УГВР в контексті державотворчих процесів

Упродовж останніх 10-12 років на сторінках наукових видань з’явилася значна кількість матеріалів, присвячених темі боротьби українського народу за власну незалежну державу. На перший погляд ми вже маємо достатньо інформації про діяльність ОУН, УПА, УГВР тощо. Тобто можна вважати, що період первинного накопичення і публікування раніше замовчуваних архівних матеріалів закінчено. Якщо цю обставину взяти на віру і поєднати зі зняттям цілого ряду ідеологічних “табу”, які існували до недавнього часу в розвитку історичної науки, філософії, політології тощо, то матимемо однозначний висновок – у наш час повинні виникнути нові методологічні підходи до трактування історичних подій та явищ. Більше того, згідно з елементарними законами еволюційного розвитку суспільства повинні були б з’явитися нові тенденції у науковому розвитку історіософії та історичної науки як такої.

Чи є такі тенденції у нашому науковому бутті? Чи напрацьовані нові методологічні підходи у дослідженнях нашої історії, чи існують новітні системні підходи в історичних дослідженнях історичного розвитку України, зокрема, проблем боротьби за волю і незалежну державу?

На думку автора, нові системні підходи до досліджень історії національно-визвольних змагань de fakto вже існують, хоча окремо й не сформульовані. Як і все нове вони утверджуються важко, бо світоглядний спектр наших нинішніх науковців складається не тільки з людей, які сповідують українську національну ідею.

У зв’язку з тим, що ми ставимо факт створення УГВР у контекст цілого ряду історичних подій, які ми нині називаємо національно-визвольними змаганнями і які поєднані прагненням побудувати незалежну України, спробуємо сформулювати нові методологічні підходи до визначення сутності подій, у яких УГВР відіграла значну роль.

Про гостроту потреби у нових методологічних та концептуальних підходах до історіософського тлумачення національно-визвольної боротьби українців свідчить і гостра полеміка між деякими істориками, що час від часу з’являється на сторінках газет та серйозних журналів. Розбіжності і протиріччя серед істориків насправді не означають несумісності характерів авторів публікацій. Причини взаємного неприйняття – не в особистостях і їхніх характерах, а в розбіжностях між методологічними підходами до розгляду тих чи інших історичних явищ.

Головним предметом, на трактуванні якого в повному обсязі проглядається сутність розбіжностей між виразниками різних методологій, є українські національно-визвольні змагання 40-х років. Інформація про національно-визвольний рух 40-х і 50-х років у наш час не є рідкісною. Опубліковано вагомі збірники документів проф. В. Косиком, докт. І. Біласом і проф. В. Сергійчуком. Збірники мають величезну інформативну цінність, але  глибинне історіософське осмислення документально засвідчених явищ і подій автори полишили на читача. Такий ультрадемократичний підхід не завжди є найкращим, бо без глибинного історіософського коментування і причинно-наслідкових пояснень, збірники документів не виправдовують у повному обсязі тих надій, на які, очевидно, сподівалися автори збірників. Що ж до пересічного читача, то для правильного і повного розуміння того, про що йдеться в опублікованих документах, читачеві необхідно мати високий рівень ерудованості і бути позбавленим від набутих (нав’язаних) ще в часи існування Радянського Союзу штучних стереотипів.

Якщо ж до основи осмислення національно-визвольних змагань брати схеми розуміння ряду дослідників з діаспори (Т.Гунчак, П. Содоль, Ю. Бойко та ін.), то окрім загальнозрозумілої для широкого загалу читачів “правильності” і “правоти”, що проглядається в їх творах, слід відзначити у їхніх викладках відсутність глобального філософського осмислення феномена українських національно-визвольних змагань як природної закономірності, що можна пояснити теорією психологічного натуралізму, сформульованою свого часу К. Попером.

Зробивши такий вступ, ми зробимо спробу конкретизувати суть нових системних підходів до вивчення національно-визвольного руху, оскільки, як ми вже зазначали, de faktо вони вже існують, хоча й не сформульовані.

Системний підхід до історичних досліджень обумовлюється методологічними принципами, в основі яких повинна бути покладена чітка концепція. Отож визначимо суть нових методологічних підходів і концепцію, як складову методології.

Відправними пунктами у визначенні суті системних підходів є домінанти із “вічних” законів природи, які покладені в основу соціологічних досліджень багатьох теоретиків еволюціонізму (Е. Дюркгейм, К. Попер і ін.). Почнемо більш детальний розгляд суті системного підходу з близького всім пострадянським знавцям теорій еволюції дарвінського вчення про еволюційну боротьбу за виживання біологічних індивідів. Із цієї теорії випливає, що, оскільки людство є частинкою природи, то й кожен соціум складається з окремих “біологічних індивідів” (людей), які за своєю природою приречені боротися за виживання і своє утвердження в навколишньому середовищі. Зважаючи на те, що кожен соціум є складовою живої природи, ми, вибудовуючи логічні висновки, в кінцевому підсумку мусимо констатувати, що буття будь-якого організованого соціуму складається з вічної боротьби за своє існування, а відтак і боротьби за своє утвердження в середовищі інших соціумів, серед яких він перебуває. В цьому відношенні з Дарвіном перегукується і відомий знавець-соціолог Є. Дюркгейм, стверджуючи, що розвиток усього людства підпорядкований спільним соціологічним законам розвитку: “…деякі звичаї подібні між собою аж до деталей, причому в країнах, віддалених одна від іншої, і які ніколи не мали між собою ніяких взаємостосунків. Ця примітна одноманітність є кращим доказом того, що соціальний світ підлягає дії закону причинної зумовленості всіх явищ природи, суспільства і мислення”. Якщо спроектувати твердження Дюркгейма на історичний процес, побачимо, що історія України це – природний процес – процес боротьби за виживання і своє утвердження серед інших націй і держав.

Утвердження на життєвому просторі конкретної, чи гіпотетично взятої нації, завжди пов’язане з пошуками сприятливих необхідних передумов реалізації прагнення до утвердження, яке обумовлюється набуттям суверенітету гіпотетичної чи конкретної нації. Таким чином, ми маємо обґрунтоване право вважати, що підґрунтя до визначення концепції як складової системних підходів віднайдене. В його основі лежить істина, що випливає із закону природи про виживання, і яку можна сформулювати так: утвердження кожного конкретного соціуму неможливе без здобуття суверенітету як природної потреби. З цього формулювання ми можемо вивести і парадигму розвитку історичного шляху української нації. Формулювання парадигми виглядає так: історичний шлях українського народу є безперервний шлях боротьби за незалежність, який є на рівні природного права на життя.

Власне, таке з’ясування дає нам можливість зрозуміти історичний шлях України, як організованого соціуму, впродовж всього періоду історії інформативно доступного для аналізу і осмислення.

Нові системні підходи до досліджень історії України в перспективі можуть дати змогу інакше трактувати історичні події і цілі періоди нашої історії. Як це може виглядати на практиці?

До прикладу. В сучасній історіографії історичний шлях України, починаючи із середньовіччя, прийнято ділити на періоди з розмитими і туманними визначеннями причинних ознак:

а) Період козаччини, початок якого пов’язується з Байдою Вишневецьким і закінчується останнім зруйнуванням Січі москалями. Згідно з новими системними підходами період Козаччини мав би називатися Перша українська національно-визвольна війна.

б) Повстання під назвою Коліївщина (1768–1772 рр.), яке в літературі іноді трактується як повстання проти експлуататорів, іноді – як епізод класової боротьби. Відповідно до нових системних підходів повстання гайдамаків можна назвати Друга національно-визвольна війна українців під проводом  І. Гонти і М. Залізняка.

в) Події 1917–1923 рр. для пересічного обивателя в літературі подаються як безлад (в розумінні досягнення мети). Відповідно до нових системних підходів цей період можна б було назвати Третя війна українців за визволення.

г) Період 1941–1945 рр. і досі на офіційному рівні іменується Велика вітчизняна війна. А згідно з новим системним підходом цей період слід розширити до 1953 року і назвати Четверта національно-визвольна війна під проводом Організації Українських Націоналістів.

д) Період з 1953 р. по 1991 р. згідно з визначенням, сформульованим французьким дослідником явища війни Раймоном Ароном, повинен би називатися періодом “агресивного миру” із застосуванням державного тероризму як засобу залякування.

Системні підходи, конкретизовані вище, співзвучні з головними засадами теоретичних визначень німецького дослідника Карла фон Кляйзевіца, який пояснює, що таке стан війни. Кляйзевіц стверджує, що війна є насильством, спрямованим на те, щоб “примусити опонента виконувати нашу волю”. Цей же автор каже, що у випадку війни учасники протистояння мають завжди ті чи інші політичні цілі, обумовлені відповідними інтересами, які дуже часто обмежують характер війни, видозмінюючи війну, тобто характер насильства на політичні засоби. Своє визначення війни Кляйзевіц завершує так: “Війна є просто продовженням політики, але іншими засобами”. Формулювання Кляйзевіца дещо точніше розвиває Р. Арон: “Якщо війна – це продовження політики, то політика – це продовження війни іншими засобами”.

Підсумовуючи вище сказане, відповідно напрошується висновок: упродовж більше як трьох століть з українським народом велася нещадна війна на абсолютне знищення українців як нації. Концентраційні табори, тюрми, примусові виселення, винищування української людності голодом, кидання значних контингентів представників саме української нації на заздалегідь передбачуване знищення під час боїв Другої світової війни – це були засоби тактичних бойових дій проти української нації. Стратегія полягала в тому, щоб Україна втратила свою національну ідентичність, щоб в Україні не зміг з’явитися новий Мазепа чи Коновалець, або Тарасевич, Івасюк чи Алла Горська.

Коли об’єктивно аналізувати історію взаємодії Росія–Україна, то стратегічна мета Росії щодо України проглядається абсолютно однозначно і її можна висловити одним реченням: повне знищення українців як нації найдосконалішими і найпродуманішими засобами та опанування їхнього життєвого простору посередництвом заселення території України росіянами, або елементами зрусифікованого етнотипу.

Не варто шукати серед винуватців агресивних дій супроти України “правлячі режими”, чи ефемерні “культ-особи”. Режими змінювалися так само як і правителі. Насправді йшла довготривала загарбницька війна Росії за оволодіння життєвим простором українців. Це була, за визначенням Р. Арона, „війна між націями”.

Відповідно до засад, викладених у схематичних рисах визначеної і конкретизованих вище системних підходів, укладаються у стрункий ряд запорозькі козаки, гайдамаки Гонти і Залізняка, січові стрільці, вояки армії УНР, бойовики Бандери і Мельника, ініціатори і творці УГВР, дисиденти 60–70-х років.

Як природна закономірність, імена найдостойніших борців за незалежність свого народу залишають своє відображення на сторінках національної історії, як природне і самозрозуміле явище вони завжди присутні в народному епосі і фольклорі. Загальновідомо, що героям народного епосу властиві декілька рис, що вважаються абсолютними, природними і загальновизнаними цінностями: патріотизм, прагнення до волі і незалежності від чужоземного поневолення, готовність до самопожертви в ім’я свободи СВОГО народу, СВОЇХ національних вартостей. Герої національно-визвольної боротьби завжди залишали свої сліди в народному епосі.

Пропонований системний підхід історичних досліджень дає змогу у властивому світлі побачити і тих українців, які теж брали участь у великих битвах, показуючи приклад мужності і хоробрості, були серед них і мужні вояки, і вчені, і митці. Але в їхньому геройстві і мужності не було  ознак відстоювання інтересів і слави своєї нації, боротьби за волю СВОГО народу і СВОЄЇ держави.

Отже, якщо дотримуватись концептуальних засад конкретизованих вище системних підходів, то стає цілком зрозуміло, чому нема згадок та акцентуації позитивної уваги в українському епосі і фольклорі на персоналіях запеклих боїв козаків-українців під Дюнкерком і Грюнвальдом, не здобули достойного місця в народній творчості Кочубей,  Іскра і їх соратники. В забутті залишаються українці, що показували зразки хоробрості в битві під Бородіном.

Реальне історичне буття поряд із вже забутими іменами (визнаймо, мужніх і сміливих вояків) приготувало місце воякам-українцям соратникам П’ятакова і Коцюбинського, українцям-учасникам невдалої агресії військ СРСР на Фінляндію, ветеранам-українцям Другої світової війни в складі Червоної армії і учасникам інтервенцій в Угорщину, Чехію, Афганістан і т. п. Тобто, напрошується висновок про те, що спроби штучно утримувати на поверхні українського національно-історичного чи освітньо-виховного процесів персоналії і явища, пов’язані з боротьбою українців не за СВОЇ українські національні інтереси, є явищем неприродним і, зрештою, шкідливим для виховання громадянина і патріота незалежної України.