|
Під час роботи ІV Всесвітнього Форуму українців відбулися засідання 22 наукових секцій. Пропонуємо вашій увазі матеріали, надані учасниками Форуму.
Ольга Петрова
Традиції позитивного і негативного
в сучасному образотворчому мистецтві
Кінець ХХ - початок ХХІ століття засвідчив перехід вітчизняного образотворчого мистецтва від безальтернативного соцреалізму до мистецького плюралізму і аж до безмежного творчого суб’єктивізму. Це суб’єктивне художнє мислення, виплекане поколіннями європейських філософів і митців (Франкфуртською школою, ідеями А. Бергсона, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера, Ж. Дерріда, авторами сюрреалістичних маніфестів, Г. Апполінера, авангардистами „другої хвилі” та постмодерністами), наприкінці ХХ століття стало надбанням і українського мистецького світопочування й вітчизняної мистецької практики. Світоглядні та художньо-методологічні протиріччя творчого процесу сьогодення є реальним художнім здобутком попри боротьбу гармонізаційних і деструктивних тенденцій, є вагомим кроком до становлення вільної особистості в демократичній країні. В дусі свободи відбулася кардинальна переорієнтація художньої стратегії в українському мистецтві.
Після 70 років примусу з’явилися художні проекти і програми, авторами яких стали справді творчі особистості; доля художника більше не підлягає диктату згори; зникло саме поняття ідеологічного контролю. Зауважимо, що багато хто з митців виявився не готовим до інтенсивної „ін’єкції свободи”, зрозумівши останню як сваволю. Варто нагадати, що мистецтво з давніх часів уявляє собі світ у дихотомії прекрасного й потворного. Але до ХХ століття, до авангардного, а ще більше до поставангардного бунту в мистецтві домінувала „естетика прекрасного”, коли в стані духовного піднесення митець (маленька модель Всесвіту) розкривав духовні ресурси особистості та культури. Коли художник розуміє мистецтво як спосіб утримання душі на достойному рівні тієї особистості, яка несе в собі відблиск Бога, він не пристане до нігілізму і заперечення прекрасного. На цій позиції і в час пост-постмодернізму лишається більшість художників в Україні. Але шок свободи „кинув” деяких у бік „естетики потворного” та тотального нігілізму. Нагадаємо, що нігілістична проблематика намітилася як самостійна гілка в західній філософі ХІХ ст., у протидії суспільству позитивізму (нігілізм Ш. Бодлера). „Катастрофічна свідомість” „ранніх нігілістів”, які перестали вірити в зміни на краще, поглиблювалася в світовідчутті „втраченого покоління” 20-х – 30-х рр., потім екзистенціалістів, а в 60-х – 70-х рр. ХХ ст. у новій хвилі культурно-філософського нігілізму. „Естетика потворного” в Європі початку ХХ ст. (класичний авангард) працювала як критика, як супротив хибному, брутальному. Щодо молодих українських „негативістів” 90-х рр., на яких політична й творча свобода впала з неба, як „дар Божий” (вони її не виборювали), то вони перебрали некритичну функцію нігілізму (традицію Ф. Гойї, Ш. Бодлера, Т. Лотрека, експресіоністів та ін.), а таку, що походить від „антропології недовіри” (Фрейд, Ніцше, Батай, Барт та ін.), яка наполягає на „презумпції недостовірності”, на фальсифікації і нещирості людини й суспільства. Прихильники „негативізму” розуміють культуру лише як засіб тотальної містифікації. Представники українського contemporary art в аурі вільної творчості делімітували всі табу і мистецькі цінності, зосереджуючись лише на глузливій грі та на епатажних акціях. Для групи „негативістів” знайшовся меценат – Віктор Пінчук – зять Л. Кучми. На щастя, український феномен „мистецтва потворного” лишається програмою нечисельної групи художників.
Повертаючись до теми надбань мистецтва незалежної України, необхідно констатувати наступне.
Художники (мистецькі індивідуальності) звільнилися від диктату Спілки художників, яка була провідником і насаджувачем ідеологем за часів радянської влади.
Митці одержали змогу не лише суб’єктивно відображати світ (як зовнішній, так і внутрішній „духовний ландшафт”), але й індивідуально організовувати виставки, творчі групи тощо.
Художники самостійно налагоджують контакти з галереями, музеями Європи, Америки, Сходу, починають пропагувати українську творчість у світі.
З 90-х рр. ХХ ст. починається „ера” не лише персональних виставок митців різних поколінь (фінансується автором або меценатом), але й масштабних проектів загальнонаціонального значення. Якщо розлогий проект „Мистецтво України ХХ століття” (12 експозицій - від авангарду 20-х рр. до кінця ХХ ст., видання каталогу 400 сторінок) було реалізовано за міцного спонсорського фінансування, то виставку „Мистецтво вільної України” (Лондон, 1992 р.) було організовано, перевезено до Лондона та повернено в Україну без будь-якої державної підтримки. Це було співробітництво куратора О. Петрової з директором щойно заснованої „Української служби Бі-бі-Сі” Д. Мортоном. До речі, керівництво Спілки художників України активно перешкоджало організації масштабної художньо-пропагандистської акції, що виводила Україну в Європу.
Новим для вітчизняного художнього життя було народження „галерейного руху” – виникнення приватних галерей. У життя соціуму впроваджувалися принципи художнього ринку. Але попри ентузіазм піонерів, „ринковий дилетантизм” і нині лишається ахіллесовою п’ятою в середовищі, все ще отруєному „соціалістичною ментальністю".
На жаль, взаємодію державних установ з мистецькою сферою в Україні можна оцінити як незадовільну. Критична тема, яка постійно підіймається в прогресивних ЗМІ, дуже повільно змінює свій непривабливий колорит. Регламентована дисципліна доповіді дозволяє подати інформацію у формі конспективних тез:
За 15 років незалежності Верховна Рада так і не прийняла (навіть не розглядала) Закон про меценатство для спрощення оподаткування тих, хто спонсорує культуру. Як відомо, світова практика довела ефективність лояльного ставлення до бізнесменів-меценатів. Занепад кіно, музичної і образотворчої сфер культури в Україні без підтримки приватного бізнесу є неминучим.
Міністерство культури не вважає за потрібне фінансувати митців та їх проекти. Творча людина, яка готова була долучитися до перебудови держави, розвитку культури на засадах демократії, перетворена цією ж державою на жебрака. Натомість всіляко підтримується „попса”. П’ятнадцять років розмивається поняття критеріїв прекрасного, духовного на користь тотальної плебеєзації культури: від Поплавського до співучого міністра та депутатів. Ставлення до справжньої „творчої еліти” в чиновницьких кабінетах сьогодні гірше, ніж в брежнєвські часи. Є з чого народжуватися нігілістично-потворним мистецьким тенденціям. Войовничий плебей системно принижує інтелігенцію. Профанна свідомість чиновника зневажає талант, індивідуальність.
За 15 років ані Міністерством культури та туризму, ані Спілкою художників України творчість вітчизняних митців не була внесена до світових інформаційних мереж. Митець не може долучитися до світового художнього ринку.
Пострадянський „управлінець культурою” (парадоксальний залишок радянщини) внутрішньо не змінився. Духовному маргіналу культура нації не болить.
На цьому ґрунті і виростає песимізм щодо відродження „Музею історії Києва” (музей вигнано з його приміщення Прокуратурою України).
Надто ефемерною здається ідея створення „Музею з приватних колекцій” або заснування „Національного Трасту” для збереження художньої спадщини (взірець – „Товариство друзів музею” у Великобританії).
Можна ще й далі перелічувати, що би мало відбутися в демократичній Україні, та не відбулося, а лишилося фата-морганою, бо в чиновницьких кабінетах знову спочивають управлінці радянсько-кучмівського ґатунку. На жаль, державі не по дорозі з художньою інтелігенцією, яка мріє про піднесення авторитету України в світі. Зауважимо, що єдиним, не скомпрометованим (на відміну від політики, економіки тощо) є культурно-мистецький продукт. Художня творчість митців поцінована в світі. Але це подвиг виключно мистецького альтруїзму.
Марія Шкамбара
Роль і значення діяльності
Світової Федерації Українських Жіночих Організацій
в діаспорі та в Україні
Історія створення СФУЖО та її головні завдання
У листопаді 1948 року в Філадельфії з ініціативи Союзу Українок Америки на Перший Світовий Конгрес Українського Жіноцтва зібралися представниці десяти жіночих організацій з Європи, Північної та Південної Америки. На цьому форумі українські жіночі організації діаспори об’єдналися у Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій, щоб спільною працею якнайбільше допомогти поневоленій Україні. Одним з головних завдань на той час також було збереження української національної ідентичності. Протягом усього часу діяльності жіночі організації берегли рідну українську мову, культуру народу, його традиції, віру й героїчну історію для майбутніх поколінь. Ми за будь-яку ціну хотіли зберегти те, що так безжально винищувалося, а подекуди зовсім зникало в Україні. Наші організації заснували українські школи, садочки, започаткували видання жіночих і дитячих журналів, організовували круглі столи на різні теми, всіляко намагалися донести правду до українців.
1980 рік пройшов під гаслом „Декада Української Людини”. Ми прагнули донести до всіх важливість збереження моральної та християнської етики через родину. Іншим завданням було поширення в усьому світі інформації про поневолений український народ, про долю українських жінок, що перебували на засланні, були запроторені в тюрми, концтабори.
Робота СФУЖО на міжнародному рівні
За часів Радянського Союзу наші завдання були чітко визначені; для участі в міжнародному жіночому русі необхідні були серйозна підготовка, знання політичної ситуації, що швидко змінювалася, правильне розуміння власної мети, досягти якої на міжнародному терені можна було тільки знаючи і використовуючи дипломатичні методи. Ми намагалися розповісти всьому світові про тодішній стан в Україні і виступити в оборону порушених прав, захистити політичних в'язнів. Наші виступи й демонстрації на міжнародних конференціях ООН у Мексиці (1975 р.), Данії (Копенгаген, 1980 р.), Кенії (Африка, 1985 р.) були надзвичайно успішними завдяки заздалегідь проробленій великій роботі (наприклад, тексти виступів і необхідні матеріали були підготовлені та роздані усім учасникам конференції). Серед постійно порушуваних питань слід назвати проблеми національного, політичного, культурного і релігійного характеру, а також питання про права людини. Водночас ми обстоювали й права України як самостійної держави.
Слід наголосити, що з 1993 року СФУЖО акредитована в Організації Об'єднаних Націй і є єдиною жіночою українською діаспорною організацією, яка представлена на такому високому рівні.
Крім того, з 1990 року наша організація акредитована в Департаменті Публічної Інформації (ДПІ), а з 1993 року має консультативний статус в Економічній і Соціальній Раді та є членом ЮНЕСКО.
Ми продовжуємо брати участь у різних конференціях, зокрема в тих, що влаштовуються ООН. Вони мають подвійний характер: це конференції недержавних неурядових організацій і державних представників. 1995 року п. Оксана Соколик, почесна голова СФУЖО, взяла участь у конференції в Бейнджінґу, де розглядалися проблеми Чорнобиля. СФУЖО вперше мала офіційну сесію на недержавній конференції.
За останній період СФУЖО завдяки спільній праці своїх складових організацій досягла значних успіхів, одними з яких є, наприклад, звернення до Леоніда Кучми щодо створення в Україні Міністерства сім'ї та молоді, виступи на захист української мови, протест, звернений до Папи Римського в справі виселення з території Польщі одружених священиків тощо.
Зміна напрямів діяльності СФУЖО після 1991 року
1991 рік докорінно змінив напрями нашої роботи. З часу, коли Україна стала незалежною самостійною державою, наша праця зосередилася на соціальній допомозі Україні й українському народу, зокрема на допомозі дітям Чорнобиля, людям, які постраждали під час повені в Карпатах, шахтарям Краснодону, дітям-сиротам, багатодітним родинам, хворим, дітям з малозабезпечених сімей (акція „Булочка і молоко”).
а) робота з жіночими організаціями
Важливо сказати й те, що з цього часу значно пожвавилася співпраця з жіночими організаціями України. Зокрема, 1993 року з метою підсилення зв’язку з Союзом Українок України СФУЖО провела першу Міжнародну конференцію на тему: „Українка і демократія”, в якій взяли участь 20 представництв наших складових організацій і багато членів української організації. Співпрацюючи з різними жіночими організаціями України, СФУЖО не відступає від свого основного завдання – зберегти (тепер уже й в Україні) національну ідентичність і культуру, допомогти українському народу закріпити незалежність держави.
б) робота з нежіночими організаціями
Наші організації з діаспори підтримують прямий контакт і з різними нежіночими організаціями в Україні. Наприклад, Союз Українок Канади допомагав виданню газети „Українка” та відкрив невелику бібліотеку; Ліга Українок Канади відкрила комп’ютерний центр для молоді у м. Рівному; організація „Золотий Хрест” (Америка) заснувала виховні табори для молоді; складові організації з Америки й Канади закупили на зібрані ними кошти мамографічну машину для лікарні в Херсоні; Ліга Українських Католицьких Жінок Канади зібрала гроші на мамографічну машину для лікарні у Львові; Союз Українок Канади надсилає кошти на лікування дітей, хворих на туберкульоз; Організація Українок Канади підтримує Львівське видавництво „Світ дитини”, а Союз Українок Америки щороку надає українській молоді стипендії. Не можна не згадати про активну участь членів наших організацій як спостерігачів у нещодавніх виборах в Україні.
Планування майбутньої співпраці
На особливу увагу заслуговує питання планування майбутньої співпраці між Україною й діаспорою (вона, власне, вже почалася під час каденції п. Оксани Соколик), оскільки ми маємо єдину мету – працювати для добра нашої єдиної Батьківщини та нашого народу. Тут можна назвати започаткування зустрічей голів СФУЖО і Національної Жіночої Ради, завданням яких стало обговорення спільних проблем та напрямів їх розв'язання. Крім цього, нашим завданням є також співпраця з урядами країн поселення українців і вплив на вирішення важливих для українських поселенців питань. Наша діаспора вже знайшла прихильників у політичному світі, має досвід роботи з амбасадами та консульствами, що уможливило, наприклад, обмін студентами та вчителями.
І на завершення варто сказати, що СФУЖО радо підтримуватиме зв’язки з усіма організаціями України, які поділяють наші принципи і завдання, основними з яких на сьогодні є:
- збереження української мови;
- зміцнення незалежності Української держави, єднання Сходу та Заходу;
- визнання героїв ОУН-УПА борцями за волю України;
- визнання Голодомору 1933 року геноцидом українського народу;
- всебічна підтримка духовного відродження України.
Наша сила в нашій єдності. Тільки тоді, коли жіночі українські організації діаспори й України об’єднають свої зусилля, ми зможемо подолати труднощі і досягти бажаних результатів.
Ольга Горішна
Пріоритетні заходи щодо покращення стану здоров`я дітей України
Практичний досвід показує, що заходи щодо покращення стану здоров’я можуть бути ефективними лише тільки тоді, коли будуть детально проаналізовані і враховані причини, які призводять до катастрофічного зростання захворюваності, інвалідності та смертності. Серед основних факторів, які погіршують стан здоров’я населення (особливо дітей), виділимо такі:
1. Екологічні:
- зовнішнє та внутрішнє радіаційне опромінення;
- брак доброякісної, безпечної для здоров’я питної води (бактеріальне забруднення, забруднення нітратами, нітритами, пестицидами, фтором, важкими металами, радіонуклідами тощо);
- порушення санітарно-гігієнічних вимог;
- забруднення атмосферного повітря;
- забруднення харчових продуктів токсичними речовинами;
- стійкі органічні забруднювачі (СОЗ): свинець, ртуть, азбест, хлорорганічні пестициди, поліхлоровані біфеніди, консерванти деревини, уповільнювачі горіння, родон, леткі органічні сполуки тощо (такі хімічні речовини залишаються в навколишньому середовищі протягом тривалого часу, швидко розповсюджуються, акумулюються в живих організмах і є токсичними для людей і тварин);
- використання небезпечних для здоров’я будівельних матеріалів;
- забруднення повітря в приміщеннях (тютюновий дим, робота кухонних плит, пічна система опалювання та ін.).
2. Соціально-економічні:
- стресові навантаження;
- втрата дітьми батьківської опіки (діти-сироти, діти, батьки яких позбавлені батьківських прав, безпритульні діти);
- асоціальний спосіб життя сім’ї (алкоголізм, наркоманія, аморальна поведінка, жорстоке ставлення до дитини);
- бідність.
3. Відсутність єдиної державної системи освітньо-просвітницької діяльності щодо очищення довкілля, збереження здоров’я і профілактики захворювань.
4. Низький рівень матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я та недостатній рівень професіоналізму медичного персоналу.
Як правило, населення зазнає не окремої, а комплексної дії зазначених факторів, що суттєво посилює шкоду здоров’ю. Найбільш незахищеними і вразливими є діти. Вони стали заручниками амбіційної, необдуманої поведінки дорослих. Саме тому ми повинні забезпечити їм такі умови проживання, за яких їхнє здоров’я не буде піддаватися ризикам.
Необхідно:
І. На місцевому рівні:
1. Провести єдиний медико-екологічний і соціально-економічний моніторинг для виявлення найбільш небезпечних факторів впливу на стан здоров’я різних категорій населення для кожного населеного пункту і регіону в цілому.
2. Розробити план дій для ліквідації або зменшення негативного впливу зазначених факторів.
Відповідальні виконавці: заклади охорони здоров’я, освіти, екологічні служби, місцеві органи самоврядування, державні адміністрації.
Проблеми:
1) незацікавленість державної влади;
2) недостатнє фінансове забезпечення.
Пропозиції:
1) співпраця держави, громадськості й громадських організацій для вирішення порушених проблем;
2) проведення спільних проектів щодо вирішення зазначених завдань громадськими організаціями медико-екологічного спрямування разом з відповідними державними установами, спонсорами і бізнесовими структурами.
3. Провести широку просвітницьку роботу серед населення щодо ризиків для стану здоров’я та можливих методів їх уникнення.
Проблеми:
1) неналежна державна підтримка програм медико-екологічної просвіти;
2) недостатній рівень знань про конкретну дію на організм окремих факторів;
3) недостатнє фінансове забезпечення.
Пропозиції: залучення фахових громадських організацій до виконання відповідних проектів.
ІІ. На національному рівні:
1. Реформувати державну систему охорони здоров’я з урахуванням впливу чинників довкілля на стан здоров’я і якість життя населення, особливо дітей.
2. Прийняти та виконувати відповідні закони, забезпечити належну фінансову підтримку.
Відповідальні виконавці: Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів України, відповідні міністерства і відомства.
Ситуація: сучасна законодавча база є недосконалою. Контроль за виконанням прийнятих рішень недостатній.
Проблеми: відсутність ефективної концепції реформування державної системи охорони здоров’я і адекватного фінансового забезпечення.
Пропозиції: проведення радикальної реформи системи охорони здоров’я України.
Проблеми, які потребують першочергового розв’язання:
Особливе занепокоєння викликає стан здоров’я дітей, жінок репродуктивного віку і вагітних жінок, які проживають в екологічно несприятливих областях (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запоріжська, Луганська, Рівненська області). Забруднення повітря, питної води, продуктів харчування на цих територіях, зовнішнє і внутрішнє радіаційне ураження призводять до значних патологічних порушень в організмі. Захворюваність дітей і патології під час вагітності на цих територіях значно перевищують відповідні показники на умовно чистих територіях. Ситуація ускладнюється ще й тим, що умови проживання за межею бідності позбавляють велику кількість родин можливості раціонального, збалансованого харчування. У найважчій ситуації знаходяться діти-сироти, діти-інваліди, діти – жертви Чорнобильської катастрофи, а також вагітні жінки. Це серйозна проблема, але не безнадійна. Зберегти, покращити й відновити здоров`я населення ще можливо. Для цього необхідно на територіях радіонуклідного забруднення впровадити в практику охорони здоров’я індивідуальні вимірювання дози внутрішнього радіаційного опромінення. Отримана інформація дозволить більш ефективно і більш цілеспрямовано розробляти й проводити заходи профілактики, лікування та реабілітації.
Українські вчені розробили унікальний автоматизований комплекс „Скриннер”, який успішно проводить експресну оцінку радіонуклідного забруднення організму (комплекс „Скриннер” отримав Золоту медаль на міжнародному форумі в Брюселі).
Необхідно, нарешті, реалізувати досвід ефективного застосування речовин природного походження для зниження токсичного навантаження на організм, які сприяють його очищенню, є цілком безпечними, зручними для вживання й економічно доступними (БАД з розторопші плямистої, „Яблопект”, „Меламін” та ін.).
Пропозиції: Спільними зусиллями громадських організацій, благодійних фондів, світової спільноти забезпечити фінансування проектів, які будуть спрямовані на проведення медико-екологічного моніторингу і зміцнення здоров’я дітей-сиріт, дітей-інвалідів та вагітних жінок, що проживають на екологічно забруднених територіях.
Відповідальні виконавці: неурядові громадські організації (наприклад, УЕА „Зелений Світ”, Громадський медико-екологічний центр „Здорове довкілля”, Українське товариство стійкого розвитку), які мають науково-практичний потенціал і необхідний досвід.
Сергій Здіорук
Статус Помісної Церкви в Україні:
церковно-правові та релігійно-політичні аспекти
Поняття „помісна церква” має різні значення в різних віросповіданнях і деномінаціях християнства. У найширшому сенсі – це означення, котре застосовується для характеристики всієї повноти певної церковної структури, зокрема в православ’ї. Вужче значення – це лише окрема місцева громада, як це є в ряді протестантських віросповідань, за їхнім означенням „євангельських церквах”, котрі діють за біблійним принципом: „Бо де двоє або троє в Ім’я Моє зібрані, – там Я серед них” (Мт. 18:20).
У цьому випадку ми вживаємо поняття „помісна церква”, котре чітко зафіксоване нормами канонічного права Православної Церкви й однаково розуміється в усіх церковних міжнародно-правових документах (усілякі політико-церковні спекуляції й умисні перекручення на догоду певним державам і церквам тут не розглядаються).
Отже, статус помісності в Православній Церкві тісно пов’язаний зі здобуттям Церквою автокефального (з давньогрец. самоочолюваного), тобто незалежного устрою. Іншими словами, помісною може бути виключно автокефальна Церква. В юридичному розумінні в православ’ї поняття „церква” означає релігійну організацію з канонічно довершеною ієрархією, котра має право вступати в рівноправні зносини з іншими суб’єктами міжнародного церковного права. Тут цілком доречна аналогія з суверенними державами як суб’єктами міжнародного права та їхніми органами, правоздатність яких легітимується не лише національними правовими системами, а й нормами міжнародного права. Якщо, наприклад, УРСР була квазідержавою, то УПЦ МП є навіть не квазіцерквою. Вона лише територіальний округ іншої Церкви з деякими елементами місцевого самоуправління (навіть не в статусі автономії), котрі Церква, яка їх надала, має право змінити чи забрати. Водночас УПЦ МП має статус значно нижчий від статусу УРСР часів радянської імперії. Адже УРСР все-таки була членом ООН, а відтак бодай номінально була представлена в міжнародному співтоваристві. УПЦ МП сьогодні не має навіть статусу автономної церкви, тобто вона перебуває в статусі звичайної Київської губернії ще часів Російської імперії до Жовтневого перевороту 1917 року.
Відтак УПЦ МП не має права виступати навіть номінально на міжнародній арені. Вона не є членом ні Всесвітньої Ради Церков (яку можна порівняти з ООН релігійних організацій), а ні членом Конференції Європейських Церков (теж саме, що для суверенних держав Рада Європи, не говорячи вже про Європейський Союз) тощо. Одним словом, для міжнародного релігійного співтовариства України немає на конфесійній карті світу. Весь потенціал десятків мільйонів православних українських громадян працює на авторитет Росії, яка нібито представляє інтереси України в усіх міжнародних релігійних організаціях. Насправді ж за рахунок нашого духовно-релігійного потенціалу Росія має змогу займати передові позиції у світі.
До речі, якби всі гілки православних в Україні об’єдналися в одну Церкву, вона стала б найбільшою серед усіх православних Церков світу. Це є також однією з причин, котрі змушують не лише церковну і політичну верхівку, але й дипломатію та спецслужби Росії працювати на розкол українських православних.
Ще раз наголошуємо, що авторитет і вплив у міжнародному релігійному співтоваристві базується не тільки на запасах нафти чи газу в надрах певної держави (порівняти, наприклад, Ватикан і Росію). Дуже важливою є апостольська спадковість і давність традиції. В України ці обидва чинники є. За церковним переказом, апостол Андрій Первозванний (тобто сучасник Ісуса Христа) освятив Київські гори. А Московська митрополія самочинно (неканонічно!) відділилася від Київської 1448 року. Ясно, що ні про яких живих апостолів Христових йтися вже не могло. Втрата для Москви апостольської спадковості Києва рівнозначна самовбивству. Саме тому Московський патріархат ніколи добровільно не відпустить Україну. Тим паче, що свого часу він не лише по-злодійськи відділився від Києва, а знову ж таки злочинно підпорядкував собі Київ спочатку за Богдана Хмельницького політично, а через 30 років і духовно, загарбавши Київську Митрополію. Щодо чинника давності традиції, можна нагадати ще й такі факти. Вперше Москва згадується в Іпатіївському літописі під 1147 роком. А того ж таки 1147 року у Києві вже вдруге був поставлений на митрополичий престол русич Климент Смолятич (першим був Іларіон 1051-1054 рр.).
Тож УПЦ ще треба пройти дуже довгий шлях, щоб здобути автокефалію і стати українською в рівень з національними церквами інших народів світу. Адже поняття „помісна церква” фіксує органічний зв’язок між місцевою релігійною інституцією конкретного окремого народу і державотворчими та націєтворчими процесами.
Отож, коли говоримо про утвердження Української Помісної Православної Церкви, то маємо на увазі конституювання саме національно зорієнтованої церковної інституції, незалежної від будь-яких зарубіжних релігійних центрів.
До речі, поняття „конституювання” має чітке значення і точний зміст (від лат. constantans – постійний). Конституювання означає упостійнення, себто здобуття статусу, котрий є найдосконалішим, а відтак вічним. Таким є лише статус організації, котра має завершену структуру, самостійне управління і нікому не підпорядковується. У Церкві такий стан єдиноможливий при статусі помісності, що передбачає канонічно довершену ієрархію та здобуття автокефалії.
Для Церкви це є доконечна вимога, оскільки, на відміну від світських структур державної влади, суду, політики чи бізнесу, Церква не має абсолютно ніяких посередників і партнерів. Адже вона одночасно виконує функції всіх гілок влади й охоплює не лише Землю, а й Небо. Тобто Церква складається з двох частин: на Землі – „Церква, яка бореться”, на Небі – „Церква, яка торжествує”, а Головою цілої Церкви є Христос. Ось чому Він сам „є Шлях, і Істина, і життя” (Йн. 14: 6), а Церква „є Тіло Христове” (Кол. 1: 24).
З. Бжезинський наголосив: якщо домінуюча в країні церква більш ніж на 20% контролюється ззовні, то ні про яку незалежність держави не може йти мова. Україна, як відомо, номінально держава православна. Але майже 70% її православних осередків знаходяться в юрисдикції УПЦ МП – структури, підпорядкованої РПЦ. Тому проблема утвердження Української Помісної Православної Церкви – проблема з розряду тих, які безпосередньо стосуються стратегії суверенного розвитку та національної безпеки України. Як переконує життєвий досвід, на ниві розв’язання зазначеної проблеми має місце рух з хвилеподібною амплітудою: періоди відносного затишку змінюються сплесками активності. Що стосується останніх, то вони спостерігалися на початку 90-х, на рубежі ХХ і ХХІ століть та після перемоги Помаранчевої революції. Принагідно змінювався сам формат бачення ідеї конституювання Української Помісної Православної Церкви.
Дехто сподівався, що Російська православна церква надасть автокефалію Українській православній церкві Московського патріархату. Однак сподівання не справдилися. Не допомогли й особисті звернення Президента України Л. Кравчука до Московського патріарха Алексія ІІ. Небажання Москви надати самостійність УПЦ МП та прямі інспірації утворили розкол у православному середовищі нашої держави. В Україні з’явилися три юрисдикції православ’я – УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ. Довелося уже між ними шукати порозуміння та виробляти формулу об’єднання. Цей процес зійшов нанівець 2001 року після заяв Московської патріархії стосовно неможливості конструктивно співпрацювати з розкольницькими структурами, до яких зараховувалися як УПЦ КП, так і УАПЦ. Подібною позицією РПЦ „поставила хрест” на варіанті об’єднання трьох православних юрисдикцій України у відповідну Помісну Церкву.
Спроби порозумітися з Москвою були приречені на невдачу. І справа полягає навіть не в політичній залежності попереднього керівництва української держави, а в тому, що наявність Помісної Православної Церкви в Україні не відповідає національним інтересам Російської Федерації. Росія продовжує докладати зусилля, аби не допустити єднання українського православ’я.
Імперська позиція РПЦ переконує в необхідності пошуку інших шляхів творення Помісної Православної Церкви в Україні, відмінних від тих, котрі роблять виключний акцент на досягненні відповідних домовленостей з Московським патріархатом. Найкращий з них – опертися на православ’я Київської традиції та інтенсифікувати його діалог з повнотою світового православ’я (передусім із Вселенським Патріархом) за сприяння держави.
Більш-менш реальна нагода діяти за окресленим сценарієм з’явилася після перемоги на президентських виборах В. Ющенка. Обидва репрезентанти Київської православної традиції – УПЦ КП й УАПЦ – під час виборчих перегонів засвідчили свою патріотичну, державницьку позицію і дали тим самим українській владі підстави розглядати їх як фундамент майбутньої Української Помісної Православної Церкви. І з боку керівництва держави, і з боку ієрархів обох церков почали здійснюватися конкретні кроки щодо утвердження Української Помісної Православної Церкви.
На жаль, вони не виправдали суспільних очікувань: бажаного єднання УПЦ КП і УАПЦ не відбулося. Проте розглядати безрезультатними зусилля духовенства, влади, громадськості в напрямку консолідації православ’я київської традиції не доводиться. Принаймні викристалізувалися деякі тенденції як у православному, так і в суспільно-політичному житті країни загалом, котрі пояснюють причини ускладнень у конституюванні Помісної Православної Церкви в Україні. Окремі з них заслуговують на особливу увагу.
По-перше, ні УПЦ КП, ні УАПЦ не мають достатнього авторитету (насамперед на міжнародній арені), щоб самостійно долати всі труднощі на шляху утвердження Української Помісної Православної Церкви. Ярлик „неканонічних”, „розкольницьких” угруповань, навішаний на них РПЦ та її підрозділом в Україні УПЦ МП, відчутно обмежує їхню свободу дій, передусім на комунікативному горизонті.
По-друге, як УПЦ КП, так і УАПЦ є доволі залежними від політики. З одного боку, згуртування помаранчевих політичних сил, їхня перемога на президентських виборах-2004 стимулювали об’єднавчий процес і в українському православ’ї. З другого боку, непорозуміння між командою Президента Віктора Ющенка і командою Юлії Тимошенко, розкол у помаранчевому таборі позначилися певною мірою й аналогічними суперечками та взаємними обвинувачуваннями між ієрархами УПЦ КП й УАПЦ, що врешті-решт не дозволило провести Об’єднавчий Собор.
По-третє, об’єднанню УПЦ КП й УАПЦ не передувала належна попередня підготовка. Воно проходило форсованими темпами „згори”. Його намагалися завершити ефективним дійством – єднанням двох церков – напередодні річниці Помаранчевої революції. Але неорганічний, явно штучний характер акту злуки виявився настільки нестійким, що навіть не отримав свого логічного завершення. Замість консенсусу, до якого майже цілий рік підходили УПЦ КП і УАПЦ, усе завершилося міжусобним розбратом.
По-четверте, запевнення про українськість, національну орієнтованість УПЦ МП не відповідають дійсності. Ця православна інституція перебуває не просто „в канонічному єднанні з Російською православною церквою”, але є безпосереднім її структурним елементом, а тому виявляється надійним знаряддям реалізації політики останньої. Оскільки Московська патріархія не зацікавлена в утвердженні Помісної Православної Церкви в Україні, то цілком природно, що УПЦ МП керуватиметься інструкціями свого патрона та всіляко перешкоджатиме консолідації українського православ’я.
В ситуації, що склалася, керівництво Української держави може діяти, послуговуючись трьома ключовими сценаріями:
Сценарій 1. Буквально дотримуючись конституційної норми про відокремлення Церкви від Держави, остання повністю дистанціюється від процесу утвердження Української Помісної Православної Церкви. УПЦ КП й УАПЦ отримують шанс власними зусиллями вирішити зазначену проблему.
Проте сподіватися, що цей варіант спрацює, не доводиться. Як уже підкреслювалося, обидві інституції не мають належного потенціалу. Окрім того, між єпископатом УПЦ КП й УАПЦ наявне латентне протистояння. Амбітність церковних діячів з одного й другого боку, конкуренція за духовний простір країни швидше призведуть до чергових розколів, ніж до єднання. Якщо консолідація можлива, то виключно ситуативна. Але цього, скажемо відверто, замало для конституювання повноцінної Помісної Православної Церкви в Україні.
Невтручання Української Держави в процес утвердження Української Помісної Православної Церкви надає йому невизначеного спрямування і такої ж невизначеної часової реалізації, а також преференції діям держави російської щодо України [1].
Сценарій 2. Реанімується політика попередньої влади щодо релігійної сфери, після чого Українська православна церква Московського патріархату знову користуватиметься негласною підтримкою владних структур на всіх рівнях. Поновиться неафішоване ставлення до неї як до „єдино канонічної”, нібито національно спрямованої православної інституції. Саме їй відводитиметься визначальна роль у витворенні в Україні Помісної Церкви.
Політична складова такого сюжету очевидна і практично зазначена в першій частині статті. Притому така політика буде явно не в національних інтересах. Адже замість реального утвердження Української Помісної Православної Церкви посилюється реальна залежність України від Російської Федерації. А сама ідея конституювання національної помісної православної інституції принагідно перетворюється на звичайну ілюзію, користь від якої матиме хіба що Росія.
Сценарій 3. Український Президент, уряд і парламент засвідчують свою прихильність до церков Київської православної традиції. Тільки за таких умов видається можливим успішне втілення в життя ідеї утвердження національно орієнтованої Помісної Православної Церкви.
Оскільки такий варіант цілком відповідає стратегії національного розвитку, то його мало б узяти за основу керівництво держави, виходячи з наступного:
1. Утвердження Української Помісної Православної Церкви – це не просто данина багатовіковій традиції чи формальне наслідування досвіду тих держав, де православ’я виявляється домінуючим віросповіданням. Це насамперед прагматична вимога сьогодення, від успішної реалізації якої залежить стратегія національного поступу українського народу, його незалежність. Не можна розбудовувати незалежну Україну, допускаючи серйозний контроль над власним духовно-інформаційним простором з боку зарубіжних релігійно-політичних центрів, зокрема Московської патріархії, яка поширює свій вплив на український соціум завдяки наявності в ньому УПЦ МП як структурного підрозділу РПЦ.
2. Підтримка владою національно орієнтованих православних інституцій – УПЦ КП і УАПЦ – свідчення її патріотичності. Не йдеться про втручання у внутрішні справи Церкви, а лише про сприяння держави визначеним релігійним організаціям задля якомога швидшого розв’язання найактуальніших проблем, зокрема формування позитивного міжнародного іміджу православних юрисдикцій Київської традиції, а відтак і їхнього статусу. Без допомоги влади останні неспроможні вирішити цю проблему самостійно, оскільки має місце потужна зовнішня протидія.
3. Українські реалії засвідчують, що об’єднання частини парафій УПЦ МП з УАПЦ в УПЦ КП у першій половині 90-х років виявилося доволі нетривким. Через короткий проміжок часу від практично сформованої церковної організації знову відділилася УАПЦ. Враховуючи нинішню нестабільну ситуацію в середовищі останньої, наявні в ній розколи, постійні конфлікти між ієрархами цієї Церкви, можна припустити, що з конструктивним потенціалом УАПЦ не все гаразд. І навряд чи щось зміниться на краще найближчим часом. Тому, щоб уникнути непотрібних ситуативних утворень, доречно надалі орієнтуватися на УПЦ КП як на фундамент конституювання Помісної Православної Церкви в Україні.
4. Процеси, котрі відбуваються в православному середовищі України, повинні бути зрозумілими для її громадян. Але з цим розумінням є проблеми. Одна з причин неадекватного сприйняття ситуації – невідповідні суті релігійних організацій назви. Найменування „Українська православна церква” зовсім не відтворює істинну природу цієї структури, що, безумовно, вводить в оману мільйони віруючих громадян України. Тому необхідні відповідні кореляції на всіх рівнях (влади, освіти, ЗМІ тощо).
Оскільки УПЦ МП – структурна одиниця РПЦ, то відповідний її статус має бути відображений і в назві. Але особливе завдання української влади полягає в тому, щоби донести повноцінну інформацію до всіх своїх громадян, які мають конституційне право на об’єктивну інформацію.
5. На порядку денному перебуває питання про трансформацію української моделі державно-церковних відносин. Перехід від сепаратної до конкордатної системи взаємин між Державою та релігійними організаціями дозволить навести лад у конфесійному просторі країни. Мало того, з’явиться реальна можливість диференціювати конфесії з урахуванням їхнього внеску в розвиток національної держави, культури, духовності тощо.
Наступний логічний крок, котрий передбачений конкордатною моделлю, – визначення нинішнього місця та ролі тієї чи іншої церкви, релігійного об’єднання в суспільному житті України. Цей момент особливо важливий, оскільки безпосередньо пов’язаний з виведенням на передній план православних церков Київської традиції.
Система конкордатів дасть змогу за допомогою чітких юридичних заходів упорядкувати державно-церковні відносини з однозначним унормуванням прав і обов’язків договірних сторін.
Реалізація такої політики здатна призвести вже в короткостроковій перспективі до конституювання Української Помісної Православної Церкви, що нарешті звільнить Український народ від духовно-культурного рабства й буде могутнім чинником вільного розвитку українського суспільства та реальної його інтеграції в Об’єднану Європу.
Література:
1. Определения священного Синода РПЦ // Журнал Московской патриархии № 8. – 2006. – С. 13-25.
Людмила Филипович
Роль релігійної діаспори в самоідентифікації українців за кордоном
Перед українською діаспорою, як і перед будь-якою іншою, завжди гостро стояла проблема самоідентифікації, яка тісно була пов’язана зі збереженням або розчиненням українців в іноетнічному середовищі. Зрозуміло, що серед українців-емігрантів як в минулому, так і тепер знаходилися люди, які були байдужі до свого походження, до рідної мови, а отже, не прагнули зберегти ту національну ідентичність, яка, на їх думку, заважала їхньому інкорпоруванню до соціально-економічної системи та культурного середовища інших країн. Але переважно люди, які за власним бажанням або через об’єктивні обставини вимушені емігрувати, забирають із собою найдорожче, переносять у нову країну все, що їм нагадує про місце їх народження. Оскільки немає можливості перенести все багатоманіття світу матеріального, людина переносить на чужину багатство світу духовного, який складається зі звичаїв, традицій, пісенного й образотворчого фольклору тощо. Для українця ХІХ - першої половини ХХ століття такі цінності були освячені вірою в Бога й уособлені в одній із українських церков.
Історія заснування та життя українських Церков за кордоном сповнена цікавих, радісних і трагічних сторінок. Незважаючи на причини, склад і можливості української еміграції, перші її три хвилі без сумніву були релігійно орієнтованими. Перша, так звана трудова, хвиля еміграції (1861-1914) привела за океан понад 180 тисяч українців, переважна більшість яких була родом з Галичини, Буковини, Закарпаття [1]. Їм було найважче, оскільки переселенці мусили творити умови для виживання, зростати економічно. Не просто було вжитися в чуже суспільство без знання мови, без освіти, без навичок належного ведення господарства. Проте селяни, які складали переважну більшість цієї хвилі еміграції, самовизначалися в іномовному та іновірному середовищі як українці, як християни. Їм бракувало рідної землі під ногами, а душам – духовної поживи та підкріплення, які давала їм Рідна Церква на Батьківщині. Тому емігранти-українці домагалися приїзду своїх священиків, будували власні церкви-храми. Про початок органiзованого церковного життя українцiв за кордоном ми можемо говорити з часу заснування першої української громади Святого Духа 27 квiтня 1891 року в Фiладельфiї. Через кiлька рокiв таких громад виникло багато. Для їх згуртування митрополит Шептицький благословив поїздку до США єпископа Степана Ортинського (1866-1916 рр.), який прибув до Фiладельфiї 1907 року як правлячий єпископ усiх українських греко-католицьких парафiй у США. Через два роки (1909 р.) засновано Український Кафедральний собор Пречистої Дiви Марiї. Вiдтодi мiсто Фiладельфiя стало духовним центром українських греко-католикiв у США. Згодом формувалися такі центри в Канадi, в Бразилiї, Аргентинi, Австралiї.
Нелегкою була праця перших греко-католицьких священиків-місіонерів в Америці. Вони мусили вишукувати вірних, засновувати парафії, будувати церкви, школи. Добре організована Церква в Сполучених Штатах і в Канаді постала завдяки тяжкій та жертовній праці владик і духовенства [2]. Першими, хто відвідував емігрантів на чужині та поєднував у спільноту, а з часом у парафії і громади, були українські католицькі священики-місіонери.
Катастрофи, які супроводжували українців після Першої світової війни, Жовтневої революції, громадянської війни, окупації частини українських територій різними країнами, встановлення радянської влади, змушували виїжджати з України щороку десятки тисяч людей, що спричинило другу хвилю масової еміграції українців. Серед тих, хто назавжди покидав Батьківщину, були вже не селяни чи робітники, а представники інтелігенції – політичні емігранти. Саме в 20-ті роки ХХ ст. в Америці з’являється українське православ’я як „вияв реакції на заіснувавший стан речей серед українців греко-католиків: в США з почину частини їхнього духовенства, а в Канаді – самих мирян” [3].Так, православ’я в США вкорінилося, а в Канаді перетворилося на виняткову церковну структуру в системі світового православ’я.
Українська Православна церква почала утворювати свої духовнi центри, єпархiальнi та парафiяльнi структури переселенців з традицiйно православних регiонiв Захiдної України - Волинi, Холмщини, Буковини. Помiтну роль в об’єднаннi православних громад у Канадi вiдiграв Iнститут iменi Петра Могили, заснований у мiстi Саскатунi 1916 року. Православнi громади Канади, США, Бразилiї, Аргентини поповнювалися мiж двома свiтовими вiйнами українськими емiгрантами з Польщi й Румунiї, а також за рахунок переходу частини українських греко-католикiв у православ’я через запровадження Грегорiанського церковного календаря i спроб запроваджувати латинські (римо-католицькі) елементи у вiзантiйсько-український обряд унiатiв.
Проте остаточне оформлення органiзацiйних структур Української Православної церкви в усiх країнах поселення українцiв припадає на повоєнний перiод. Найактивнiшу участь у її розбудовi взяли митрополит Iларiон (професор, доктор Iван Огiєнко) i митрополит, патрiарх Київський i всiєї України Мстислав (Степан Скрипник). Багато зусиль для налагодження пастирської опiки над православними українцями в країнах Захiдної Європи, передусiм Нiмеччини, Францiї, Великобританiї, доклали вiдомi православнi богослови Олександр, Полiкарп, Никанор, Михаїл, Геннадiй, Iгор, Орест, Володимир, Анатолiй та ін.
3 огляду на духовнi потреби кiлькамiльйонної української дiаспори на Заходi гостро постала проблема будівництва храмiв. Приїжджi українцi були небагатi, тому в першiй половинi ХХ столiття новi храми в країнах поселення майже не будувалися: представники першої (1890-1910 рр.) i другої (1918-1930 рр.) хвиль емiграцiї влаштовували тимчасовi церкви в будинках нецерковного призначення, купували або винаймали храми в мiсцевих римо-католицьких та протестантських громад. Емiгранти ставили в них iконостаси з намальованими кимось iз членiв громади iконами (іноді привезеними з України), намагалися надати iнтер’єрам цих церков традицiйного українського вигляду.
Найбільшою виявилася хвиля еміграції, яка припала на час до і після Другої світової війни. Емігрантами були люди віком 15-20 років, які “дозрівали” на ходу, під гуркіт гармат і брязкіт підків солдатських чобіт чужих армій. Вони ще не відчули ваги духовних цінностей в житті окремої особистості й народу. Але там, на чужині, найпершим місцем їх зустрічі з іншими українцями була Церква. Незважаючи на втому і голод, українські переселенці залишали всі справи й поспішали на українське богослужіння - пішки, ровером, поїздом, часто долаючи десятки кілометрів. Вони ходили до чужої церкви-костела-кірхи, але духом там не чулися вдома. Для українця Церква-Храм – це Дім Спільного Батька, в якому українська душа знаходила відпочинок після трудів, покріплення в сумнівах і боротьбі, надію на справедливий суд Божий над ворогами, на кращу долю українського народу. Це місце родинної зустрічі, духового підкріплення для боротьби з життєвими труднощами через святі Тайни. У церкві українські скитальці віднаходили ідеал Добра, Правди та Справедливості, Любові, до яких прагнула душа на чужині. Серед емігрантів переважали борці за самостійність України, вчені, які науково відстоювали окремішність українського народу, релігійні діячі, які сприяли розквіту українського громадського, політичного, культурного життя. Саме в цей час були створені важливі громадсько-політичні об’єднання, зокрема Конгрес українців Канади. Перед церквами гостро постала проблема власної ідентифікації в середовищі української діаспори.
Ситуація ускладнилася тим, що в лави усталеної спільноти української діаспори почала вливатися нова, четверта хвиля українських переселенців. Цей міграційний потік пов’язують із горбачовською перебудовою. За даними канадського посольства в Києві, впродовж 1985-2000 рр. за океан виїхало 30 тисяч українців. Статистичні показники підтверджують, що потужність української міграції сьогодні не зменшується, але мотиви переселень є принципово іншими порівняно з трьома попередніми. Розширилася географія переміщень. Поряд із офіційною, активно розвивається нелегальна еміграція. Наявні непорозуміння між представниками різних хвиль еміграції. Остання еміграція не орієнтована на національні цінності, інтернаціоналізована або космополітизована комуністичною доктриною, затеїзованою і секуляризованою свідомістю. І замість нової євангелізації новоприбулих українців церква, звинувачуючи новоукраїнців у „неукраїнськості”, закрилася від нової хвилі. Історичні для закордоння українські церкви в нових умовах погано виживають, діти емігрантів майже повністю асимільовані, вони забувають рідну мову, богослужіння проводиться двома мовами, газети видають двомовні. Українська мова не є вже мовою навіть внутрішньосімейного спілкування, а скоріше існує як етнографізм, активно виводиться із функціонального поля самоідентифікації українців за походженням.
Непрості часи переживає і церква за кордоном, її основні сподівання пов’язуються з відродженням релігійного життя в самій Україні. Загалом церква виконала основну свою місію: рятувала й оберігала українські душі, духовно підтримувала українство на чужині, була зв’язком зі світом духовним і національним. Українська еміграція підтримувала Церкву, священиків на чужині, сприяла відновленню церковного життя в Україні. Храми, школи, різні організації, наукові інститути з університетськими кафедрами українознавства включно, економічні установи, видавництва тощо - всі вони пропагували у вільному світі ідею самостійної України і такої ж Української Церкви. Досвід, який здобула Церква за кордоном, має бути використаний Україною. Серед таких історичних здобутків, без сумніву, назвемо досвід виживання і функціонування у ворожому (в кращому випадку – нейтральному) середовищі; досвід виховання християнина, опікування християнською родиною, спільнотою; досвід створення громадських церковних організацій; жертовність, патріотизм, освіченість, порядність священства; вміння підняти свідомість нації, її самоповагу; досвід спілкування зі світською владою тощо.
Література:
2. Сохоцький Ісидор. Що дала Греко-Католицька Церква Народові? - Філадельфія, 1951. - С.15-16.
Людмила Божук
Перспективи розвитку освіти в українському зарубіжжі: державна політика та громадська ініціатива
Освіта є одним з пріоритетів не тільки поступу людства загалом, але й кожної нації зокрема. Формуючи українця, актуалізуючи історичний досвід, саме освіта виявляється запорукою цілісності українського світу, єднаючи всіх співвітчизників і підтримуючи національні традиції. В такому аспекті безпосередня освітянська практика, її системність і спрямованість - підстава розвитку національної стратегії України.
Основними завданнями держави й громадськості є поширення української національної ідеї в світі. Носіями цієї ідеї є світове українство – українці в Україні й закордонні українці (західна та східна діаспори). Як важлива інтегральна частина українського народу, діаспора протягом століть поширювала знання про Україну в світі, розвивала її культуру.
Три форуми українців, вісім світових конгресів, які відбулися за роки незалежності України, переконливо засвідчили вагомий внесок української діаспори в розвиток національної культури українського народу і народів тих країн, де вона проживає. Тому цілком зрозуміло, що важливою складовою державної політики України є встановлення і всебічний розвиток зв’язків з українською діаспорою, забезпечення її національно-культурних, освітніх, інформаційних потреб як бази збереження самобутності українства.
Значного імпульсу пошукам ефективних механізмів взаємодії української діаспори й України, а відтак реалізації державної політики в галузі збереження і розвитку освіти в українському зарубіжжі надали три міжнародні науково-практичні конференції „Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи”, які відбулися в 2000-2003 рр. Обговорення актуальних проблем сприяло вивченню й узагальненню стану української освіти за кордоном, виробленню ефективних засад становлення і розвитку національної освіти в українській діаспорі та рекомендацій щодо участі державних органів, громадських організацій і окремих громадян у розв’язанні важливих питань, що стоять перед освітянами українського зарубіжжя.
Сьогодні українці мешкають у 100 країнах світу, в 60-ти державах діють українські національно-культурні громадські об’єднання. Світове українство є неоднорідним за своїм політичним, соціально-економічним становищем, культурно-освітнім розвитком, релігійним сповіданням, рівнем національної свідомості.
Нині нормативно-правову базу співробітництва з закордонним українством складають Конституція України (ст. 12), Закон України „Про правовий статус закордонних українців” та Державна програма співпраці з закордонними українцями на період до 2010 року. Серед значного кола проблем, які потребують нагального розв’язання спільними зусиллями української держави і громадських організацій українців поза її межами (а нині їх понад 3 тисячі), важливим є задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх проблем закордонного українства.
Кожна етнічна спільнота передає й відновлює власті культурні цінності через освіту. Одним з важливих завдань для задоволення національно-культурних потреб українців у країнах їхнього проживання є шкільна освіта як основа інтелектуального і духовного розвитку. Західна українська діаспора зробила надзвичайно багато для збереження і розвитку української національної школи. Протягом десятиліть українці в західному світі творили власну систему національної освіти від дошкільних закладів до вищої школи і діяльності українознавчих науково-дослідних інститутів.
Для прикладу розглянемо США, де українська громада нараховує понад 893 тис. осіб (станом на березень 2005 р.). Вона має свої школи, вищі навчальні заклади, культурологічні та наукові установи. Усвідомлення загрози асиміляційних процесів, необхідності узагальнення і поширення досвіду шкіл українознавства і тих закладів США, більшість предметів у яких викладається українською мовою, стало поштовхом для створення Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки. Нині система Шкільної ради охоплює 36 шкіл з 2750 учнями та 400 учителями (за даними 2003/2004 навчального року).
Непростий шлях пройшла українська освіта в Австралії: від імпровізацій (1951) до створення українсько-австралійської освітньої моделі. На початок 2003 р. у столиці та п’яти штатах Австралії під керівництвом Української Центральної Шкільної Ради діяло 11 українських шкіл, в яких навчалося близько 350 учнів.
Без сумніву, в справі розвитку українського шкільництва в Західному світі велику роль відіграє політика полікультурності, що її проводять уряди європейських країн. Але без активної, консолідованої, самоорганізованої української громади українське шкільництво занепало б.
Проте аналіз сучасного стану освіти західної української діаспори свідчить про загострення деяких проблем в зарубіжному українському середовищі. Насамперед - це зменшення чисельності україномовних осіб всередині української громади, особливо серед молоді. За даними Світового Конгресу Українців, лише 20% громадян українського походження в Західному світі вільно володіють українською мовою. Природні асиміляційні процеси, розчарування діаспори сучасними українськими реаліями створюють негативні передумови для подальшого розвитку української освіти й українства в цілому поза межами історичної батьківщини.
Сьогодні найбільше занепокоєння викливає східна діаспора, якій потрібна комплексна допомога в налагодженні організованого українського суспільно-громадського життя. Взаємодія української держави з діаспорою на теренах колишнього СРСР здійснюється на різних рівнях. Найпоширеніші контакти зі східною діаспорою відбуваються в процесі наукових обмінів, візитів наукових делегацій. Помітні результати дає досвід безпосередніх контактів між молодіжними і студентськими організаціями, між навчальними закладами України та українського зарубіжжя. В м. Києві успішно діє проект „Закордонна українська школа”, започаткований у лютому 2002 року. Цим проектом передбачено встановлення безпосередніх зв’язків між закладами освіти столиці України й української діаспори; надання допомоги в забезпеченні підручниками, навчальною і методичною літературою; проведення спільних науково-практичних семінарів, конференцій; організація літнього відпочинку школярів. Станом на грудень 2005 року в цьому проекті було задіяно 58 загальноосвітніх закладів м. Києва, які співпрацювали з 77 освітніми закладами українського зарубіжжя.
На жаль, українці в державах колишнього СРСР практично позбавлені можливості задовольняти свої культурно-національні, мовні, освітні потреби. І хоча в деяких державах (Російська Федерація, Білорусь, Республіка Молдова) для задоволення цих потреб розроблені відповідні нормативно-правові документи, проте вони мають швидше декларативний характер, тоді як для реалізації проголошених прав потрібні ще й практичні заходи та належне фінансування.
В Російській Федерації немає жодної української школи, яка б фінансувалася державою. Подібна ситуація з українською освітою спостерігається в Республіці Білорусь. Для 237 тис. українців (за переписом 1999 р.) там діє 2 відділення україністики при вищих навчальних закладах, а українська мова факультативно вивчається лише в шести школах м. Бреста.
Значні здобутки мають українці Казахстану, де українська громада є більш активною і дієвою. Саме завдяки діяльності Асоціації „Українці Казахстану”, яка координує роботу 12 регіональних громадських об’єднань, було відкрито 12 недільних шкіл, в яких понад 200 українських дітей вивчає українську мову. Але тут є інші проблеми. Українська освіта в Казахстані, на думку голови Асоціації „Українці Казахстану” Михайла Парипси, не розвивається не лише через брак вчителів, необхідних підручників і посібників, але й через небажання самих українців вивчати рідну мову.
Отже, по-перше, проблема української освіти значною мірою залежить від самих українців, їх активності у відстоюванні власних національно-культурних інтересів. По-друге, послідовна реальна підтримка з боку історичної батьківщини, стабільна політика Української держави щодо закордонного українства, належне фінансування вже прийнятих програм сприятиме подальшому розвитку освіти вукраїнському зарубіжжі.
|
НОВА РУБРИКА: "ОБГОВОРЕННЯ МАТЕРІАЛІВ ІV ВСЕСВІТНЬОГО ФОРУМУ УКРАЇНЦІВ"