УВКР | ДІЯЛЬНІСТЬ УВКР

Перший Великий Збір УГВР та його місце в українській революції

Перша публікація про створення та діяльність Української Головної Визвольної Ради з’явилася в “Бюро інформації УГВР” у 1948 році. Стаття містила насамперед оцінки та спогади самих учасників Першого Великого Збору УГВР – Романа Шухевича, Дарії Ребет, Мирослава Прокопа[1]. Частина документів УГВР була опублікована у кількох томах „Літопису УПА”. А потім про УГВР згадали аж через тридцять років: тоді преса писала про відзначення 40-річчя організації, а згодом і про її 50-тилітній ювілей. І лише у 1994 році в Україні були надруковані програмні документи УГВР. Про цю організацію неодмінно почали згадувати в усіх загальних роботах, присвячених українському визвольному рухові середини минулого століття. І насамперед – у своїх монографіях науковці А.Кентій, А.Русначенко, Ю.Киричук. З’явилася праця О.Панченка про діяльність УГВР в Україні[2]. В цих роботах описано підстави до утворення УГВР, а також змальовано загальне коло подій, на тлі яких вона діяла.

У своїй монографії я стисло розповідав про діяльність УГВР[3], тож тепер прагну дати детальніший виклад ходу подій на самому Великому Зборі, ще раз звернути увагу на характер боротьби українського руху тих часів, відображену у програмних та інших його документах.

Ідея об’єднання українських самостійницьких сил у першій третині 20 століття витала в повітрі і в тому чи іншому вигляді почасти знаходила своє втілення у створенні УДП, Ради сеньйорів, різних Українських національних рад у Львові та Києві. Проте ці ради не мали твердого силового і організаційного підґрунтя, тож з ідеєю об’єднання не впоралися. Нині нам відомо, що цю ідею висловлював у першій половині 1942 р. і Кирило Осьмак у розмовах з діячами, які прилягали чи були на той час членами ОУН(м), – Величковським, Перевертуном, Удовиком, Потішком, Голобородьком. З цією метою К. Осьмак у травні того ж року написав звернення “В єдності сила нації”, де пропонувалося об’єднання на мінімальній політичній платформі. А саме: боротьба за суверенну українську державу, проведення земельної реформи, 8-годинний робочий день (відсутній в останні роки перед німецько-радянською війною – А.Р.), вироблення нового законодавства, яке могло б забезпечити добре ставлення українського народу до уряду. Таку організацію К.Осьмак пропонував назвати “Союз української державності”[4]. Але на жаль тоді ця ідея не знайшла своєї підтримки, а точніше буде сказати – стан українських сил і справ не дозволяв приступати до утворення цієї структури. І лише в квітні 1944 р. К.Осьмак знову поставив це питання перед М.Прокопом. Вони вдвох накидали проект Платформи об’єднання. Потім за дорученням М. Прокопа К.Осьмак написав тексти проектів Платформи і Універсала (ще до початку діяльності Ініціативного Комітету з цього приводу). Після певної обробки останній взяв їх за основу і вони були винесені на обговорення Зборів УГВР[5].

Збори проходили 10(11)–15 липня 1944 р. у селі Сприня Самбірського району Львівської області. Присутніми були 21 особа[6] (видання документів в Україні 1994 р. подає цифру 20 осіб). Зібрання почалося близько обіду. На порядку денному було дванадцять питань:

2. Доповідь Володимира Орловича (М.Прокопа) про внутрішнє і зовнішнє становище українського народу.

4. Доповідь Петра Лозовського (Р.Шухевича) про діяльність УПА (про взаємодію ОУН і УПА – А.Р.).

5. Доповідь про зовнішньополітичне становище українського руху.

7. Доповідь Івана Чепиги (Ростислава Волошина) про внутрішні проблеми.

Зауважу, що реферат Р. Волошина так і не був прочитаний, а лише долучений до стенограми. Можливо, його автор погодився в основі з ідеями, викладеними в доповіді М.Прокопа, що була на Зборі провідною. Доповідь М.Прокопа містила 86 сторінок. Судячи з часу, відведеного на його виступ (14:30 – 16:25), автор прочитав, мабуть, тільки основні її тези. Далі вже виступав Р.Шухевич.

Зібрання відкрив Роман Стрийський (псевдонім)[8] і запропонував обрати головою Збору Івана Чепигу (Р.Волошина). Подякувавши присутнім за довіру, останній просить обрати своїм заступником Остапа Зеленка (псевдонім Зенона Пеленського), а секретарем Збору Мирослава Колоса (псевдонім). Науковець А.Камінський каже, що секретарем Ініціативного Комітету був Микола Дужий[9]. Цілком можливо, що останній міг секретарювати і на Зборі. Це дозволяло б припустити, як один з варіантів, що саме з ним, загазованим з братом Петром у криївці влітку 1945 р., протокол Збору потрапив до НКВД.

Після доповідей М.Прокопа (“Міжнародне і внутрішнє становище й проблема творення верховного керівництва”) та Р.Шухевича, виступав Варяг (ймовірно, це псевдонім М.Лебідя). За твердженнями Д.Ребет, він доповідав про зовнішні зв’язки руху[10].

У нашому розпорядженні є лише дві останні частини доповіді М.Прокопа. Їхня суть зводиться до аналізу дійсності і начерку дій на майбутню організацію боротьби за українську державність у нових умовах. У третій частині, що називалася “Внутрішньоукраїнська ситуація”, доповідач зробив детальний аналіз ситуації в Україні за останню чверть століття. Визнав, що з політичного погляду є дві частини українських земель: західноукраїнські (ЗУЗ) та осередні й східноукраїнські землі (ОіСУЗ), і між ними є відмінності. “Ми уважаємо собі не вправі твердити, що ОіСУЗ стоять тепер напередодні великого відродження самостійницько-визвольних настроїв та постепенного скріплення революційної боротьби”.[11] Доповідач подає докладний аналіз цієї боротьби на ОіСУЗ від 1920 р.

В роки війни більшість населення СУЗ залишилася пасивною, до активної самостійницької боротьби долучилася частина старшої інтелігенції. Але зв’язок самостійницького руху з життям, акції на захист населення, жертовність учасників боротьби, німецький терор проти них, залучили до руху і частину молодшого покоління. Зростало в масах сподівання на самостійницький рух і у зв’язку з перемогою над німцями, виникненням УПА. Поява і роль власних збройних сил особливо підкреслені в доповіді. Наступ Червоної Армії вніс сум’яття у голови людей усієї України. Проте воно швидко пройде, – вважав М.Прокоп. Бо вже позбулися одного окупанта, а надії населення на те, що більшовики, можливо, зміняться на кращий бік – не виправдані. Сприятиме тому і продовження війни. Тому порятунок від нового натиску більшовиків маси будуть шукати в інтервенції[12].

Власне, в наслідках нової більшовизації М.Прокоп угледів і певні позитивні моменти: становлення однорідного політичного режиму на всіх українських землях, хоч і механічне, але їхнє об’єднання, що в перспективі приведе до рівномірного розподілу революційного потенціалу на всіх українських землях, стирання різниці між Сходом і Заходом. У міру просування Червоної Армії на Захід Україна опиниться в центрі визвольно-політичної проблематики Європи і здобуде між поневоленими народами Заходу кращих партнерів, ніж на Сході. Останнє твердження вперше офіційно лунає з вуст чільного представника ОУН.

Доповідач вказує, що вся еміграція приєднається до руху в майбутньому, але найближчим часом, у силу свого географічного положення, більшого значення набуде українська еміграція в Німеччині.

1. “Незалежно від хвилевого послаблення національно-визвольної боротьби у висліді воєнних дій на Україні... ідея революційної боротьби стоїть напередодні її відродження і широкого посилення”.

2. „Ідея УССД як ідея вільного життя, політичного і соціального розвитку народу і одиниці є одинокою ідеєю приємною для цілої України”.

3. Еміграція стоїть у більшості за ідею УССД і у відповідний момент стане важливим політичним мілітарним фактором визвольної боротьби українського народу.[13]

У четвертій частині доповіді М.Прокопа, що називалася “Наше завдання і питання всеукраїнського верховного політичного керівництва”, відзначається, що для ведення політичної боротьби потрібні три елементи: ідея, організовані політичні кадри і провід. З ідеєю все добре. Психологічна неготовність до боротьби більшості людей може бути посунута “щойно [будуть] більші зовнішні потрясіння”. З іншого боку, “...українська національна ідея мусить виступати на українських землях як бойова ідея, як ідея революції, ідея нового прогресивного порядку, що вимагає знищення пануючої системи насилля”[14]. М. Прокоп говорив про те, що Москва прагне до компрометації українського руху, нездатності народу до опору на випадок кризи московського імперіалізму, прагне знищення народу в цілому. Тому в цих умовах треба зберегти здібний і спроможний елемент народу в кадрах організації. Військовий елемент українців знаходиться в більшості у Червоній Армії і німецьких арміях та їхніх допоміжних частинах. Не можна допустити передчасного їхнього скривавлення, треба зробити цих людей “збройним рам’ям української національної революції”. Особливу увагу слід звернути на Червону Армію, бо українці-червоноармійці стоять зараз в Україні, тож слід залучати їх до боротьби. Доповідач вказував, що не можна звужувати визвольну справу до однієї лише провінції (Галичини). Не можна зводити проблеми українського визволення тільки до збройної сили, “коли проблема української державности це проблема par exellence політичної революції на Україні”[15]. Дуже критичний був М.Прокоп і стосовно прив’язки української справи до збройних українських формувань у німецькій армії. Цього погляду він дотримувався послідовно ще з 1943 р. Ці формування, вказував він, набудуть окремого значення тільки у зв’язку з “можливістю виклярування і ідейно-політичних фронтів та нової війни проти СССР”. Тому в основі “чисто революційної і вповні самостійницької концепції боротьби ми поставили у формі наших власних збройних відділів, що творяться ззовні, незалежно від волі окупантів і проти неї”. Бо революційна боротьба, казав М.Прокоп, мусить у тих умовах проходити у формі збройних відділів. Це і буде найкраща форма збереження вартісного українського елементу[16].

Доповідач був упевнений, що у цій боротьбі повинен бути сильний, наскрізь революційний, політично зрілий провід. Його силою має стати зв’язок з боротьбою та безпосередня участь у ній. Внутрішню гармонійність у праці забезпечить визнання єдиної платформи боротьби: революційної, за УССД, проти більшовицьких і німецьких імперіалістів. Тобто, підсумовує М.Прокоп: потрібен орган всеукраїнський. І умови для такого об’єднання сил є на Сході і на Заході України.

Розкриваючи цілі і завдання УГВР, доповідач називає головним її завданням верховне керівництво внутрішньою і зовнішньою боротьбою[17]. Провід має інформувати зарубіжжя про справжній стан справ на українських землях та боротьбу народу, здобути за кордоном визнання визвольної боротьби та права України на власну державу, право координувати політичні акції своїх представників за кордоном. Верховне керівництво організовується, продовжував М.Прокоп, на принципі індивідуального добору людей, що вже проявили себе в боротьбі, та з провідних постатей поодиноких політичних середовищ з усіх земель України на вказаній вище платформі[18].

Дискусія навколо виголошених доповідей тривала до кінця першого дня Зборів. Значний інтерес для нас представляє виступ Лозовського (Р.Шухевича), виголошений наступного дня. Шухевич визначив УПА збройною силою народу, загальнонаціональним творінням. Підкреслив, що УПА і ОУН не борються за державу для себе. Стосовно дивізії “Галичина” він підтвердив свою думку як людини військової: “Ми декларативно були проти неї, але не треба заважати її творенню”[19]. Також він відзначив, що дуже еволюціонувала порівняно з 30-ми роками ОУН; новими шляхами рушила організація УПА. Шухевича говорив про те, що нелегко в цей період доводилося і сусідам українців – польському народові, який тривалий час знаходився під німецькою окупацією, а тоді ще й очікував на радянську. Ми не можемо порівнювати себе з поляками, зауважував Р.Шухевич. Наші сили не розклались, наші вояки боєздатні, пішли в дивізію “Галичина”. Під „розкладом” Шухевич, вочевидь, має на увазі ситуацію, в якій опинилась Армія Крайова з наступом Червоної Армії, коли війська останньої роззброювали першу. Відповідаючи на закид Вавринича: чому ми не йдемо на фронтовий бій? Р. Шухевич відповідає, що цим боєм ми не досягнемо своєї мети, ми б розділилися на два табори: схід і захід, і проти більшовиків і проти німців... В сучасних умовах є два варіанти розвитку подій: 1) перемагає СРСР; 2) перемагає хтось інший. Тільки ці варіанти брати до уваги... На всі альтернативні “інші” маємо УПА. Перемога СРСР – ризику нема. УПА не [велика,] не [маленька]. Відділи мають пропагандистські позиції і є притягальними для дивізії («Галичина») і червоноармійців. Тобто, існування і завдання УПА є виразно політичними. Чим ми ризикуємо? Совіти нас будуть карати не за те, що маємо УПА, а за сильне націоналістичне устремління. Це питання вирішене, за це будемо розплачуватися: або будемо гинути спокійно або – оборонятися. Справа ця нелегка, але іншого виходу тут нема[20]. Тобто, перед УПА ставилися цілі політичні і оборонні. Було вже з досвіду того ж таки 20 століття відомо, що найбільших втрат українці зазнавали не тоді, коли боролися, а коли покірно чекали своєї долі.

Стосовно еміграції Шухевич визнає, що еміграція цінних для суспільства і нації осіб – справа тяжка для руху, але той, хто знаходиться під ясною загрозою, звісно мусить їхати з України, було б куди. Є й інші ризики, продовжував Р. Шухевич. Ризикуємо людьми, що підуть до Червоної Армії, хто в дивізії – ризикує життям цілого народу. “Якщо ми пропадемо на Сході в рейдах, залишимо Схід для нового відродження. Український народ не пропаде, український народ використає це в [кращій?] кон’юнктурі виграти справу України. Емігрувати в інші держави є справою дуже ненадійною, це лише оборонний засіб (для нас – А.Р.) Якщо люди непридатні до боротьби, вони емігрують, нехай емігрують». Останнє речення, як почасти і вище, було ставленням провідника руху до масового від’їзду населення, особливо з Галичини, на захід. Пізніше Шухевич ще раз наголосив, що УПА має моральну і фактичну владу в краї. Цю владу потрібно оформити суверенно, без узурпації.

Резолюції приймали вже 15 липня. Головним завдання часу визначалося: «Втягнення українських мас у конкретну революційну боротьбу»[21].

У той же день відбувалися вибори до вищих органів УГВР. Кирило Осьмак (Горянський) був одностайно обраний Президентом УГВР. Віце-президентами обрані В. Мудрий (Вавринич), о. Іван Гриньох (Костецький) – теж одностайно. Секретарем став Микола Дужий (Колос?); членами президії УГВР обрали: Орловича (М.Прокопа), Д.Ребет (Вільчинську), Зеленко (З.Пеленського). Генеральним суддею став Чернявський (псевдонім), генеральним контролером – Я.Біленький (Кочаровський). Головою Генерального Секретаріату, виконавчого органу Президії УГВР, був обраний Р.Шухевич (Лозовський). Він же став генеральним секретарем з військових справ. Секретарем закордонних справ став М.Лебідь, генеральним секретарем внутрішніх справ – Р.Волошин[22].

Потім була проведена церемонія урочистої присяги Президента УГВР.

Існували різні думки стосовно оприлюднення матеріалів Збору. Р.Волошин вважав, що їх можна поширювати у своїх колах, Р.Шухевич – що варто зачекати з розмовами до публікації матеріалів Збору[23].

Останнім на Зборах виступив Чепига (Р.Волошин). Він зокрема сказав: «Маємо звати всіх за собою. Переживемо не одну перевірку і маємо тверду впевненість, що сьогодні наші люди вірять у свою правду і готові за неї померти. Багато загинули за правду. Пом’янемо їх вставанням. Дякую»[24].

На завершення Збору його учасники співали національний гімн. Це відбулося 15 липня 1944 р. о 14 годині.

Тепер щодо складу учасників Збору. Наше архівне джерело мовить про 21 особу, у збірці «Українська Головна Визвольна Рада» (1994) йдеться про 20 осіб. Ними були:

Членами УГВР став і ряд інших осіб, які дали на це згоду, але не брали участі в першому Великому Зборі з певних причин:

Важливою проблемою, яка потребує додаткового висвітлення, є проблема революційності УГВР і того періоду в цілому. Революційна налаштованість УГВР тут безсумнівна і зафіксована вже в першому пункті Платформи УГВР, а також у її соціально-економічних засадах. Тут платформа стоїть на засадах уже органічного націоналізму М.Міхновського, а не класового – М.Грушевського[26]. Революційність проявляється і в участі двох членів Центральної Ради – К.Осьмака і В.Потішка – в УГВР. Нарешті, це проявляється у визначенні організації в Тимчасовому устрої УГВР: «УГВР – це верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД». Власне, сама доповідь М.Прокопа по суті є широким планом дій на революційний час. Для нього та інших учасників збору не було сумніву, що революція і визволення України – це речі, які були взаємопов’язані і відбувалися в один і той же час.

Звернення УГВР «До українського народу під московсько-більшовицькою окупацією» від 1946 р., називаючи УГВР революційним парламентом, знову говорить про революційно-визвольну боротьбу українського народу, в іншому випадку йдеться про українські визвольно-революційні організації, про «національно-визвольну революційну боротьбу українського народу»[27]. Вже цих визначень достатньо, як на мене, щоб переконатися, що самі учасники Першого Збору УГВР, українського руху того часу ототожнювали визвольний рух з революцією.

З цього погляду, слід говорити, що створення УГВР було підйомом цієї революції, однією з її вищих вершин, завершенням організації українського руху на Україні. На Першому Великому Зборі був створений верховний орган української революції 40-х – початку 50-х років минулого століття. Ось це і є історичне значення події, що відбулася 11–15 липня 1944 р. на Самбірщині.

[1] Див. наприклад: Тарас Чупринка. До генези Української Головної Визвольної Ради. – Літопис УПА. Т.9. Дарія Ребет. До початків УГВР (спогади, коментарі, рефлексії) // Сучасність, 1986. – Ч. 7-8. Мирослав Прокоп. Передмова // Українська Головна Визвольна Рада. Видання Середовища УГВР-Нью-Йорк-Київ-Львів, 1994.

[2] Панченко Олександр. Українська Головна Визвольна Рада. ЗП УГВР-ГС ЗС УГВР Середовище УГВР (правно-політичний аспект) – Гадяч, Полтавської обл.: Вид-во «Гадяч»., 2004. – 2 вид.

[3] Див.: Анатолій Русначенко. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні і національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії. К.: Університетське видавництво “Пульсари”, 2002.

[4] Літопис УПА. – Т.41, 2004. – С.301.

[5] Там само. – С.302. Олександр Панченко зазначає також, що проект Універсалу УГВР був складений о. І.Гриньохом і Л.Шанковським, документи військового характеру готувалися під керівництвом Р.Шухевича. М.Прокоп був у постійному зв’язку з К.Осьмаком і В.Потішко, які також працювали над оформленням основних документів УГВР, зокрема Платформи і Універсалу. – Олександр Панченко. Українська Головна Визвольна Рада. – 2004. – С.50.

[6] ДА СБУ. – Ф.13, Спр.372. – Т.3. – С. 101.

[7] Там само. – С.33.

[8] Виглядає так, що цього представника УПА не включено до списку членів Збору, що міститься в “Документах Української Головної Визвольної Ради” за 1994 р. З меншою ймовірністю ним міг бути хіба що Йосип Позичанюк чи Омелян Логуш, які єдині поза Р.Шухевичем в названому списку мали пряме відношення до УПА.

[9] Камінський Анатоль. Василь Охримович. Біографічний нарис. Торонто-Нью-Йорк-Лондон, 1999. – С.38.

[10] Ребет Дарія. Цит.твір. – С.172.

[11] Володимир Орлович. Політична доповідь на І Великому Зборі УГВР// Літопис УПА. – Т.26. – С.519.

[12] Там само. – С.527.

[13] Там само. – С.529.

[14] Там само. – С.532.

[15] Там само. – С.533.

[16] Там само. – С.540-541.

[17] Там само. – С.548.

[18] Там само. – С.551. Частина Платформи УГВР міститься у тексті доповіді М.Прокопа.

[19] Більша частина Проводу, зокрема М.Прокоп, була проти утворення дивізії, хоч Р.Шухевич планував отримати таким чином підготовлене військо. Див. докладніше про це: Анатолій Русначенко. Народ збурений. К., 2002. – С.121-125.

[20] Там само. – С. 46-47.

[21] Там само. – С .84.

[22] Останні призначення з – Петро Содоль. Українська Повстанча Армія.1943-49. Довідник. Пролог. Нью-Йорк. 1994. – С.40. З допиту К.Осьмака дізнаємося, однак, що Качаровський – це Я. Біленький і саме він став генеральним контролером. – Літ. УПА. – Т.41. – С. 291. Там же йдеться про Ярополка, який став генеральним секретарем закордонних справ. Тоді під певним запитанням залишається особа з псевдонімом Варяг, що виступала на Зборі. Архівне джерело подає Чернявського як генерального суддю.

[23] Там само. – С. 103.

[24] Там само. – С. 104. Тут, як і скрізь, – зворотний переклад з російської автора статті.

[25] Українська Головна Визвольна Рада. Документи. Видання середовища УГВР. – 1994. – С.55.

[26] Там само. – С.20.

[27] Літ. УПА. – Т.9. – С. 137, 139, 142.