Михайло Сергійович Грушевський –  науковець світового рівня, політичний і громадський діяч початку ХХ століття, перший президент Української Народної Республіки. Йому встановлено пам’ятники в Києві і Львові, відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Москві. Сучасну українську купюру в 50 гривень прикрашає його портрет. Михайло Сергійович - автор фундаментальної десятитомної історичної праці «История Украины - Руси», яка не втратила свого значення й до нашого часу. 

Україна шанує Грушевського в першу чергу тому, що він очолив Українську Центральну Раду, яка оголосила в 1918 році про створення Української Народної Республіки.  Тоді вперше світ почув  про Українську державу.   

Створена Грушевським  УНР протрималася недовго – згоріла в полум’ї громадянської війни. Але аж до 1992 року діяв у вигнанні (в экзилі) уряд цієї держави.  Він доклав багато зусиль для того, щоб українці, розпорошені по всьому світу, зберегли свою національну самосвідомість. У 1992 році останній президент України у вигнанні Микола Васильович Плав’юк передав державні клейноди Української Народної Республіки президенту нової незалежної України Леоніду Кравчуку.

Початок Першої світової війни М.С.Грушевський зустрів у Карпатах на терені Австро-Угорської імперії. У той час він був професором кафедри історії Львівського університету і влітку з родиною відпочивав у горах. Через Румунію восени 1914 року Грушевський повернувся до Києва, та невдовзі був заарештований царськими жандармами. Його було звинувачено «в украинском сепаратизме и австро-венгерской ориентации». Хоча ніяких переконливих доказів знайдено не було, військове керівництво Києва відправило „ненадійного” українця подалі від прифронтової смуги.

У лютому 1915 року Грушевського було відправлено в заслання до Симбірську (нині Ульянівськ). Згодом він одержав дозвіл на переїзд до Казані, де жив протягом року, потім переїхав у Москву, а вже після Лютневої революції - в Київ. Через нестачу інформаційного матеріалу казанський період заслання Грушевського в науковій літературі згадувався лише побіжно і достатньо висвітлений не був.

У січні 2004 року в Національному архіві Республіки Татарстан (м. Казань) я віднайшов особисте «Дело ссыльного профессора Львовского университета», яке містило факти з життя Михайла Сергійовича в Казані. Серед інших документів зберігся рапорт казанського поліцмейстра в жандармське управління про те, що Грушевський з родиною прибув до Казані 3.09.1915 р. і оселився в мебльованих номерах «Франція» на вулиці Воскресенській. Цей будинок зберігся. Зараз це вулиця Кремлівська 15/25. Віднайдені  документи публікувалися в українських історичних виданнях.

Майже відразу на зборах Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька» постало питання про вшанування пам’яті Грушевського в Казані, про встановлення меморіальної дошки на фасаді згаданого будинку.

Безперечно, виникло безліч  питань і проблем. Нелегко було зібрати й підготувати до розгляду комісії Кабінету Міністрів Республіки Татарстан пакет необхідних документів.  Гостро стояло питання згоди власників будинку на встановлення меморіальної дошки. Ця будівля (в якій тепер були відкриті готель та піцерія «Джузеппе») належить підприємцю Джузеппе Спарта. Врешті-решт сеньйора Наіля Раїсовна Спарта пішла нам назустріч: дозвіл було одержано.

Виготовити дошку взявся казанський скульптор Махмут Гасімов, скульптурних композицій та меморіальних знаків   роботи якого в Казані чимало.

Довгий час не могло вирішитися питання фінансування процесу виготовлення та встановлення меморіальної дошки. Допоміг Голова координаційної ради Об’єднання українців Росії і Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії», депутат Державної Думи РФ, Голова Ради Федерацій  федеральних зборів РФ Василь Михайлович Дума. Дав своє благословення на святе діло Голова Фундації імені Олега Ольжича Микола Плав’юк. Підтримав ініціативу професор Манітобского університету Орест Цап. Не лишилася осторонь Україна. Справа вшанування пам’яті Грушевського в Казані була під особистим контролем Президента України Віктора Ющенка. Міністерство закордонних справ України профінансувало комплекс урочистих заходів. Та основна робота лягла на плечі «Вербиченьки».

До відкриття меморіальної дошки було проведено наукову конференцію «Грушевський. Його постать в українській та світовій історії».

Дату відкриття було також вибрано не випадково. Саме 17-го вересня -  рівно 140 років від дня народження  Грушевського. У вересні 1915 року Грушевський прибув до Казані, у вересні 1916 року її покинув.

Нарешті момент відкриття настав. Казань. Вулиця Кремлівська 15/25. 10-30 ранку. На фасаді будинку під блакитною накидкою з жовтою стрічкою меморіальна дошка. Лунає українська музика. Збираються гості - українці  Казані,  Москви, Нижнього Новгороду, Саратова, Йошкар-Олы, Самари, Димитровграда, Уфи, Набережних Човнів, Нижнєкамська. Приїхала делегація і з самої України.

Хоча вересень у цьому році подарував  мало ясних днів, але 16-го вересня погода була надзвичайно гарною. В урочистий момент, наче на замовлення, разійшлися хмари, і яскраве сонечко разом з нами вийшло подивитися на свято.

Об 11 годині почався мітінг. Ведуча, Людмила Найденко, надала перше слово мені. Я розповів присутнім про Грушевського, його місце в історії України та розвитку світової цивілізації.  

Далі зі словами вітання і подяки «Вербиченьці» виступив Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Олег Дьомін. Підкреслюючи древність українсько-татарських стосунків, пан Дьомін пригадав мирну угоду, яку більше 1000 років тому уклали київський князь Володимир та булгарський князь Мумін. Договір закінчувався словами: «Пусть камень всплывет и хмель утонет, если этот договор будет нарушен».

Від Уряду Татарстану виступив перший віце-прем’єр  Республіки Татарстан Равіль Муратов. Він наголосив на важливому значенні таких заходів для зміцнення стосунків між нашими державами.

О. Дьомін від України, Р. Муратов від Татарстау і я відкрили меморіальну дошку Грушевському - бронзовий портрет і текст трьома мовами: татарською, російською, українською. Хор «Вербиченька» виконав гімн України. Гості радо підхопили спів.

Виступив заступник голови ОУР і ФНКА «Українці Росії» Ю. Кононенко. Він  привітав присутніх татарською мовою і передав пану Равілю Муратову вітального листа від В.М. Думи для Президента Татарстану Мінтімера Шаймієва.

Привіз  вітання з  України професор Київського університету Володимир Сергійчук. Для нього як для історика-фахівця урочисте вшанування пам’яті Грушевського було надзвичайно важливою подією.

Генеральний директор Українського культурного центру м. Москви професор Володимир Мельниченко, який багато років досліджував життєвий шлях і доробок Грушевського, привіз архівне свідчення – згадку Грушевського про приїзд до Казані.  

Останньою на церемонії відкриття виступила сеньйора Спарта. Вона висловила подяку «Вербиченьці» за важку роботу,  а також розповіла про видатних людей, які теж зупинялися в цьому будинку.Потім запросила гостей на фуршет. Довго ще тривала «фотосесія» на тлі меморіальної дошки.

Подія широко висвітлювалася численними журналістами і телерепортерами. Брали інтерв’ю і в мене.  Від запитання «А сколько же это стоит?» я збунтував: коштувала ця дошка, окрім грошей, два роки безсонних ночей, кілометри нервів і гекалітри адреналіну, тонни паперу і два інфаркти.  Але ж… історія безцінна!

О 14-30 у Будинку Дружби народів РТ відбулася зустріч керівників та представників українських організацій Поволжя з Надзвичайним і Повноважним Послом України в РФ Олегом Дьоміним. Зустріч тривала лише годину, але була насиченою і плідною. Керівники не тільки говорили про нагальні проблеми,  а й вносили пропозиції, планували конкретні заходи. Пан Посол пообіцяв всебічну підтримку.

О 16 годині почалася науково-історична конференція. Відкрив її О.Дьомін. Він вручив подяки активістам Нижнєкамської ГНКА «Вербиченька» Людмилі Найденко, Галині Артем’євій та Людмилі Граньонковій, які доклали багато сил, щоб ця подія відбулася.

Відкрив конференцію професор Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, доктор історичних наук В.І.Сергійчук. Володимир Іванович  розповів про те, чого не знайдеш у книгах - про маловідомі і назвичайно цікаві факти з життя Грушевського.

Про життя в Москві видатного історика під час заслання 1915-1916 рр., про зустріч Грушевського з представниками передової російської інтелігенції (зокрема з М.Горьким) розповів М.Ю.Мельниченко.   

Директор Центру гуманітарної співпраці з діаспорою, кандидат філологічних наук, доцент кафедри світової літератури та історії культури Ніжинського державного університету Станіслав Пономаревський відкрив нам Грушевського не тільки як науковця-історика, політика, а й як видатного громадського діяча.

Я розповів учасникам конференції про пребування Грушевського в Поволжі, про його життя в Симбірську в березні 1915 року, про казанський період. Зі спогадів Михайла Сергійовича, це був досить плідний час: він відредагував коротку всесвітню історію в 3-х томах, завершив редакцію II частини 8-го тому «Истории Украины-Руси». Також були продемонстровані ксерокопії історичних документів, віднайдених  в казанських та московських архівах. Я згадав всіх науковців, які в різний час досліджували період заслання Грушевського, і  вносли свою частку в історичну науку, у вивчення минулого України.  

До конференції   підготували чудову виставку книг Грушевського та про нього. ЇЇ презентував  керівник Української бібліотеки м. Москви Ю.Г.Кононенко.

ЗМІ  швидко сповістили громадськість про відкриття меморіальної дошки, більш–менш точно назвали  гостей, обговорили зміст їх виступів. Та жодного слова не було сказано про організаторів заходу – Нижнєкамську національно-культурну автономію «Вербиченька». Меморіальні дошки самі не встановлюються! Архивні знахідки  лишилися б невідомими без складної і напруженої роботи цього колективу, справжній патріотизм, сила ідеї і волі якого  здійснили таку велику справу.

Ввечері всі громади зібралися на український фольклорний концерт. Де б не  були українці, а спілкування в нас завжди закінчується веселою піснею. Щедра на таланти українська земля!   Земляки з діаспори   шанують свою національну спадщину, залучають до неї діток.

Ми  ще раз переконалися: нам є що берегти і є що продовжувати. Українська історія належить українцям!

                                                                   "Ураїнське товариство "Вербиченька"