ПІШАКИ В ЧУЖІЙ ГРІ,

або

український погляд на ідею про варшавський пам’ятник

Два роки тому в Києві відбулася знакова прес-конференція, яка прямо стосується сьогодення. Там тодішньому міністрові культури Польщі Вальдемарові Домбровському в контексті спорудження з ініціативи "кресовиків" пам’ятника, який ображає українську національну гідність, було поставлено запитання: як би він прокоментував ситуацію, коли б хтось в Україні в одному з міст задумав поставити пам’ятник з аналогічним до брацлавського написом – "українським громадянам, які загинули від розбоїв армії Крайової"?

І хоч як свого часу говорив перший президент України Леонід Кравчук, не буває дурних запитань, проте бувають дурні відповіді, на це запитання польський урядовець відповідав дуже емоційно, засвідчивши декілька доволі прикрих нюансів.

Українців шокував намір поставити в центрі Варшави "якомога жахливіший" антиукраїнський пам’ятник. Українська преса вже називала цей намір деревом розбрату та антиукраїнським виявом. Попри спокій польської сторони, мовляв, подібні наміри жодного разу не були реалізовані, в Україні не поділяють того спокою. Сам проект, та ще й з відповідним коментарем його автора викликає тривогу, бо мислення, яке було причиною стількох нещасть, ще панує в польському суспільстві.

В Україні не бажають загострення українсько-польських взаємин, бо розуміють, хто штовхає до протистояння обидва народи. Розуміють також, до яких наслідків може призвести протистояння двох найбільших народів Європи. Віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович наголошує, що ідея з пам’ятником у Варшаві виникла не стільки від потреби встановлення історичної правди, як через потребу розпалити нове вогнище конфронтації. Тим паче, що економічні проблеми в обох країнах можуть дуже легко підштовхнути певні середовища (вони є у Польщі і в Україні) до пошуків крайнього.

Про межу терпіння почали говорити в обох країнах. Для поляків все пов’язано з економікою, в українців – із неповагою до України, яку демонструють, скажімо, росіянин Лужков чи ініціатори пам’ятника у Варшаві.

Отже, може так трапитися, що знайдуться "щедрі" меценати, які підтримають ідею побудови в Україні пам’ятників жертвам банд Армії Крайової. А що далі?

У такому плані два роки тому ставилося запитання на прес-конференції вже згаданому міністрові Домбровському, ставлять його й нині одному з провідних гуманістів, у минулому політв’язневі М. Мариновичу, який відповідає: "Нехай ці люди (ініціатори антиукраїнських пам’ятників у Польщі) не дивуються, якщо у відповідь в Україні почнуть ставити пам’ятники жертвам Армії Крайової". Це аж ніяк не означає, що журналісти, які ставили питання міністрові Домбровському та М. Мариновичу, схиляються до такої ж ідеї. Вони одноголосно закликають шукати порозуміння та будувати спільне майбутнє.

Як не парадоксально, але союзниками кресовиків у питанні "відкриття правди" про УПА є комуністи України. Вони у своїх "доводах" та дискусіях, які точаться в Україні з приводу подій Другої світової війни, дуже часто посилаються на аргументи польських кресових організацій.

Зовсім не здивуюся, якщо з їх боку прозвучить ідея підтримки варшавського пам’ятника. Адже немає сумніву, що ця сила в українській політиці виконує роль п’ятої колони Російської Федерації. Тому не дивно, що окремі її функціонери нагнітають в Україні психоз громадянської війни. А їх хлібодавці й замовники зроблять усе, щоб від України відвернути її друзів, до кола яких ще належить Польща. Оскільки це важко зробити за допомогою дипломатичних механізмів, а також не дали результату економічні блокади, то зачіпаються найбільш вразливі струни українсько-польських взаємин. Хоч українські дипломати одним із головних завдань на найближчий час закладають ідею створення середовищ безпеки і стабільності навколо України (промовистим фактом є те, що з Росією його ще не створено!), та недруги України не позбулися ідеї дискредитувати її у світі, виставити як непередбачуваного партнера, у першу чергу, створити напруження в стосунках з поляками. А щоб такі дії виглядали якомога правдоподібніше, то підбираються найбільш зручні ситуації та дати. Так обрали 60-річчя операції "Вісла" – депортації українців 1947 року.

Важко не погодитися з головою "Надсяння" Володимиром Середою, що ідея встановлення пам’ятника у Варшаві – це "черговий рецидив українофобії, клінічна справа". Це цілеспрямована акція на "вирішення" українського питання.

Та хто ж режисер цього проекту? Враховуючи, що українську історію на свій лад в унісон перекручують польські кресовики та українські комуністи, інтуїтивно можна твердити, що все це – гірка сторінка польського сьогодення, яка свідчить про те, що Польща ще й досі не виплуталася з павутиння російського домінування.

Голова "Надсяння" з цього приводу ставить запитання: "Хіба це увічнення пам’яті жертв?" І сам відповідає: "Це бажання задовольнити ненависть". Додам, умисно підживлювану, як це неодноразово траплялося за останнє століття в стосунках між поляками і українцями.

Отже, ідея встановлення варшавського "пам’ятника" – це серйозний іспит на європейськість для польської нації, інтелектуальної еліти та влади. Думаю, поляки – надто горда нація, щоб бути пішаками в чужій грі.

Мирослав Левицький