Звернення Вселенського Патріарха

до українського народу

Ініціатива проведення офіційного святкування 1020-ї річниці рішення Великого князя Володимира прийняти Християнську віру від Вселенського Патріархату як офіційну релігію для народу Київського держави і, відповідно, для всіх удільних руських князівств – не тільки зобов`язання перед побожним народом України, але й важлива засада його майбутнього. На цьому наголосив Вселенський Патріарх Варфоломій І у зверненні до української нації, .

Як зазначив Патріарх, „ця ініціатива є зобов’язанням, оскільки всі великі нації повинні якнайревніше оберігати свою історичну пам’ять, особливо щодо подій, які міцно сформували справжню духовну ідентичність їхньої національної свідомості і меншою чи більшою мірою визначили їхній значний внесок у спільноту народів”. За його словами, „православна традиція залишається вірною місії Церкви проповідувати „всім народам”, не підпорядковуючи її тим національним прагненням, котрі є чужими та суперечать характеру Церкви”.

Як наголосив Варфоломій І, джерелом духовного зв’язку Церкви з тілом віруючих (corpus fidelium) є хрещення, в якому відбувається духовне відродження людини і церковне тіло формується в межах тіла нації або громади. „Тому Церква чітко усвідомлює, що тіло Її членів складає громаду вірних так само, як Держава чітко усвідомлює, що вона складає спільноту громадян. Проте в розбудові і функціонуванні цих двох спільнот є конкретна відмінність, адже Держава народжується з її громадян, а Церква народжує Своїх членів у новому духовному відношенні, яке є іншим, але не відміняє правових стосунків між громадянами”, – зазначив Патріарх.

За його словами, „православна Церква є впорядкованою спільнотою автокефальних чи автономних Церков, яка водночас чітко усвідомлює себе автентичною спадкоємницею Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви”.

На думку Патріарха, „кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в Православній Церкві в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков – Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687)”.

Варфоломій І також зауважив, що „після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом – хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері”. 

Патріарх наголосив: „Вселенський Патріархат, як, гарант єдності Православних Церков, завжди виконував свої зобов’язання настроюючи свої духовні антени на потреби православних і на особливі обставини кожного періоду, але завжди в усталених межах Православної традиції”. Водночас „Церква-мати радіє разом з побожним українським народом, тому що це хрещення залишається невисихаючим джерелом сили, яка не лише підтримує його внутрішню, духовну єдність, але й застосовує його повною мірою у важливій сфері міжнародних відносин”.

Вселенський Патріарх Варфоломій І висловив переконання, що політичний, церковний і загалом інтелектуальний провід українського народу має спільний обов’язок використати якнайширше даний Богом дар хрещення не лише для невідкладного виправлення різної плутанини і травм історичного минулого, але й для відновлення об’єднуючої ролі, яку відігравала Православна Церква в свідомості Христолюбної української нації. Він також підкреслив: „Різні політичні та церковні труднощі, викликані існуючою плутаниною, є очевидними і відомі з довгого історичного минулого, але всім також відомо, що піклування про оборону і відновлення церковної єдності є нашим спільним обов’язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі у відповідності до повчання божественного Засновника Церкви: „Щоб всі були одно„ (Івана 17:21)”.

Прес-служба УВКР

Дмитро Павличко

До Варфоломія І

Велебний отче наш, Варфоломію,

Святого православія слуго,

Послухав я тебе і розумію

Шляхетність серця й розуму твого.

Але ти знаєш добре: московити,

Одягнені у митри золоті,

Прийшли до нас не Богові служити,

А розпинати волю на хресті.

Прийшли навчати нас царям коритись,

Прийняти рабства світову печаль,

В тайзі перед Європою закритись,

І рідну мову посадить на паль.

Ця попівня напасницька і дика

Не знає честі й господа не зна,

Бо їхній бог – імперії владика,

Ненаситенний кров’ю Сатана.

Уклін тобі, бо ти людина сміла,

У Києві моливсь не за Москву.

Але молитва потребує діла,

А діло буде тут, де я живу.

Ти повернувся, отче, до Стамбула,

Пішли дощі, на землю впала грузь.

А попівня московська вмить забула

Твою молитву за Вкраїну-Русь.

Ці люди завжди будуть проти й анти

Держави Української – вони –

У чорних рясах чорні окупанти

Вишневої моєї сторони.

Та прийде день, чи в серпні, а чи в січні,

Сяйне помісна церква серед нас,

Хоч ми не канонічні, але вічні,

Поможе нам неканонічний Спас!

Київ. 30. VII. 2008.