За даними перепису 1989 р. у Російській Федерації кількість українців перевищує 4,3 млн., що становить майже 3 відсотки всього населення. За неофіційними даними українців у Росії від 10 до 20 млн. З них майже 5 відсотків — етнічні українці. В СРСР у 20-ті на початку 30-х рр., коли проводилася державна політика коренізації, на Кубані, Ставропіллі, Поволжі, Далекому Сході, у Сибіру та інших районах масового проживання українців існувала повна культурно-освітня інфраструктура, ліквідована з початком примусової асиміляції. Фактично до 1933 р. українці мали сотні шкіл, професійні училища, кафедри у вузах, навіть вузи, газети та журнали. Все це було знищено тоталітарним режимом.

Делегація Української Всесвітньої Координаційної Ради на власні очі побачила, як нині живеться українській меншині в демократичній Росії. Проїхавши автобусом чотири тисячі кілометрів, учасники експедиції були вражені побаченим. Офіційна влада намагалася показати нам тільки те, що вважала за потрібне. Наприклад, зразково-показовий колгосп у с. Безсонівка Білгородської області. Саме тут у нас виникло відчуття дежа вю, що десь колись ми все це бачили. Потім цього відчуття ми не могли позбутися майже протягом усього перебування в Росії. Можливо, в економіці чи в іншій сфері суспільного життя Росія з проголошенням незалежності і стала іншою, але в мисленні, ідеології вона продовжує жити стереотипами колишнього Радянського Союзу. По суті вона залишається імперською державою, з великим масовим бажанням повернути „нерушимий”. І дивлячись на радянські назви вулиць, на плакати в клубах типу “Ленін на третьому з’їзді комсомолу”, союзні герби на дахах будинків у центрах міст, ми остаточно зрозуміли звідки це дежа вю: ми потрапила в минуле, в завуальований Радянський Союз.

На Білгородщині українці, які становлять третину населення області, не мають жодної громадської організації. “А навіщо? Ми їх що, ображаємо? Їм і так добре живеться!” — такі вислови можна було неодноразово почути як з вуст представників влади, так і громадськості. У Білгороді ми не почули голосу українців, навіть не почули української мови. Тільки тихенький шепіт українського поета, члена Союзу письменників РФ Череватенка, який прочитав українською свого вірша про горобчика.

Гнітюче враження залишилося від “круглого столу” у Білгородському державному університеті. Представники влади та обласних громадських організацій запевняли нас, що не можна доводити незалежність до абсурду, що немає потреби в окремих українських об’єднаннях, школах, бібліотеках, ЗМІ, тому що “ми триєдіний народ, ми не дєлім рускіх і хохлов”. Закликів голови УВКР Михайла Гориня, голови Наукового товариства “Гуманітарна колегія” Максима Розумного та інших членів української делегації про створення  належних умов (які мають бути в демократичній державі) для забезпечення культурно-освітніх інтересів українців росіяни не почули. Вони ще гучніше розповідали “как хорошо в странє совєтской жіть”, порівнюючи своє супержиття з гіркою долею українців в Україні.

Протягом Року України в Росії в Білгородській області крім “культурних мєропріятій” (та переданої УВКР до фондів бібліотек української літератури) нічого конкретного не зроблено для того, аби українська національна меншина могла розвивати свою культуру, освіту тощо. Навпаки, навіть єдиний в області український клас у райцентрі Шебекіно і той перестав існувати, залишився тільки гурток. Зазначимо, що значною мірою у збереженні такої жахливої ситуації винні з’яничарені місцеві українці, національна самосвідомість яких через примусову і добровільну асиміляції дійшла до позначки нуль.

На Курщині на офіційні 22 тисячі українців існує одна українська організація. У районному центрі Суджа, завдячуючи нашому приїзду, місцеві українці мабуть уперше почули про існування української громади “Україна-Сейм”, голова якої закликав їх організувати і в себе яку-небудь спілку, що надалі дасть можливість створити на Курщині національно-культурну автономію. Але його вмовляння були схожі на слова лікаря : “Це не боляче і не страшно, існують же товариства риболовів та мисливців”. Тільки за “круглим столом” у Курському державному університеті ми вперше почули про те, що Рік України в Росії пройшов формально. Про це говорив перший голова “України-Сейму” (організація існує з 1993 р.) Євген Желіховський. Він зазначив, що в Курську неможливо купити українську пресу, літературу, подивитися чи послухати українські передачі, не відкрито жодного українського класу, хоча й місцеві українці цього домагалися. Зокрема, викладач університету Микола Вовк турбується про відкриття недільної школи. Але в “червоному середовищі” з імперськими ознаками це зробити непросто.

Дещо подібна ситуація і в Воронезькій області. У 1926 р. у цих двох областях мешкало 1633 українців. Перед прийняттям 15 грудня 1932 р. горезвісної постанови ЦК ВКП (б) і РНК СРСР про припинення процесів відродження національної свідомості в ЦЧО, на Далекому Сході, Казахстані та Середній Азії, на Воронежчині в 1050 школах першого ступеня 2275 вчителів навчали української мови 105 627 учнів. Працювало 136 хат-читалень, технікуми, драматичні гуртки, виходили газети українською, діловодство в установах та організаціях велося також нашою мовою. Нині край, де більша частина населення розуміє українську мову, де кожен має якісь родинні зв’язки з Україною, не має жодної української школи, навіть класу, жодного театру, газети. “Нє дорабативаєм”, — зізнався депутат обласної думи, голова Асамблеї народів Воронезької області Сергій Рудаков. На запитання, як пройшов Рік України в Росії, він (як належить справжнім комуністам) відповів чесно — формально. В області навіть не спромоглися добудувати пам’ятник Тарасу Шевченку в Россоші, де мешкає гілка нащадків Кобзаря, і де останнім часом відроджується українська громада. Не змогли нічого домогтися й дві українські громадські організації. У такій ситуації, справжнім дивом можна вважати збереження викладання української мови на кафедрі слов’янської філології ВДУ. На жаль, вивчає її всього 16 студентів. Викладачі кафедри вкрай потребують українських підручників, методичної та наукової літератури.

У Ростовській області з недавнього часу діє дві українські організації, керівництво яких погано володіє українською мовою і далеке від традицій національного руху. Це переважно підприємливі люди, намагаються прив’язати українські інтереси до бізнесу, а саме допомагають трудовим мігрантам останньої хвилі, забезпечують їх українською літературою. За ростовським “круглим столом” уперше протягом подорожі ми побачили діловий підхід до співпраці у науковій сфері. Зокрема доцент Ігор Стародубцев запропонував конкретні форми співпраці: спільні дослідницькі проекти, відкритий університет. Йому є у кого вчитися — професор РДУ, кандидат філологічних наук Всеволод Боянович, який 43 роки тому відкрив в університеті відділення журналістики, досі читає спецкурс “Видатні українські публіцисти Шевченко, Франко, Леся Українка”.

Кубань вирізняється з-поміж усіх вищезгаданих областей устремлінням до своїх автономічних традицій. “Ми — не українці, ми — не москалі, ми — казакі!” — наполягав отаман Кубанського козацтва Володимир Громов. Він прекрасно говорив українською, але, коли виступав Михайло Горинь, попросив собі перекладача. Бо козаки, як виявилось, не українською мовою розмовляють, а „балакають на кубанском наречії”, до речі, саме такий предмет викладається в одній із середніх шкіл Краснодара, але за підручником української мови. У краї, де мешкає майже 200 тисяч українців, діє п’ять українських громадських організацій, але жодна з них не має свого окремого приміщення (як і в Курську та Воронежі). Голова Товариства української культури Кубані Микола Сергієнко неодноразово просив і адміністрацію краю, і посла України в РФ п. Білоблоцького вирішити цю проблему. Але все марно. Ледве животіє єдина, не тільки в краї, а майже на всьому прикордонні з Україною, газета ”Вісник Товариства української культури Кубані”. І знову ж таки, і на Кубані Рік України в Росії пройшов формально.

Зате край пишається муніципальним закладом — Центром національних культур Лазаревського району міста Сочі. Тут Український центр має свою кімнату, викладачів, два художні колективи “Покуть” та дитячий “Рушничок”. Очолює центр заслужений працівник культури України Ганна Гніденко. Ініціатором створення такого закладу став начальник районного відділу культури вірменин Крикур Мазлумян. Спочатку ми думали, що завдячуючи йому у районі мають змогу розвиватися національні культури. Але, познайомившись з ним ближче, зрозуміли, якими були наївними. Крикур Саакович (тепер Григорій Сергійович) страшенно пишається своїм творінням — „Радянським Союзом у мініатюрі”.

УВКР з офіційних звітів відомо, що в Росії діє понад 90 українських громадських організацій, але державою фінансуються тільки ті з них, які об’єднані в національно-культурні автономії. У Росії немає жодної української школи, а класи та недільні школи, у яких викладається українська мова, можна злічити на пальцях. Проблемною є організація системного інформаційного забезпечення українських товариств. Газет, які самотужки видаються громадами, занадто мало. Підвищення цін у Росії на українську періодику (майже втроє порівняно з українськими цінами) гальмує їхню передплату представниками української діаспори і створює інформаційний голод стосовно висвітлення подій політичного, соціально-економічного і культурного життя в Україні. Залишається обмеженою можливість трансляції радіо- та телевізійних передач з України на територію Російської Федерації. Що ж змінилося протягом 2002 р. — Року України в Росії? У тих областях, які відвідала делегація, нічого. Зі свого боку наш уряд вже сьогодні фінансує в Україні тисячі російськомовних шкіл, 14 театрів тощо. Українці ж Росії і десятої частини того не мають. Наша влада не хоче зрозуміти, який потенціал вона втрачає за кордоном, тому не дуже переймається питаннями збереження і зміцнення „світового українства”. Тому наші патріотичні сили повинні тримати цю проблему на контролі.

Окремі українці українсько-російського прикордоння, які ще зберегли почуття національної гідності, дякували за те, що саме до них, простих людей, вперше за роки незалежності приїхала ціла делегація з України. „Це — як ковток свіжого повітря, ми відчули, що не самотні”,— говорили вони, сподіваючись на нашу допомогу, а також української держави.

Світлана Остапа, прес-секретар УВКР