Квиток у рабство

Ще донедавна Західна Європа здавалася землею обітованою. Поїхати туди для українців було заповітною мрією. Проте дехто з тих, кому “поталанило”, вже ніколи не повернеться додому.

Із приходом до влади в Італії лівоцентристського уряду в країні почали уважніше ставитися до проблем, які раніше ігнорувалися. Перед очима громадськості постала реальність, якій, здавалося б, не місце в демократичній західноєвропейській державі. Цю проблему називають новітнім рабством.

Італія здригається від газетних публікацій, телепередач, в яких розповідають про умови праці та проживання іноземців із країн, що не входять до Євросоюзу або увійшли до нього нещодавно: африканців, румунів, болгар, поляків, українців, які працюють на сезонних сільськогосподарських роботах, збираючи урожай на півдні Італії. Всі вони – новітні раби. Приблизні статистичні дані про національність цих людей можна отримати лише зі звітів поліції про арешти і виселення з країни. Усі вони іноземці, всі працюють нелегально, хоча дехто й має дозвіл на перебування в Італії. Вони по-різному потрапляють на плантації. Африканці долають відстань від Чорного континенту в надувних човнах чи невеликих кораблях, висаджуються на острові Лампедуза між Лівією й Італією. Поляки та румуни приїжджають на три літні місяці. Українці дістаються “обітованої землі” з туристичними візами.

Для того, щоб контролювати збір врожаю, власники деяких сільгоспугідь на Півдні наймають “капралів” - італійців, арабів, східноєвропейців. Робітникам доводиться жити в бараках, де немає ні води, ні світла, ні елементарних засобів гігієни. Вони працюють із шостої ранку до десятої вечора й отримують платню в межах 15-20 євро на день. Тим, хто протестує, доводиться скуштувати побоїв. Дехто наважується звернутися до поліції, проте, керуючись законом, який ухвалив попередній уряд, карабінери заарештовують їх і видають наказ на видворення з країни. Дехто намагається врятуватися втечею. Та капрали шукають їх, влаштовуючи справжнє полювання на людину. Іноді нещасних знаходять потім мертвими.

Журналіст одного з провідних видань Італії L’Espresso розповів про життя новітніх рабів на плантаціях, де вирощують помідори. Події, описані далі, відбувалися минулого сезону, та ситуація з того часу не змінилася. Більше того, в Італії знову літо, отже, розпочалися польові роботи…

“Спекотний літній день. Електронне табло над газетним кіоском поблизу вокзалу показує температуру +42°С. Підходжу до власника-італійця, вдаючи з себе румуна, й запитую, чи не знайдеться для мене роботи. Він розмовляє малозрозумілим діалектом регіону Пулья. Переговори веде його охоронець, араб із Магрибу. –“Можу взяти тебе, якщо приведеш подругу для господаря. Не важливо, яку. Тоді можу дати роботу, не зволікаючи”.– Він вказує на молодих хлопця й дівчину, яким немає й двадцяти. –“Вони – румуни, як і ти. Вона була з господарем”.– “Я не маю нікого”. –“Тоді шукай роботу в іншому місці”.

Мені вдалося потрапити на брудний ринок праці в іншому селищі. Вода, яку дістають із криниці для пиття, має неприємний запах: у ній повно хімічних речовин, які застосовують для знищення бур’янів. Туалет – рій мух над ямою. Робітники сплять на засмальцьованих матрацах, кинутих на землю. І за це потрібно платити 50 євро на місяць. Окрім того, 5 євро щодня необхідно віддавати капралові “за транспортні послуги”: він відвозить на місце роботи в поле.

До нас під’їжджає "Golf", за кермом – один із капралів. Видаю себе за північноафриканця, розмовляю англійською. Новоприбулим повідомляють, що за годину роботи платять 3 євро. Машина від’їжджає переповненою: троє спереду, п’ятеро на задньому сидінні. На цьому капрал заробляє 40 євро щодня. Хлопці кличуть його Джованні. Він дивиться на мене й каже: “Я – Джо, а ти?”– Потім додає: “Якщо будеш добре поводитися, не ображатиму. А якщо ні...” За акцентом визначаю, що він може бути українцем чи росіянином. Джованні (італійський відповідник імені “Іван”) не говорить французькою чи німецькою, тому розмова на цьому обривається. За нього говорить ніж, який Джованні тримає на видному місці. Один із працівників-нігерійців озвучує думку всієї групи: “Сьогодні п’ятниця, ти не заплатив нам за три тижні, а в нас уже закінчуються запаси макаронів. Нам доводиться вже 15 днів їсти лише макарони з помідорами”. Розумію, що обіцяні 3 євро за годину є брехнею. Джованні Богом клянеться, що гроші незабаром будуть: “Ти повинен вірити мені. Я працюю так само, як і ти, не можу дурити своїх товаришів”.

Починаємо збирати помідори. Коли до поля підходить група африканців, господар видає звуки, імітуючи мавп. Незабаром підтягується ще дев’ятеро працівників – усі зі Східної Європи. Серед них помічаю трьох жінок.

Робота завершується, лише коли сонце ховається за гори. Джованні фотографує свою бригаду. Пізніше за цими фото виплачуватимуть зарплату. Цього дня повертаємося додому завчасно. Джованні пояснює причину: “Сьогодні карабінери проводять контроль. На сусідньому полі заарештували робітників і забрали для видворення з країни. Але ви не хвилюйтеся за поле, де працюєте ви. Його контролює мафія”. Проте часом можуть проконтролювати й це поле. Особливо в день зарплати. Достатньо анонімного дзвінка – і капрали забирають гроші собі, а поліція поповнює звіти про контроль нелегальної імміграції.

Уже майже 22 година. Для сну залишається лише п’ять годин. Чоловіки, біля яких мені доведеться спати, коротко розповідають про неписані правила, які тут панують. Того, хто запізнюється на роботу, карають побоями. Той, хто пропускає робочий день, повинен заплатити капралу штраф 20 євро.

За 50 кілометрів на північ – населений пункт Амендола. Це село-привид, у якому все населення – раби-іммігранти, за винятком італійки Джузепіни, яка разом зі своїм приятелем Азізом володарює цими людьми. Єдина криниця в селі – їхня власність. Хоча вода в ній заражена, її все одно продають по 50 центів за 20 літрів. Також вони мають єдину в селі крамницю. Ціни тут удвічі вищі, ніж деінде, а якість продуктів – сумнівна. Увійти в це гетто – справа нелегка. Азіз не вибачає тим, хто забагато говорить. Мені розповідали про день перед Великоднем 2005 року, коли один румунський хлопець, який потрапив сюди лише за чотири дні до того, посварився з Азізом. Згодом люди бачили, як два тунісці тягнули до фургона напівпритомне тіло хлопця. Після цього його більше ніхто на бачив у цьому селі. Іммігранти в поліцію не заявили. Іншого разу 39-річний Павло посварився з Джузепіною. Хтось доніс Азізу, що чоловік висловив невдоволення законами, які встановив тунісець. На Павла напали, коли він спав. Закривав голову руками, під ударами залізного лому тріщали кістки. Його не вбили тільки тому, що втрутився товариш по кімнаті. Непритомного Павла залишили лежати на матраці, “швидку допомогу” викликали тільки ввечері. Він довго одужував у лікарні, потім заявив у поліцію, згодом як нелегал був виселений з країни.

У липні 2005 року тут знайшли обвуглене тіло поляка. Справу так і не розкрили. Не ідентифікували й тіл двох інших чоловіків.

Маріанна Сороневич,
головний редактор Української газети в Італії