В ракурсі нещодавніх виборів до Верховної Ради України

Всі вони вийшли з народу

Минуло трохи більше тижня як міністр транспорту М. Рудьковський зробив сенсаційну заяву по телебаченню про підготовку терористичного акту секретаріатом Президента, а мене –простого громадянина не покидає гнітюче відчуття, ні зовсім не переляку, а мерзенності всього нашого політикому. І справа тут не лише в істеричній заяві високого посадовця, який очолює стратегічну галузь народного господарства, а в тому, що подібна поведінка подібних “державних діячів” в нашій країні вже стала нормою.

Своєю епатажністю М. Рудьковський виділяється давно. Це він не так давно кричав про загрозу громаднської війни у прямому телевізійному ефірі, влаштовував прес-конференції опзиціонерам туркменського уряду перед перемовинами про постачання нафти в Україну. А про терористичні акти він твердить з маніакальною послідовністю і впертістю після першої аварії на залізниці, коли його підлеглі влаштували справжню кінокомедію з намотуванням мотузки на рейкове господарство.

В цьому невеселому фарсі вражає навіть не наглість і цинізм подібних високих посадовців. Зараз цим здивувати важко. Прикро, що такі люди дориваються до найвищих посад в країні і їхня поведінка стає нормою. Таке враження, що чим менше в людині інтелекту, культури і вихованості, чим нікчемніший вона фахівець в тій справі, якою їй доручили керувати, тим затребуваніша вона в нинішній системі влади. Якщо політикам багато чого сходить з рук, то керівникам стратегічних галузей від дій яких можуть потерпати мільйони громадян, подібна безвідповідальність може обернутися справжньою бідою для країни.

Сьогодні представники різних кланів виливають неймовірну кількість бруду одне на одного. Звинувачують в крадіжках, шахрайстві, обманах, підлості, зрадах – у всіх смертних гріхах. І, дуже прикро, але це правда. Спостерігати за процесом первісного накопичення капіталу заняття не з приємних. Колись у вузах коли ми проходили відповідні розділи “Капіталу” К. Маркса ніхто й гадки не мав, що цей страшний час доведеться переживати. Нам кажуть, що всі країни пройшли через це, але брешуть, бо ніде так відкрито і по-звірячому не грабували своїх людей як на нашій нещасній землі. Притому грабували не предстаники експлуататорів, а сини і дочки - плоть від плоті народної, які ще вчора ходили такі ж чумазі як і весь колишній радянський народ. Тому коли вони сперечаються, то добре знають за що: комусь перепало більше, комусь – менше, ось і “давить жаба”. Однак в тюрму вони одні одних не садять, бо вона плаче за ними всіма – гамузом.

Сьогоднішній “розгул” демократії у вищих ешеленах влади дуже нагадує анархію дикунів, які сп’янілі від дурних грошей і влади думають, що на цьому світі їм дозволено все. Таке враження, що вони ніяк не можуть вийти з тяжкого й довгого запою. Однак похмілля має наступити неодмінно. Історія це переконливо доводить.

Кому війна, а кому „мать родна”

Перед початком передвиборної кампанії мені запроподували підзаробити. Треба був, виявляється, журналістський штик одній політичній силі, якій я зовсім не симпатизую. Тому я відразу відмовився, бо надто погано себе почуваю, після одного разу, коли прийшлось “воювати” на виборах за доброго знайомого і ніби-то достойного чоловіка, але, як потім виявилось, абсолютно нікчемного депутата.

Признаюсь чесно, я зовсім не багата людина, щоб нехтувати можливістю заробити і не такий вже моральний “чистоплюй”, щоб бити себе в груди і кричати про свою журналістську незайманість. Хто має досвід радянської журналістики, той не має права говорити про свою цноту.

Пригадую щиросердечне зізнання однокурсника, який працював в програмній службі Національного телеканалу. “Зателефонував шеф, - ділився мій однокашник,- і наказав знайти будь-який привід, але відмовити відомому політику в телеефірі. Я чемно зустрів цього політика, переконав його в своїй палкій прихильності і попросив касету із записом для технічного контролю. Потім з шефом ми домовились, що зіславшись на технічні причини, я запропоную йому замість прайм-таму нічний ефір. Пізніше я зателефонував цьому політику і сказав, що техніки забракували його запис, тому я на свій страх і риск поставлю його до ефіру десь опівночі. Одним словом так вийшло, що політик мені ще й подякував”.

“Ну, а скільки ти на цьому заробив?” – запитав я, знаючи сребролюбіє цього телевізійника.

“Ти знаєш, старий, на цей раз не вигоріло, але погодься, що я віртуозно прокрутив цю справу”, - відповів однокурстник.

Передвиборні перегони телевізійники називають зеленими (по кольору долара) жнивами. Не маючи принципово нічого проти того, щоб колеги багатіли й радувались, мені стає соромно за те, що іноді виробляють працівники телебачення в ефірі. Треба визнати, що замовними матеріалами, або “джинсою”, не гребував жоден канал, але на фоні того, як “віртуозив” у переддень виборів телеканал НТН, все інше було невинними дитячими забавками.

27 вересня НТН без попереднього анасування у телепрограмі демонструє 20-хвилинну стрічку “Хрещена мати”, спрямовану на дискредитацію Ю. Тимошенко. Зміст цього бруду – махінації “газової принцеси” за прем”єр-міністра П. Лазаренка. До честі суддів Шевченківського району м. Києва цей фільм – замовлення, можна здогадатись кого, був забаронени до трансляцій не тільки на НТН, але й на інших каналах. Однак творча уява працівників НТН на цьому не закінчилась. Через годину у своєму випуску новин “Вчасно. Про головне” з’являється матеріал про чаклунство, магію і зомбування виборців Ю. Тимошенко, який вже й чорним піаром назвати важко. Це скоріше вже маячня психічно хворої людини.

В таких випадках публіка вимагає: “Автора! Автора!”. Що ж, країна повинна знати своїх “героїв”. Автор сюжету - Геннадій Стамбула.

Якби вибір був вільним, чесним і свідомим

Десь за кілька тижднів до цьогорічних виборів мені випала нагода поспілкуватися з мешканцями Луганської області. Я й до цього здогадувався, що з моїми східними співгромадянами щось коїться, так як і з південними, доречі, але ніколи не подумав би, що все настільки запущено і відстало.

Кожен регіон України має свою специфіку. Галичани чимось відрізняються від слобожан, поліщуки – від кримчан. Однак нас –простих людей, єднає одна біда – безпросвітні злидні й невідомість того, коли це плебейське існування закінчиться. Чому ж одна половина моїх принижених громадян намагається з цим боротися, в той час як інша сліпо й бездумно кориться тій силі, що робить тих людей німою і сірою масою?

Можна зрозуміти  росіян, яких досить багато живе на південному-сході і які ностальгують по своїй Батьківщині - великій Росії. На пусті обіцянки регіоналів і комуністів про державний статус російської мови, про вступ до ЄЕПу вони ловляться голими руками. Їм бідним так хочеться в лоно “матушки-Росії”. Але невже їх хтось тримає в Україні, яку вони так не люблять. Адже В. Путін запрошував всіх соплемінників на рідні простори. То чому ж мучитись і не їхати туди куди рветься душа? Невже треба отак і   скніти в злобі і ненависті на все, що тебе отчує - від людей і до навколишнього світу? Хай милує Бог від такого життя. Але облишмо російську національну меншину в спокої.

Хотілося б задати питання представникам титульної нації – українцям, тим, що проголосували за політиків, які тягнуть країну назад у “світле” минуле. Яке ви мали право голосувати за політичних  пройдисвітів, які “дерли шкіру” з наших дідів і батьків і з великим  задоволенням це роблять зараз? Які вбивали і витоптували все українське – мову, культуру, звичаї? Огляніться, придивіться, що робиться навкруг – село ледь животіє, в містах кинуті десятки тисяч кватир, люди втратили будь-яку надію на достойне існування. Ми деградуємо небаченими темпами. Матері викидать дітей вже у відхожі місця і на сміттєзвалища. За це останні, підрисши, вбивають своїх батьків, діда з бабою. Страшно, що це вже стає масовим явищем. Влада за цим навіть не спостерігає, їй ніколи, вона набиває свої мішки  грішми і з усієї сили волає про небачений ріст ВВП.  І найгірше в цій ситуації те, що, як запевняли мене луганчакни, місцевий люд боготворить В. Януковича. Що це гіпноз, чи зомбування?

Мої співбесідники закинули мені цілком резонний аргумент, що Захід, Північ і Центр проголосує за таку ж саму владу, тільки під іншим кольором. В цьому є частка правди. Тут хочеться при гадати слова Ю. Луценка про те, що владу треба дресирувати, а не лизати їй руки.

Я не маю права ображатись на східняків за їх вибір, бо знаю, що  добра половина луганчан і донеччан просто залякані. Але треба бороти свій страх. Іншого виходу немає.  Адже живемо ми в одній країні і в однаковій мірі відповідаємо за те якою вона буде в майбутньому, як будуть жити в ній наші діти.

Микола Чупрін