабільність, зазначає Рибачук. „Якщо в Україні будуть знову якісь пертурбації, зміни коаліції, то ми можемо і не розраховувати на таку перспективу, як приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО в грудні”, – підкреслює він (Сегодня, 2008. – 3 червня).
Більш оптимістично стосовно перспектив вступу України в НАТО висловлюється директор міжнародних програм центру ім. Разумкова Валерій Чалий, який вважає, що для приєднання до Північноатлантичного альянсу Україні залишилося тільки 5 років. І якщо влада гальмуватиме цей процес, то країна залишиться ні з чим. Адже „закінчується період, коли Альянс розширював сфери демократії на схід. Альянс сьогодні готує нову концепцію. Прагматичнішу, більш зорієнтовану на ті країни, які на цей момент входитимуть в НАТО”, – вважає Чалий (Сегодня, 2008. – 3 червня).
Про те, що нинішній українській владі слід концентруватися на послідовності в зовнішній політиці, яка багато в чому залежить від внутрішньополітичної ситуації в державі сьогодні висловлюються не тільки українські експерти. Надзвичайний та Повноважний Посол США в Україні Вільям Тейлор пропонує Україні виробити професійну, зрілу позицію стосовно трьох аспектів: діяльності в НАТО, роботи з сусідніми країнами та вирішення внутрішніх проблем. Так, щодо співпраці України з НАТО, В. Тейлор зазначив, що найближчим часом планується провести зустріч представників різних комітетів Альянсу, зокрема, військового та економічного, з представниками України. Крім цього, за словами посла, планується провести зустріч міністрів оборони країн НАТО з українським міністром оборони і обговорити виконання Цільового плану та участі України в миротворчих операціях.
За словами Тейлора, співпраця України і Північноатлантичного альянсу до грудня – наступного саміту НАТО – проходитиме дуже інтенсивно. Тому він наголосив, що Україна має проводити дискусію із сусідніми країнами і з’ясовувати, чому вони виступають проти членства України в НАТО. За словами посла, Україні необхідно не тільки отримати чітку відповідь, але й мати на увазі, що хоча сусіди, звичайно, важливі, та ухвалюватиме рішення саме Україна. Крім того, Тейлор також вважає, що українська влада має обговорювати з народом, членом яких інституцій міжнародної безпеки має бути Україна.
Він також зазначив, що необхідно вирішити проблеми всередині країни, зокрема, з інфляцією, яка дестабілізує країну, викликає політичні й величезні економічні проблеми. На думку Тейлора, інфляцію можна подолати завдяки проведенню фіскальної і монетарної політики. Водночас посол зазначив, що уряд, Президент і Національний банк мають спільно проводити таку політику, а вони проводять її окремо.
Крім того, Тейлор переконаний, що головним пріоритетом для України має бути диверсифікація джерел постачання енергоресурсів. „Позиції України в переговорах з цього питання будуть сильнішими, якщо Президент і прем’єр-міністр працюватимуть разом”, – підкреслив він []. В. Тейлор також вважає, що треба зробити Україну менш залежною від російських газу і нафти, оскільки є можливість видобувати нафту і газ, розробляючи власні родовища, зокрема, у Чорному морі.
Звичайно, вирішення цих проблем значно наблизить Україну не тільки до НАТО, але й до Європейського Союзу. Адже, як вважають українські експерти, шлях України до Євросоюзу, швидше за все, пролягатиме саме через структуру загальноєвропейської безпеки. Саме таку позицію відстоює Валерій Чалий, який не виключає, що маршрут євроатлантичної інтеграції України може згодом змінитися. Але сьогодні, коли НАТО залишається ключовою структурою забезпечення європейської безпеки, це більш реалістичний сценарій. Оскільки значна частина критеріїв вступу до ЄС збігається з критеріями НАТО, де в України спостерігається більший прогрес, інтеграцію в ЄС через НАТО саме для України варто вважати дорогою в одному напрямку.
Як зазначає УКРІНФОРМ, аналізуючи темпи інтеграції України до ЄС, директор міжнародних програм центру ім. Разумкова наголосив, що вони залишаються незадовільними, але динаміка в цілому позитивна []. Йдеться про досить високий рівень міжнародної і громадської підтримки інтеграції України в ЄС на фоні незадовільної координації дій органів виконавчої влади та кадрового забезпечення цих процесів.
В. Чалий висловив думку, що Україні, яка вступила в СОТ, та у зв’язку з нинішнім від’ємним сальдо у торгівлі з ЄС і планами підписати угоду про асоціацію, варто було б для спрощення виходу на європейські ринки та на переговорах про створення зони вільної торгівлі з ЄС наполягати на асиметричному підході, щоб захистити власного товаровиробника.
Інтеграція до ЄС не викликає дискусій в українському суспільстві щодо доцільності, але є проблемні моменти, зокрема, залишається відкритим питання стратегії, – підкреслює експерт. Ні Київ, ні ЄС поки що не визначаються з можливими термінами приєднання, також констатує він, і сподівається, що через рік-два картина стане більш чіткою й можна буде стратегічно планувати наші відносини. Експерт також наголошує, що якщо сьогоднішні керівники держави не замисляться над стратегічними питаннями, а будуть розмінюватися на тактичні політичні бої, то Україна може забути про ПДЧ та вступ до ЄС у майбутньому.
Проте варіант „спочатку НАТО – потім ЄС”, який виявився успішним для Польщі, Чехії та Угорщини,  в Україні не спрацює, вважає голова комітету парламентської співпраці ЄС – Україна, голова фракції румунських соціал-демократів у Європарламенті Адріан Северин. Мало того, політик не схильний оцінювати стан політичних справ в Україні із надмірним оптимізмом. За його словами, українські можновладці досі занурені у внутрішню боротьбу за владу, не знаючи, що потім з нею робити. Як наслідок – „буксує” конституційна реформа й Україна прогресує повільно. Дуже скептично голова  комітету парламентської співпраці ЄС – Україна оцінив шанси нової польсько-шведської ініціативи „Східне партнерство”. На його думку, їй бракує чіткого визначення власних масштабів і шляхів досягнення остаточного результату. Замість запуску подібних ініціатив, Северин пропонує переглянути засади непослідовної і заплутаної Європейської політики сусідства. Крім того, Адріан Северин, підтримуючи ідею набуття Києвом членства у НАТО, впевнений, що приєднання до Альянсу не передуватиме вступу до ЄС, як це сталося із західними сусідами України. „Країни Євросоюзу мають зібратися і таки визначитися з тим, чи потрібна їм Україна”, – підсумовує Северин [].
А поки Європа й Україна вирішують питання про доцільність членства останньої в НАТО і ЄС, Державна дума Російської Федерації пропонує в разі приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО або форсування вступу до Альянсу вважати це її одностороннім виходом з Договору про дружбу, співпрацю і партнерство і розглянути питання про вихід з нього Росії. Як повідомив УНІАН, така пропозиція керівництву Російської Федерації міститься в заяві Держдуми. „Ми звертаємо увагу керівництва нашої країни на те, що дії української влади, зокрема, що стосується форсованих кроків з приєднання України до Плану дій зі вступу до НАТО, є недружніми щодо Росії і суперечать великому договору про дружбу і співпрацю між нашими країнами”, – підкреслив голова думського комітету у справах СНД і зв`язків із співвітчизниками Олексій Островський (фракція ЛДПР) []. На його думку, якщо офіційний Київ зробить нові кроки в цьому напрямі, й, зокрема, якщо на наступному саміті НАТО за ініціативою української сторони буде знов порушено питання про її приєднання до Альянсу, то Україна поставить під сумнів дію російсько-українського договору.
Водночас у документі пропонується прикласти зусилля для поліпшення відносин Російської Федерації і України, стан яких викликає глибоку заклопотаність через задекларовані Україною „заходи військово-політичного, культурного та інформаційно-пропагандистського характеру, спрямовані на зміну нейтрального статусу України, масове порушення прав і свобод російського і російськомовного населення, його прискорену асиміляцію”. Депутати також вважають за необхідне продовжити активну роботу щодо захисту прав російських інвесторів в Україні, підтримати, зокрема виділенням коштів з федерального бюджету, створення філіалів російських вищих навчальних закладів в Українській державі.
Крім того, керівництву країни пропонується поставити на рівні двосторонніх відносин і міжнародних організацій питання про втручання державних структур в справи Української православної церкви, про недотримання в Україні норм міжнародного права про використання мов.
Російські парламентарі також відзначають, що односторонні рішення України з питань Чорноморського флоту є фактичним порушенням міжнародних договорів і пропонують доручити МЗС і Міноборони Російської Федерації продовжити активний переговорний процес стосовно  вирішення практичних питань перебування і функціонування ЧФ на території України. Правда, які односторонні рішення України маються на увазі, в заяві Держдуми не уточнюється. Та й навіщо, адже головне – першими задекларувати позицію, щоб зовнішньополітичне відомство України знову опинилося в ситуації наздоганяючого.
Отож, Президентові України Віктору Ющенку під час робочого візиту в Росію доведеться обговорювати з Президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим не тільки питання перебування на території України Чорноморського флоту Росії, але й рішення нашої держави щодо інтеграції в НАТО. А поки що Президент України назвав великою політичною помилкою спроби перегляду Договору між Україною й Росією про дружбу, співпрацю і стратегічне партнерство та підкреслив, що на сьогодні відносини між Україною і Росією мають найвищий статус – стратегічного партнерства. Водночас він вчергове наголосив, що Україна є суверенною державою і тому вибудовуватиме свою зовнішню політику, виходячи із національних інтересів.

Віталій Зуєв,
заступник голови секретаріату УВКР