„Я мусила написати цю книгу!”

Фразу - „Я мусила написати цю книгу!” - українка Євгенія Сакевич-Даллас повторює на сторінках своїх спогадів часто. Зізнаючись, що  писати їй було страшенно важко, що людина (так закладено в самій психіці, в самій природі) схильна до якогось часу витісняти з пам’яті страшні сторінки пережитого просто для того, щоб могти жити далі, - пані Євгенія мов підстьобує цією фразою сама себе, бо усвідомлює, що велику правду про нечувані злочини комуністів мусить сказати кожен, хто дивом усе те пережив. Бо надто багато не пережили... Бо надто мало світ знає про те, що таке комуністичний режим ізсередини - не призначена „на експорт” ідеологічна „мильна булька в красивенькій обгорточці”, а мільйони невинних жертв! Цілі народи!

Спогади Євгенії Сакевич-Даллас були написані англійською й уперше побачили світ наприкінці 1990-х у США. Видання біографічних книг публічних осіб там ціла індустрія -а пані Євгенія була знаменитою в другій половині 1940-х і в 1950-і роки італійською, а відтак і американською моделькою. Що таке спогади модельок, відомо - подіуми, колекції мод, світське життя... А тут - „...Не вмирає душа наша!” Для американських читачів це стало справжнім шоком, починаючи від першої ж фрази книги: „Офіційно мене не існує!” Адже лише в останні роки, зокрема в результаті активної зовнішньополітичної діяльності Президента Віктора Ющенка, світ починає, хоч і дуже помалу, але все ж дізнаватися правду про те, що таке Голодомор 1932-1933 років і чому він був геноцидом українського народу. Тим не менше, інформації все одно мало, світ усе одно в кричущому невіданні - тож можна собі уявити, наскільки важливими стали спогади пані Євгенії в інформуванні світу про цю страшну трагедію. І про суть комунізму, котрий, урешті-решт, мусить бути у всьому світі визнаний поза законом так само, як визнаний його „брат-близнюк” фашизм...

...Маленька дівчинка народилася на благословенній українській Одещині в щасливій і заможній багатодітній родині. Дитинство завжди здається раєм, - ось лише того дитинства було в Євгенії кричуще мало. Приходять комуністи, руйнують тисячолітній уклад життя українського суспільства, підступом, хитрощами й силою запроваджують дикунські колгоспи, деморалізують людей, а всіх авторитетних, свідомих і поважних громадян, які могли б цьому завадити, знищують. Так знищують і батька Євгенії: забирають майно, заарештовують раз, доводять до відчаю, заарештовують удруге - і він уже більше не повертається. Мати з п’ятилітньою донечкою мусить переховуватися в іншому місті - і тут приходить страшний, штучно інспірований голод... І щоб якось вижити, мати підбирає в полі колоски і картоплини, що залишилися після збору урожаю...

„Якось мати взяла мене з собою в поле. Мені це нагадало нашу ферму. Радість і безтурботність знову повернулися до мене. Перебуваючи тут разом з матір’ю, я забула про наші біди. Бігала, стрибала, викопувала з землі картоплю, підбирала колоски і пишалася тим, що вносила свою частку в наше виживання. Наші сусіди, комуністи, очевидно, помітили, як ми рилися в землі, бо опівночі прийшла до нашого будинку міліція. Кілька міліціонерів стежили за будинком. На світанку з гвинтівками в руках вони прийшли до нас у хату...”

„Справа про три колоски” - так у маленької Євгенії не стало вже й матері!

Далі - голодні митарства з братами Україною, зокрема і Києвом... Смерті рідних від голоду і хвороб... Страшні, невимовні, нечувані картини вимирання голодного міста...

„Я мусила написати цю книгу!”

Зараз американці знімають за нею фільм. Він стане ще одним напрочуд важливим кроком у цьому інформуванні світу - тим паче, всім відомо, наскільки дієвим у цьому сенсі є кіно...

...Мене просто жахає, просто не вкладається в голові, що навіть тепер знаходяться нелюди, котрі заперечують Голодомор. Що той же, скажімо, теперішній „головний комуніст” Сіманєнка, у якого, за його ж таки зізнанням, дві рідних тітки померли тоді від голоду, - не визнає, бачте, Голодомору! Це справжнісіньке божевілля! Але ж це божевілля досі старанно розноситься по світу російською пропаґандою! Тому такі свідчення, як Євгенії Сакевич-Даллас і багатьох інших, неоціненні. Бо світ мусить знати правду!

Іван Андрусяк,

„Нація і держава” /27 листопада 2007р./