Читачі української бібліотеки в Москві

рішуче виступили проти її руйнації

Йтиметься про один вечір у Бібліотеці української літератури в Москві та про саму бібліотеку. Але про все по порядку.

12 жовтня у Бібліотеці мала відбутися презентація Українського культурологічного центру Донецька та Донецького обласного відділення Наукового Товариства імені Шевченка. Зібралося досить багато читачів, які уважно слухали гостей з України: керівника центру та відділення професора Володимира Стефановича Білецького і головного редактора журналу «Схід» Галину Вікторівну Сімченко. Крім власне самої презентації, зав’язалась цікава розмова про проблему взаємопорозуміння між україномовними та російськомовними донеччанами, толерантність та поступовий рух до українізації краю. Мовилось про необхідність всілякого розвитку добросусідських відносин між Україною та Росією, та роль, яку можуть відіграти в цьому заклади, подібні до Донецького центру та Бібліотеки української літератури в  Москві.

Після завершення презентації підвівся Віктор Григорович Марченко, поважна серед українців Москви людина, кандидат фізико-математичних наук, доцент Московського державного будівельного університету, багаторічний член Бібліотечної Ради та запропонував провести читацькі збори, на яких розглянути дуже складну ситуацію у Бібліотеці. Незважаючи на те, що один з нових заступників директора, Богдан Анатолійович Безпалько, почав не дуже ввічливо пропонувати читачам розходитися, збори все ж відбулися.

Тут слід трошки відступити від нашої розповіді, щоб всі могли зрозуміти, про що йдеться.

В ретроспективі часу мені здається, що вся історія існування Бібліотеки української літератури в Москві була боротьбою за виживання та існування. Вперше Бібліотеку було організовано на початку 1920-х років, але вже у 1938 році її було ліквідовано тоталітарним режимом. Сучасна бібліотека була відроджена українською громадськістю Москви у 1989 році, спочатку на правах відділу української літератури, а з 2000 року вона стала самостійним закладом культури. Щоправда, для цього знадобилась неустанна боротьба українства за бібліотеку, було написано понад 700 звернень до мера Москви, і ще 6 років знадобилось на підбір приміщення та його облаштування.

Але вже невдовзі після відкриття Бібліотеки у травні 2006 року навколо неї почали відбуватися незрозумілі події: ідеологічні наскоки, інспіровані демонстрації «руху молодих політичних екологів «Мєстниє» тощо. У березні 2007 року була навіть спроба фактично ліквідувати Бібліотеку та перетворити її у «Бібліотеку дружби народів». Хоча ця спроба виявилася невдалою, безпідставно було замінено керівництво Бібліотеки: замість знаного фахівця української літератури і культури Валентини Валеріївни Слюсарчук, яка професійно виросла в Бібліотеці (бо почала працювати тут рядовим бібліотекарем ще у 1994 році), директором було призначено Наталю Григорівну Шаріну, яка не знає ні української мови, ні явищ української культури. Після призначення Н.Г. Шаріної бібліотеку залишили ще сім фахівців. А 5 жовтня Н. Шаріна заявила завідувачу відділом російської україніки Бібліотеки Юрію Григоровичу Кононенку, що його трудовий контракт закінчився і більше він у Бібліотеці працювати не буде.

- Так от,  В.Г. Марченко продовжив свій виступ запитанням, - чому, заслужена людина, через чиї руки пройшли всі книги бібліотеки, яка фактично відродила її, тепер звільнена? Чому продовжується руйнація Бібліотеки? Читачі хотіли б отримати відповідь на ці питання.

Далі був тридцятихвилинний виступ нового директора Бібліотеки, з якого ніхто з читачів не почув відповіді на поставлені питання, але проте дізнався що: 1) бібліотека це державна установа; 2) у бібліотеці, де вона раніше працювала, звільнили одинадцять працівників, і нічого страшного не відбулося; 3) що Ю.Г. Кононенко працював дуже погано; 4) що він при прийомі на роботу не приніс ксерокопію свого паспорту; 5) що у нього, громадянина України, чомусь російський податковий номер, який він отримав ледве не обманним шляхом; 6) і взагалі він винен у всьому, очевидно у руйнації каплиці XIV століття (!) теж; 7) що звільнити його їй наказали «зверху»; 8) ну  а те, що вона не знає української мови, так то не страшно: по-перше, вона майже розуміє мову, по-друге, можна описати і китайську книгу, маючи словника…

Коли В.Г. Марченко перепитав, чому, якщо все так погано, Ю.Г. Кононенку не виносились дисциплінарні стягнення, як це передбачено Трудовим кодексом РФ, і чим можна пояснити, що згідно з наказом самої Н.Г. Шаріної Ю.Г. Кононенко протягом тривалого часу, аж до моменту звільнення, отримував стовідсоткову надбавку до зарплати (до речі, єдиний серед працівників Бібліотеки) за високі показники в роботі, то ніякої виразної відповіді він не почув…

Точно так само, як і читач Іван Трохимович Горбатюк не отримав відповіді на питання, що ж це за люди, які вимагають звільнення  Кононенка.

Заступник директора Бібліотеки, знаний український поет, знавець української літератури Віталій Григорович Крикуненко зауважив про безпідставність нападів певних сил на бібліотеку: як приклад, він навів історію з одним віршем Івана Франка (якщо некомпетентні люди оцінюватимуть творчість класиків української літератури, говоритимуть про кубло націоналізму в бібліотеці, то ми маємо половину книжок вилучити з її фонду), безкультурні наскоки на видатного українського поета Євгена Маланюка. В.Г. Крикуненко високо оцінив роботу Ю.Г. Кононенка.

Потім взяла слово Олена Владиславівна Мариничева, перекладачка творів сучасної української літератури на російську мову. Вона сказала, що здивована тим, що з бібліотеки звільнили людину, яка 20 років свого життя присвятила організації бібліотеки, у цьому році нагородженої саме за цю роботу Почесною грамотою Кабінету Міністрів України за підписом Прем’єр-Міністра В.Ф. Януковича. Перебуваючи разом з Ю.Г. Кононенком у вересні на Форумі видавців у Львові, вона на власне очі бачила, який великий авторитет він має у колі видавців та бібліотекарів України: понад 700 книг було безкоштовно передано до фонду Бібліотеки. О.В. Мариничева зауважила, що бібліотека має чудове зібрання української книги, подякувала Ю. Кононенку та бібліотекарям за ту допомогу в роботі, яку вона постійно отримує. Бібліотека повинна працювати не для своїх працівників, і вже точно не для уряду Москви, а для нас, для читачів, і через те певно треба прислухатися до наших думок про нашу бібліотеку…

На зібранні також виступили читачі Бібліотеки: Олег Григорович Храбан, Віктор Данилович Грищенко, Віталій Іванович Зорич, Олексій Петрович Багатюк, Петро Іванович Явтушенко та інші. Всі вони майже щодня зустрічаються з Юрієм Кононенком, і добре знають, хто і як працює у Бібліотеці.

На прохання читачів на зборах виступив і Ю.Г. Кононенко. Висловивши читачам вдячність за підтримку, він відмовився коментувати абсурдні звинувачення на свою адресу. Що стосується паспорту,  то він завжди був при ньому; податковий номер було видано як будь-якому резиденту Російської Федерації, що можна легко перевірити. Юрій Кононенко сказав, що вважає своє звільнення незаконним, зараз разом з адвокатами підготовлена позовна заява до суду.

Наприкінці зборів їх учасники одноголосно прийняли рішення, в якому вони висловили повну довіру Ю.Г. Кононенку, стурбованість його звільненням та загальною ситуацію руйнування роботи бібліотеки; вимагають наведення порядку в установі; наполягають на створенні органами культури комісії, яка б розібралася з ситуацією.

На цьому стихійна нарада читачів закінчилася, люди ще довго спілкувалися між собою, власне в таких розмовах і виникла ідея написати цю статтю.

Тепер сумні думки  мене обіймають: гадаю, чи не перетвориться наша бібліотека в такий порожній храм, де будуть поклонятися російській бюрократії, яка все більше втручається у наше життя, охоплює його, чи не станеться так, що згодом ми не зможемо там навіть почути українського слова, а українськість може скоро залишитися тільки в назві Бібліотеки.

Олександр Усинський,

заступник голови Об’єднання українців Москви