«З журбою радість обнялася...»

27 жовтня історико-культурологічний клуб «Родичі - Велика сім`я», що діє при  Бібліотеці української літератури  в Москві, влаштував літературно-художній і меморіальний вечір, присвячений 110-й річниці від дня народження видатного українського поета Валер'яна Поліщука (1897-1937).

Це був вечір, де, говорячи словами прекрасного українського лірика Олександра Олеся, «з журбою радість обнялася».

Збіглися за часом і  ювілей поета, і сумна, трагічна дата - 70 років від часу загибелі Валер'яна Львовича Поліщука. 

І так склалося, що рік нинішній  є ювілейним  для  його дочки - Люціни-Електри Поліщук, якій сповнилося 80 років. Ось запис із  щоденника поета, зроблений в далекому 1927 році: «Сьогодні народилася моя дочка, яку думаю назвати Люціною-Електрою. Ростемо зо всіх пор, творчих, біологічних, громадських... Ах, як приємно всюди почувати своє життя в скалках своєї енергії, плоті, мислі!..

Рости, рости, нове покоління, клич за собою другу, ставайте одне одному  на плечі  й ідіть головою у віки, а я старою розсохою буду під вами, невідомий, розпилений буду підпирати вас зо всім корінням моїх і ваших предків...

Як радісно!»

Природно, що Люціна Валер`янівна й стала головною діючою особою зворушливої зустрічі в клубі «Родичі – Велика сім`я».  Численні гості щиро повіншували «кровинку» поета, подарували їй квіти. Багато читачів БУЛ давно знають  Люціну Валер`янівну як одну з найактивніших ентузіастів створення бібліотеки,  учасницю  численних читацьких трудових суботників, що проходили в ній, невтомну помічницю в  улаштуванні численних бібліотечних заходів в 80-і - 90-і роки минулого століття, про що нагадав у своєму виступі заступник голови Об'єднання українців Росії Ю.Г. Кононенко, який поруч із Л. В. Поліщук також  стояв біля витоків Бібліотеки української літератури.

Було приємно бачити, з якою увагою знайомилися гості вечора із книжково-ілюстративною виставкою «Громохкий слід Валер'яна Поліщука», змістовно підготовленої бібліотекарем Сидоровою В.В. Погляд Люціни Валер`янівни відразу ж виокремив у великій експозиції скромну з вигляду, однак надзвичайно дорогу  для нас книжечку, на обкладинці якої - чудовий портрет її батька роботи Олександра Довженко й крупно набрана  назва - «Філософ з головою хлопчика» (за маловідомими сторінками творчої спадщини Валер'яна Поліщука).

Це завдяки саме їй, його доньці, її  та маминій невтомній турботі про збереження матеріалів з архіву  батька (незважаючи на погрозу переслідувань і репресій у роки сталінщини), десять років  тому, в 1997 році, наша бібліотека видала першу свою книгу. (під сучасну пору здійснено вже близько десятка книжкових видань).  Я мав щастя бути її укладачем  і автором, а тому, роблячи повідомлення про життя й творчість Валер'яна Поліщука, немов заново переживав зворушливі епізоди зустрічей з берегинею пам'яті про поета,  перші враження від  прочитання вирятуваних Люціною Валер`янівною рукописів, записних книжок, книг і журналів з родинного архіву. І, схоже, оте моє хвилювання, інтерес до творчості поета передалися слухачам. Вони уважно ознайомилися з історико-літературним екскурсом  у біографію й творчість В. Л. Поліщука, без якого, як  підкреслює в своїй книзі «Із забуття - у безсмертя» академік Микола Жулинський, ми не уявляємо історії української літератури, тієї нової літератури, полум'яним творцем і поборником якої він був  усе своє життя, на жаль, трагічно обірване на сорок першому році.

         Саме  в  ці дні пізньої осені сповнюється сімдесята  річниця відтоді, як в глухому карельському урочищі Сандормох розпочалися   масові розстріли  в'язнів так званого «пропалого» Соловецького етапу. Серед них, сотень і сотень представників російської, білоруської, єврейської, азербайджанської, узбецької  творчої інтелігенції - впали від рук ката  багато діячів української культури - кращі із кращих, що належали до покоління, яке ввійшло в підручники історії ХХ століття як  «Розстріляне Відродження».

       70 років тому там  загинув і Валер'ян Поліщук, похований в одній з десятків розстрільних ям разом з побратимами по перу -  великим драматургом  ХХ століття Миколою Кулішем, творцем нової української прози Валеріаном Підмогильним, критиком Михайлом Яловим, видатним  вченим-літературознавцем, поетом і перекладачем Миколою Зеровим, поетом-неокласиком Павлом Филиповичем, геніальним режисером-новатором Олександром Курбасом і багатьма іншими. Я був там, у Сандормосі, стояв край величезних могил, схожих чимось на запалі очниці, нестямно вдивлявся у їхню безодню...

Крізь тлін і тьму

Нам дивляться у вічі

І промовляють віщо на віки:

Коли не стало в України Січі,

Бач, завели для неї Соловки.

Отверзнуться вуста каміння й глини,

Північний вітер пісню принесе:

Коли не стане Сина в України,

Лишиться Слово, що її спасе.

         Учасники зустрічі вшанували пам'ять Валер'яна Поліщука та  інших жертв сталінських репресій хвилиною мовчання.

А потім були  повідомлення про життя й творчість поета, спогади його доньки. І хоча під час цих виступів не раз звучали поетичні рядки, слухачі просили ще й ще прочитати вірші Валер'яна Поліщука. І я с задоволенням читав їх, починаючи з цілком традиційних зразків його ранньої лірики й кінчаючи творами складної експериментальної форми,  написаними  в дусі «динамічного конструктивізму», а також у жанрі японських танка й хокку,  епіграмами із записних книжок поета, збережених  Люціною Валер`янівною й уперше надрукованих у бібліотечному виданні «Філософа з головою хлопчика».

На жаль, час  подібних щирих зустрічей  минає дуже швидко, і певним втішанням для тих, хто зацікавився не завжди простою для сприйняття, одначе вельми цікавою та сучасною багатьма своїми мотивами поезією Поліщука, було те, що книги його завжди можна почитати в бібліотеці української літератури. Із приємністю зазначу, що ознайомитися з  творчістю  В.Л. Поліщука в нас можуть  і російськомовні читачі. Чимала добірка його творів увійшла до  укладеної мною антології української поезії 20-х - 30-х рр. «Ой, упало солнце...», що побачила світ в Москві російською мовою. До речі, після  реабілітації безвинно репресованого поета в 1956 році, перша книга його віршів з'явилася не в Києві й не Харкові, а саме в Москві - у російських перекладах. Здійснив їх визнаний майстер верлібру поет В. Бурич. І лише через два роки, в 1960 р., перша тоненька книжечка віршів В. Поліщука  вийшла в київському видавництві...

Що ж, Москва вела перед в новому відкритті напівзабутого на той час поета, мабуть, не просто так: адже тут жила його діяльна дочка Люціна-Електра, і вона робила все можливе, щоб чесне ім'я батька було повернуто українській літературі, щоб повернення творчості Валер'яна Поліщука  до читачів відбулося якнайшвидше.

Треба сказати, що сам поет, який орієнтувався у своїй творчості на  сучасні досягнення європейської та світової культури,  досить зацікавлено ставився  до співробітництва з російськими майстрами слова, глибоко вболівав за недорозвиненість  міжкультурних зв'язків, розумів їх необхідність.  Питання про це гостро ставилося на сторінках журналу «Авангард», що його редагує В. Поліщук (1928 р.) Й хоча часи, як мовиться, змінилися, немає вже колишнього Союзу, але ж хіба втратили загальнолюдську, загальнокультурну (не політичну навіть!) злободенність нижченаведені питання? :

«Що знаємо ми про культурне життя окремих народів Радянського Союзу?

Що знаємо ми  тепер про шляхи й форми розвитку їхнього мистецтва?

Мало дуже. Часто не знаємо зовсім нічого.

Що знають інші народи нашого Союзу про наші українські змагання на фронті культури й мистецтва?

Схоже, не знають нічого.

Російські журнали, наприклад, завзято замовчували саме існування української культури...

Виходить, ми повинні взятися за налагодження зв'язку з окремими народами Союзу й зарубіжжя. Потрібно подбати про приїзд із інших республік представників літературних і художніх організацій...»

І  Валер'ян Поліщук не тільки декларує ідеї співробітництва, але й сам бере діяльну участь у ньому. Приїжджаючи в Москву, зустрічається з організацією  творчо близьких йому російських конструктивістів ЛЦК (літературний центр конструктивістів). Тут український гість робить доповідь на засіданні ЛЦК у присутності І. Сєльвінского, К. Зелінського, Е. Габриловича, проф. Асмуса та  ін. Налагоджується координація  діяльності ЛЦК і Авангарду, співробітництво у виданні творів один одного. Так, уже в наступних випусках журналу «Авангард» В. Поліщук друкує фрагмент із  поеми «Пушторг» Іллі Сєльвінського, на той час широко відомого як автора поеми «Улялаевщина», подає до друку аналітичну статтю Корнелія Зелінського «Бізнес і Достоєвський», здійснює публікацію «конструктивно-експериментальної радіопоеми «Зозендропія» найцікавішого українського поета, який тоді жив і працював у Москві, - Костя Буревія (він же Максим Стріха, згодом репресований «у справі замаху на С.М. Кірова» і розстріляний). В свою чергу, ім'я Валер'яна Поліщука наприкінці 20-х-на початку 30-х рр. дедалі частіше з'являлося й у російській пресі - поруч із іменами Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри.

Мабуть, не випадково інтерес  до його творчості, багатого художнього досвіду виявили й сучасні російські автори, що прийшли на ювілейну зустріч у Бібліотеку української літератури - член Союзу письменників Росії Володимир Лісовий, поетеса Катерина Груздева: напевно, поезія, життєвий шлях Валер'яна Поліщука здатні багато чого сказати й нам, людям ХХ століття

Про це говорили  також співробітник державного архіву Оксентій Дмитрович Онопенко, який з юних літ років зберіг збірник поета, й зворушливо прочитав улюблений вірш  з тієї книги, професор Московського міського інституту керування Уряду Москви, академік МАНЕБ  Андрій Арсенович Драга, який передав у дар бібліотеці рідкісну книгу,  член ради Московського товариства української культури «Славутич» Леонтій Григорович Кузьмук.

Не обійшлося на засіданні клубу «Родичі – Велика сім`я» і без сюрпризів. Першим з них став яскравий виступ соліста  Української народної хорової капели м. Москви Віталія Шакуна, який натхненно виконав літературно-музичну композицію «Пісні для матері», присвячуючи свій спів Люціні Валер`янівні.  А потім член клубу «Родичі...» Олег Анатолійович Олійник - син українського поета А. Олійника, презентація книг якого вже відбулася в БУЛ, представив публіці справжній раритет з бібліотеки свого батька - довідник «Письменники України» видання 20-х рр., де опублікована  стаття про Валер'яна Поліщука як одного з лідерів тодішнього літературного процесу. 

Тут же  відбулася зворушлива зустріч Люціни Валер`янівни із представником ще однієї письменницької родини - московським журналістом Леонідом Миколайовичем Любченком, сином  широко відомого  в 20-е-30-і рр.українського літератора, публіциста Костя Котко (М. Любченко). Як і В. Поліщук, К. Котко жив у тодішній столиці України  Харкові й у ті ж лиховісні тридцяті роки був репресований, а потім розстріляний.

Цікаво, що на сторінках журналу «Авангард» Валер'ян Поліщук  називає Костя Котко (М. Любченка) в переліку кращих українських сатириків. А в  1927 р. відгукується на  епіграму останнього, у якій К. Котко вдало обіграв назви книг В. Поліщука та його захоплення часом надмірно затягнутими  верлібрами. От текст цієї добродушної епіграми:

Довгенькі твори у Валер'яна.

Та коротко сказати слід:

Була «Європа на вулкані»,

А залишивсь «Громохкий слід».

Треба сказати, Валер'ян Поліщук гідно відповів своєму «опонентові», закінчуючи свою не менш дотепну епіграму рядками:

Ти маєш рацію -

До слова Валер'ян

Якраз під риму цей вулкан.

Щойно розпочата зустріч із новим цікавим і сьогодні, на жаль, маловідомим літературним ім'ям Костя Котка (М. Любченка) буде продовжена на наступному засіданні клубу «Родичі – Велика сім`я», яка відбудеться вже наприкінці листопада. А отже - панорама української літератури, її недосліджені сторінки відкриються перед нашими читачами повніше, глибше, об'ємніше. Ясніше та чесніше.

І допоможуть нам у цьому родичі, їх вдячна  турботлива  родинна пам'ять про Творців. Тих, які єднають нас – Словом та  Духом своїм.

Віталій  Крикуненко,

ведучий клубу «Родичі – Велика сім`я»,

член Спылок письменників Росії та України

м. Москва