Документи Великого Збору були передані на Захід, але Захід не захотів їх почути. Західні альянси вже поділили Європу на сфери впливу і віддали Україну під Московське ярмо. Український народ, до якого були звернені ці слова, не зміг їх почути, він не мав права їх знати – не мав права знати про прагнення своїх найкращих синів і дочок до здобуття самостійної української держави, не мав права знати їхні імена. Бо хоча Радянський Союз тоді і жив ніби за конституцією 1936 року, це була лише декорація. Фактично вся країна жила за карним кодексом РСФСР 1926 року. Тож я не знала ким був мій батько і за що він був ув’язнений у Володимирській тюрмі на 25 років.

Я довідалась про це, лише коли Україна здобула жадану незалежність. Можна сказати дізналася випадково: я йшла через Майдан незалежності і на книжній розкладці побачила восьмий том “Літопису УПА”, я підняла обкладинку і на першій сторінці прочитала присвяту тим, хто загинув у 1945-1946 рр. Cеред п’яти імен було ім’я мого батька: Кирило Осьмак – президент УГВР. Моє хвилювання було надзвичайне. В цій книзі була його біографія, але, читаючи її, я зрозуміла, що автори не дуже багато знали про мого батька. Про це свідчили неправильно вказані дата й рік народження тощо. Проте книга містила відомості, які стали для мене відкриттям, зокрема те, що батько був членом Української Центральної Ради.

Ця подія стала поштовхом до того, що я почала шукати документи, в яких би містилася інформація про мого батька, а також документи на підтвердження того, що він дійсно був членом ЦР. Адже в мене від батька залишилися лише листи.

Ще в моєму житті сталася одна подія, що надихнула мене на ці пошуки – знайомство з Василем Куком. Ми зустрілися вперше у Будинку письменників, на вечорі, присвяченому УГВР і УПА. Василь Кук був надзвичайно здивований і приємно вражений, почувши, що перед ним – дочка Кирила Осьмака. Пан Василь спочатку сумнівався у тому, що я дійсно є дочкою Осьмака, мовляв виглядаю дуже молодою.

Про президента УГВР – Кирила Осьмака дуже мало знають, – казав Василь Кук. Не залишилося навіть його фотографій. Адже через два місяці після того, як він був обраний президентом УГВР, він потрапив до НКВД. Його довгий час вважали зниклим. Були відомості, що він перебуває у Володимирській тюрмі, але достеменно ніхто цього не знав. Тож для Василя Кука моя поява була справжнім дивом.

Василь Кук запитував, чи є в мене якісь документи, інформація про батька. Але у мене, на жаль, були тільки листи батька з тюрми. Коли батько зник ми з мамою залишалися у маленькому Карпатському селі. І перший лист від нього надійшов лише у 1954 році, після смерті Сталіна. Потім вже почалося більш активне листування.

Листи батька, за порадою Кука, я опрацювала і класифікувала: біографічні, листи про умови його перебування в тюрмі, міркування з приводу виховання та освіти молоді та ін. Добірку листів, що містили відомості про біографію Осьмака я віддала Василеві Куку. Він привіз їх у 1993 році в Канаду, де їх надрукували у „Літописі УПА”.

Також я листувалася з Мирославом Прокопом, прочитавши в журналі „Сучасність” його статтю „Київ. 1942 р.”, де він писав про мого батька.

На конференції, присвяченій 50-річчю УГВР я офіційно була представлена загалу як дочка Кирила Осьмака.  Після того, я звернулася до СБУ з проханням надати мені документи, що містили б інформацію про батька.

Час ішов, я продовжувала пошуки.

Шалва Несторович Берешвілі (учасник уряду Грузинської народної республіки 1917-20 рр.). Він був на могилі батька, описав мені, де знаходиться могила. У мене була фотографія батькової могили з хрестом і номером його могили 57-53. Я була на місці, де похований Кирило Осьмак, проте його могилу так і не знайшла. Тому що місце поховання було занедбане, занехаяне до краю.

Сподіваючись віднайти якісь відомості про батька, я відвідала тюрму, де він перебував в ув’язненні 25 років. Там мені дали картку, заповнену дрібним почерком, що містила мінімальну інформацію про батька: дату його вступу до тюрми, перелік його хвороб, а також номер могили.

Але пізніше я отримала з архіву особисту справу батька. Ви знаєте, я боялася її читати. Звісно, я була впевнена, що мій батько – порядна людина, проте гнітили думки – не могли ж його просто так ув’язнити на цілих 25 років! В анкетних даних читаю: Коваль Іван Пилипович. Чому в особовій справі батька прізвище Коваль? Далі читаю: Коваль Марія Василівна. А першу дружину батька звали Марія Василівна. Тож таким чином я дізналася, що мій батько потрапив у засітку, і назвався Ковалем Іваном Пилиповичем. До справи було підшито безліч його викликів на допити. А ще я побачила дуже багато листів мого батька, в яких він звертається до ЦК КПРС, до Генерального прокурора з вимогою реабілітації. І в одному з цих листів він наголосив, що завжди буде вимагати реабілітації, бо не має в чому каятися. На одне його таке звернення з Головної військової прокуратури Києва прийшов запит перелічити виклики батька на допити. Їх нараховано аж 218! На мене ця цифра справила сильне враження. Мені дозволили зробити копії цих документів.

Розшукуючи відомості про батька, я відвідала Рязанське відділення ФСБ (батько був засуджений у Рязанській області), де мені також дали особисту справу батька 1938 року. Вона складалася аж з 370-ти сторінок. Але батько не визнав жодного звинувачення і таким чином врятувався від смерті.

В кінці грудня 1994 року в Київській прокуратурі мені вручили в довідку про реабілітацію мого батька.

Щоб знайти бодай якісь відомості про батька я наполегливо працювала у бібліотеках, архівах, фондах. Я хотіла віднайти для себе батька, для моєї душі. У фондах бібліотеки Сільськогосподарського інституту в Москві я також знайшла особову справу батька з фотографіями. Також за порадою архівіста Анатолія Кентія я працювала з архівами фонду Комітету південно-західного фронту Всеросійського земського союзу. Там є особисті справи тридцяти тисяч працівників Комітету. Серед них була і справа мого батька, його першої дружини Марії Василівни, її сестри Ольги Василівни. Ксерокопії зробити мені не дозволили. Тож я все записувала власноруч.

З моїх напрацювань, з віднайдених матеріалів була вибудувана краплина за краплиною доля Кирила Осьмака. І ось нарешті ми видали книгу на 880 стор., що містить відомості про батька від його народження до смерті, його листи та документи.