Україна і діаспора – це дві основні складові світового українства. Від їх взаємодії залежить наша роль у новому мінливому світі. Пройдений короткий етап державного розвитку нашої країни переконливо показав, що діаспора дуже потрібна материковій Україні, якій так бракує політично-державницької, економічної, культурної і навіть мовної самостійності. З іншого боку, стабільне функціонування української діаспори неможливе без постійного підживлювального впливу українського континенту.

Висвітлюючи стан взаємин України і діаспори, варто насамперед дати стислу характеристику “третьої” і “четвертої” хвиль міграції.

“Третя хвиля” за минулих 50 років досягла дивовижних результатів у сфері свого діаспорного утвердження і національного самозбереження. Особливий внесок вона зробила в розбудову церковного і суспільного життя, газет і видань, наукових установ, сфери національного розвитку молодого покоління. Ця діаспора виявила унікальну антиасиміляційну стійкість, апофеозом якої було спорудження пам′ятника Шевченкові у Вашингтоні, сотень українських храмів, відзначення 1000-ліття хрещення Русі та ін. Винятковим явищем  є  видавнича діяльність післявоєнної еміграції, яка створила тисячі видань, пов′язаних з історією, визвольними змаганнями, культурою та політичними проблемами українства.  Серед представників “третьої хвилі” практично немає мультимільйонерів, які впливали б на політичну чи економічну ситуацію в країнах їх поселення. Водночас це унікальне українське покоління, що ностальгічно жило подумки Україною.

“Четверта хвиля” мала виключно економічний характер. Говориться також про переселення за релігійними мотивами груп сектанського чи нетрадиційно християнського характеру нібито через релігійну дискримінацію в Україні. Але з повною відповідальністю можна твердити, що в сучасній Україні існує беззаперечна толерантність до релігійних переконань.

На сьогодні потенціал імовірних емігрантів з України дуже великий: наш край хотіла б покинути чи не половина його населення. Істотно змінилося ставлення людей до праці: у країні, яка акумулює 60% світових ресурсів чорнозему, майже ніхто по-господарськи не береться за обробіток землі.

Можна відзначити такі головні мотиви і стимули для емігрування з Батьківщини у країни Заходу:

·        Низький рівень оплати праці, зайнятості населення у малих містечках, що перетворюються на зони соціального лиха. Як кажуть, Київ і Львів – ще не вся Україна! Сільська місцевість виживає лише за рахунок домашнього господарства.

·        Перспективна молодь шукає високооплачуваної професіоналізації на Заході. Це стосується і науковців, які позбавлені В Україні не тільки гідної оплати своєї праці, а ще й необхідної дослідної бази.

·        Ініціативні підприємці не мають можливості самореалізації у бізнесі через бюрократично-корупційний тиск чиновників, податківців і навіть кримінальних структур.

·        Низький рівень патріотизму і національної свідомості не прив′язує населення до Батьківщини. За умов високого заробітку наші громадяни з задоволенням піднімають економіку інших держав.

·        Радикальні зміни потреб і вимог до рівня життя – “зачумлення” комфортом і розвагами.

А тепер декілька штрихів до портрета “четвертої хвилі”.

- Хоча соціальний склад новоприбульців неоднорідний, серед них багато професіоналів з вищою освітою, які не можуть в нас реалізуватися за набутою професією (лікарі, учителі, інженери). Вони стають на чорнову непрестижну роботу, що викликає приховану неприязнь до діаспорних старожилів.

1.                         Вихідці з “четвертої хвилі” мають єдину мету – швидко розбагатіти. Це викликає обурення у попередньої хвилі, яка десятиліттями йшла до професіоналізму та добробуту.

2.                         На відміну від попередників, “четверта хвиля” не має практично жодних національно-суспільних пріоритетів чи комплексів. Новоприбульці ігнорують суспільні національні установи, створені діаспорою (окрім церкви та банків). Не дбають вони про збереження українськості власних дітей і відкриваються для швидкої асиміляції, вимагають домашнього спілкування англійською, з телячим захопленням дивляться на своє чадо, яке через п′ять років навчання забуває рідну мову.

3.                         Не однорідна “четверта” хвиля за мовою і рівнем національної свідомості. Її значна частина тяжіє до російських середовищ. Вихідці зі Східної України найчастіше поповнюють центри російської діаспори в Чикаго, Торонто, Нью-Йорку. Цим осередкам часто властива українофобія з ознаками російського шовінізму.

Окремої уваги потребує заробітчанська еміграція у Західну Європу та в Росію. Вважається, що на тимчасовому статусі заробітчан перебуває до 7 млн. українців, переважно жінок. Це створює глобальну проблему національної деградації України, формування принизливого статусу заробітчан українців. Розпад сімей, безпритульність і невихованість дітей, алкоголізм – все це наслідки заробітчанства. Важається, що понад 500 тис. українок піддаються сексуальній експлуатації в Південній Європі, від Лісабона до Стамбула. Серед мотивів виїзду діаспорники часто називають потребу заробити кошти на вищу освіту дітей в Україні. Та ощасливлені валютою батьків студенти здебільшого не хочуть вчитися і розплачуються тими ж “зеленими” упродовж всього навчання.

Вражає легкість, з якою наші землячки покидають Україну, пов′язуючи себе шлюбними зв′язками  із пристарілими (зазвичай) чужоземцями. Однозначно минули ті часи, коли босоногих полонянок тягнули на аркані в чужинецькі гареми. Наші сучасні Роксолани занурюються у вир чужого світу з заплющеними (від щастя!) очима.

Далі, не впадаючи в надмірний песимізм та виходячи з особливостей нашого діаспорного потенціалу, варті уваги певні міркування щодо зв′язку України з діаспорою.

Сьогодні вплив України на діаспору багатогранний, адже за роки незалежності країни поселення української діаспори відвідала велика кількість українських урядовців, діячів науки і культури, мистецьких груп тощо. Проте основний вплив надалі здійснюватиметься через потоки “четвертої хвилі”, яка має нести в собі значний ресурс націозбереження, підтримувати стихію українства – як у площині духовності, так і суспільної організації діаспори.

Нова прозора влада має розширити консульську опіку українства, розв′язати проблему подвійного громадянства, не залишаючи поза увагою справу міждержавних взаємин стосовно безперешкодного передання пенсій та пільг для громадян, які повертаються з діаспори в Україну.

Щодо зворотного впливу, то з поглядів національних інтересів масова еміграція – це по-своєму і благо, і нещастя для України. З одного боку, виїзд громадян за кордон для нашої бідної держави – це новий професійний досвід, нові форми організації праці, значні економічні вливання. Та приплив валюти, на жаль, позначається на ціні житла, всіх товарів і послуг. Окрім того, Україну покидають найактивніші, найкмітливіші професіонали. Ще один негатив – це вже згадуваний фактор моральної деградації та денаціоналізації мільйонів покинутих напризволяще представників нашої нестабільної української спільноти.

Попри всі проблеми взаємин діаспора робить значний культурологічний та суспільно-політичний вплив на зденаціоналізовану Україну. В наших освітніх та суспільних закладах  користуються сотнями книг діаспорної  літератури. Також діяльність діаспори позначається на економіці, головне – на мікрорівні родин та окремих культурологічних чи дрібнобізнесових проектів. На жаль, вона не має поки що суттєвого значення для макроекономіки.

І все ж, незважаючи на невдачі і поразки, взаємодія на лінії материк-діаспора – це органічний стратегічний процес, без якого було б неможливе функціонування українства як  універсального феномену, котрий отримує дедалі ширше визнання сучасною світовою спільнотою.

За матеріалами Олега Романова

“Україна і діаспора: спільні проблеми в новому столітті”

(часопис “Урок української”)