Основне завдання Української Головної Визвольної Ради полягало у керуванні національно-визвольною боротьбою. УГВР також мала представляти воюючу Україну в умовах Другої світової війни перед зовнішнім світом та об’єднувати й координувати всі національно-патріотичні сили на всіх українських землях для боротьби проти всіх поневолювачів України, зокрема проти окупантів фашистських та більшовицьких, за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД). У прийнятій на Зборах постанові відзначалось, що УГВР перебуває в Україні, а за кордон може висилати своїх делегатів. Тому і Президент (Кирило Осьмак) і Голова Генерального Секретаріату постійно були в Україні, а за кордон вислано окремих членів, які оформились у закордонне представництво УГВР.

         УГВР – це своєрідний підпільний український парламент, а Секретаріат – підпільний український уряд.  Пресовим органом Президії УГВР був „Вісник”, а пресовим органом УГР „Самостійність”. 

Гуманістичний характер і виховне спрямування документів УГВР, які створювалися в умовах жорстокої боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, й до сі викликають глибоку повагу і водночас здивування дослідників, які намагаються належним чином вивчити і усвідомити значення діяльності цієї організації. Безумовно,  увагу науковців-істориків, викладачів – вихователів юнацтва привернуть ті положення програмної платформи УГВР, які стосуються культурологічних аспектів. Важливо зазначити, що на завершальному етапі Другої світової війни, коли найбільш актуальними залишалися проблеми територіального розподілу та підпорядкування населення завойованих земель, УГВР як підпільний український парламент в низці найважливіших питань розбудови Української держави поставив питання щодо збереження та відродження культури      української нації.

         Поважне ставлення УГВР до питань збереження національної культури і освіти не було випадковим. Оскільки організаційна структура і програмні документи підпільного українського парламенту створювалися  зусиллями передусім провідних діячів ОУН, основний зміст і характер Постанов Великого Збору, який поклав початок цій організації, був збережений. Зауважимо, що дві із дев’яти засадних  Постанов стосуються саме питань духовного і культурного виховання української нації. Цілком очевидно, що ці постанови зберегли свою актуальність і для діяльності УГВР, тож доцільним було б їх процитувати:

         „IV. Культура і мистецтво.

1.     Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчості, з духовною природою українського народу, його історичними традиціями і вимогами сучасності та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу.

2.     Тільки розвиток той культурної творчості і тих мистецьких течій, що зв’язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили і могутньости.”[i]

Національне виховання, особливо молоді як пріоритетне завдання, що знайшло своє втілення у формулюванні основних засад шкільної політики, шкільництва в цілому.

„VI. Шкільна політика.

1. Керування і догляд за шкільництвом, як засобом виховання народних мас в національно-державному дусі, та встановлення шкільної системи, що піднесла би на належний рівень розвитку освіти українського народу, буде належати державі.

2. В основу народного шкільництва ляже система української, державної, обов’язкової і безплатної, єдиної школи, яка забезпечуватиме всебічний, гармонійний розвиток людини, та обійматиме й практичне, фахове-професійне виховання.

3. Приватні освітні установи та чужоземне навчання будуть допущені за дозволом держави в кожному окремому випадку, та підлягатимуть контролю державних чиновників”.

Коментуючи ці положення зауважимо, що по-перше, велике значення надавалося саме ролі національно свідомого народного вчителя, як вихователя молоді.  Не формальним також видається й піклування про власну національну еліту, яка, перед усім, розглядається як інтелектуально й професійно підготовлена провідна частина національно вихованого суспільства. На рівень державної політики піднята також пріоритетність національної освіти.

Другим пунктом політичної соціальної платформи УГВР визначено „забезпечення свободи думки, світогляду й віри”. Докладніше про це важливе питання в документах, які схвалив Перший Великий Збір УГВР  (Платформі й Універсалі) не йдеться. Однак логічним було б вважати, що означені засадні положення Платформи мали б практично реалізуватися у відповідності до Постанов Великого Збору ОУН 1929-го року, які були фактично Програмою організації протягом попередніх п’ятнадцяти років.

Надаючи великого значення високій релігійності українського народу, УГВР дуже зважено й разом з тим обережно поставилося до вирішення цього питання на урядовому рівні.  Процитуємо:

„VII. Релігійна політика.

1. Вважаючи релігійне питання внутрішньою справою людини, українська держава в цьому огляді стане на становище повної волі релігійної совісти.

2. Приймаючи засадниче відділення церкви від держави, влада – задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями – співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.

3. В школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.

4. Українська держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріархів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні.”

Опосередкованим свідоцтвом того, що в діяльності УГВР великого значення надавалось питанням свободи думки, світогляду й віри може бути те, що до її складу – з 30 членів – входило 4 священики, тобто майже сьому частину Ради складали церковні діячі та духовні особи. Це: о. Іван Гриньох, о. Микола Галянт, о. Микола Малиновський, о. Микола Хмілевський.

         В Програмних постановах, прийнятих УГВР в 1944 році з трьох визначених головних цілей життєдіяльності національного організму одна із них була спрямована на збереження національної культури.

         – „Збереження життя нації, національної єдності й культури – це перша й найвища ціль всякого здорового національного організму...” (Платформа УГВР, ч. II. Основні ідейно-програмові принципи. Загальні положення).[ii]

         З 14 сформульованих головних положень політичної соціальної платформи в числі перших – третім – визначене „збереження розвитку української національної культури”.

         – „ УГВР приймає для об’єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу таку політичну соціальну програму:

         в) забезпечення розвитку української соціальної культури”.[iii]

         Таким чином, саме в цій програмі закладалися підвалини розгортання державної діяльності, спрямованої перед усім на збереження національної спадщини, формування гуманістичних принципів виховання й освіти та відродження національної культури.