Про проблеми й перспективи суботніх шкіл українознавства розповідає голова Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки (УККА) професор Євген Федоренко.

– Пане професоре, що сьогодні являє собою українське шкільництво в США?
            – Сьогодні в системі Шкільної Ради при УККА діє 36 українознавчих шкіл, у яких навчається близько трьох тисяч учнів. Українознавча освітня мережа в США простяглася від Атлантики до Тихого океану. Більшість шкіл навчають за програмами від дитячого садочка до 11-го класу. П'ять шкіл мають повні програми аж до 12 класу. Навчальна програма охоплює такі предмети, як українська мова та література, історія, географія та культура України, а також релігія, яка не є обов'язковим предметом. Окрім шкіл в нашій мережі, в США є ще українознавчі школи при осередках Спілки української молоді. Сьогодні приблизно 75 відсотків вчителів у наших школах, а в деяких і 90, - це вчителі з найновішої хвилі української імміграції.

– Шкільна Рада, наскільки я розумію, є своєрідним Міністерством освіти для цих шкіл. На чому базуються їхні освітні стандарти?

– Шкільну Раду при УККА було створено 1953 року під час спеціальної конференції, на якій делегати 22 українознавчих шкіл вирішили утворити свій центральний орган, який розробляв би директиви та вказівки для української освітньої мережі в США. Відтоді метою шкіл українознавства стало збереження американськими українцями рідної мови та культури, що допоможе їм зберегти свою національну ідентичність і разом з тим стати повноцінними громадянами своєї нової Вітчизни. На цьому засадничому положенні базуються й наші освітні стандарти, які ухвалено спеціальною програмою шкіл українознавства від 1981 року. Ми, звісно, намагаємося її постійно оновлювати, зорганізовуючи для вчителів спеціальні конференції та семінари.
            – Наскільки змінився тип українського учня у ваших школах за останні 10-15 років?

– Якщо порівнювати останнє десятиріччя, скажімо, з 50-60 роками, то загальний рівень підготовки учнів значно знизився. Очевидно, що суттєву роль тут відіграв той факт, що в Америці вже виросла четверта генерація українців, в якої знання української мови до приходу в наші школи часто обмежуються кількома словами на кшталт «дякую», «вареники» й т. ін. Цьому є об'єктивне пояснення, й ці учні для нас дуже дорогі, бо вони приходять до українознавчих шкіл не просто заради якогось інтересу, а задля великої місії, відчуваючи, даруйте за пафос, свою відповідальність за збереження на теренах Америки коду генетичної пам'яті. Дуже обнадійливою тенденцією є те, що батьки з числа новітньої хвилі дбають, щоб їхні діти навчалися в школах українознавства й не забували рідної мови. До речі, саме ці батьки найбільше скаржаться, що їхні діти надзвичайно швидко американізуються. Наші школи є єдиною перепоною цьому небажаному для українців США процесу.

– В одному зі звітів Шкілької Ради зазначається, що «з понад 30 тисяч українських дітей, які навчаються в школах українознавства, лише 7 тисяч їх закінчують». Вас така статистика не лякає?

– Це пояснюється багатьма причинами. Але як би там не було, ми пишаємося тим, що дедалі більше наших учнів хочуть складати випускні іспити, щоб отримати свідоцтва про закінчення наших шкіл. Окрім суто інтелектуального й духовного здобутку, це дає їм додаткові так звані кредити при вступі до американських коледжів та університетів. Наприклад, в місті Коламбус (штат Огайо) деякі коледжі зараховують випускникам наших шкіл 12 кредитів, а в престижному Колумбійському університеті – від трьох до шести. Тепер на прохання багатьох батьків ми складаємо спеціальний довідник, в якому буде зазначено, які конкретно американські навчальні заклади нараховують нашим випускникам кредити й скільки саме.

- Пане професоре, а коли може бути задоволено бажання батьків про забезпечення шкіл українознавства в США сучасними підручниками? Адже ті, за якими вони навчаються нині, наприклад, у молодших класах, безнадійно застаріли. У них багато елементарних граматичних помилок, що для підручника неприпустимо. Окрім того, вони погано ілюстровані, чорно-білі, видруковані на неякісному папері. Чому б Шкільній Раді не звернутися за допомогою до України, тим паче, що тепер розроблено спеціальну Державну програму допомоги українцям зарубіжжя?

- Ця проблема існує, вона давня й доволі складна. Найперше, нам бракує коштів, щоб оновити підручники. Ми створили спеціальний фонд, але в ньому поки що не густо. З цієї ж причини ми ніяк не можемо видати 2-й том підручника «Українська культура». Я персонально звертався до наших кредитівок і меценатів, але відгукнулися лише двоє. Я особисто не раз зустрічався з міністром освіти й науки України, але він також посилається на брак коштів і не поспішає нам допомогти. Окрім того, я скажу вам відверто, що в деяких наших вчителів є перестороги щодо використання підручників з України. Бо вони розраховані не на наші суботні школи, а на загальноосвітні, й тому програма в них вужча. Колись канадські суботні школи українознавства вже пробували використовувати підручники з щоденних українських шкіл, але експеримент себе не виправдав. Разом з тим, в деяких наших школах успішно послуговуються підручниками з України. Й кажуть, що вони є дуже добрі.

– Пане Федоренку, мені здається, що є ще одна причина, яка заважає використовувати підручники з України, – вони написані прийнятою в Україні літературною українською мовою, а не за правописом Голоскевича, яким послуговуються в діаспорі.

– Ми послуговуємося правописом Голоскевича не тільки за традицією, а і через принцип. Цей правопис було ухвалено провідними українськими мовознавцями ще на початку ХХ століття. За основу було прийнято правопис харківського вченого-мовознавця Григорія Голоскевича, оскільки він був найбільш компромісним і враховував діалекти й говірки всієї України, а не тільки якогось певного регіону. За час перебування України в складі СРСР цей правопис було викинуто на звалище, а натомість прийнято правопис вчених-русифікаторів, які штучно наближували українські слова до російських, щоб продемонструвати в такий спосіб, що між українською та російською мовами існують лише незначні розбіжності.

З роками мова розвивається й видозмінюється, сьогодні, очевидно, є потреба ухвалити новий український правопис. Але для цього необхідно зібрати провідних мовознавців як в діаспорі, так і в Україні, щоб виробити спільний для всіх новий український правопис. Такі спроби робилися, велися запеклі дискусії, але утворена правописна комісія так і не дійшла остаточних висновків. Особисто я тісно співпрацював і співпрацюю з правописною комісією, тому що ця проблема мені болить. Вважаю, що найприйнятніший проект нового правопису було розроблено 1999 року – він був компромісний, враховував і традиції, і сучасні тенденції. Не хотів би, щоб склалося враження, що наше шкільництво не зважає на те, що сьогодні надворі двадцять перше століття. Тому ми, дотримуючись правопису Голоскевича, намагаємося пояснювати дітям, що в сучасній українській мові є інші норми та правила.

– Але найдивовижніше те, що ви, людина, яка прожила в США більшу частину свого житття, розмовляєте не за правописом Голоскевича, а сучасною літературною українською мовою, неначе сьогодні прибули до Америки з України...

– Мені було 14 років, коли нашу родину вивезли з України. Свою українську мову я починав студіювати в Харкові, а вдосконалював уже тут, в Америці. Про правопис Голоскевича також почув вперше в Америці.

Вивчаючи українську мову, я прагнув якомога більше читати сучасних українських книжок. У такий спосіб і осучаснив свою вимову. Хоча, переконаний, ті безцінні мовні скарби, які діаспора десятиліттями плекала, які вберегла від цілковитого знищення, мають також стати часткою нового українського правопису.