Редакція сайту одержала досить суперечливі відгуки на есе Миколи Чупріна. Пропонуємо вашій увазі роздуми автора над проблемами демократії в Україні. А тим, хто до нас звернувся, нагадуємо, що редакція сайту залишає за собою право поділяти чи не поділяти думки дописувачів.

Чи потрібна українцям така демократія?

Всі українські ЗМІ підняли галас з приводу результатів опитування інститутом ім. Горшеніна щодо ставлення населення до демократичних цінностей. Отримані результати примушують замислитись. Бо лише 46% опитаних зазначають, що для них має якесь практичне значення свобода слова. Лише 40% цінує право вільного пересування і вибору місця проживання. Тільки для 35% респондентів важливо відкрито висловлювати свою думку про політику і владу. Лише кожен третій цінує можливість голосувати на виборах за власними переконаннями. А от право на вільну підприємницьку діяльність має значення тільки для кожного четвертого українця.

Володимир Застава, експерт інституту, пояснює такі результати тим, що в українському суспільстві ще надто сильні рудименти „радянської” свідомості, мовляв, в Радянському Союзі демократичні цінності були непотрібні. Тобто, цей експерт, мабуть вчений з науковим ступенем, відверто хоче зробити український народ нікчемники „совками”. Але я хотів би заперечити панові Заставі, незважаючи на його наукові звання. Бо починаючи з 90-х років минулого століття мої співвітчизники всі ці 17 років тільки те й роблять, що демонструють прагнення демократичних перетворень. Однак ті режими, які панували за недовгі роки незалежності, так нагадували демократію як азіатська тиранія цивілізовану Європу.

А що стосується Радянського Союзу, то його розпад був великою мірою обумовлений якраз прагненням народів до демократичних прав і свобод. Навіть кілька десятків мільйонів комуністів лояльно сприйняли крах радянської імперії і могутньої партії вірних ленінців, бо розвинутий соціалізм, який задекларувала КПРС в 70-х роках минулого століття, надто нагадував, знову таки, азіатський феодалізм. Тому справа полягає зовсім не в нехтуванні українцями демократією, а, мабуть, в тому як сприймають ту чи іншу владу, яка робить вигляд, що втілює демократичні принципи.

Звинуватити людей у відсталості найлегше. Значно важче знайти справжні причини цього явища. Наведу конкретний приклад: весною 2004 року мені довелось розмовляти з багатьма авторитетними українськими соціологами. Усім їм ставив одне й те саме питання – коли урветься терпець народу щодо тодішнього президента Л. Кучми? Всі вони одностайно заперечували підйом народного гніву найближчим часом, посилаючись на результати соціологічних досліджень. Виявляється, на питання про протестні дії в різних опитуваннях позитивно відповідали лише 4% респондентів. Однак трохи більше ніж через півроку ми стали свідками „помаранчевої революції”. І тоді вчені-соціологи тільки розвели руками.

Отож радив би експерту інституту ім. Горшеніна В. Заваді глибше зазирнути в корінь такого явища як демократичні уподобання українців. Можливо, він відшукав би там латентні прагнення українців до демократії ще у 16-17 століттях¼

Чахлі плоди демократії

Що таке демократія для пересічного українця? Це насамперед можливість проголосувати на виборах за „свого” кандидата і потім уесь час тішити себе надією, що той, за кого віддав голос, буде виконувати програму, з якою виступав на велелюдних майданах. Ось на цьому наша демократія й закінчується. Бо потім настає довгий період між виборами, коли електорат, себто, народ стає знову отим сірим і безликим натовпом, який існує лише для того, щоб виділити з своєї маси „еліту”, котра й буде повною мірою користуватися плодами цієї демократії під виглядом служіння своєму „гарячелюбимому” народу.

При всій повазі до себе – пересічного, перед тим як взяти до своїх натруджених рук бюлетень, я повинен висповідатись перед самим собою і задати собі питання: чи все я зробив, щоб мати оте омріяне достойне життя, а не нікчемне прозябання, яке робить людину двоногою істотою, і не більше.

Розчарування в українській „еліті” - це перший крок на шляху нашого прозріння. Нас уже не купиш обіцянками „світлого майбутнього”, якими так і сиплють примітивні політикани. Сьогодні немає вже тієї довіри до помаранчевих, які так бездарно розтринькали її на задоволення своїх власних амбіцій. Навряд чи сильно допоможе їм і Президент, який за три роки не зумів зробити жодного кроку з десяти обіцяних, коли заступав на посаду.

Треба відверто визнати, що національно-демократичний поступ сильно загальмувала якраз помаранчева команда, а не хтось інший. Навіть якщо порівняти дійових осіб цього руху на початку дев’яностих з теперішніми, то не помітити деградації не можливо. Замість української ідеї, яка була в очах попередників, в нинішніх демократів - металеві п’ятаки, а сіра маса в головах перетворилася в зелену, доларову.

Шкода й соціалістичної ідеї, яку остаточно спотворили Мороз і компанія. Перед минулорічними виборами автор цих рядків запитував у студентів, за кого вони будуть голосувати. Тоді багато серед них було симпатиків соціалістів. Сьогодні ця молодь сильно розчарувалася в соціалістах. А саме молодь завжди гостріше відчуває брак правди в суспільстві.

Кому важко дорікнути в якихось перемінах, так це регіоналам. Вони вперто гнуть свою лінію на збагачення грошових мішків олігархів. І хоч робиться це тупо і нахабно, зате послідовно. Статки Ахметова і йому подібних ростуть вже не по днях, а по годинах. Ну хіба ж не приємно обідраному й голодному люду усвідомлювати як росте благополуччя „улюблених” олігархів? Адже зростає ВВП на душу населення. І то вже дрібниці, що на мільйони душ його як кіт наплакав, а на кілька десятків – мільярди.

В нас багатих люблять і поважають. Народ завжди симпатизував тим, хто вмів красти, а значить і жити. То чого ж дивуватися, що третина наших злюмпенізованих трудящих благоговіє перед жирними нуворишами?

Опозиція, як форма виживання простого люду

Більше семи десятиліть тоталітарного минулого зовсім вивітрили з нашої свідомості значення і роль опозиції в суспільному житті. Свого часу матеріалізм як панівна філософія більшовицької партії претендував на найповніше пояснення законів природи і суспільства. Будь-яке інше розуміння цих речей відкидалось і навіть переслідувалось як антинаукове і вороже прогресові людства. Розвиток суспільства пояснювала така наука як історичний матеріалізм, вінцем якої можна вважати лозунг: „Хто не з нами – той проти нас”. Довгий час він був керівництвом до дії в радянській державі, наслідком чого стало винищення десятків мільйонів людей.

Слід зауважити, що в 20 столітті тоталітарні системи були досить поширеним явищем не тільки в Європі, але й в усьому світі. Однак в інших країнах вони не набули таких жорстоких і антилюдських форм, як у Радянському Союзі. „Інакомисліє” так само жорстоко переслідувалось і каралось, як і спроба будь-яких дій, що йшли в розріз з генеральною лінією КПРС. Тому опозиція вважалася дрібнобуржуазним і ворожим пережитком. Тільки при одному натяку на щось подібне, тверда рука більшовика завжди тягнулася до револьвера.

Третій закон Ньютона (силі, що діє на предмет, протидіє протилежна, рівнозначна сила) в більшовиків вистачило розуму з фізики не викидати. Збереглося в історичному матеріалізмі й марксистське тлумачення діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, а також боротьба антагоністичних класів, що з них випливала. Логічним наслідком всього цього була необхідність революційного перетворення світу. Однак як тільки до влади прийшли більшовики в суспільстві настала тиша й благодать - антагонізму в суспільстві більше немає, бо класи робітників і селян дружні, а прошарок інтелігенції між ними теж „свій в доску”. Хай тільки хто пікне!

Останнім часом, щоб ми не говорили про політиків, але в суспільстві є опозиція, і це дуже добре для народу в цілому. Бо уявити, що олігархи об’єднаються і почнуть під одну диригентську паличку дограбовувати країну, можна лише в страшному сні чи в кошмарному видінні, відлуння яких і досі декого мучать.

При нашому недорозвиненому громадянському суспільстві, котре в цивілізованих країнах виконує функції народного контролю за владою, нам як повітря порібна конструктивна, принципова опозиція. Дії Ю. Тимошенко показали, що ця сила може бути ефективним знаряддям стримування і викриття антинародних дій такої влади, яка працює на невелику купку олігархів.

Якщо демократичні сили й справді виконають свої обіцянки і нададуть можливість опозиції здійснювати належний контроль, то це буде, без всіляких перебільшень, значним кроком не тільки в розвитку демократії, але й тих позитивних змін, за що з 2002 року голосує більшість населення країни.

Микола Чупрін