Українська діаспора в Казахстані за своєю чисельністю посідає третє місце серед українських громад світу (після української діаспори в Російській Федерації та США). За переписом 1989 р. в Казахстані проживало 896,2 тис. українців (5,4% населення республіки). Згідно з інформацією газети "Українські новини" (Алмати), на початок 1998 р. близько 796 тис. громадян Казахстану самоідентифікують себе з українським етносом. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст.

Більш як половина українського населення була сконцентрована в шести областях і колишній столиці Казахстану: в Кустанайській області проживало 178,0 тис. осіб (14,6% всіх жителів), у Карагандинській – 107,1 тис. (7,9), у Цілиноградській – 94,4 тис. (9,4), у Павлодарській – 86,7 тис. (9,2), в Актюбінській – 74,5 тис. (10,2), у Кокчетавській – 55,6 тис. (8,4), в Алмати – 45,6 тис. (4,1% жителів столиці). Українську мову вважали своєю рідною 36,6% українського населення.

Першими українцями на казахській землі вважаються заслані до північного Казахстану (Західного Сибіру) учасники придушеного 1768 р. гайдамацького руху, відомого в історії під назвою "Коліївщина". Більш активне формування української етнічної групи в Казахстані починається з другої половини XIX ст., коли сюди в пошуках вільних земель стали прибувати переселенці з Таврійської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Подільської та Волинської губерній. На початок XX ст. до Казахстану й Середньої Азії переселилося понад 100 тис. українців.

Значно посилився український переселенський рух до Казахстану після столипінської аграрної реформи. Питома вага українців у всьому населенні Казахстану зросла з 1,9% в 1897 р. до 10,5% в 1917, причому переважна їх більшість концентрувалася в Акмолинській (7,5% населення в 1897 р. і 29,5% — в 1917) і Тургайській (відповідно 1,0 та 21,6%) областях.

У кінці ХІХ-на початку XX ст. мігранти з України становили понад трети­ну всіх переселенців до Казахстану. Здебільшого вони осідали в районах, які за своїми кліматичними, ґрунтовими та іншими особливостями найбільше нагаду­вали лісостепову й степову зони України. Це були в основному північні губернії Казахстану.

За даними перепису 1926 р. загальна кількість українців у Казахстані сяга­ла понад 860 тис. чоловік. Вони становили більшість населення на території протяжністю близько 2 тис. кілометрів від Оренбурга (колишня столиця Казах­стану) на заході до Семипалатинська на сході.

У 1930-і рр. значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпо­чався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин.

Значна кількість українців була переселена до Казахстану в 1939-1940 рр. внаслідок депортації із Західної України. Сюди депортували також пред­ставників інших етнічних спільнот, що проживали в Україні. На відміну від українців, переселення яких відбувалося як добровільно, так і примусово, поляки, німці й кримські татари опинилися в Казахстані лише внаслідок їхньої депортації. 1941 р. з України евакуйовано чимало заводів та десят­ки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне про­живання. Протягом 1941-1942 рр. з України евакуйовано до Казахстану також 52 дитбудинки. Частину дітей було передано на патронування та всиновлення, інших працевлаштоване — в колгоспах, радгоспах, на промислових під­приємствах.

Наприкінці Другої світової війни тюрми й концтабори Караганди, Джезказгана поповнювалися в'язнями-українцями, переважно тими, хто звинувачу­вався в належності до ОУН-УПА. На січень 1953 р. на спецпоселенні в Казах­стані, переважно в Карагандинській області, перебувало 7,9 тис. українців. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954-1960 рр. Робітничі колективи ряду новостворених радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців.

У другій половині 1920-х рр. у рамках реалізації політики коренізації влади як однієї з умов активізації участі населення в соціалістичному будівництві в районах Казахстану, де чисельно переважало українське населення, було відкри­то школи з українською мовою навчання, здійснювалися заходи щодо переве­дення на українську мову діловодства. На початку 1930 р. в республіці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску підручники, стали виходити українські газети. В Октябринському районі, де абсолютно переважали українці, всі школи мали бути переведені на українську мову навчання. Однак невдовзі політика українізації в Казахстані була згорну­та, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито.

За браком практично будь-яких умов для національно-культурного розвит­ку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічність. Най­більш виразно це виявлялося в ставленні до мови: своєю рідною мовою назвали українську в 1926 р. 78,7% українців Казахстану, у 1959 — 60,4%, у 1970 - 51,5%, у 1979 - 41,3%, у 1989 - 36,6%. При цьому спостері­гається характерна й для інших діаспорних спільнот закономірність: чим менша чисельність громади, тим краще зберігається в ній знання рідної мови. Так, най­менша частка українців з рідною українською мовою (32,7%) характерна для області, де проживає найбільше українців — Кустанайської, а найбільша (57,8 та 51,8%) — для, відповідно, Гур'ївської і Кзил-Ординської областей, в яких проживає найменша в Казахстані кількість українського населення.

Ситуація стала поступово змінюватися в 1990-х рр. із розпадом СРСР та утворенням на його просторах нових незалежних держав, зокрема й Республіки Казахстан: виникають українські національно-культурні організації, посилюєть­ся інтерес до української мови, культури, традицій.

Водночас зміна культурних пріоритетів у Казахстані та слабка інтегро­ваність українців у середовище титульного етносу (це засвідчує, зокрема, вкрай низький рівень володіння мовою цього етносу: лише 0,02% українців назвали під час перепису 1989 р. казахську мову своєю рідною, 0,6% вільно володіли нею; для порівняння, російську мову назвали рідною під час цього перепису 63,3% українців) зумовили невпевненість значного числа членів української спільноти в своєму майбутньому в цій країні, що виявилося, насамперед, в емі­граційних настроях.

Упродовж 1992-1996 рр. із Казахстану на постійне проживання в Україну прибуло понад 66 тис. осіб, вибуло з України в протилежному напрямку майже 23 тис. осіб. Позитивне сальдо в міграційному обміні населенням із Казахста­ном становило для України в ці роки понад 43 тис. осіб, більшість із яких — українці.

Згідно з інформацією Комітету статистики й аналізу Республіки Казахстан, за час від перепису населення 1989 р. і до кінця 1997 р. з цієї країни виїхало понад 120 тис. українців (у середньому емігрувало 13,5 тис. щорічно). Крім України, частина українців емігрувала в Росію. Серед усіх осіб, які в 1997 р. емігрували з Казахстану, українці становили 12,4%, тоді як їхня частка у всьо­му населенні республіки складала в цей період, за орієнтовними розрахунками, менше 5%. Внаслідок еміграції кількість українського населення, наприклад, в Південне-Казахстанській області скоротилася протягом 1991-1997 рр. майже вдвічі (з 33 до 17,6 тис. осіб).

Під час соціологічного дослідження, проведеного в жовтні 1997 р. в Казах­стані (опитано 671 респондента-українця та понад 400 вихідців з України інших національностей у містах Астана, Алмати, Кустанай, Караганда, Павлодар), було з'ясовано, що більшість опитаних у цих містах українців (64,4%) хотіла б переїхати в Україну. Ще 17,1% респондентів висловили свою позицію щодо можливого переїзду словами "швидше так, ніж ні". Основними чинниками фор­мування еміграційних настроїв української діаспори є, за даними дослідження: прагнення повернутися на рідну землю — 42%; особисті мотиви — 26%; етнічний дискомфорт — 17%; соціально-економічні умови — 15%; невпев­неність у майбутньому — 14%; політична нестабільність — 2,5%.

Дослідження виявило, що у формуванні міграційної поведінки української діаспори етнічний чинник має більше значення, ніж соціально-економічний. Скажімо, опитані схильні пов'язувати свої матеріальні проблеми не так із за­гальною складною соціально-економічною ситуацією в країні проживання, як із пріоритетами державної етнополітики Казахстану, спрямованої на надання пере­ваг представникам титульної нації. Етнічне підґрунтя мотивації переселення виявляється у відчутті етнічної дискримінації та загрози міжетнічних конфліктів.

Дія різного роду етнічних факторів, зокрема незнання чи недостатнього знання мови титульного етносу, позначається й на можливості українців отрима­ти освіту. Так, за даними статистичних органів Казахстану, в Південно-Казах-станській області в 1997 р. частка студентів-казахів становила 0, 41% населен­ня області, тоді як в українців цей показник становив 0,27%.

Водночас соціологічне дослідження засвідчило, що, незважаючи на тривале перебування українців в іншоетнічному середовищі (а 27% їх народилися вже в Казахстані), вони в цілому зберегли етнічну самобутність. Так, українською мо­вою володіє переважна більшість опитаних: 36% — вільно, 24 — досить вільно, 16 — із певними труднощами, 15 — можуть порозумітися і лише 8 не володіють зовсім. У трудових колективах спілкування відбувається російською мовою, хоча й українською на роботі спілкуються 5% респондентів. У побуті 26% опи­таних, найближче оточення яких становлять також українці, спілкуються між собою тільки українською мовою; 46 — російською, 25 — російською й україн­ською. З числа українців, які зазначили, що бажали б повернутися в Україну, більшість (77%) хотіла б, щоб її діти знали українську мову, а 61% обстежених зазначив, що хотів би мати можливість дати своїм дітям середню освіту в шко­лах із українською мовою навчання.

Зв'язок із Вітчизною українці підтримують переважно через засоби масової інформації та безпосередні індивідуальні контакти, 65% опитаних відзначають у родинах українські свята. Таким чином, українська спільнота в Казахстані має значний потенціал для відродження й розвитку своєї етнічності.

Водночас для виживання української діаспори в Казахстані надзвичайно важливою є її повніша інтеграція в казахстанське суспільство. Це передбачає, зокрема, активну участь у місцевому громадсько-політичному житті (за даними опитування, в цю сферу включений лише кожен третій опитаний) та оволодіння мовою і культурою титульної нації (про актуальність цього свідчить те, що ли­ше 2% респондентів говорять нею вільно, 20% — можуть порозумітися, а 76% узагалі не знають державної (казахської) мови. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що низький рівень знання мови титульної нації республіки значною мірою обумовлений мовним середовищем у місцевостях проживання більшості українців, де питома вага носіїв казахської мови відносно невелика. До всього, в Казахстані статус офіційної має російська мова. Внаслідок цього загальний низький рівень знання українцями казахської мови поки що суттєво не впливає на стан міжетнічних стосунків у цій республіці, зокрема в Північному Казахстані, де проживає абсолютна більшість українського населення.

Сьогодні відбувається активний процес національно-культурного відрод­ження української спільноти, яке спирається на положення Конституції (ухва­лена Верховною Радою Республіки Казахстан у січні 1993 р.) щодо вільного розвитку культур етносів країни. Найбільш активні громади українців діють в Астані, Караганді, Павлодарі й Семипалатинську.

1990 р. створено Товариство української мови М.Караганда, яке очолює Н.Овчинникова. При товаристві працюють невелика українська бібліотека, дитячий ансамбль "Галушки". Активну діяльність провадить Ліга українських жінок (голова — Г.Чир), при якій функціонують недільна школа та театр пісні "Світанок". Розпочато роботу з об'єднання цих двох організацій в єдиний Український культурний центр.

Павлодарське товариство української культури ім. Т.Шевченка (голова — М.Парипса) налічує близько 650 осіб. Тут діють два класи недільної школи, хо­ровий колектив, драмгурток, дитяча фольклорна група, гурток української виши­ванки та дитячого малюнка, існує українська бібліотека. Періодично виходять в ефір радіопередача "Українська родина" та телепередача "Український час".

Семипалатинське товариство української мови "Світанок” (голова М. Плахотнюк) періодично видає альманах про життя українців Казахстану, готує україномовні радіо- й телепрограми. Українські громади існують також в Алмати, Актау, Аркалику, Кустанаї, Петропавловську, Талди-Кургані.

Чимала допомога українській діаспорі надається урядом Казахстану. Зокрема, з 1994 р. в Алмати українською мовою виходить урядовий тижневик “Українські новини" (засновник — Міністерство інформації та громадської злагоди республіки, редактор — О.Гаркавець). Тираж газети в рік виходу становив 15 тис. примірників, у 1998 р. зменшився до 872 примірників. З берез­ня 1999 р. через припинення фінансування вихід газети припинився. З 1996 р. на каналах національного телебачення двічі на місяць українською мовою тран­слюється програма "Україна сьогодні".

Завдяки допомозі місцевої влади створена мережа українських недільних шкіл і класів. В Астані відкрито перший український гуманітарний ліцей, працює Український навчальний комплекс, який об'єднує українську гімназію, дитячий садок "Надія", недільну школу та фольклорну групу "Веселка". У 1996 р. розпорядженням Прем'єр-міністра Республіки Казахстан комплексу надано фінансову допомогу для ремонту приміщення.

Значну роботу щодо сприяння українській громаді та ознайомлення широ­кої громадськості Казахстану із здобутками України в різних галузях життя провадить посольство України в цій країні. Так, на початку 1998 р. з ініціативи посольства та за участю Українського культурного центру Алмати в Централь­ному концертному залі цієї південної столиці Казахстану відбувся вечір "Українські мелодії", присвячений пам'яті Тараса Шевченка. Спонсором висту­пила авіакомпанія "Саяхат" (директор — В.Куропатенко). В концерті виступи­ли уславлені "зірки" театрального і музичного мистецтва Казахстану, які вико­нали українські народні пісні, арії з українських опер. Казахська державна капела заспівала Шевченкові "Думи мої, думи", "Реве та стогне Дніпр широ­кий", інші українські музичні шедеври. На концерті були присутні представни­ки міністерств Казахстану, більш як двадцяти дипломатичних місій у цій країні, культурні й громадські діячі, представники української та інших діаспор.

Україна підготувала й передала для розгляду урядом Казахстану проект угоди між нашими країнами про співробітництво в забезпеченні національно-культурних потреб українців у Республіці Казахстан і казахів в Україні. Підпи­сання цієї угоди, безперечно, сприятиме повнішому забезпеченню прав україн­ської діаспори в Казахстані, збереженню її етнічної, культурної, мовної та релі­гійної самобутності, врегулюванню проблеми підготовки національних кадрів, культурно-мистецького взаємообміну з Україною, а також подальшому зміцнен­ню відносин між Україною і Республікою Казахстан.

Асоціація  “Українці Казахстану”

Адреса штаб - квартири: Республіка Казахстан, м. Павлодар - 637000,

вул. Леніна - 59, офіс -106, тел (8 318 2) 32 07 78, т.ф. 32 08 42,

8 300 44 210 44, e-mail: paripsa@eksi.kz

Голова – Парипса Михайло Сергійович, заслужений працівник культури України.

Заступник – Чернега Тарас Андрійович, кандидат філологічних наук.

Асоціація “Українці Казахстану” (АУК) створена на установчій конференції 8 березня 1999 року в м. Павлодарі, в переддень (9.03.1999р.) 185-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка.

 Основна мета і завдання: Об’єднання зусиль і координація роботи із забезпечення зв’язків з державними і громадськими інститутами Казахстану і України, місцевих українських національно-культурних центрів, їхніх керівників та активу в справі відродження і всебічного розвитку української мови, культури, національних традицій і звичаїв, духовних цінностей українців Казахстану, їхньої самосвідомості, самозахисту соціально-економічних, культурних прав і свобод, підвищення ділової активності у всіх сферах економіки, розширення міжнародних зв’язків, зміцнення миру і дружби між націями і народностями.

 Колективні члени Асоціації:

 1.        Акмолинське українське об’єднання “Ватра” – голова Чернега Т.А.

2.        Український культурний центр Північно-Казахстанської області – голова Польшаков А.В.

3.        Карагандинське українське товариство “Рідне слово” – голова Зеленяк М.Н.

4.        Павлодарське товариство української культури ім. Т.Г.Шевченка – голова Парипса М.С.

5.        Семипалатинське об’єднання української культури “Світанок” – голова Плахотнюк М.М.

6.        Український культурний центр ім. Т.Г.Шевченка, м. Саптаєв, голова – Бурда Р.С.

7.        Східно-Казахстанський український культурний центр, м. Усть-Каменогорськ, голова – Дворщенко М.Ф.

8.        Костанайська обласна громада українців – голова Кирилюк А.М.

9.        Український культурний центр м. Алмати – голова Осипенко Н.Н.

10.     Таразький український культурний центр “Дніпро”, голова – Клименко Ф.Л.

11.     Українське культурно-просвітницьке товариство Західно-Казахстанської області “Єднання” (м. Уральськ), голова – Жумаєва О.О.

 Творчі колективи:

 1.        Павлодарський український народний хоровий колектив, створений в січні 1993р., призер Київського (1999р.) фестивалю Всеукраїнської діаспори. У своєму репертуарі має 350 творів. Гастролював у містах – Алмати, Семипалатинську, Екибастузі, Аксу, сільських районах Павлодарської області, Львові, Черкаській області, Киеві. Художній керівник, заслужений діяч мистецтв України Олександр Білозерський.

2.        Жіночий вокальний колектив “Червона калина” м. Акмола, створений 1999р., художній керівник – Г.Бірюкова.

3.        Молодіжний хореографічний колектив “Марічка”, створений в 1999р., художній керівник – Осипенко Н.Н.

4.        Український хоровий колектив ветеранів м. Караганди, створений 1995р., художній керівник – І.А. Запарнюк.

5.        Український жіночий хоровий колектив м. Аксу Павлодарської області, створений 1996р., художній керівник – В.П.Бральгер.

6.        Молодіжний український вокальний колектив “Кохання” м. Усть-Каменогорська, створений 2001р., художній керівник – Г.І.Сербина.

 Українські школи:

1.        Українська гімназія в м. Астані.

2.        Українські відділення в школах національного відродження в містах – Павлодарі, Петропавловську, Усть-Каменогорську.

3.        Українські недільні школи і факультативи в містах – Астані, Караганді, Алмати, Семипалатинську, Екибастузі Павлодарської області.

 Бібліотеки: в Павлодарі, Алмати, Астані, Петропавлівську.

 Інформаційне забезпечення.

 В Астані виходить тижневик українською мовою „Українські новини”, головний редактор Тарас Чернега. Видання створене у м. Алмати у 1994р. З 1994р. у Павлодарі на обласному радіоканалі виходить радіопередача „Українська родина”, редактор – М.Парипса. В Караганді з 1999р. виходить радіопередача українською мовою „Зв’язки з Україною та діаспорою”.

 Асоціація є колективним членом:

                 УВКР – Української Всесвітньої Координаційної Ради (м. Київ), голова АУК М.Парипса є одним з трьох заступників УВКР, заступник голови Асоціації Т.Чернега є членом Ради УВКР;

                СКУ – Світового Конгресу Українців (м. Торонто), Парипса М.С. є членом правління СКУ.

                Представники українців Казахстану є постійними учасниками заходів, що їх проводять УВКР та СКУ.

                 Делегація Асоціації була представлена на ІІІ Всесвітньому Форумі українців (м. Київ, 2001р.), на VIII Конгресі СКУ (м. Київ, 2003р.). Завдяки тісному зв’язку, встановленому між Асоціацією і посольством України в Казахстані, якість роботи українських національно-культурних центрів Казахстану значно покращилась, особливо що стосується зв’язку з етнічною батьківщиною. Так лише за останні два роки Україну відвідали творчі колективи та делегації українців Павлодару, Аксу Павлодарської області, Астани, Семипалатинська, Усть-Каменогорська, Караганди, Актюбінська, Актау. Починаючи з 1998р. 20-25 дітей, кращих учнів українських недільних шкіл та гімназії м. Астани, відпочивають у всесвітньо відомому „Артеку”, путівки до якого безплатно виділяє адміністрація Президента України.

 Відродження культури, традицій, звичаїв.

                 Українські центри беруть активну участь у заходах малих асамблей народів Казахстану, святкуючи державні, народні свята Казахстану, України. Впродовж останніх семи років високу народну самодіяльну майстерність демонструють українські колективи Костанайської області, де лише суто українських фестивалів проведено сім. Лауреатами всіх семи обласних фестивалів національних культур стали творчі колективи українців Павлодару. В областях республіки стало традиційним проведення українськими центрами святкувань Різдва, Великодня, Дня Т.Шевченка, Дня Незалежності України. Особливо цікаво і масово вони проходять в Алмати, Семипалатинську, Павлодарі, Караганді, Астані. Досить часто в цих святкуваннях беруть участь дипломати посольства і представники України.

Молодь збереже діаспору.

                 Саме до цієї проблеми намагається Асоціація привернути увагу українських об’єднань і намагається їм у цьому допомогти. Сьгодні найактивніше проявляють себе в центрах представники старшого покоління. Тому Асоціація одним з найважливіших питань вважає залучення до центрів дітей та молоді, розширення мережі недільних шкіл і факультативів з вивчення української мови, створення молодіжних об’єднань при центрах.

                В 1999, 2001, 2003 рр. на базі Павлодарського товариства української культури ім. Т.Г.Шевченка разом з керівниками центрів республіки проведені семінари-практикуми з організації роботи центрів і з проведення народних свят.

                В 2001-2002 рр. на базі української гімназії м. Астани проведені: конкурс на знання української мови серед дітей, семінар з викладачами недільних шкіл. В 2003р. з ініціативи Асоціації учні недільних шкіл Астани і Павлодару взяли участь в ІІІ Міжнародному конкурсі зі знання української мови, де по три представники обидвох міст стали дипломантами цього конкурсу, отримавши дипломи і цінні подарунки. Цього року, уже в IV Міжнародному конкурсі взяли участь учні недільних шкіл Астани, Павлодара і Караганди. 

                Впродовж останніх трьох років в українських центрах стали утверджувати свої позиції молодіжні відділення. Особливо вдало вони діють в Павлодарі, Астані, Караганді. Так молодіжне відділення павлодарських українців в 2001, 2002 рр. Було чемпіоном спартакіад серед 15 національно-культурних центрів. В 2003р вони були другими. Українська молодь Павлодарського Приіртишшя була переможцем першого міжнаціонального КВК і молодіжного фестивалю серед 15 центрів області. Молодь астанійської “Ватри”, окрім участі в святкових заходах свого центру і столиці, практикує літні трудові збори у своїх земляків – селян Акмолинської області. Там вони чудово відпочивають і допомагають сільгоспникам у збиранні врожаю.

            Веселого тону у святах українців Усть-Каменогорська додають учасники  молодіжного вокального ансамблю “Кохання”, керівник – Г.Сербина.

 Підготував Ігор Козловський, менеджер програм УВКР