Україна  завтра

До питання міграційно-правових відносин в Україні

Складні міграційні процеси, що відбуваються в світі, значною мірою стосуються і нашої держави. Україна, яка в 1991 році після розпаду СРСР мала 52 млн. 250 тис. населення, сьогодні стрімко його втрачає. Якщо після проголошення незалежності етнічні українці поверталися додому, сподіваючись на швидке відродження Батьківщини, то згодом ще більша кількість нашого населення почала виїжджати в США, країни Західної Європи та інші економічно розвинуті країни світу. Україну покидають всі, хто не може знайти гідну роботу й отримати відповідну винагороду за неї.

Тепер ми маємо лише 46 млн. населення, враховуючи емігрантів-українців, які, сподіваємося, тимчасово перебувають за кордоном. Як не парадоксально, але населення України за офіційними даними все одно становить 52 млн., оскільки додаються іноземні прибульці – курди, пакистанці, араби, індуси, китайці, в’єтнамці та ін. Ця ніша не буває порожньою, оскільки сучасні реалії вимагають боротьби за місце під сонцем. Тому Україна повинна зробити все можливе, щоб українці повернулися на Батьківщину.

“Бебі-бум”, на який чекала нова влада, поки що не відбувся. Деякі посадовці дійшли до висновку: навіщо вирішувати складні демографічні проблеми України, якщо в світі швидкими темпами зростає чисельність населення, яка перевищує сьогодні 6,5 млрд. Лише в Китаї офіційно налічується 1,3 млрд., а за неофіційними джерелами – 1,5 млрд. людей. Відповідно до китайських законів, сім’ям дозволено мати не більше однієї дитини, інакше вони мають сплачувати великі податки. Вихід один – не реєструвати в державних органах реєстрації цивільного стану другу, третю, четверту... дитину. Відповідно посилюється еміграція. Україна стає для цих “втікачів” другим домом. Тому, поки є час, необхідно кардинально змінити нашу міграційну політику, щоб запобігти небажаним наслідкам перенаселення нашої землі іноземцями.

Україна, що б там не говорили, - промислово-аграрна країна, яка має високий потенціал і значний запас корисних копалин. Єдине, чого не вистачає, -  політичної свободи в здійсненні зваженої, науково обгрунтованої внутрішньої, зовнішньої та міграційної політики. Спираючись на власні сили, українці можуть забезпечити не тільки самовідтворення, а й зростання своєї чисельності. Ми спроможні створити власну “Європу”, до якої прагне владна верхівка, і таки стати цивілізованою державою, з якою будуть рахуватися у світі. За умов грамотної політики Україна найближчим часом могла б увійти до європейських і світових структур, які сьогодні здаються недосяжними.

Нерідко можна почути думку, що Україна для стабілізації демографічної ситуації потребує заселення вихідцями з країн, в яких менталітет близький до нашого. Прихильники такої теорії пропагують переселення жителів тропічної Африки в Україну. Та ніхто не думає про майбутнє! Вже й так з телеекранів часто посміхаються нам ведучі - негри і мулати, які розмовляють щирою українською і навіть співають українські народні пісні. Можливо, це екзотика, та чи потрібна вона нам? Чи не повториться незабаром у нас ситуація, яку ми спостерігали не так давно у Франції? Хоч Франція – економічно міцна держава, проте й вона захиталася від хаосу “емігрантського бунту”. А що буде з нашою країною?

Сьогодні витворюється черговий міф про те, що українці не здатні самі вирішувати свої проблеми, мовляв, менталітет такий. “Захід нам допоможе”, - сказав би з цього приводу відомий авантюрист Остап Бендер. Та чи потрібні ми Заходу, коли не потрібні самі собі?

Тож поки народні обранці битимуться за крісла і наповнюватимуть власні кишені бюджетними коштами, обравши за девіз – “після мене – хоч потоп”, а в Україну тим часом з усього світу наїжджатимуть новітні колонізатори, українцям вже завтра може не лишитися місця на батьківській землі, як мільйонам індіанців Америки нині в США.

Чи варто чекати до завтра?                                                            

                                                                  Михайл Ярошенко,   

                                                                 старший викладач кафедри правознавства

Національного педагогічного університету