Особливості навчального процесу в українських школах США

З плином часу, зміною історичних реалій освітня місія українських шкіл у США еволюціонувала від просвітництва через навчання письму в перших школах українознавства початку ХХ ст. до збереження етнічної ідентичності засобами мови навчання в школах, культивування окремих елементів культури, дотримання обрядовості в сучасних умовах. При цьому духовна місія – через українські школи і церкви виховати молодше покоління в любові до України і її народу – лишилася незмінною. Далеко від історичної батьківщини збереження української мови стало важливим культурним і педагогічним завданням.

Потужний процес асиміляції іммігрантів, підтримуваний державною політикою, загальною освітою США, економічними важелями, є тим несприятливим середовищем, у якому працюють суботні школи українознавства. Проте в чужому романо-германському мовному середовищі зберегти українську мову від розчинення виявилося набагато простіше, ніж свого часу в радянській Україні. Носії буржуазної культури з повагою ставляться до прагнення своїх нових співвітчизників не втратити мову історичної батьківщини.

У місцях компактного проживання українців на кошти переселенських общин почали створювати просвітницькі центри, світські й релігійні навчальні заклади. Найбільш високою педагогічною культурою славилися греко-католицькі общини. У 70-і роки вони мали більше 50 загальноосвітніх шкіл, 6 вузів, 2 коледжі, де навчалося понад 16 тисяч осіб. Основною мовою викладання була англійська, але українознавчі дисципліни – історія, культурологія, література – викладалися українською мовою.

Набагато численніші суботні та недільні школи мають навчальні програми цілком із українознавчих предметів. У 80-і роки у США їх було понад 60. У них навчалося близько 5 тисяч учнів різного віку. Такий загал вимагав педагогічних кадрів відповідної кваліфікації, розробки навчальних планів, створення підручників.

Характерною для більшості сучасних шкіл є нестача кваліфікованих викладачів з відповідною педагогічною підготовкою і володінням літературною українською мовою. Викладати запрошують свідомих українців, які мають вищу або закінчену середню освіту, знають і вживають українську мову. Мова, якою розмовляють і пишуть (наприклад, газета „Народна Воля”, що видається УБС у місті Скрентоні), є досить суржиковою. Вона містить польську, угорську, німецьку та англійську лексику і фразеологію, мішану з українськими діалектизмами, привезеними з західних регіонів України: діточий (дитячий), обшир (загал), святочний (святковий), надпотуга (наддержава), спортовець (спортсмен), Европа, Еспанія, рекордовий (рекордний, реєстровий), претенсія, шпихлір, еспанець, точка (бал оцінки, від англ. point), точкування (оцінювання в балах). Така мовна ситуація привернула мою увагу ще у вересні 1996 р., вже у перший місяць роботи в українській школі США. Мовну проблему розуміють чільні діячі української громади і намагаються зарадити їй. У газеті „Народна Воля” публікувалася рубрика, присвячена нормативам літературної української мови, підготовлена відомим лінгвістом з України Р. Зорівчак.
Іншою важливою проблемою є дисципліна учнів під час занять і перерв. Зміст і організація навчання в системі середньої освіти Сполучених Штатів Америки відомі своїм демократизмом. Основна освіта учнів українських шкіл – навчання у відповідних класах американської школи протягом п’яти днів на тиждень. На шостий день – у суботу – вони навчаються в українській школі. Для більшості з них це продовжене навчання з тими ж стереотипами поведінки, що і в основній школі. В такій ситуації виникає суперечність між необхідністю концентрувати зусилля на вивчення багатьох дисциплін за короткий проміжок часу в українській школі та набутими звичками до спрощеного, полегшеного навчання з малою кількістю дисциплін на день і майже відсутністю домашніх завдань – в американській. Викладачам доводиться докладати значних зусиль, щоб переконати учнів, що процес засвоєння рідної мови не є тягар, а насправді – єдиний спосіб проявити свою індивідуальність і одночасно бути активним та успішним членом ширшого суспільства.
Духовенство і церква не відділені від освіти у середовищі української діаспори. Їх роль у становленні, розвитку і діяльності шкіл за своєю сутністю є будівничою і стабілізуючою. Варто згадати, що більшість шкіл українознавства створювалися за ініціативи, активної підтримки (моральної і фінансової) духовенства. В окремих громадах церква і нині надає приміщення для них. Тому активна участь представників церкви в освітньому процесі сучасних шкіл українознавства є позитивним чинником духовності, моралі. На практиці кожний навчальний день (в окремих школах – кожна дисципліна) розпочинається з молитви «Отче наш». Закон Божий викладає духовна особа як окрему дисципліну або проводить окремі заняття в середніх класах. Підготовка дітей до виступів, присвячених релігійним святам, відбувається за активної участі або під керівництвом духовенства. Мені довелося протягом року працювати викладачем у школі українознавства міста Сіракюз, у штаті Нью-Йорк. Я не раз спостерігав, як батьки, чекаючи дітей, годинами розмовляють між собою англійською мовою, даючи поганий приклад своїм дітям, а новоприбулі українці останньої хвилі міграції дотримуються української. І ці дві групи майже не спілкуються одна з одною. Стереотипи заважають налагодити  спілкування між ними: одні, за звичкою, лінуються говорити українською, а інші погано володіють англійською.

Навчальний процес в українських школах успішно здійснюється завдяки наявності навчальної і методичної літератури. Більшість підручників видається Шкільною Радою США (Нью-Йорк) для всіх років навчання. За період з 1981 р. по 1995 р. видано понад 70 підручників, посібників, хрестоматій з таких дисциплін, як українська мова і література (близько 30), історія, культура, географія. Починаючи з 1997 р., школи українознавства все більше використовують підручники, видані в Україні.

Після 11 або 12 років навчання учні складають кінцеві (матуральні) усні й письмові іспити з п’яти предметів: українська мова, українська література, історія, культура, географія. При цьому усні іспити є обов’язковими з усіх п’яти предметів. За умови успішного складання випускних іспитів на бланках Шкільної Ради видаються свідоцтва і дипломи двома мовами: українською і англійською.

Отже, наступність між ланками освіти державної та освіти в школах українознавства відсутня. Атестат випускника такої школи, на жаль, не дає додаткових балів (кредитів) чи переваг при вступі до вищих навчальних закладів країни проживання. Виправити цю ситуацію мають урядові організації України та шкільні ради діаспори, щоб українці зарубіжжя мали перспективи подальшого навчання. Університети й наукові установи України можуть і повинні відгукнутися на потреби шкіл українознавства через організацію і проведення навчальних курсів підвищення кваліфікації для викладачів, спільні проекти з удосконалення навчальних програм, видання підручників і навчальних посібників.

Дані переписів (1996, 2001) показали, що люди, які ідентифікують себе як  українці, мають проблеми з подальшою самоідентифікацією. В США, як і в Канаді, спостерігається тенденція до збільшення числа людей, що вважають себе українцями, але кількість тих, що знають рідну мову, стає все меншою. Є безліч прикладів того, як українські мігранти навіть першого покоління відмовлялися від рідної мови задля кар’єри, політичних мотивів.

Дехто хибно вважає, що на п’ятнадцятому році існування вільної України діаспора як явище почала стрімко згасати. Політична складова існування діаспори, безсумнівно, змінюється, але зміна політичних орієнтирів не означає занепаду. Зовсім дивною здається думка, що „...остаточним помахом, який загасив українську діаспору, стала Помаранчева революція. З моменту, коли Україна відбулася не лише як держава, а й як нація, трансцендентна необхідність в існуванні української діаспори відпала остаточно”. При цьому приклади існування польської, німецької, норвезької діаспор за подібних умов на теренах США до уваги не беруться. Природна зміна політичних пріоритетів діаспори видається як занепад. Адже приплив нової групи іммігрантів після проголошення державної незалежності України дав поштовх до створення нових товариств, установ і організацій. Розширилася низка спільних академічних програм і проектів. Усе це разом є абсолютним аргументом заперечення думки скептиків, що ніби „наступним етапом існування діаспори стане заглиблення в саму себе, перетворення на групу етнічних українців за кордоном”.

На нашу думку, школи українознавства є чи не основним чинником, який протистоїть „занепаду” діаспори. А здобута там освіта – додаткова основа розвитку, стратегічний ресурс зміцнення авторитету і конкурентоспроможності особистості, яка має інтегруватися у світ.

Семілетко В’ячеслав,
кандидат педагогічних наук, доцент,
старший науковий співробітник
відділу координації вітчизняних і зарубіжних
центрів українознавства НДІУ
(Альманах "Українознавство")