Під час роботи ІV Всесвітнього Форуму українців відбулися засідання 22 наукових секцій. Пропонуємо вашій увазі матеріали, надані учасниками Форуму.

Ольга Петрова

Традиції позитивного і негативного

 в сучасному образотворчому мистецтві 

 Кінець ХХ - початок ХХІ століття засвідчив перехід вітчизняного образотворчого мистецтва від безальтернативного соцреалізму до мистецького плюралізму і аж до безмежного творчого суб’єктивізму. Це суб’єктивне художнє мислення, виплекане поколіннями європейських філософів і митців (Франкфуртською школою, ідеями А. Бергсона, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера, Ж. Дерріда, авторами сюрреалістичних маніфестів, Г. Апполінера, авангардистами „другої хвилі” та постмодерністами), наприкінці ХХ століття стало надбанням і українського мистецького світопочування й вітчизняної мистецької практики. Світоглядні та художньо-методологічні протиріччя творчого процесу сьогодення є реальним художнім здобутком попри боротьбу гармонізаційних і деструктивних тенденцій, є вагомим кроком до становлення вільної особистості в демократичній країні. В дусі свободи відбулася кардинальна переорієнтація художньої стратегії в українському мистецтві.

 Після 70 років примусу з’явилися художні проекти і програми, авторами яких стали справді творчі особистості; доля художника більше не підлягає диктату згори; зникло саме поняття ідеологічного контролю. Зауважимо, що багато хто з митців виявився не готовим до інтенсивної „ін’єкції свободи”, зрозумівши останню як сваволю. Варто нагадати, що мистецтво з давніх часів уявляє собі світ у дихотомії прекрасного й потворного. Але до ХХ століття, до авангардного, а ще більше до поставангардного бунту в мистецтві домінувала „естетика прекрасного”, коли в стані духовного піднесення митець (маленька модель Всесвіту) розкривав духовні ресурси особистості та культури. Коли художник розуміє мистецтво як спосіб утримання душі на достойному рівні тієї особистості, яка несе в собі відблиск Бога, він не пристане до нігілізму і заперечення прекрасного. На цій позиції і в час пост-постмодернізму лишається більшість художників в Україні. Але шок свободи „кинув” деяких у бік „естетики потворного” та тотального нігілізму. Нагадаємо, що нігілістична проблематика намітилася як самостійна гілка в західній філософі ХІХ ст., у протидії суспільству позитивізму (нігілізм Ш. Бодлера). „Катастрофічна свідомість” „ранніх нігілістів”, які перестали вірити в зміни на краще, поглиблювалася в світовідчутті „втраченого покоління” 20-х – 30-х рр., потім екзистенціалістів, а в 60-х – 70-х рр. ХХ ст. у новій хвилі культурно-філософського нігілізму. „Естетика потворного” в Європі початку ХХ ст. (класичний авангард) працювала як критика, як супротив хибному, брутальному. Щодо молодих українських „негативістів” 90-х рр., на яких політична й творча свобода впала з неба, як „дар Божий” (вони її не виборювали), то вони перебрали некритичну функцію нігілізму (традицію Ф. Гойї, Ш. Бодлера, Т. Лотрека, експресіоністів та ін.), а таку, що походить від „антропології недовіри” (Фрейд, Ніцше, Батай, Барт та ін.), яка наполягає на „презумпції недостовірності”, на фальсифікації і нещирості людини й суспільства. Прихильники „негативізму” розуміють культуру лише як засіб тотальної містифікації. Представники українського contemporary art в аурі вільної творчості делімітували всі табу і мистецькі цінності, зосереджуючись лише на глузливій грі та на епатажних акціях. Для групи „негативістів” знайшовся меценат – Віктор Пінчук – зять Л. Кучми. На щастя, український феномен „мистецтва потворного” лишається програмою нечисельної групи художників.

Повертаючись до теми надбань мистецтва незалежної України, необхідно констатувати наступне.

Художники (мистецькі індивідуальності) звільнилися від диктату Спілки художників, яка була провідником і насаджувачем ідеологем за часів радянської влади.

Митці одержали змогу не лише суб’єктивно відображати світ (як зовнішній, так і внутрішній „духовний ландшафт”), але й індивідуально організовувати виставки, творчі групи тощо.

Художники самостійно налагоджують контакти з галереями, музеями Європи, Америки, Сходу, починають пропагувати українську творчість у світі.

З 90-х рр. ХХ ст. починається „ера” не лише персональних виставок митців різних поколінь (фінансується автором або меценатом), але й масштабних проектів загальнонаціонального значення. Якщо розлогий проект „Мистецтво України ХХ століття” (12 експозицій - від авангарду 20-х рр. до кінця ХХ ст., видання каталогу 400 сторінок) було реалізовано за міцного спонсорського фінансування, то виставку „Мистецтво вільної України” (Лондон, 1992 р.) було організовано, перевезено до Лондона та повернено в Україну без будь-якої державної підтримки. Це було співробітництво куратора О. Петрової з директором щойно заснованої „Української служби Бі-бі-Сі” Д. Мортоном. До речі, керівництво Спілки художників України активно перешкоджало організації масштабної художньо-пропагандистської акції, що виводила Україну в Європу.

Новим для вітчизняного художнього життя було народження „галерейного руху” – виникнення приватних галерей. У життя соціуму впроваджувалися принципи художнього ринку. Але попри ентузіазм піонерів, „ринковий дилетантизм” і нині лишається ахіллесовою п’ятою в середовищі, все ще отруєному „соціалістичною ментальністю".

На жаль, взаємодію державних установ з мистецькою сферою в Україні можна оцінити як незадовільну. Критична тема, яка постійно підіймається в прогресивних ЗМІ, дуже повільно змінює свій непривабливий колорит. Регламентована дисципліна доповіді дозволяє подати інформацію у формі конспективних тез:

За 15 років незалежності Верховна Рада так і не прийняла (навіть не розглядала) Закон про меценатство для спрощення оподаткування тих, хто спонсорує культуру. Як відомо, світова практика довела ефективність лояльного ставлення до бізнесменів-меценатів. Занепад кіно, музичної і образотворчої сфер культури в Україні без підтримки приватного бізнесу є неминучим.

Міністерство культури не вважає за потрібне фінансувати митців та їх проекти. Творча людина, яка готова була долучитися до перебудови держави, розвитку культури на засадах демократії, перетворена цією ж державою на жебрака. Натомість всіляко підтримується „попса”. П’ятнадцять років розмивається поняття критеріїв прекрасного, духовного на користь тотальної плебеєзації культури: від Поплавського до співучого міністра та депутатів. Ставлення до справжньої „творчої еліти” в чиновницьких кабінетах сьогодні гірше, ніж в брежнєвські часи. Є з чого народжуватися нігілістично-потворним мистецьким тенденціям. Войовничий плебей системно принижує інтелігенцію. Профанна свідомість чиновника зневажає талант, індивідуальність.

За 15 років ані Міністерством культури та туризму, ані Спілкою художників України творчість вітчизняних митців не була внесена до світових інформаційних мереж. Митець не може долучитися до світового художнього ринку.

Пострадянський „управлінець культурою” (парадоксальний залишок радянщини) внутрішньо не змінився. Духовному маргіналу культура нації не болить.

На цьому ґрунті і виростає песимізм щодо відродження „Музею історії Києва” (музей вигнано з його приміщення Прокуратурою України).

Надто ефемерною здається ідея створення „Музею з приватних колекцій” або заснування „Національного Трасту” для збереження художньої спадщини (взірець – „Товариство друзів музею” у Великобританії).

Можна ще й далі перелічувати, що би мало відбутися в демократичній Україні, та не відбулося, а лишилося фата-морганою, бо в чиновницьких кабінетах знову спочивають управлінці радянсько-кучмівського ґатунку. На жаль, державі не по дорозі з художньою інтелігенцією, яка мріє про піднесення авторитету України в світі. Зауважимо, що єдиним, не скомпрометованим (на відміну від політики, економіки тощо) є культурно-мистецький продукт. Художня творчість митців поцінована в світі. Але це подвиг виключно мистецького альтруїзму.

Марія Шкамбара

Роль і значення діяльності

Світової Федерації Українських Жіночих Організацій

в діаспорі та в Україні

Історія створення СФУЖО та її головні завдання

У листопаді 1948 року в Філадельфії з ініціативи Союзу Українок Америки на Перший Світовий Конгрес Українського Жіноцтва зібралися представниці десяти жіночих організацій з Європи, Північної та Південної Америки. На цьому форумі українські жіночі організації діаспори об’єдналися у Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій, щоб спільною працею якнайбільше допомогти поневоленій Україні. Одним з головних завдань на той час також було збереження української національної ідентичності. Протягом усього часу діяльності жіночі організації берегли рідну українську мову, культуру народу, його традиції, віру й героїчну історію для майбутніх поколінь. Ми за будь-яку ціну хотіли зберегти те, що так безжально винищувалося, а подекуди зовсім зникало в Україні. Наші організації заснували українські школи, садочки, започаткували видання жіночих і дитячих журналів, організовували круглі столи на різні теми, всіляко намагалися донести правду до українців.

1980 рік пройшов під гаслом „Декада Української Людини”. Ми прагнули донести до всіх важливість збереження моральної та християнської етики через родину. Іншим завданням було поширення в усьому світі інформації про поневолений український народ, про долю українських жінок, що перебували на засланні, були запроторені в тюрми, концтабори.

Робота СФУЖО на міжнародному рівні

За часів Радянського Союзу наші завдання були чітко визначені; для участі в міжнародному жіночому русі необхідні були серйозна підготовка, знання політичної ситуації, що швидко змінювалася, правильне розуміння власної мети, досягти якої на міжнародному терені можна було тільки знаючи і використовуючи дипломатичні методи. Ми намагалися розповісти всьому світові про тодішній стан в Україні і виступити в оборону порушених прав, захистити політичних в'язнів. Наші виступи й демонстрації на міжнародних конференціях ООН у Мексиці (1975 р.), Данії (Копенгаген, 1980 р.), Кенії (Африка, 1985 р.) були надзвичайно успішними завдяки заздалегідь проробленій великій роботі (наприклад, тексти виступів і необхідні матеріали були підготовлені та роздані усім учасникам конференції). Серед постійно порушуваних питань слід назвати проблеми національного, політичного, культурного і релігійного характеру, а також питання про права людини. Водночас ми обстоювали й права України як самостійної держави.

Слід наголосити, що з 1993 року СФУЖО акредитована в Організації Об'єднаних Націй і є єдиною жіночою українською діаспорною організацією, яка представлена на такому високому рівні.

Крім того, з 1990 року наша організація акредитована в Департаменті Публічної Інформації (ДПІ), а з 1993 року має консультативний статус в Економічній і Соціальній Раді та є членом ЮНЕСКО.

Ми продовжуємо брати участь у різних конференціях, зокрема в тих, що влаштовуються ООН. Вони мають подвійний характер: це конференції недержавних неурядових організацій і державних представників. 1995 року п. Оксана Соколик, почесна голова СФУЖО, взяла участь у конференції в Бейнджінґу, де розглядалися проблеми Чорнобиля. СФУЖО вперше мала офіційну сесію на недержавній конференції.

За останній період СФУЖО завдяки спільній праці своїх складових організацій досягла значних успіхів, одними з яких є, наприклад, звернення до Леоніда Кучми щодо створення в Україні Міністерства сім'ї та молоді, виступи на захист української мови, протест, звернений до Папи Римського в справі виселення з території Польщі одружених священиків тощо.

Зміна напрямів діяльності СФУЖО після 1991 року

1991 рік докорінно змінив напрями нашої роботи. З часу, коли Україна стала незалежною самостійною державою, наша праця зосередилася на соціальній допомозі Україні й українському народу, зокрема на допомозі дітям Чорнобиля, людям, які постраждали під час повені в Карпатах, шахтарям Краснодону, дітям-сиротам, багатодітним родинам, хворим, дітям з малозабезпечених сімей (акція „Булочка і молоко”).

а) робота з жіночими організаціями

Важливо сказати й те, що з цього часу значно пожвавилася співпраця з жіночими організаціями України. Зокрема, 1993 року з метою підсилення зв’язку з Союзом Українок України СФУЖО провела першу Міжнародну конференцію на тему: „Українка і демократія”, в якій взяли участь 20 представництв наших складових організацій і багато членів української організації. Співпрацюючи з різними жіночими організаціями України, СФУЖО не відступає від свого основного завдання – зберегти (тепер уже й в Україні) національну ідентичність і культуру, допомогти українському народу закріпити незалежність держави.

б) робота з нежіночими організаціями

Наші організації з діаспори підтримують прямий контакт і з різними нежіночими організаціями в Україні. Наприклад, Союз Українок Канади допомагав виданню газети „Українка” та відкрив невелику бібліотеку; Ліга Українок Канади відкрила комп’ютерний центр для молоді у м. Рівному; організація „Золотий Хрест” (Америка) заснувала виховні табори для молоді; складові організації з Америки й Канади закупили на зібрані ними кошти мамографічну машину для лікарні в Херсоні; Ліга Українських Католицьких Жінок Канади зібрала гроші на мамографічну машину для лікарні у Львові; Союз Українок Канади надсилає кошти на лікування дітей, хворих на туберкульоз; Організація Українок Канади підтримує Львівське видавництво „Світ дитини”, а Союз Українок Америки щороку надає українській молоді стипендії. Не можна не згадати про активну участь членів наших організацій як спостерігачів у нещодавніх виборах в Україні.

Планування майбутньої співпраці

На особливу увагу заслуговує питання планування майбутньої співпраці між Україною й діаспорою (вона, власне, вже почалася під час каденції п. Оксани Соколик), оскільки ми маємо єдину мету – працювати для добра нашої єдиної Батьківщини та нашого народу. Тут можна назвати започаткування зустрічей голів СФУЖО і Національної Жіночої Ради, завданням яких стало обговорення спільних проблем та напрямів їх розв'язання. Крім цього, нашим завданням є також співпраця з урядами країн поселення українців і вплив на вирішення важливих для українських поселенців питань. Наша діаспора вже знайшла прихильників у політичному світі, має досвід роботи з амбасадами та консульствами, що уможливило, наприклад, обмін студентами та вчителями.

І на завершення варто сказати, що СФУЖО радо підтримуватиме зв’язки з усіма організаціями України, які поділяють наші принципи і завдання, основними з яких на сьогодні є:

-         збереження української мови;

-         зміцнення незалежності Української держави, єднання Сходу та Заходу;

-         визнання героїв ОУН-УПА борцями за волю України;

-         визнання Голодомору 1933 року геноцидом українського народу;

-         всебічна підтримка духовного відродження України.

Наша сила  в нашій єдності. Тільки тоді, коли жіночі українські організації діаспори й України об’єднають свої зусилля, ми зможемо подолати труднощі і досягти бажаних результатів.

Ольга Горішна

Пріоритетні заходи щодо покращення стану здоров`я дітей України

Практичний досвід показує, що заходи щодо покращення стану здоров’я можуть бути ефективними лише тільки тоді, коли будуть детально проаналізовані і враховані причини, які призводять до катастрофічного зростання захворюваності, інвалідності та смертності. Серед основних факторів, які погіршують стан здоров’я населення (особливо дітей), виділимо такі:

1.       Екологічні:

-        зовнішнє та внутрішнє радіаційне опромінення;

-        брак доброякісної, безпечної для здоров’я питної води (бактеріальне забруднення, забруднення нітратами, нітритами, пестицидами, фтором, важкими металами, радіонуклідами тощо);

-        порушення санітарно-гігієнічних вимог;

-        забруднення атмосферного повітря;

-        забруднення харчових продуктів токсичними речовинами;

-        стійкі органічні забруднювачі (СОЗ): свинець, ртуть, азбест, хлорорганічні пестициди, поліхлоровані біфеніди, консерванти деревини, уповільнювачі горіння, родон, леткі органічні сполуки тощо (такі хімічні речовини залишаються в навколишньому середовищі протягом тривалого часу, швидко розповсюджуються, акумулюються в живих організмах і є токсичними для людей і тварин);

-        використання небезпечних для здоров’я будівельних матеріалів;

-        забруднення повітря в приміщеннях (тютюновий дим, робота кухонних плит, пічна система опалювання та ін.).

2.  Соціально-економічні:

-        стресові навантаження;

-        втрата дітьми батьківської опіки (діти-сироти, діти, батьки яких позбавлені батьківських прав, безпритульні діти);

-        асоціальний спосіб життя сім’ї (алкоголізм, наркоманія, аморальна поведінка, жорстоке ставлення до дитини);

-        бідність.

3.        Відсутність єдиної державної системи освітньо-просвітницької діяльності щодо очищення довкілля, збереження здоров’я і профілактики захворювань.

4.        Низький рівень матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я та недостатній рівень професіоналізму медичного персоналу.

Як правило, населення зазнає не окремої, а комплексної дії зазначених факторів, що суттєво посилює шкоду здоров’ю. Найбільш незахищеними і вразливими є діти. Вони стали заручниками амбіційної, необдуманої поведінки дорослих. Саме тому ми повинні забезпечити їм такі умови проживання, за яких їхнє здоров’я не буде піддаватися ризикам.

Необхідно:

І. На місцевому рівні:

1.       Провести єдиний медико-екологічний і соціально-економічний моніторинг для виявлення найбільш небезпечних факторів впливу на стан здоров’я різних категорій населення для кожного населеного пункту і регіону в цілому.

2. Розробити план дій для ліквідації або зменшення негативного впливу зазначених факторів.

Відповідальні виконавці: заклади охорони здоров’я, освіти, екологічні служби, місцеві органи самоврядування, державні адміністрації.

Проблеми:

1) незацікавленість державної влади;

2) недостатнє фінансове забезпечення.

Пропозиції:

1)      співпраця держави, громадськості й громадських організацій для вирішення порушених проблем;

2)      проведення спільних проектів щодо вирішення зазначених завдань громадськими організаціями медико-екологічного спрямування разом з відповідними державними установами, спонсорами і бізнесовими структурами.

3. Провести широку просвітницьку роботу серед населення щодо ризиків для стану здоров’я та можливих методів їх уникнення.

Проблеми:

1) неналежна державна підтримка програм медико-екологічної просвіти;

2) недостатній рівень знань про конкретну дію на організм окремих факторів;

3)   недостатнє фінансове забезпечення.

Пропозиції: залучення фахових громадських організацій до виконання відповідних проектів.

ІІ. На національному рівні:

1. Реформувати державну систему охорони здоров’я з урахуванням впливу чинників довкілля на стан здоров’я і якість життя населення, особливо дітей.

 2. Прийняти та виконувати відповідні закони, забезпечити належну фінансову підтримку.

Відповідальні виконавці: Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів України, відповідні міністерства і відомства.

Ситуація: сучасна законодавча база є недосконалою. Контроль за виконанням прийнятих рішень недостатній.

Проблеми: відсутність ефективної концепції реформування державної системи охорони здоров’я і адекватного фінансового забезпечення.

Пропозиції: проведення радикальної реформи системи охорони здоров’я України.

Проблеми, які потребують першочергового розв’язання:

 Особливе занепокоєння викликає стан здоров’я дітей, жінок репродуктивного віку і вагітних жінок, які проживають в екологічно несприятливих областях (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запоріжська, Луганська, Рівненська області). Забруднення повітря, питної води, продуктів харчування на цих територіях, зовнішнє і внутрішнє радіаційне ураження призводять до значних патологічних порушень в організмі. Захворюваність дітей і патології під час вагітності на цих територіях значно перевищують відповідні показники на умовно чистих територіях. Ситуація ускладнюється ще й тим, що умови проживання за межею бідності позбавляють велику кількість родин можливості раціонального, збалансованого харчування. У найважчій ситуації знаходяться діти-сироти, діти-інваліди, діти – жертви Чорнобильської катастрофи, а також вагітні жінки. Це серйозна проблема, але не безнадійна. Зберегти, покращити й відновити здоров`я населення ще можливо. Для цього необхідно на територіях радіонуклідного забруднення впровадити в практику охорони здоров’я індивідуальні вимірювання дози внутрішнього радіаційного опромінення. Отримана інформація дозволить більш ефективно і більш цілеспрямовано розробляти й проводити заходи профілактики, лікування та реабілітації.

Українські вчені розробили унікальний автоматизований комплекс „Скриннер”, який успішно проводить експресну оцінку радіонуклідного забруднення організму (комплекс „Скриннер” отримав Золоту медаль на міжнародному форумі в Брюселі).

Необхідно, нарешті, реалізувати досвід ефективного застосування речовин природного походження для зниження токсичного навантаження на організм, які сприяють його очищенню, є цілком безпечними, зручними для вживання й економічно доступними (БАД з розторопші плямистої, „Яблопект”, „Меламін” та ін.).

Пропозиції: Спільними зусиллями громадських організацій, благодійних фондів, світової спільноти забезпечити фінансування проектів, які будуть спрямовані на проведення медико-екологічного моніторингу і зміцнення здоров’я дітей-сиріт, дітей-інвалідів та вагітних жінок, що проживають на екологічно забруднених територіях.

Відповідальні виконавці: неурядові громадські організації (наприклад, УЕА „Зелений Світ”, Громадський медико-екологічний центр „Здорове довкілля”, Українське товариство стійкого розвитку), які мають науково-практичний потенціал і необхідний досвід.

Людмила Филипович

Роль релігійної діаспори в самоідентифікації українців за кордоном

Перед українською діаспорою, як і перед будь-якою іншою, завжди гостро стояла проблема самоідентифікації, яка тісно була пов’язана зі збереженням або розчиненням українців в іноетнічному середовищі. Зрозуміло, що серед українців-емігрантів як в минулому, так і тепер знаходилися люди, які були байдужі до свого походження, до рідної мови, а отже, не прагнули зберегти ту національну ідентичність, яка, на їх думку, заважала їхньому інкорпоруванню до соціально-економічної системи та культурного середовища інших країн. Але переважно люди, які за власним бажанням або через об’єктивні обставини вимушені емігрувати, забирають із собою найдорожче, переносять у нову країну все, що їм нагадує про місце їх народження. Оскільки немає можливості перенести все багатоманіття світу матеріального, людина переносить на чужину багатство світу духовного, який складається зі звичаїв, традицій, пісенного й образотворчого фольклору тощо. Для українця ХІХ - першої половини ХХ століття такі цінності були освячені вірою в Бога й уособлені в одній із українських церков.

Історія заснування та життя українських Церков за кордоном сповнена цікавих, радісних і трагічних сторінок. Незважаючи на причини, склад і можливості української еміграції, перші її три хвилі без сумніву були релігійно орієнтованими. Перша, так звана трудова, хвиля еміграції (1861-1914) привела за океан понад 180 тисяч українців, переважна більшість яких була родом з Галичини, Буковини, Закарпаття [1]. Їм було найважче, оскільки переселенці мусили творити умови для виживання, зростати економічно. Не просто було вжитися в чуже суспільство без знання мови, без освіти, без навичок належного ведення господарства. Проте селяни, які складали переважну більшість цієї хвилі еміграції, самовизначалися в іномовному та іновірному середовищі як українці, як християни. Їм бракувало рідної землі під ногами, а душам – духовної поживи та підкріплення, які давала їм Рідна Церква на Батьківщині. Тому емігранти-українці домагалися приїзду своїх священиків, будували власні церкви-храми. Про початок органiзованого церковного життя українцiв за кордоном ми можемо говорити з часу заснування першої української громади Святого Духа 27 квiтня 1891 року в Фiладельфiї. Через кiлька рокiв таких громад виникло багато. Для їх згуртування митрополит Шептицький благословив поїздку до США єпископа Степана Ортинського (1866-1916 рр.), який прибув до Фiладельфiї 1907 року як правлячий єпископ усiх українських греко-католицьких парафiй у США. Через два роки (1909 р.) засновано Український Кафедральний собор Пречистої Дiви Марiї. Вiдтодi мiсто Фiладельфiя стало духовним центром українських греко-католикiв у США. Згодом формувалися такі центри в Канадi, в Бразилiї, Аргентинi, Австралiї.

Нелегкою була праця перших греко-католицьких священиків-місіонерів в Америці. Вони мусили вишукувати вірних, засновувати парафії, будувати церкви, школи. Добре організована Церква в Сполучених Штатах і в Канаді постала завдяки тяжкій та жертовній праці владик і духовенства [2]. Першими, хто відвідував емігрантів на чужині та поєднував у спільноту, а з часом у парафії і громади, були українські католицькі священики-місіонери.

Катастрофи, які супроводжували українців після Першої світової війни, Жовтневої революції, громадянської війни, окупації частини українських територій різними країнами, встановлення радянської влади, змушували виїжджати з України щороку десятки тисяч людей, що спричинило другу хвилю масової еміграції українців. Серед тих, хто назавжди покидав Батьківщину, були вже не селяни чи робітники, а представники інтелігенції – політичні емігранти. Саме в 20-ті роки ХХ ст. в Америці з’являється українське православ’я як „вияв реакції на заіснувавший стан речей серед українців греко-католиків: в США з почину частини їхнього духовенства, а в Канаді – самих мирян” [3].Так, православ’я в США вкорінилося, а в Канаді перетворилося на виняткову церковну структуру в системі світового православ’я.

Українська Православна церква почала утворювати свої духовнi центри, єпархiальнi та парафiяльнi структури переселенців з традицiйно православних регiонiв Захiдної України - Волинi, Холмщини, Буковини. Помiтну роль в об’єднаннi православних громад у Канадi вiдiграв Iнститут iменi Петра Могили, заснований у мiстi Саскатунi 1916 року. Православнi громади Канади, США, Бразилiї, Аргентини поповнювалися мiж двома свiтовими вiйнами українськими емiгрантами з Польщi й Румунiї, а також за рахунок переходу частини українських греко-католикiв у православ’я через запровадження Грегорiанського церковного календаря i спроб запроваджувати латинські (римо-католицькі) елементи у вiзантiйсько-український обряд унiатiв.

Проте остаточне оформлення органiзацiйних структур Української Православної церкви в усiх країнах поселення українцiв припадає на повоєнний перiод. Найактивнiшу участь у її розбудовi взяли митрополит Iларiон (професор, доктор Iван Огiєнко) i митрополит, патрiарх Київський i всiєї України Мстислав (Степан Скрипник). Багато зусиль для налагодження пастирської опiки над православними українцями в країнах Захiдної Європи, передусiм Нiмеччини, Францiї, Великобританiї, доклали вiдомi православнi богослови Олександр, Полiкарп, Никанор, Михаїл, Геннадiй, Iгор, Орест, Володимир, Анатолiй та ін.

3 огляду на духовнi потреби кiлькамiльйонної української дiаспори на Заходi гостро постала проблема будівництва храмiв. Приїжджi українцi були небагатi, тому в першiй половинi ХХ столiття новi храми в країнах поселення майже не будувалися: представники першої (1890-1910 рр.) i другої (1918-1930 рр.) хвиль емiграцiї влаштовували тимчасовi церкви в будинках нецерковного призначення, купували або винаймали храми в мiсцевих римо-католицьких та протестантських громад. Емiгранти ставили в них iконостаси з намальованими кимось iз членiв громади iконами (іноді привезеними з України), намагалися надати iнтер’єрам цих церков традицiйного українського вигляду.

Найбільшою виявилася хвиля еміграції, яка припала на час до і після Другої світової війни. Емігрантами були люди віком 15-20 років, які “дозрівали” на ходу, під гуркіт гармат і брязкіт підків солдатських чобіт чужих армій. Вони ще не відчули ваги духовних цінностей в житті окремої особистості й народу. Але там, на чужині, найпершим місцем їх зустрічі з іншими українцями була Церква. Незважаючи на втому і голод, українські переселенці залишали всі справи й поспішали на українське богослужіння - пішки, ровером, поїздом, часто долаючи десятки кілометрів. Вони ходили до чужої церкви-костела-кірхи, але духом там не чулися вдома. Для українця Церква-Храм – це Дім Спільного Батька, в якому українська душа знаходила відпочинок після трудів, покріплення в сумнівах і боротьбі, надію на справедливий суд Божий над ворогами, на кращу долю українського народу. Це місце родинної зустрічі, духового підкріплення для боротьби з життєвими труднощами через святі Тайни. У церкві українські скитальці віднаходили ідеал Добра, Правди та Справедливості, Любові, до яких прагнула душа на чужині. Серед емігрантів переважали борці за самостійність України, вчені, які науково відстоювали окремішність українського народу, релігійні діячі, які сприяли розквіту українського громадського, політичного, культурного життя. Саме в цей час були створені важливі громадсько-політичні об’єднання, зокрема Конгрес українців Канади. Перед церквами гостро постала проблема власної ідентифікації в середовищі української діаспори.

Ситуація ускладнилася тим, що в лави усталеної спільноти української діаспори почала вливатися нова, четверта хвиля українських переселенців. Цей міграційний потік пов’язують із горбачовською перебудовою. За даними канадського посольства в Києві, впродовж 1985-2000 рр. за океан виїхало 30 тисяч українців. Статистичні показники підтверджують, що потужність української міграції сьогодні не зменшується, але мотиви переселень є принципово іншими порівняно з трьома попередніми. Розширилася географія переміщень. Поряд із офіційною, активно розвивається нелегальна еміграція. Наявні непорозуміння між представниками різних хвиль еміграції. Остання еміграція не орієнтована на національні цінності, інтернаціоналізована або космополітизована комуністичною доктриною, затеїзованою і секуляризованою свідомістю. І замість нової євангелізації новоприбулих українців церква, звинувачуючи новоукраїнців у „неукраїнськості”, закрилася від нової хвилі. Історичні для закордоння українські церкви в нових умовах погано виживають, діти емігрантів майже повністю асимільовані, вони забувають рідну мову, богослужіння проводиться двома мовами, газети видають двомовні. Українська мова не є вже мовою навіть внутрішньосімейного спілкування, а скоріше існує як етнографізм, активно виводиться із функціонального поля самоідентифікації українців за походженням.

Непрості часи переживає і церква за кордоном, її основні сподівання пов’язуються з відродженням релігійного життя в самій Україні. Загалом церква виконала основну свою місію: рятувала й оберігала українські душі, духовно підтримувала українство на чужині, була зв’язком зі світом духовним і національним. Українська еміграція підтримувала Церкву, священиків на чужині, сприяла відновленню церковного життя в Україні. Храми, школи, різні організації, наукові інститути з університетськими кафедрами українознавства включно, економічні установи, видавництва тощо - всі вони пропагували у вільному світі ідею самостійної України і такої ж Української Церкви. Досвід, який здобула Церква за кордоном, має бути використаний Україною. Серед таких історичних здобутків, без сумніву, назвемо досвід виживання і функціонування у ворожому (в кращому випадку – нейтральному) середовищі; досвід виховання християнина, опікування християнською родиною, спільнотою; досвід створення громадських церковних організацій; жертовність, патріотизм, освіченість, порядність священства; вміння підняти свідомість нації, її самоповагу; досвід спілкування зі світською владою тощо.

Література:

1. http://svit.ukrinform.com:8101/ukr-diaspora.shtml

2. Сохоцький Ісидор. Що дала Греко-Католицька Церква Народові? - Філадельфія, 1951. - С.15-16.

3. Ярмусь Степан. Нарис історії Українського Православ’я в Америці. Рукопис. - Вступні завваги.

Людмила Божук

Перспективи розвитку освіти в українському зарубіжжі: державна політика та громадська ініціатива

Освіта є одним з пріоритетів не тільки поступу людства загалом, але й кожної нації зокрема. Формуючи українця, актуалізуючи історичний досвід, саме освіта виявляється запорукою цілісності українського світу, єднаючи всіх співвітчизників і підтримуючи національні традиції. В такому аспекті безпосередня освітянська практика, її системність і спрямованість - підстава розвитку національної стратегії України.

Основними завданнями держави й громадськості є поширення української національної ідеї в світі. Носіями цієї ідеї є світове українство – українці в Україні й закордонні українці (західна та східна діаспори). Як важлива інтегральна частина українського народу, діаспора протягом століть поширювала знання про Україну в світі, розвивала її культуру.

Три форуми українців, вісім світових конгресів, які відбулися за роки незалежності України, переконливо засвідчили вагомий внесок української діаспори в розвиток національної культури українського народу і народів тих країн, де вона проживає. Тому цілком зрозуміло, що важливою складовою державної політики України є встановлення і всебічний розвиток зв’язків з українською діаспорою, забезпечення її національно-культурних, освітніх, інформаційних потреб як бази збереження самобутності українства.

Значного імпульсу пошукам ефективних механізмів взаємодії української діаспори й України, а відтак реалізації державної політики в галузі збереження і розвитку освіти в українському зарубіжжі надали три міжнародні науково-практичні конференції „Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи”, які відбулися в 2000-2003 рр. Обговорення актуальних проблем сприяло вивченню й узагальненню стану української освіти за кордоном, виробленню ефективних засад становлення і розвитку національної освіти в українській діаспорі та рекомендацій щодо участі державних органів, громадських організацій і окремих громадян у розв’язанні важливих питань, що стоять перед освітянами українського зарубіжжя.

Сьогодні українці мешкають у 100 країнах світу, в 60-ти державах діють українські національно-культурні громадські об’єднання. Світове українство є неоднорідним за своїм політичним, соціально-економічним становищем, культурно-освітнім розвитком, релігійним сповіданням, рівнем національної свідомості.

Нині нормативно-правову базу співробітництва з закордонним українством складають Конституція України (ст. 12), Закон України „Про правовий статус закордонних українців” та Державна програма співпраці з закордонними українцями на період до 2010 року. Серед значного кола проблем, які потребують нагального розв’язання спільними зусиллями української держави і громадських організацій українців поза її межами (а нині їх понад 3 тисячі), важливим є задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх проблем закордонного українства.

Кожна етнічна спільнота передає й відновлює власті культурні цінності через освіту. Одним з важливих завдань для задоволення національно-культурних потреб українців у країнах їхнього проживання є шкільна освіта як основа інтелектуального і духовного розвитку. Західна українська діаспора зробила надзвичайно багато для збереження і розвитку української національної школи. Протягом десятиліть українці в західному світі творили власну систему національної освіти від дошкільних закладів до вищої школи і діяльності українознавчих науково-дослідних інститутів.

Для прикладу розглянемо США, де українська громада нараховує понад 893 тис. осіб (станом на березень 2005 р.). Вона має свої школи, вищі навчальні заклади, культурологічні та наукові установи. Усвідомлення загрози асиміляційних процесів, необхідності узагальнення і поширення досвіду шкіл українознавства і тих закладів США, більшість предметів у яких викладається українською мовою, стало поштовхом для створення Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки. Нині система Шкільної ради охоплює 36 шкіл з 2750 учнями та 400 учителями (за даними 2003/2004 навчального року).

Непростий шлях пройшла українська освіта в Австралії: від імпровізацій (1951) до створення українсько-австралійської освітньої моделі. На початок 2003 р. у столиці та п’яти штатах Австралії під керівництвом Української Центральної Шкільної Ради діяло 11 українських шкіл, в яких навчалося близько 350 учнів.

Без сумніву, в справі розвитку українського шкільництва в Західному світі велику роль відіграє політика полікультурності, що її проводять уряди європейських країн. Але без активної, консолідованої, самоорганізованої української громади українське шкільництво занепало б.

Проте аналіз сучасного стану освіти західної української діаспори свідчить про загострення деяких проблем в зарубіжному українському середовищі. Насамперед - це зменшення чисельності україномовних осіб всередині української громади, особливо серед молоді. За даними Світового Конгресу Українців, лише 20% громадян українського походження в Західному світі вільно володіють українською мовою. Природні асиміляційні процеси, розчарування діаспори сучасними українськими реаліями створюють негативні передумови для подальшого розвитку української освіти й українства в цілому поза межами історичної батьківщини.

Сьогодні найбільше занепокоєння викливає східна діаспора, якій потрібна комплексна допомога в налагодженні організованого українського суспільно-громадського життя. Взаємодія української держави з діаспорою на теренах колишнього СРСР здійснюється на різних рівнях. Найпоширеніші контакти зі східною діаспорою відбуваються в процесі наукових обмінів, візитів наукових делегацій. Помітні результати дає досвід безпосередніх контактів між молодіжними і студентськими організаціями, між навчальними закладами України та українського зарубіжжя. В м. Києві успішно діє проект „Закордонна українська школа”, започаткований у лютому 2002 року. Цим проектом передбачено встановлення безпосередніх зв’язків між закладами освіти столиці України й української діаспори; надання допомоги в забезпеченні підручниками, навчальною і методичною літературою; проведення спільних науково-практичних семінарів, конференцій; організація літнього відпочинку школярів. Станом на грудень 2005 року в цьому проекті було задіяно 58 загальноосвітніх закладів м. Києва, які співпрацювали з 77 освітніми закладами українського зарубіжжя.

На жаль, українці в державах колишнього СРСР практично позбавлені можливості задовольняти свої культурно-національні, мовні, освітні потреби. І хоча в деяких державах (Російська Федерація, Білорусь, Республіка Молдова) для задоволення цих потреб розроблені відповідні нормативно-правові документи, проте вони мають швидше декларативний характер, тоді як для реалізації проголошених прав потрібні ще й практичні заходи та належне фінансування.

В Російській Федерації немає жодної української школи, яка б фінансувалася державою. Подібна ситуація з українською освітою спостерігається в Республіці Білорусь. Для 237 тис. українців (за переписом 1999 р.) там діє 2 відділення україністики при вищих навчальних закладах, а українська мова факультативно вивчається лише в шести школах м. Бреста.

Значні здобутки мають українці Казахстану, де українська громада є більш активною і дієвою. Саме завдяки діяльності Асоціації „Українці Казахстану”, яка координує роботу 12 регіональних громадських об’єднань, було відкрито 12 недільних шкіл, в яких понад 200 українських дітей вивчає українську мову. Але тут є інші проблеми. Українська освіта в Казахстані, на думку голови Асоціації „Українці Казахстану” Михайла Парипси, не розвивається не лише через брак вчителів, необхідних підручників і посібників, але й через небажання самих українців вивчати рідну мову.

Отже, по-перше, проблема української освіти значною мірою залежить від самих українців, їх активності у відстоюванні власних національно-культурних інтересів. По-друге, послідовна реальна підтримка з боку історичної батьківщини, стабільна політика Української держави щодо закордонного українства, належне фінансування вже прийнятих програм сприятиме подальшому розвитку освіти вукраїнському зарубіжжі.

Володимир Василенко

Які мови в Україні потребують спеціальної охорони: колізія між національним законом і міжнародними зобов'язаннями держави

 Наша держава з січня 2005 року є учасником важливого документа Ради Європи, відомого в Україні під назвою Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Україна взяла на себе зобов'язання приєднатися до Хартії при вступі до Ради Європи, що було зафіксовано у Висновку її Парламентської Асамблеї № 190 від 26 вересня 1995 року. Підписання Хартії від імені України відбулося вже 2 травня 1996 року. Однак процес її ратифікації тривав кілька років, супроводжувався жорстким політичним протистоянням і грубими порушеннями Конституції України та українського законодавства. Досить пригадати той факт, що Закон України про ратифікацію Хартії, ухвалений Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, було скасовано рішенням Конституційного суду України від 12 липня 2000 року. Суд визнав зазначений Закон неконституційним через порушення конституційної процедури його ухвалення.

Після цього Президент України ще двічі - 12 вересня 2001 року і 26 жовтня 2002 року - подавав до Верховної Ради України ідентичні у концептуальній хибності законопроекти. Під тиском антиукраїнських сил Верховна Рада України 15 травня 2003 року ухвалила Закон України № 804-ІУ «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».

Всупереч духу і змісту Хартії, цей Закон покладає на державу надмірні зобов'язання щодо спеціальної охорони тих мов, які цього не потребують, і залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким справді потрібен особливий захист. Ухвалення цього парадоксального й абсурдного Закону було зумовлене кількома чинниками.

По-перше, підписанню Хартії не передувало ретельне експертне вивчення цього документа, глибокий аналіз мовної ситуації в Україні та фахове обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії.

По-друге, на ратифікацію до Верховної Ради України було подано текст Хартії у перекладі українською мовою, який із порушення елементарних правил було здійснено не з офіційних копій автентичних примірників (англ. і фр. мовами), а з далекого від досконалості російськомовного перекладу. Такий, м'яко кажучи, безвідповідальний підхід спотворював винесений у назву Хартії базовий термін, який є ключовим для розуміння її суті і змісту. Крім того, низка інших принципових положень Хартії була перекладена неправильно. Внаслідок цього частина депутатського корпусу була введена в оману, а інша частина, відома своїми антидержавницькими і антиукраїнськими настроями, свідомо долучилася до вироблення і підтримки законопроекту, який не відповідав меті й об'єкту Хартії і розглядався як інструмент підтримки російської мови, був спрямований проти української мови. Викладаючи своє бачення змісту Хартії під час першої її ратифікації 24 грудня 1999 року, доповідач цього питання перший заступник голови Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Попов (фракція КПУ) абсолютно безапеляційно і безпідставно заявив, що «Хартія не регулює застосування державної мови» і що в ній «ідеться тільки про законодавче забезпечення європейських норм, таких, які є в нашій Конституції, про застосування російської та інших мов національних меншин». Показовим є те, що доповідач ухилився від відповіді на запитання народного депутата С. Кириченка  (Християнсько-демократична  партія  України), чому  необхідно вишукувати додатково два з половиною мільярди  гривень для застосування Хартії в умовах, коли «в нас немає підручників державною мовою» і «ми ще не ввійшли в нормальний режим відродження української мови». Натомість він пояснив, що йдеться про задоволення потреб «близько 12 мільйонів осіб російського походження», а також «греків Приазов'я, румун України, угорців на Закарпатті», і що «ніяких додаткових коштів для цього не треба». Цілком очевидно, що неправдиві в корені, але арогантні запевнення у відсутності фінансових  наслідків  приєднання  України  до  Хартії  на  фоні  хибного тлумачення змісту цього документа не могли не вплинути на рішення деякої частини депутатів щодо доцільності схвалення законопроекту про ратифікацію Хартії. На жаль, спрацювала тактика цинічного обману і психологічного тиску, до якої вдалися комуністи, прогресивні соціалісти і соціалісти, а також прокучмівські сили у Верховній Раді. Пропозиції окремих депутатів, зокрема Ю. Костенка, П. Мовчана, І. Зайця, І. Осташа та ін., висновок головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, у якому йшлося про необхідність ухвалення зваженого законопроекту з урахуванням справжньої мети й об'єкту Хартії та фінансових можливостей України, були проігноровані.

По-третє, у певній мірі на депутатський корпус впливали і демагогічні заклинання про необхідність виконання Україною зобов'язання приєднатися до Хартії протягом року після набуття членства у Раді Європи. Справді, у відомому висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи йшлося про підписання та ратифікацію Хартії впродовж року. Підписавши Хартію у травні 1996 року, Україна частково виконала своє зобов'язання і мала підстави не форсувати її ратифікацію з огляду на практику держав-членів Ради Європи, які не поспішали з ратифікацією цього складного документа.

На момент її підписання Україною Хартію, яка була складена 1992 року, підписало 14 держав, а ратифікувало лише 4.

1999 року Хартію підписало 18 держав, а ратифікувало лише 9.

2003 року Хартію підписало 28 держав, а ратифікували 19.

2005 року з 46 держав - членів Ради Європи Хартію підписало 30 держав, а ратифікувало 19.

Отже, аналіз статусу Хартії дає підстави для висновку, що її ратифікація державами - членами Ради Європи - складний і тривалий процес, зумовлений їх відповідальним і прагматичним ставленням до визначення обсягів своїх міжнародних зобов'язань відповідно до умов, передбачених Хартією.

По-четверте, процес ратифікації Хартії став частиною широкомасштабної спецоперації, яку Російська Федерація наполегливо і часом досить відверто здійснює проти України. Її важливою складовою є розширення російської мовної експансії й активна публічна протидія офіційних чинників РФ навіть скромним спробам української влади сприяти відродженню української мови. З огляду на зміст законопроектів, які Л. Кучма подавав на ратифікацію, не виключено, що їхня концепція народилася не в Києві. Проте не викликає жодного сумніву, що такі законопроекти в разі їхнього ухвалення створять правові підстави для надання додаткової розширеної підтримки низці сильних європейських мов і, насамперед, російській, яка жодним чином не обмежена в Україні. Саме тому залежні від російської влади і широко присутні в українському інформаційному просторі російські ЗМІ одностайно стали агітувати за ратифікацію Хартії Верховною Радою України. До цієї кампанії активно долучилися і офіційні особи. Так, перебуваючи у Києві, голова Держдуми РФ Г. Селезньов 16 грудня 2002 року відверто зажадав від України ратифікувати Хартію, хоч Росія не ратифікувала її й досі.

По-п'яте, ухвалення законопроекту про ратифікацію Хартії просував сам Л. Кучма та особи з його найближчого оточення, які діяли скоріше як агенти впливу іноземної держави, а не відповідальні керівники власної країни. Це підтвердилося під час повторної ратифікації Хартії, коли до цього процесу долучився новий глава Адміністрації Президента В. Медведчук, відомий відвертим лобіюванням російських інтересів в Україні, та її колишній глава В. Литвин, тепер вже в ролі спікера Верховної Ради.

В. Литвин просував законопроект про ратифікацію Хартії, свідомо нехтуючи своїми функціональними обов'язками. У пояснювальній записці до законопроекту не було визначено матеріальних і фінансових наслідків виконання передбачених Хартією зобов'язань, як цього вимагає частина четверта статті 3 Закону України "Про право міжнародних договорів України". Як Голова Верховної Ради, В.Литвин був зобов'язаний запропонувати Верховній Раді розпочати розгляд законопроекту лише після одержання депутатами докладної інформації про бюджетні витрати, необхідні для виконання Хартії. Він цього не зробив. Натомість ним були допущені грубі відхилення від Регламенту Верховної Ради України. Розгляд законопроекту про ратифікацію Хартії і його ухвалення відбулися з порушенням статті 6.2.12 Регламенту, згідно з якою відхилений законопроект не може виноситися на тій же або наступній сесії Верховної Ради даного скликання. 17 квітня 2003 року Верховна Рада цей законопроект не підтримала, а 15 травня 2003 року попри його офіційну відсутність у переліку законопроектів, зареєстрованих на третю сесію Верховної Ради четвертого скликання, він знов був внесений до порядку денного пленарного засідання. І це при тому, що Президент України через главу своєї Адміністрації листом від 14 травня 2003 року № 02-02/918 відкликав законопроект і висловив готовність знову внести його на розгляд Верховної Ради в установленому порядку після доопрацювання. Але законопроект було винесено на голосування 15 травня 2003 року і ухвалено як Закон. Тим самим було порушено частину п'яту статті 7 Закону України "Про право міжнародних договорів України", яка передбачає, що суб'єктом законодавчої ініціативи щодо ратифікаційних законів можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України.

Поведінка гаранта також була невідповідною і безвідповідальною. Л. Кучма мав би накласти вето на ухвалений Закон про ратифікацію Хартії лише з огляду на те, що Верховна Рада не мала права розглядати і схвалювати відкликаний ним законопроект.

Водночас існували набагато серйозніші підстави для застосування президентського вето. Було очевидним, що як у грудні 1999 р., так і в травні 2003 р. Верховна Рада ухвалила законопроекти, які суперечили меті й об'єкту Хартії, покладали на державу надмірні зобов'язання, для виконання яких не передбачувалося відповідних ресурсів, і були спрямовані проти основоположних принципів державної мовної політики. Л. Кучма не міг не знати про концептуальну хибність, юридичну ущербність обох Законів і не усвідомлювати негативних матеріальних, соціальних і політичних наслідків упровадження їх у життя. На це промовисто вказували виступи багатьох депутатів під час обговорення цих законопроектів на засіданнях комітетів і під час сесій Верховної Ради, спеціальний лист близько 50 депутатів, направлений Президенту України у червні 1999 р., офіційний експертний висновок Інституту української мови Національної Академії Наук України, датований листопадом 2001 р. і підписаний директором Інституту член-кореспондентом НАН В. Німчуком та кандидатом філологічних наук В. Радчуком, висновки головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, зроблені у листопаді 2002 р. та квітні 2003 р., експертні оцінки окремих авторитетних фахівців, зокрема професора В. Євтуха, кандидатів юридичних наук В. Мармазова, С. Піляєва та інших.

Через свідомі антидержавні дії певної частини українського політикуму, втручання Росії та злочинне нехтування Л. Кучмою та В. Литвином своїх службових обов'язків Україна вкотре опинилася у складній ситуації. Вихід з неї полягає, насамперед, у якісному кваліфікованому перекладі Хартії, правильному тлумаченні її положень і наступному здійсненні таких заходів: ретельного вивчення фактичного стану окремих мов в Україні на фоні загальноукраїнської і загальноєвропейської мовної ситуації; зваженого вибору варіантів передбачених Хартією зобов'язань з урахуванням наявних в Україні реальних ресурсів для їхнього виконання; внесення відповідних змін у безглуздий чинний Закон.

Перший крок у цьому напрямку вже зроблено. На запит Національної комісії зі зміцнення демократії й утвердження верховенства права авторитетні вчені НАН України, Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, Національного університету "Києво-Могилянська Академія" незалежно один від одного дійшли однакових висновків щодо змісту базових термінів і положень Хартії та шляхів їх правильного перекладу і застосування.

Здійснений ними аналіз автентичних текстів Хартії засвідчив, що зафіксований у її назві та тексті базовий термін "regional or minority languages" (англ.) / "langues regionales ou minoritaires" (фр.) був неправильно перекладений на українську мову як "регіональні мови або мови меншин". Його правильним українським відповідником є "регіональні або міноритарні мови", тобто ті мови, що використовуються у певному регіоні і є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону.

Пояснювальна доповідь до Хартії наголошує: "Мови, яких стосується Хартія, є, головним чином, територіальними мовами, тобто мовами, що традиційно використовуються на певній географічній території ... і стали міноритарними навіть в тих регіонах, в яких вони мали традиційну територіальну основу" (п. 33). Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не "меншини", а "меншості", і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість" в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не minorites, що вказує на етнічну приналежність. Саме тому у статті 1"в" Хартії, де визначено термін "територія, на якій використовується регіональна або міноритарна мова", йдеться не про мову певної національної меншини, а про мову, яка є засобом спілкування певної кількості осіб.

Правильність такого тлумачення і перекладу базових термінів випливає зі змісту Хартії, об'єктом якої є підтримка і спеціальна охорона тих мов, які можуть зникнути з мовної карти Європи, а також інших регіональних і міноритарних мов, а не застосування особливих охоронних заходів щодо мов всіх без винятку меншин у даній країні. Це незаперечно підтверджує мета Хартії, яка зафіксована у її преамбулі і яка полягає у збереженні та розвитку «культурного багатства і традицій» Європи, її багатомовності та культурного розмаїття шляхом охорони «історичних регіональних або міноритарних мов, декотрі з яких знаходяться під загрозою вимирання». У пояснювальній доповіді до Хартії зазначено, що спільною рисою для багатьох регіональних або міноритарних мов є «більший або менший ступінь загрози їхньому існуванню» (п. 1); що Хартія створена з метою «захисту та підтримки регіональних та міноритарних мов як частини культурної спадщини Європи, яка знаходиться під загрозою» (п.10) ; що сучасна слабкість окремих історичних регіональних або міноритарних мов зумовлює необхідність «особливого сприяння» для їх збереження та розвитку (п.27).

Відповідно до статті 1 Хартії її базовий термін «регіональні або міноритарні мови» означає мови, які:

"1) традиційно використовуються в межах певної території держави її громадянами, які складають групу, за своєю чисельністю меншу, ніж решта населення цієї держави;

2) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; до них не належать ні діалекти офіційної мови, ні мови мігрантів."

Звичайно, регіональна або міноритарна мова є одночасно і мовою етнічної меншини, але ці терміни не тотожні. Відмінність терміну «регіональні або міноритарні мови» від терміну «мови меншин» є очевидною в світлі того факту, що в числі інших прав захист мовних прав європейських меншин регламентується Рамковою конвенцією 1995 р. про захист національних меншин. У цьому документі, який держави - члени Ради Європи підписали після вироблення Хартії і який має більш загальний всеохоплюючий характер, термін і поняття «регіональні або міноритарні мови» не використовується.

У Хартії термін «регіональні або міноритарні мови» недвозначно відокремлений і від терміну «мови, не пов'язані з певною територією» (nonterritorial languages - англ.; langues depourvues de territoire - фр.). Цей термін означає «мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови або мов решти населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання на території держави, не можуть бути безпосередньо пов'язані з окремою місцевістю цієї держави».

Слід особливо зазначити, що у ст. 1 Хартії дається важливе для розуміння її змісту і шляхів застосування визначення терміну "територія, на якій використовується регіональна або міноритарна мова". В цьому визначенні, крім окреслення певного географічного ареалу використання мови, ключовими є слова "певна кількість людей, наявність якої виправдовує застосування заходів з охорони і сприяння, передбачених у цій Хартії".

Сторони Хартії зобов'язані визначити перелік регіональних або міноритарних мов, які вживаються на її території і підпадають під визначення ст. 1. В той же час з огляду на різноманітність і складність мовної ситуації в Європі, ст. 2 Хартії надає можливість державам-учасницям самостійно визначати як перелік мов, так і режими охорони конкретних мов з урахуванням «стану кожної регіональної або міноритарної мови» і поширювати на неї або заходи базової охорони, передбаченої у Частині II, або додаткові спеціальні охоронні заходи, визначені у Частині III.

Режим базової охорони має ґрунтуватися на загальних принципах і нормах, які звичайно застосовуються для охорони прав осіб, що належать до національних меншин, і які стосуються їх мовних прав. Режим спеціальної охорони ґрунтується на чітких нормах, які є конкретизацією загальних принципів.

Сторони Хартії мають право вільного вибору перелічених в Частині III численних спеціальних охоронних заходів щодо мов, які потребують особливої підтримки. Проте кожна сторона зобов'язується застосовувати щодо кожної такої мови щонайменше тридцять п'ять пунктів або підпунктів з положень Частини III, включаючи щонайменше три з кожної зі статей 8 і 12 та один з кожної зі статей 9, 10, 11 і 13. У згаданих статтях зафіксовані численні варіанти спеціальних охоронних заходів у таких царина, як освіта, судочинство, функціонування адміністративних органів на регіональному та місцевому рівнях, засоби масової інформації, культурна діяльність і користування культурними закладами, економічне і соціальне життя. «Метою цих варіантів, – підкреслює пояснювальна записка до Хартії, – є надання їй більшої гнучкості для врахування значної різниці у фактичному стані регіональних або міноритарних мов... Роль держав полягатиме не у свавільному виборі цих варіантів, а у пошуку для кожної регіональної або міноритарної мови формулювань, що найкраще відповідають стану розвитку цієї мови» ( п. 46).

У зв'язку з викладеним зазначимо, що пояснювальна записка до Хартії, п.п. 20-23, 37-50 якої тлумачать зміст положень її ст. 2, навіть допускає варіант, коли «держава може обмежитися ратифікацією Хартії без обрання будь-якої мови з метою застосування Частини III» (п. 49). Крім того, важливо підкреслити, що на мови, не пов'язані з певною територією, поширюються лише базові заходи охорони, передбачені Частиною II Хартії. На це вказує п.З.ст. 7 Хартії, яка уточнює, що до таких мов базові заходи охорони мають застосовуватися mutatis mutandis, тобто з урахуванням потреб та характерних рис тих груп, які користуються відповідними мовами.

Як випливає з преамбули та положень статей 7-12 Хартії, для визначення відмінностей у фактичному стані регіональних або міноритарних мов і вибору відповідних спеціальних заходів для їх захисту необхідно ідентифікувати географічний ареал використання кожної мови, кількість її носіїв, ступінь розпорошеності/компактності кожної мовної групи, наявність інших специфічних умов та історичних традицій, пов'язаних з використанням мов, а також оцінити загрозу існуванню конкретної мови у національному і загальноєвропейському контексті.

При цьому необхідно також враховувати витрати, яких вимагає реалізація багатьох положень та відмінність адміністративних і фінансових можливостей європейських держав, - наголошується у п. 1.23 пояснювальної записки до Хартії.

З урахуванням специфіки мовної ситуації в Україні на особливу увагу заслуговують положення Хартії, які підкреслюють, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх» (преамбула) і передбачають у статті 3, що кожна договірна держава у своїй ратифікаційній грамоті або своєму документі про прийняття чи схвалення визначає кожну регіональну або міноритарну мову або офіційну мову, яка менш широко використовується на всій її території або частині території і до якої застосовуються пункти, визначені відповідно до пункту 2 статті 2», тобто пункти про спеціальні охоронні заходи, /підкреслення моє В. В./

Аналіз практики реалізації Хартії свідчить про диференційований підхід держав-учасниць до визначення заходів охорони конкретних мов. Причому окремі держави, наприклад, Данія, посилаючись на високий рівень захисту таких регіональних або міноритарних мов, як фарерської та гренландської, повідомили, що не надсилатимуть звітних доповідей відповідно до ст. 15 Хартії. В той же час деякі держави повідомили, що спеціальному режиму охорони підлягатимуть державні мови - ретороманська та італійська в Швейцарії, шведська у Фінляндії.

Аналіз показав, що розробці ухваленого Верховною Радою України законопроекту про ратифікацію Хартії не передувало ретельне і відповідальне опрацювання найраціональніших і найреалістичніших варіантів захисту регіональних і міноритарних мов, які використовуються в межах нашої країни. Внаслідок цього у чинному Законі не враховано стан кожної конкретної мови в контексті загальної мовної ситуації в Україні та мети Хартії – збереження культурного розмаїття Європи шляхом охорони і підтримки мов, які знаходяться під загрозою зникнення.

Нехтуючи необхідністю диференційованого підходу до оцінки фактичного стану окремих мов, Закон у ст. 2-3 передбачає застосування абсолютно тотожних заходів спеціальної охорони до мов таких меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.

Наявність у цьому переліку грецької, єврейської - мов, чи меншин? - породжує плутанину. Якщо автори закону мали на увазі мови, то греки і євреї в Україні сьогодні використовують відповідно новогрецьку та ідиш. Якщо меншини, то це суперечить Хартії, предметом якої є мови, а не меншини. Але серйозніший суттєвий недолік полягає в тому, що всупереч меті Хартії, зафіксованій у її преамбулі та положеннях п.п. "а" і "в" ст.1 та п.1 ст. 2 Хартії, Закон не згадує такі мови як, наприклад, караїмська, кримчацька, ромська, носії яких традиційно мешкають у певних місцевостях України.

Загальновідома інформація щодо фактичного стану перелічених в Законі мов дає підстави для висновку, що такі мови, як болгарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська не потребують спеціальної охорони, передбаченої Частиною III Хартії. Вони є офіційними у відповідних державах і в силу свого статусу мають необхідний державний захист. В межах України також немає перешкод для застосування цих мов представниками відповідних національних меншин у місцях їх компактного проживання. Стан мов цих меншин в Україні є цілком задовільним, оскільки українське законодавство і практика традиційно приділяють пильну увагу захистові прав національних меншин, в тому числі і мовних.

Серед згаданих мов найсильніші позиції має російська мова, яка тривалий час була імперською мовою і продовжує широко використовуватися в межах усієї території України, особливо в її східній частині. В Україні російська мова не є регіональною або міноритарною, а відповідно до п. "с" ст. 1 Хартії підпадає під визначення мови, не пов'язаної з певною територією. Це є додатковою підставою застосовувати щодо неї не спеціальний, а базовий режим охорони, як це випливає з п. 5 ст.7 Хартії.

Інакше кажучи, переліченим в Законі мовам, крім гагаузької, кримськотатарської і, можливо, білоруської, не загрожує зникнення з мовної карти Європи, тому щодо них має застосовуватися лише базовий режим охорони, передбачений частиною II Хартії.

Натомість спеціальний режим охорони, передбачений частиною III Хартії, мав би поширюватися на такі мови, як гагаузька, караїмська, кримськотатарська, кримчацька, ромська. Ці мови не є широковживаними ні в Україні, ні поза її межами. Вони не захищені офіційним статусом, оскільки народи, що ними говорять, не мають власних державних утворень і є нечисленними. До цього переліку, мабуть, варто було б додати білоруську мову, яка, незважаючи на її офіційний статус в Білорусі, продовжує занепадати.

Нарешті, відповідно до статті 3 Хартії спеціальні охоронні заходи повинні застосовуватися до української мови, яка, попри її статус державної мови, залишається у стані, який загрожує її існуванню. Загальновідомо, що внаслідок тривалої політики асиміляції і русифікації, здійснюваної царським і комуністичним режимами із застосуванням найжорстокіших методів аж до знищення мільйонів носіїв української мови, вона опинилася у стані, порівняному зі станом регіональних або міноритарних мов. У роки незалежності спостерігалося навіть погіршення фактичного стану української мови та звуження її застосування у певних сферах суспільного життя через злочинну бездіяльність режиму Кучми у впровадженні дієвих заходів підтримки української мови та відсічі культурно-мовній експансії Росії. Внаслідок цього етнічні українці, які становлять 77,8 % населення в Україні згідно з даними Всеукраїнського перепису населення в 2001 р.  опинилися в стані дискримінованої національної меншини у власній країні. Не можна не погодитися з Іваном Дзюбою, який досить точно оцінив ситуацію так: «Якщо дивитись правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є україномовні українці».

Після обрання Президентом України В. Ющенка спостерігаються певні зрушення в намірах щодо підтримки української мови. Проте дії нової влади надто повільні, мляві й обережні, їм бракує системності та динамізму, що конче необхідно з огляду на агресивність Росії та її п'ятої колони в особі лідерів комуністів, соціалістів, регіоналів - Симоненка, Мороза і Януковича, які активно вимагають надання російській мові в Україні статусу державної. В цій ситуації використання можливостей Хартії для відродження української мови в Україні є не лише правом, а й обов'язком керівництва України.

Пропонований підхід до побудови Закону про внесення поправок до Закону України "Про ратифікацію Хартії регіональних мов і мов меншин" від 15 травня 2003 року являє собою базову концептуальну схему. Для її реалізації та вирішення питання про остаточний перелік мов, що підлягають спеціальному захисту, і визначення конкретних варіантів зобов'язань держави щодо кожної з цих мов необхідно ретельно вивчити їхній реальний фактичний стан через з'ясування ареалів поширення, кількості носіїв, компактності їх проживання у певних місцевостях тощо. При визначенні цих зобов'язань потрібно враховувати реальні можливості держави і наявність у неї не лише фінансових і матеріальних засобів, а й спеціалізованого ресурсу – кваліфікованих кадрів із знанням рідкісних мов.

Цілком очевидно, що підготовка нового законопроекту та його ухвалення Верховною радою України потребуватиме певного часу. Між тим європейська спільнота очікує від України виконання зобов'язань, визначених у її власному Законі. У ситуації, що склалася, практичний вихід полягає у виконанні зобов'язань щодо спеціальної охорони гагаузької та кримськотатарської мов. На думку фахівців, фактичний стан цих мов є дійсно незадовільним, їхня охорона передбачена чинним Законом, тому вони без сумніву залишаться об'єктом охорони після внесення поправок до нього. Застосування спеціальних охоронних заходів щодо гагаузької і кримськотатарської мов має стати першим етапом виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань відповідно до мети і об'єкту Хартії.

Ігор Каганець

Раціоналізація держави

Протягом бурхливих подій 2004-2006 рр. народна увага була прикута до боротьби політиків за владу. Водночас „за кадром” залишилися грубі вади самої системи державного устрою, без виправлення яких неможливі істотні зміни. Ці системні дефекти можна швидко виправити - і тоді ми станемо очевидцями стрімкого й невимушеного поліпшення всього нашого життя.

Розглянемо „чотири кити”, на яких стоїть ефективна організація будь-якої спільноти - локальної громадської організації, транснаціональної корпорації, цілого народу: 1) мети; 2) повноважного керівника; 3) персональної відповідальності керівника за досягнення поставленої мети; 4) контролю громади за процесом керівництва та його результатами.

1. Мета

Осмислена діяльність передбачає наявність чіткої мети, тому саме з неї починається статут будь-якої організації. Головним статутним документом Української держави є Конституція, проте в ній чомусь нічого не сказано про мету державної влади. Тобто взагалі не зрозуміло, навіщо вона (влада) потрібна народові. А оскільки немає мети, то неможливо оцінити, ефективна ця влада чи ні. Наприклад, якщо метою влади є поліпшення здоров’я народу і відповідним чином збільшення тривалості його життя, то нинішня влада вкрай неефективна, бо третина українських чоловіків (!) не доживає навіть до пенсійного віку. Якщо ж метою влади є очищення української території від корінного народу і заселення її іноземцями, то ця влада є просто суперефективною: за 15 років українців стало менше на 5 мільйонів (через переважання смертності над народжуваністю), зате кількість іноземних мігрантів досягла близько 6,8 мільйонів (четверте місце в світі після США, Росії та Німеччини).

Зауважте, що з формального погляду державну владу України безглуздо звинувачувати у вимиранні українського народу, бо в жодному законі не сказано, що вона повинна сприяти його кількісному зростанню. Щоправда, в Конституції говориться, начебто „людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю” (стаття 3). Проте це аж ніяк не можна називати формулюванням державної мети, адже одна справа - щось визнавати цінністю, а геть інша - втілювати це в життя; до того ж, не зрозуміло, про яку „людину” йдеться в цій статті - громадянина України, представника згаданих вище 6,8 мільйонів іноземних мігрантів?

Мета організації - це стан, якого вона прагне досягти. Щоб мета була надійним орієнтиром, вона має бути чітко визначена через кількісні показники. Яка має бути мета державної влади в Україні? Це, найпростіше, щоб українці були багаті, культурні й здорові, щоб їх було багато. Чи можна це оцінити кількісно? З чисельністю населення зрозуміло - треба точно порахувати, а от як оцінити заможність, культуру і здоров’я цього самого населення? Тут також немає проблем: для кількісної оцінки цих параметрів у міжнародній практиці давно використовується Індекс людського розвитку (Індекс якості життя), який розраховується за методикою Програми розвитку ООН на підставі індексів реальних доходів на душу населення, досягнутого рівня освіти і тривалості життя.

Отже, тепер маємо чітко сформульовану державну мету. Щоб вона не залишилася пустим звуком, її необхідно записати в Статут держави Україна - Конституцію. Це робиться доволі просто через доповнення 3-ї статті Конституції України (розділ І. Загальні засади) таким реченням: „Метою державної влади є кількісне зростання корінного населення України та неухильне підвищення якості його життя, що визначається Індексом людського розвитку Програми розвитку ООН”. У цій статті Конституції вже є положення про головний обов’язок держави: „Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Тому запропоноване речення з формулюванням мети держави буде його органічним продовженням.

2. Повноважний керівник

Наявність повноважного керівника - це „другий кит” успішної організації. В Україні таким керівником є Президент, адже згідно з Конституцією від 28.06.1996 він є главою держави і володіє найбільшими владними повноваженнями, наприклад, „має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів” (стаття 106, п. 30), для подолання якого потрібно не менше як дві третини від конституційного складу Верховної Ради (стаття 94).

Зміни, внесені Верховною Радою в Конституцію згідно із Законом № 2222-ІУ (2222-15) від 08.12.2004, істотно зменшують повноваження Президента, через що Україна вже не має повноважного, а отже, відповідального керівника. Натомість значні повноваження перейшли до Верховної Ради.

Ще гірше те, що згаданий закон руйнує конституційне поле України. Він змінює конституційний лад з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, а таке рішення можна приймати лише на всенародному референдумі. Згідно з 5-ю статтею Конституції „право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами”.

Добре розуміючи, що згаданий закон є антиконституційним і може бути скасований Конституційним Судом, Верховна Рада зробила наступний злочинний крок - заборонила Конституційному Суду виконувати свій прямий обов’язок, зафіксований у статті 147: „Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України”. Для цього вона прийняла закон України № 1253 від 4 серпня 2006 року, яким заборонила Конституційному Суду України переглядати антиконституційну „політреформу”.

Тож внаслідок прийняття двох антиконституційних законів Верховна Рада позбавила державу повноважного і відповідального керівника, здійснила крок до узурпації влади (порушивши статтю 5 Конституції), відкрила „скриньку Пандори” для нових зловживань і остаточного руйнування правового поля, бо якщо можна брутально порушити головний закон держави, то всі інші закони – й поготів.

Для виправлення згаданої антидемократичної деформації потрібно шляхом всенародного референдуму скасувати антиконституційну „політреформу” і зберегти законну президентсько-парламентську республіку з повноважним та відповідальним главою держави.

3. Персональна відповідальність Президента 

Отже, маємо мету держави і главу держави - Президента, який наділений усіма повноваженнями для організації роботи держави на досягнення цієї мети. Однак цього не достатньо. Потрібна наявність дійових стимулів для того, щоб повноважний керівник був зацікавлений працювати на досягнення мети. Особиста зацікавленість і персональна відповідальність Президента за досягнення конституційної мети є третім „китом” організації. Зрозуміло, що цей принциповий момент теж має бути зафіксований в головному статутному документі держави.

За Конституцією, Президент володіє найбільшими владними повноваженнями, тому й повинен нести найбільшу відповідальність за досягнення державою її мети. Через це статтю 102 Конституції України (розділ V. Президент України) треба доповнити таким реченням: „Президент несе персональну відповідальність за досягнення мети державної влади (стаття 3) на час завершення свого президентського строку. За невиконання зазначеної мети Президент відповідає власним майном і власною свободою згідно з рішенням Верховного Суду, яке мас бути прийнято протягом 6 місяців з дня закінчення його президентських повноважень після відкритого судового розгляду з прямою відео- та радіотрансляцією в національному ефірі”. Це положення відповідає демократичному принципу, за яким „посадові особи повинні відшкодовувати збитки, завдані товариству внаслідок невиконання або неналежного виконання ними свого обов’язку діяти добросовісно та розумно в найкращих інтересах товариства”, а також тексту присяги Президента: „Зобов’язуюся всіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу» (стаття 104). Президент може бути виправданий Верховним Судом, якщо буде встановлено, що керована ним державна влада не досягла своєї мети через непереборні обставини.

Якщо Президентові не вистачає повноважень для якісного виконання своєї конституційної функції, то він може винести на всенародний референдум пропозиції змін до Конституції щодо збільшення повноважень Президента з одночасним посиленням його персональної відповідальності – відповідно до статті 106, п. 6: „Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою”.

Що ж до матеріальної зацікавленості Президента в ефективній діяльності, то його винагорода має складатися з фіксованої та змінної частин. Принагідно змінна частина повинна прямо залежати від кінцевих результатів діяльності керованої Президентом влади, тобто від досягнення державою її конституційної мети. Ця норма має бути чітко прописана у відповідному законі України і стосуватися всієї владної вертикалі.

4. Контроль народу за діями влади

Обов’язкова умова демократичного устрою - прозорість і підконтрольність влади. Це „четвертий кит” будь-якої організації: чи це громадська структура, чи акціонерне товариство, чи ціла нація. Народ повинен знати, що реально відбувається і як керована Президентом влада щоквартально й щорічно наближається до своєї конституційної мети - зростання кількості корінного населення та якості його життя. Для забезпечення функції контролю в демократичних організаціях створюється незалежний орган - ревізійна комісія, яка повинна забезпечити здійснення належного контролю за фінансово-господарською діяльністю товариства. Незалежність, а отже, ефективність цього органу забезпечується тим, що він обирається загальними зборами товариства, тому підзвітний лише цим зборам.

В Україні функцію ревізійної комісії виконує Рахункова палата. Згідно з законом України, вона „здійснює контроль на засадах законності, плановості, об’єктивності, незалежності та гласності’. Проблема в тому, що за Конституцією (стаття 85, п. 16) „призначення на посади і звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати” здійснює Верховна Рада. Отже, члени Рахункової палати прямо залежні від ВР, тому аж ніяк не можуть здійснювати задекларований „контроль на засадах незалежності”, тобто діяти в інтересах всього народу, а не одного з державних органів.

Мало того, всі інші передбачені Конституцією контролюючі органи (Прокуратура, Верховний Суд, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини) по суті недієздатні, оскільки призначаються Президентом або Верховною Радою - тобто тими, кого вони повинні контролювати. Тож виходить, що державні органи „контролюють самі себе”, так би мовити, бавляться в самоконтроль у вільний від основної роботи час.

Щоб контроль народу за державними органами перетворився з порожніх декларацій на об’єктивну реальність, треба зробити просту річ: голову Рахункової палати обирати на загальнонаціональних виборах - так само, як ми обираємо Президента. Тоді він буде справді незалежним, оскільки відповідатиме лише перед народом, що його обрав. Водночас голова Рахункової палати повинен, подібно до Президента, нести персональну відповідальність за керований ним контролюючий орган.

Зрозуміло, що це має бути зафіксовано в Статуті держави, тобто в Конституції. В окремій статті треба записати, що голова Рахункової палати обирається громадянами України одночасно з Президентом на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на п’ять років.

5. Висновок: „Все не так, як треба”

Наведений вище аналіз однозначно свідчить, що державний устрій в Україні - це заперечення загальновизнаних організаційних аксіом демократичних товариств:

1.       Нація не має чітко сформульованої конституційної (статутної) мети, тому державна влада працює не на народні, а на власні інтереси.

2.       Внаслідок антиконституційної „політреформи” Україна не має повноважного керівника, спроможного нести персональну відповідальність за дії керованої ним державної влади.

3.       Конституція України не передбачає матеріальної зацікавленості та персональної відповідальності Президента за досягнення ним конституційної мети.

4.       Нація не має незалежної „ревізійної комісії” - контролюючого органу, відповідального перед народом і спроможного контролювати законодавчу, виконавчу та судову владу. Тому державна влада неефективна, антинародна, безконтрольна і безкарна.

6. Що робити?

Потрібно якнайшвидше провести всенародний референдум за народною ініціативою згідно з 72-ю статтею Конституції: „Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області”. Шляхом референдуму народ має висловити підтримку проекту раціоналізації держави, яка полягає у збереженні законної президентсько-парламентської республіки відповідно до Конституції 1996 року та у внесенні в неї трьох зазначених вище положень про:

- мету державної влади;

- персональну відповідальність Президента за досягнення мети;

- всенародне обрання голови Рахункової палати.

Запропоновані зміни Конституції прості, логічні й самозрозумілі, вони є практичним втіленням задекларованого в Конституції курсу на „розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави”. Здійснення проекту раціоналізації держави дозволить радикально підвищити якість життя української нації, досягти єдності держави та суспільства. Підготовка й проведення референдуму матимуть величезне просвітницьке значення для народу України, сприятимуть національній консолідації та вихованню громадянської відповідальності.

7. Тест на щирість

Очевидно, що український народ кровно зацікавлений у негайному здійсненні запропонованої раціоналізації держави. Особливо велика зацікавленість у середнього класу малого і середнього бізнесу, винахідників, науковців, письменників, журналістів, професійної еліти, взагалі творчих та духовно самодостатніх людей. За нинішньої державної системи, яка обслуговує великий вітчизняний капітал і транснаціональні корпорації, середній клас приречений на знищення, його представникам загрожує або економічне рабство, або вимушена еміграція.

В раціоналізації держави, тобто в її фактичній демократизації, мають бути зацікавлені й ті політики і політологи, які виголошують свою відданість народу та демократичним ідеалам. Тепер у них є можливість наочно довести щирість своїх декларацій практичною підтримкою референдуму.