Наближення кінця ІІ Світової війни, виснаження у взаємній боротьбі двох найбільших ворогів української соборності, створювали сприятливі умови для справи української державності на міжнародній арені. Особливо з урахуванням зростання ваги національного визвольного руху ОУН і УПА. Тому створення УГВР теж було спричинене сприятливими зовнішньополітичними обставинами, що вимагали існування загальнонаціонального всеукраїнського політичного центру, який би репрезентував цю боротьбу світові. Ще однією важливою обставиною, що спричинила виникнення УГВР, була потреба створити новий центр на відміну від існуючих, який відбивав би новий стан національно-політичних відносин в Україні та відповідав би всім потребам того часу, оскільки Українська Народна Республіка, Гетьманського центр, Західноукраїнська Народна Республіка на той час вже не мали реального впливу на хід визвольної боротьби в Україні.

УГВР формувалася на принципі індивідуального представництва. Це було зумовлене двома причинами: перша – політичні партії чи організації на той час в Україні не діяли, за винятком організації українських націоналістів-революціонерів і організації українських націоналістів під проводом Андрія Мельника; друга – досягнути домовленості між слабими, але амбітними партіями було дуже важко, це засвідчили невдалі спроби закордонного представництва УГВР у другій половині 40-х рр. Зрештою більшість передвоєнних політичних партій і груп були зав’язані вже на згаданих державних центрах, які на той час не представляли національно-визвольної боротьби в Україні.

Не зважаючи на ці моменти УГВР була відкрита для представників усіх українських політичних течій, за умови визнання самостійницької революційної боротьби. Основні принципи, сповідуючи які, людина чи політична група могли стати членами УГВР: перше – беззастережно визнати ідею української самостійної соборної держави, як найвищу ідею українського народу; друге – визнати метод революційної боротьби за українську соборну самостійну державу за найбільш доцільний; третє – задекларувати своє вороже ставлення до московських більшовиків і німців як окупантів України; четверте – визнати демократію як засадний принцип представництва.

УГВР можна чітко вважати спадкоємницею державної традиції 1917–1921 і 1941 рр., а також політичних змагань за цю державність у першій половині 20-х рр. як на рівні ідейно-політичному, так і на рівні персональному. До складу майбутнього парламенту і воюючої України мали увійти (бо частина людей, які мали увійти до УГВР не були присутні на зборі, і не стали її членами): члени центральної ради УНР, які тісно співпрацювали з підпіллям – Василь Потішко, Кирило Осьмак – керівник видавничого відділу Міністерства сільського господарства УНР, Василь Мороз – керівник відділу кооперації Міністерства сільського господарства УНР, Самійло Підгірський – член Центральної Ради, один з організаторів революційного руху на Волині, гетьманський рух був представлений Ярославом Біленьким та Петром Чуйком, крім того підполковник Варфоломій Євтимович отримав дозвіл на участь в УГВР від гетьмана Павла Скоропадського; найбільша політична партія Галичини УНДО була представлена в УГВР її головою Василем Мудрим, а також одним з ідеологів УНДО Зеноном Коленським. (Участь Зенона Коленського є знаковою, оскільки він брав участь в установчому Конгресі ОУН у 1929 році). Крім того Василь Мудрий і Самійло Підгірський (який не взяв участь у зборах) керували українською парламентарною репрезентацією у Польському сеймі. Вони були серед тих послів, які відстоювали права українців у польському сеймі.

Частина делегатів УГВР, делегатів збору УГВР входили до складу українського державного правління. Це – Ярослав Біленький, Йосип Козаченюк, Микола Лебедь, Роман Шухевич. Ряд інших були задіяні в українських адміністраціях 1941 року на місцях – Ростислав Волошин, Василь Охрімович та інші. Увійшли до УГВР і ті представники УПА на Волині, які у 1943 році встановлювали там українську адміністрацію. Це вже згадувані Ростислав Волошин і Василь Мороз. Представлені були в УГВР і діячі української греко-католицької церкви – насамперед Микола Веллєнт, настоятель Собору Св. Юра, якому дозвіл на входження до УГВР дав Митрополит Андрій Шептицький.

До УВГР крім націоналістів увійшли соціалісти, націонал-демократи, гетьманці, представники церкви.

Структура УГВР визначалася загальнодемократичними принципами, зрозуміло, з урахуванням того, що їй потрібно було діяти в умовах революційної повстанської боротьби.

УГВР від часу свого створення виконувала функцію верховного керівництва боротьбою ОУН і УПА, визначала стратегію і тактику національної визвольної боротьби. Це було її перше завдання. І ця стратегія діяльності була визначена на тому ж таки на Першому Великому зборі УГВР і відображена у головних документах: універсалі, платформі та тимчасовому устрої. Ці документи залишалися чинними до кінця діяльності українського підпільного руху до середини 50-х рр.

Серед тактичних рішень УГВР насамперед слід згадати акцію бойкоту так званих виборів до Верховної Ради СССР 10 лютого 1946 р. та до Верховної ради УРСР 9 лютого 1947 р. Акція бойкоту була однією з найбільших та наймасштабніших акцій українського руху. Оскільки УГВР не могла провести всенародного голосування на свою підтримку звичайним методом, то це було зроблено за допомогою проведення бойкоту. Хоча офіційно комуністи рапортували про явку на свої виборчі дільниці 99 % виборців. Насправді, не зважаючи на застосування грубої сили, вибори фактично не відбулися. Саме це стало своєрідним мандатом довіри українського народу до УГВР. Зрозуміло, що найбільше громадян підтримали бойкот там, де позиції українського самостійницького руху були найбільш сильні, – у Галичині та Волині.

Серед інших актів підпілля, які проходили під егідою УГВР, захист української греко-католицької церкви, боротьба з колективізацією, консолідація українців для продовження боротьби в краї та за кордоном.

Стосовно виконання УГВР функцій верховного  керівництва, слід розповісти, що УГВР в межах своєї компетенції підвищувала командирів УПА, а згодом провідників підпілля ОУН до військових ступенів майора, підполковника, полковника, генерала. Також УГВР відзначала повстанців найвищими військовими  нагородами УПА – золотими хрестами бойової заслуги І, ІІ класу, а також золотим і срібним хрестами заслуги, встановлювала інші нагороди – зокрема медалі за боротьбу в особливо важких умовах та медалі до десятиріччя УПА. УГВР встановлювала національні свята. Саме рішенням УГВР 14 жовтня 1942 року визначено датою створення УПА. Ми досі відзначаємо 14 жовтня як день УПА.

УГВР не тільки керувала боротьбою ОУН і УПА, вона також була тісно інтегрованою в цю боротьбу. Між цими складовими національно-визвольної боротьби існувала максимально можлива співпраця. Зрештою, це було вирішено на персональному рівні, – оскільки посади Голови
Проводу ОУН на українських землях, Головного командира УПА і Генерального секретаря УГВР займала одна і та ж людина – Роман Шухевич у 1944–50 рр. і Василь Кук у 1950–54 рр.