Загальноєвропейська українська газета

(13-14 жовтня у Валенсії (Іспанія) відбувся Перший Європейський форум українських видавців і журналістів, який підтримав ідею створення загальноєвропейської української газети. На форумі виступив Голова Української Всесвітньої Координаційної Ради Д. Павличко. Подаємо його виступ)

Мета Європейського форуму українських видавців і журналістів – проаналізувати і, сподіваюсь, підтримати ідею створення центральної, головної, європейської газети, покликаної інформувати та ідеологічно об’єднувати українські громади в країнах Європи, висвітлювати їхні проблеми та завдання, виходячи з національних інтересів української держави і світового українства. Хоч мова йде переважно про українську трудову еміграцію в Італії, Іспанії та Португалії, треба одразу ставити питання ширше – про Європейський Союз, де майже в кожній країні живуть українські громади. Це вже сьогодні постійні або тимчасові громадяни Європейського Союзу, що своєю творчою і трудовою присутністю на континенті (а чисельність їхня – це понад 2 мільйони людей) впливають на європейських політиків, рисуючи перед ними привабливий образ української нації. Досвід старих, закорінених в європейські обставини життя українських громад міг би послужити за допомогою газети новій, трудовій еміграції українців. А життя цієї нової, багаточисельної міграції через європейський часопис було б знане на батьківщині і в усьому українському світі не поверхнево, не в рамках тільки „заробітчанської недолі”, а в складному процесі, який обертає вже сьогодні, а в майбутньому обертатиме ще активніше тимчасових робітників у постійних мешканців і громадян Західної Європи.

Хосе Вінсенте Саастре Гарсія, відомий іспанський філософ, відповідальний католицької церкви із іммігрантами, цікаво говорив тут про різні моделі інтеграції чужоземців до новоприбраної національної спільноти. В Німеччині прибулих іммігрантів називають „гостями” і відповідно поводяться з ними. У Франції процес інтегрування проходить суворіше: вивчай мову, пристосовуйся і ставай французом. У Канаді і США прибулі національності мають можливість, ставши активною частиною канадського чи американського суспільства, зберегти свою культурну ідентичність, свою мову і релігію. Доктор Вінсенте вказує на подібність іспанської моделі інтегрування емігрантів до моделі американської. Це добре.

Згадати тут варто, що існувала ще російсько-комуністична модель інтегрування народів. Українці на споконвічно своїй землі повинні були стати чужинцями; асиміляція в царській і комуністичній Росії проводилась насильницькими, жорстокими методами, створювався з багатьох націй єдиний російськомовний радянський народ. Національне поневолення, русифікація народів стали революційною силою, динамітом, вибухівкою для розвалу червоної імперії. Іспанським і взагалі всім європейським роботодавцям, які нині допомагають українським іммігрантам вижити, слід пам’ятати, що вони мають справу з національно розвиненим, свободолюбним народом, який в умовах кривавої диктатури шовіністів не втратив своєї мови і духовної гідності.

Головною причиною безробіття в самостійній Україні і масової імміграції українців до Західної Європи стало закриття тисяч радянських заводів, які працювали на мілітарну потугу червоної імперії, тобто ліквідація понад 80% усієї промисловості колишньої УРСР. Трудових іммігрантів з України треба називати не заробітчанами, а героїчними людьми, які своїм болісним відривом від батьківщини платять за нашу державну незалежність. Охороняючи своє життя і життя своїх родин від напівжебрацького існування в Україні, вони подалися за кордон і стали працювати не тільки на себе, а й на своїх залишених дома дітей і батьків, на свою родину, а всі разом – на свою батьківщину. Кошти, які щороку надходять в Україну від наших робітників з Іспанії, Італії та Португалії складають четвертину українського державного бюджету.

Мені здається, слід припинити фальшивий патріотичний плач над горем українських заробітчан, перестати вірити тим вітчизняним політикам, які обіцяють створити мільйони нових робочих місць за рік, перестати слухати ламентації, які оскаржують саму політичну незалежність України в тому, що сотні тисяч наших земляків змушені були виїхати за кордон у пошуках праці. Мовляв, за радянських часів такого горя не було. Було, було, панове судді української незалежності, ми працювали на нафтових і газових розробках Тюмені, на лісозаготівлі в сибірських пущах, а були часи, коли мільйони українців за те лишень, що вони прагнули мати свою державу, томилися в тюрмах та концентраційних таборах імперії, гинули на роботах за колючими дротами гулагу.

Звичайно, повернення українців з Іспанії, Італії та Португалії додому повинно заохочуватись, але не плаксивими закликами, а реальною зміною в соціальному становищі громадян України. В Києві та в деяких інших містах України вже сьогодні можна знайти роботу на будівництві та на різних заводах, але кардинально безробіття не подолане. Особливо тяжка ситуація на селі, де бракує техніки і молодих рук до неї. Сотні гектарів наших чорноземів стоять під будяками. Якщо новий уряд України, сформований національно-демократичними силами, які виграли позачергові парламентські вибори 30 вересня цього року, пам’ятатиме про трудову нашу еміграцію і практично дбатиме не тільки про нові робочі місця, а й про таку ж зарплату, яку одержують наші робітники за кордоном, тоді ситуація сама покличе багатьох наших переселенців з Європи додому.

Якщо якась частина наших земляків приживеться назавжди до країн свого нового перебування, то це не буде втрата для України. Навпаки, в західній Європі створиться благодатна атмосфера зв’язку української культури та історії з народами, які досі думають, що ми – частина Росії. Російськомовна преса, яка виходить в Іспанії, Італії та Португалії надалі намагається презентувати українців як слов’ян, корені яких живляться виключно російськими культурницькими та духовними джерелами. В Іспанії виходить газета „Комсомолец Москвы”, поширюються ті ж таки московські газети, що видаються в Україні. Фактично ці видання просто змушують українські громади в Європі і саму українську державу подбати про український часопис загальноєвропейського масштабу. Саме такий друкований орган може стати важливим чинником виховання європейського українця за межами України.

Ми прагнемо створити в Західній Європі таку атмосферу знайомства з Україною, яка була створена в Канаді в часах, коли там прижилися наші емігранти, яких там вважали австріяками і поляками, доки вони не заманіфестували свого українства. Сьогодні країна кленового листя немислима без українського внеску в її історію та культуру, без української самосвідомості. Так само явили себе українці в США. Вони стали активною, значущою частиною американського суспільства. Висунули споміж себе геніальних творців мистецтва, науки, технічного прогресу. Досить згадати скульптора Архипенка, винахідника вертольотів Сікорського, фізика Тимошенка, математика Кондратюка, без яких образ Америки взагалі неможливий.

Засоби масової інформації, отже, не тільки газета, а й радіо і телебачення, які повинні заснуватися в Західній Європі як нагальна потреба для розвитку українських громад, мають працювати передовсім на збереження української мови й культури, діяти проти асиміляції, а при тому сприяти входженню українців до політичного, громадського, культурного життя народів, серед яких вони живуть.

Прикро усвідомлювати, що саме в тих країнах, де сьогодні український трудовик-продуцент вносить немалу частку в їхній добробут, не тільки прості люди, а й інтелегенти майже нічого не знають про українську культуру, яка вже давно засвоїла творчість великих європейців, особливо письменників та видатних історичних постатей.

Наприклад, іспанська, італійська та португальска літературна класика відома в Україні в досконалих перекладах. Українці знають і вивчають у школах „Божественну комедію” Данте, „Дон Кіхота” Сервантеса, „Луїзяди” і „Сонети” Камоенса, а золоті віки європейських літератур вивчені в нас на академічному та університетському рівнях. Але в найповажніших енциклопедіях Італії, Іспанії та Португалії марно шукати бодай коротких згадок про наших літературних геніїв. Нещодавно я знову шукав у класичній іспанській енциклопедії Sopena на літеру „Ш” видатних імен, знайшов Шекспіра, Шіллера, та не знайшов Шевченка.

Прийшла пора українській історії та культурі, особливо літературі як головному речникові нашої національної самобутності та нашої боротьби за свободу з’явитися перед очима народів, що подали нам руку в нелегкі часи утвердження нашої відновленої державності.

Певна річ, ми прагнемо, щоб Україна здобула членство в Європейській Спільноті народів і в НАТО. Розуміємо, для цього необхідно мати валовий продукт, який давав би річно не 300-400, а 7-10 тисяч доларів на душу населення. Розуміємо, для цього необхідно об’єднати, як казав ще Петро Могила, Україну з Україною, бо тотальна русифікація нашого народу упродовж століть залишила на його серці глибокі і досі незагоєні рани. І тут на помогу нашій державі, дипломатії, економіці, національній єдності можуть прийти українські громади з країн Європейського Союзу. Українські діти, які вже сьогодні вчаться в іспанських, італійських, португальських школах – це надійна й могутня когорта, яка допоможе реалізувати нашу сьогоднішню національну ідею – зробити Україну не лише de jure, а й de facto європейською, розвиненою державою. Дати своїм дітям університетську освіту в Мадриді, в Римі і в Лісабоні – це завдання батьків, які тут живуть з родинами; багато навіть заможних батьків на батьківщині не зможуть цього зробити, і в цьому є перевага нашої нової імміграції до Європи, і в цьому її історична місія.

Наш форум зібрався напередодні подій, які, будемо сподіватися, призведуть до нової, справді української політики стосовно зарубіжного українства, тобто напередодні формування нового уряду України. Попередня Верховна Рада схвалила виборчий закон, яким фактично відібрала від українських громадян, які працюють за кордоном, право брати участь у виборах 30 вересня цього року. Те, що сталося у Москві, де працює 34 тисячі громадян України, а проголосувало тільки 900 осіб, сталося повсюдно за межами України. Громадян України не допущено до виборчих урн. Антикризова коаліція у Верховній Раді боялася зарубіжних українських громадян, ніби знала, що вони не проголосують за соціалістів, комуністів та регіоналів.

У новій Верховній Раді є люди, які добре знають проблеми зарубіжного українства.Закон, який вирішив би ці проблеми, а серед них заборонив би ганебну перешкоду, яка не дозволяє іммігрантові, громадянинові України, переїхати на своєму автомобілі український кордон, – мав би бути одним з перших законів, схвалених новим парламентом. Серед членів президії УВКР сьогодні маємо депутатів Верховної Ради, Івана Зайця, Павла Мовчана та Лілію Григорович, перед якими стоятиме завдання внести на розгляд парламенту нову редакцію закону про зарубіжного українця, про громадянина України, який працює за кордоном.

Кошти на потреби зарубіжного українства повинно одержувати Міністерство закордонних справ України так, як це було за уряду, коли прем’єром була Юлія Тимошенко; МЗС, яке має свої дипломатичні служби за кордоном і повну інформацію про потреби українських громад, повинно зосередити в своїх руках матеріальну і культурно-освітню допомогу тим громадам.

До нашого державного бюджету необхідно записати окремим рядком кошти на експорт українськомовного видатного літературного твору. За час перебування наших людей в країнах Середземномор’я не видано жодної справді видатної української книжки мовою того народу, серед якого українці живуть і працюють. Вина в цьому насамперед української влади, яка дбає про експорт за кордон пшениці, сталі, шкіри, хімічних продуктів та ще деяких товарів тимчасового значення, а про культурні надбання нашого народу як загальнолюдські цінності не думає. Українські твори в Канаді і США англійською мовою перекладали українські емігранти. Прийшла пора молодому поколінню наших переселенців до Західної Європи, оволодіваючи мовою своїх роботодавців, оддячитися творами української класики іспанською, італійською та португальською мовами. Це добре, що в Барселоні з’явилися видання творів Андруховича іспанською мовою, та все ж таки не було б помилкою починати ознайомлення іспанського читача з нашою класикою, скажімо, з поеми „Мойсей” І. Франка, або з прози М. Коцюбинського, або з поезії В. Стуса. Та з чого б ми не починали, треба мати в свідомості факт, що Європа про Україну знає не тільки дуже мало, але й те, що вона знає – все переважно з чужих, недоброзичливих уст.

Газета, про яку говоримо, – це має бути новий проет, бізнесова структура, профінансована фондом, організованим громадами українців у Європі (тобто з кожного українця бодай одне євро!), або групою заможних людей, які сповідують погляд на Україну як на потенційного члена Європейського Союзу. Українська держава може й повинна допомогти в реалізації цього проекту. Така газета повинна видаватися в Україні журналістами високого класу. Матеріали мали б подаватися системою інтернету з усіх європейських країн. Тут мали б бути сторінки іспанською, італійською та португальською мовами (і мовами інших народів). Це мав би бути орган Європейського Конгресу Українців, незалежної міжнародної організації. Можливо, я висуваю плани, які нелегко буде реалізувати. Але назва Валенсії, яка нас зібрала, походить від слів мужність, сміливість, хоробрість. Тому наш валенсійський форум має планувати більше і сміливіше, ніж поки що можуть дати обставини, керовані надто егоїстичними і вузькомислячими людьми. Такий часопис міг би називатися „Європейський українець”, міг би скористатися досвідом вже нині існуючих газет, де активно і в багатьох країнах на порядку денному стоять питання світового українства. Задля остаточного вирішення піднятого нашим форумом питання належить найближчим часом зібрати представників європейських українських громад в Києві і за участю лідерів України обговорити його й доручити конкретним журналістам і видавцям будувати цей прекрасний часопис.

14 X 2007