УКРАЇНСЬКА ВСЕСВІТНЯ КООРДИНАЦІЙНА РАДА
UKRAINIAN WORLD COORDINATING COUNSIL
 ПРО УВКР  СТРУКТУРА УВКР  НОВИНИ  ПРОПОЗИЦІЇ ПРО СПІВПРАЦЮ  УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР  ГОЛОВНА
ПРО УВКР
СТРУКТУРА УВКР
ДІЯЛЬНІСТЬ УВКР
ФОРУМИ УКРАЇНЦІВ
ВІСНИК УВКР
ФОТОГАЛЕРЕЯ
АРХІВ РАДІОПЕРЕДАЧ
ПОШУК


 ДІЯЛЬНІСТЬ УВКР Проведення тематичних круглих столів 60-річчя Української Головної Визвольної Ради Василь Кук (Коваль)


 У надрах народу завжди з’являються нові сили, які не задовольняються існуючими суспільно-політичними та державними формами, і врешті переростають у війни. Минулого столітті докорінні зміни у життя нашого народу внесли дві світові війни. З кінця ХVІІІ століття українські землі входили до складу Російської та Австро-угорської імперій. Для першої ми були малоросами, племенем великоросів, для другої – рутенами-русинами, вірними цісарськими підданими. У ХІХ столітті ідея державної незалежності України не мала прихильників, оскільки не існувало реальної сили для її втілення у життя. І лише у 1895 р. галичанин Юліан Бачинський, член Української радикальної партії у книзі «Україна іррідента» обґрунтував потребу створення власної соборної держави, а полтавець із Прилуччини Микола Міхновський, член Революційної української партії (1873–1924) написав на своєму прапорі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

Ще на початку ХХ століття «ідеал національної самостійності», як писав Іван Франко у 1900 році, лежав „для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого». Під час Першої світової війни (1914–1918 рр.) дуже поволі визрівала думка про необхідність побудови незалежної самостійної суверенної Української держави. І лише 22 січня 1918 р. у Києві було проголошено самостійність Української Народної Республіки (УНР), а 1 листопада 1918 р. у Львові – самостійність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

У 1920 р. українські землі стали здобиччю російсько-більшовицьких, польських, румунських та чеських, а з 1939 р. – ще й мадярських та німецьких поневолювачів. І знову національно-визвольні змагання треба було розпочинати з початку. В 1920 р. нова хвиля боротьби за державну незалежність сколихнула Україну. Її розпочала Українська Військова Організація (УВО) у 1920–32 рр., а з 1929 р. продовжила Організація Українських націоналістів (ОУН)  під проводом Євгена Коновальця.

У вересні 1939 р. німецько-гітлерівські та російсько-радянські війська напали на Польщу і в черговий раз розділили між собою її територію. Почалася Друга світова війна. ОУН в цей час була єдиною політичною організацією, що послідовно продовжувала боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД). Усі інші політичні партії призупинили свою політичну діяльність. Приєднання Західної України до УРСР ОУН використала для поширення визвольних державницьких ідей і на східні області України, і вже на початку німецько-російської війни ОУН мала в Україні розгалужену мережу своїх станиць.

На Народних Зборах у Львові 30 червня 1941 року ОУН під проводом Степана Бандери урочисто проголосила Акт відновлення Української Держави, а Головою Українського державного правління (УДП) було обрано Ярослава Стецька. На початку липня 1941 року сформовано державний уряд, і на звільнених від більшовицьких окупантів землях створювалися місцеві органи влади (обласні, районні та сільські ради). Українське населення з великою радістю сприйняло Акт відновлення української державності й активно включилося у державотворчий процес. У липні-серпні у Західних областях та майже на всьому Правобережжі діяли українські місцеві органи влади. Німецький уряд вороже поставився до відновлення української державності. Починається серія арештів: 10 липня арештовано Ярослава Стецька, а перед цим арештують Степана Бандеру з категоричною вимогою відкликати Акт проголошення відновлення Української Держави. Оскільки вимога не була задоволена, то їх обох, частину членів УДП та багатьох представників ОУН у вересні 1941 р. відправляють до концентраційних таборів смерті, всю українську адміністрацію ліквідують та замінюють німецькою.

Почалася війна проти німецьких окупантів. Спочатку у формі невеликих збройних гуртків (боївок), у кількості до 20 членів, і збройних кущових відділів самооборони (близько 100 членів), які у 1942 р. переросли в нормальні військові частини УПА. В 1943–44 рр. у відділах УПА з допоміжними підрозділами нараховувалося до 200 тисяч осіб, а з громадськими допоміжними службами (господарчо-виробничі, медичні, зв’язкові тощо) – понад 500 тисяч. Поряд з УПА у західних областях України існувало в 1941 р. ще 3300 станиць (осередків) ОУН, у яких було 20 тисяч членів. У наступні роки чисельність членів ОУН та їхніх прихильників значно зросла. Тодішні сільські станиці ОУН – це не лише організаційні осередки, вони виконували свого роду роль підпільної тіньової влади й легальна влада виконувала їхні доручення та розпорядження.

Національно-визвольна боротьба поширювалася, ставала всенародною, опановувала нові терени, виганяла з них окупантську владу й встановлювала свою. Створювалися своєрідні самостійні повстанські республіки. Одна з найбільш відомих – Колківська повстанська республіка. У зв’язку з цим командуванню УПА необхідно було проводити також адміністративну, культурно-освітню, економічну діяльність. У 1943-44 рр. актуальною для командування УПА стала також і дипломатична діяльність, а це – переговори з організаціями польського підпілля і представниками польського екзильного уряду, військовими та політичними представниками Угорщини, Румунії тощо. У листопаді 1943 р. на Рівненщині відбулася велика політична конференція поневолених Москвою народів, і до боротьби проти Німеччини приєдналися народи Кавказу та Середньої Азії.

Процес державотворення, започаткований Актом 30 червня, не припинявся і вимагав свого політичного завершення у нових діючих підпільних умовах. Тому з ініціативи Проводу ОУН і Головного Командування УПА на початку 1944 р. організовано Ініціативний Комітет (ІК), завданням якого мало бути створення верховного політичного органу, свого роду підпільного парламенту і уряду, які мали б представляти воюючу Україну. До складу Ініціативного Комітету входили п’ять осіб: голова – Лев Шанковський, члени – Василь Охримович, Дарія Ребет, Михайло Степаняк та Ілля Сем’янчук. Членами майбутнього верховного органу, який згодом названо Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), мали стати активно діючі українські патріоти, незалежно від їхньої політично-партійної належності, які згодні боротися за УССД проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-більшовицьких і німецько-гітлерівських загарбників. Головним завданням ІК була підготовка Перших Великих Зборів УГВР.

11–15 липня 1944 року на території однієї з «повстанських республік» біля с. Сприня Самбірського району, що на Львівщині, під охороною відділів УПА відбувся Перший Великий З’їзд УГВР. У ньому взяли участь двадцять осіб. Головою президії З’їзду обрано члена Бюро Проводу ОУН Ростислава Волошина, Секретарем З’їзду – Миколу Дужого. Після доповідей та дискусій схвалено й прийнято такі документи: Універсал УГВР, Платформу і Устрій УГВР та текст Присяги Вояків УПА.

Великі Збори обрали Президентом УГВР професора Кирила Осьмака, віце-президентами УГВР – професорів Івана Вовчука, Василя Мудрого, о. Івана Гриньоха, головою Генерального Секретаріату УГВР – Романа Шухевича. Було обрано також членів Президії УГВР та Секретаріату.

Завдання УГВР – керувати національно-визвольною боротьбою, представляти сучасну воюючу Україну світові, об’єднувати й координувати національно-патріотичні сили на всіх українських землях для боротьби з поневолювачами України. У прийнятій на Зборах постанові відзначалося, що УГВР перебуває в Україні, а за кордон може відправляти своїх делегатів. Тому і Президент і Голова Генерального Секретаріату постійно знаходилися в Україні, а за кордон від’їжджали члени УГВР, оформлені у Закордонному Представництві УГВР (ЗП УГВР).

УГВР – непартійна організація, свого роду, підпільний всеукраїнський парламент, а її Секретаріат – підпільний український уряд. Друкованим органом Президії УГВР був «Вісник», а друкованим органом УГВР – «Самостійність». У них публікувалися постанови УГВР, звернення до народу,  ідеологічно-програмні, політичні статті та матеріали на актуальні теми дня.

Свою діяльності члени УГВР ґрунтували на демократичних засадах, різко критикуючи всі форми тоталітаризму й диктаторства. Єдина мета – незалежність України – зближувала й об’єднувала усіх учасників визвольної боротьби, незважаючи на їхню належність у минулому до різних політичних партій чи організацій.

У жовтні 1944 р. вся територія України була звільнена від німецьких завойовників і повністю окупована російською армією. Велика Вітчизняна війна завершилася у травні 1945 р., але не для українського народу. Національно-визвольна революційна боротьба під керівництвом УГВР продовжувалася ще десять років потому, до середини 50-х років. Не припинялася діяльність визвольного руху й у наступні десятиріччя, і в змінених формах тривала аж до здобуття Україною державної незалежності  у серпні 1991 року.

УГВР і нині може слугувати прикладом єднання заради спільної мети –  будувати незалежну суверенну Українську державу.


ENG | UKR
НОВИНИ
АНАЛІТИКА
ПРОПОЗИЦІЇ ПРО СПІВПРАЦЮ
УКРАЇНСЬКІ ЗМІ СВІТУ
УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР
ГОСТЬОВА КНИГА
КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ
ОБГОВОРЕННЯ
При використанні матеріалів посилання на www.uvkr.com.ua
є обов'язковим.
01004, Київ, вул. Горького 3-б, тел. 287-22-41





© УВКР, 2004