Місцеве самоврядування – наріжний камінь міцної держави

Стаття 2-га Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” визначає поняття місцевого самоврядування так:

 1. Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

 2. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

 Звернемо увагу, що першими у виписаному законодавцем визначенні поняття місцеве самоврядування звучать слова „гарантоване державою право”, а вже потім вимога щодо „реальної здатності територіальної громади... вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України”.

Отже, держава гарантує жителям села, селища міста право самостійно, або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення. Напевне, мова іде про відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед громадою, яка довірила їм організацію свого добробуту на визначений законом термін. Але на практиці у нас діє інший принцип. Щоб завоювати у виборців довіру і голоси, кандидати у депутати щоразу розпочинають „марафонський забіг обіцянок”, переможці якого і отримують заповітний мандат депутата місцевої ради або сільського, селищного, міського голови. Передбачаю, що якась частина депутатського корпусу дійсно опікується земними проблемами своїх виборців, не забуваючи паралельно вирішувати і свої проблеми. Проте, більша частина депутатів діє якраз навпаки, вирішує свої власні проблеми, побіжно переймаючись питаннями звичайних киян. Чому це так відповісти якраз і не складно. Тому що, передбачену Законом „відповідальність”, місцеві депутати несуть не перед громадою, а перед чиновниками різного рівня, від села і до столиці. Вони прекрасно розуміють, хто реально може вплинути на їх подальшу долю, від кого залежить вирішення всіх питань, включаючи фінансування більшості статей витрат і коштів на місцеві програми. Звичайно, за Законом і усталеним графіком, місцеві депутати і керівники ведуть прийом громадян, регулярно відвідують великі народні гуляння, розсилають особисто підписані листівки до свят та інших ювілеїв місцевого гатунку. А запитайте пересічного киянина, який стоїть у черзі на „маршрутку”, прізвище депутата Київради від його округу, голови РДА, голови районної ради і ви з подивом зрозумієте, що це, в більшості своїй для нас „люди в залізних масках”. Ми їх не знаємо і знати, як правило, не хочемо. Вони не здатні вирішити наші проблеми. Якщо їх народ і згадує, то переважно „незлим, тихим словом”. Ми вже давно зрозуміли, нас „використовують”. Зокрема, в трьох іпостасях: як „електорат”, платників податків і військовозобов”язаних. І все, крапка! Наївних серед нас не існує вже давно. Ще Віктор Гюго писав: „Звісно, необхідно, щоб народ платив, та служив, і він мусить цим задовольнятися. Йому надана можливість брати участь у політиці: з його надр виходять дві основні сили держави – армія і бюджет”. Все вірно, є лише одне „але”. Великий француз жив і творив у позаминулому столітті. Людство, за цей час, зробило велетенські кроки у своєму прогресі, включаючи і суспільні відносини. Складається таке враження, що Україна рухається у якійсь дивній „машині часу” назад, у позаминуле століття. Якщо весь цивілізований світ побудований за принципом: від громадянина до держави, то ми не просто продовжуємо радянський патерналізм, але і поглиблюємо його в найгіршому варіанті, феодально-васальному. І сьогоднішня ситуація з місцевим самоврядуванням саме така: воно залежність від „центру”і від місцевого політичного спонсора, а громада залежить від місцевих керманичів. Коло замикається.

 Держава не тільки повинна гарантувати місцеве самоврядування, її обов’язок зробити з нього дієву ланку державного будівництва. Сьогодні, на жаль, місцеве самоврядування є „слабкою ланкою” в державній ієрархії. Фактично, місцеве самоврядування має виконувати роль фундаменту держави. Саме тут, у тисячах сіл, селищ і сотнях малих міст мешкає переважна частина нашого населення. Від їх добробуту залежить добробут держави і, навпаки, злидні далекої периферії, час від часу, радикально коригують розстановку сил на Печерських пагорбах. Україна протягом багатьох років живе у „політичній сейсмічній зоні”, а її очільники не переймаються тим, що викид електоральної лави може трапитися у самий незручний для них час. Шкода. Але українці народ трудолюбивий і наполегливий. Якщо керманичі не реагують на виклики часу, то у громади залишається одне, власною позицією виправити ці помилки. І найближча оказія не за горами – місцеві вибори 31 жовтня 2010 року.

Голова Молодіжного Руху Києва

Арсеній ПУШКАРЕНКО