Українська діаспора в Киргизстані є другою за чисельністю серед країн Центральної (Середньої) Азії — колишніх республік СРСР. За даними Національного статистичного комітету Киргизстану, чисельність українців у Цій державі на початок 1997 р. становила 71,2 тис. чоловік.

За даними перепису населення 1989 р., в Киргизстані проживало 108,3 тис. українців (2,5% населення республіки). Основними територіями поселення українців були на той час райони республіканського підпорядкування (47,5 тис. осіб; 4,8% всього населення), місто Бішкек (34,3 тис. осіб; 0,5% населення), Ошська (18,4 тис. осіб; 1,0% населення) та Іссик-Кульська (7,7 тис. осіб; 1,2% населення) області. Тільки 34,1% українців вважали українську мову своєю рідною і ще 5,9% вільно нею володіли.

Українці починають оселятися на території Киргизстану в другій половині XIX ст. одночасно з росіянами, відразу ж після прийняття киргизами підданст­ва Росії в кінці 1860-х рр. Основні потоки переселенців розміщувалися в трьох регіонах: північному — Пржевальський повіт (нині Іссик-Кульська область), центральному — Пішпекський повіт (Чуйська область) і південному — Андижанський повіт (Ошська область). Із середини 1870-х рр. розпочалося заселен­ня українцями Сирдар'їнської області. Масове переселення українських селян до Киргизстану починається в другій половині 1890-х рр. Певний час до цього регіону спрямовується основний потік аграрних переселенців із Росії та України. У 1897 р. на території Киргизстану вже нараховувалося 18,6 тис. українців.

Безвідносно до цілей колонізаторської політики царизму, українські пересе­ленці сприяли прогресивним змінам у господарстві Киргизстану. Застосування ними досконаліших знарядь обробітку землі, впровадження нових та врожайніших сільськогосподарських культур обумовило помітне зростання продуктив­ності праці в землеробстві, появу нових галузей господарства (таких, як бджіль­ництво, торговельне городництво, садівництво тощо). Під впливом принесених переселенцями більш ефективних форм і прийомів господарювання прискорився перехід кочового та напівкочового корінного населення до осілості. З'явилися нові міста й селища європейського типу з першими культурними осередками.

Переселенський рух припиняється лише в роки Першої світової та грома­дянської воєн і поновлюється після їх закінчення. Перепис 1926 р. зафіксував у Киргизстані 64,1 тис. українців, які становили 6,5% всього населення тодішньої Киргизької АРСР, а в районах їх проживання — 29% населення. Українці, як і росіяни, зосереджувалися переважно в містах — Бішкеку, Токмаку, Караколі, а також у долині річки Чу та Іссик-Кульській улоговині. Тут проживало понад 4/5 всього російського й українського населення. Воно становило 65,2% міського населення північних районів (основну масу городян на півдні Киргиз­стану становили узбеки).

Чисельність українців та їхня частка в населенні Киргизстану зростали про­тягом усього міжвоєнного періоду: у 1937 р. їх тут нараховувалося 121,5 тис. (8,9% населення), у 1939 — 137,3 тис. (9,4% населення). Приплив українсь­ких мігрантів у ці роки був викликаний, головно, прискореною індустріалізацією республіки, що здійснювалася в основному шляхом залучення кваліфікованих робітників і спеціалістів з Росії та України. Українці разом із чисельнішими тут росіянами становили більшу частину працівників важкої промисловості, маши­нобудування та виробничо-технічної інтелігенції.

Після Другої світової війни внаслідок зростання освіти й фаховості корінно­го населення потреби в кваліфікованій робочій силі починають дедалі більшою мірою забезпечуватися за його рахунок. Чисельність українців, а також їхня питома вага в усьому населенні Киргизстану поступово зменшуються: у 1970 _Р. - 120,1 тис. осіб (4,1%), у 1979 - 109,3 тис. (3,1%), у 1989 -108,3 тис. (2,5%).

Тривалий час організованість і краща професійна підготовка забезпечували українцям та росіянам більш високий рівень оплати праці та матеріальних благ, ніж у місцевого населення.

Специфіка трудової діяльності слов'янського населення визначала й особли­ву та досить стабільну соціально-культурну нішу, яка характеризувалася, незва­жаючи на інтенсивні міжетнічні контакти, певною його ізольованістю від корін­ного киргизького етносу. За своїми соціальними та культурними характеристи­ками українці тяжіли до місцевих росіян. Контакти з ними полегшувалися наяв­ним рівнем русифікації й вели до подальшого її поглиблення. Цьому сприяла щораз більша концентрація українського населення в російськомовних містах (так, лише в столиці республіки (тоді — Фрунзе) у 1959 р. проживало 13,1% всіх українців Киргизстану, а в 1989 — вже 31,8%). За браком будь-яких умов для національно-культурного розвитку це сприяло розмиванню етнічної іденти­чності українців та злиттю їх із росіянами. Внаслідок цього частка осіб, які вва­жають українську мову своєю рідною, неухильно скорочувалась: якщо в 1926 р. вона становила 97,1%, то в 1959 - вже 49,2%, у 1989 - 34,1%.

Певна ізольованість від корінного населення обумовлювала слабку інте­грацію у власне киргизьке середовище. Змішані шлюби між українцями й пред­ставниками корінного етносу були досить рідкісними. Соціологічне дослідження українців Киргизстану, проведене 1994 р. (432 респонденти опитані в м. Бішкек і чотирьох селах у місцях компактного розселення українців), зафіксувало, що в таких шлюбах перебувало лише 3% опитаних (41,6% шлюбів були моноетнічними, 48,2% — змішаними). Більшість українців не знала киргизької мови й не відчувала в цьому потреби (у 1989 р. назвали цю мову рідною лише 0,02% і вільно володіли нею 1,6% українців). Водночас формально українці були інтег­ровані в місцеве суспільство. Так, у 1990 р. в республіканському парламенті було 11 депутатів-українців, а серед депутатів усіх рівнів — 286.

Становище українців у Киргизстані стало змінюватися в 1990-х рр. після розпаду СРСР. У грудні 1990 р. Верховна Рада республіки ухвалила декларацію про незалежність Киргизстану, а в травні 1993 — Конституцію цієї держави. Економічна криза, яка більшою чи меншою мірою охопила всі пострадянські держави, позначилася насамперед на роботі великих про­мислових підприємств, де була зайнята більшість українського населення Киргизстану. Водночас утворення незалежного Киргизстану поставило україн­ців перед необхідністю вивчення мови корінного населення, без чого зменшувалися можливості отримання освіти й професії, влаштування на роботу тощо.

Певною мірою українці опинилися в зовсім іншій країні та були поставлені перед вибором: або пристосовуватися до нових обставин життя, або емігрувати. Оцінка українським населенням такої ситуації була неоднозначною. Як свідчать дані, отримані в перебігу згаданого соціологічного дослідження, більшість опитаних (52,4%) схвалювала суверенітет і не бачила у зв'язку з цим жодних додаткових проблем для української спільноти, як порівняти з проблемами титульного етносу. Однак понад третина респондентів (35,5%), схвалюючи суверенітет, зазначала, що життя українців у республіці ускладнилося. При цьому 16,2% вказали, що ситуація за часів СРСР була кращою.

Дослідження зафіксувало помітні зміни в етнолінгвістичних характеристи­ках української діаспори, частина яких сталася вже за період незалежності Киргизстану: понад 56 /о українського населення вважали своєю рідною мовою російську, майже 38% — українську і приблизно 8% — киргизьку. Володіли киргизькою мовою вже 43,9% опитаних, зокрема 18,7% вільно. Ще 19,8% розуміли цю мову, сприймали радіо- і телепередачі киргизькою мовою й тільки 36,4% опитаних зовсім не володіли нею. Більше половини тих, хто не розумів киргизької мови, ніколи не помічали в своєму оточенні нетерпимості у зв'язку з цим. Однак 23,0% все ж помічали її, зокрема 3,4% — постійно.

Все це стимулювало зростання еміграційних настроїв. Обстеження 1994 р. виявило, що майже кожен третій із опитаних українців бажав би виїхати з Кир­гизстану, 24% ще не визначилися в цьому питанні й трохи більше 37% не зби­ралися змінювати місце проживання. З тих, хто мав намір емігрувати з Киргизстану, відносна більшість (36,5%) хотіла б виїхати в Україну. Певну роль у формуванні еміграційних настановлень серед українців відіграють етнічні чинники, хоча 50,1% опитаних вказали, що їхня національність не ускладнюва­ла їм просування по службі, а 53,7%, — що не було випадків дискримінації їх особисто за національною ознакою. Водночас 17,0% респондентів відзначи­ли, що їхнє етнічне походження ускладнило їм просування по службі, а майже половина (49,5%) вказала на випадки дискримінації їх особисто (переважно в громадських місцях, менше — на роботі).

Протягом 1989-1997 рр. із Киргизстану емігрувало майже півмільйона осіб, головно, слов'янських національностей, а також німців і євреїв. Чисельність українців внаслідок виїзду зменшилася за цей період на 37,1 тис. і становила на початок 1997 р. 71,2 тис. осіб. Слід зазначити, що еміграція висококваліфікова­ного некиргизького населення, зокрема українців, стала однією з головних при­чин виробничого паралічу на заводах і фабриках країни. Для зменшення відпли­ву спеціалістів і кваліфікованих робітників-некиргизів спеціальним президентським указом і постановою уряду в 1994 р. були передбачені певні заходи, зокре­ма строк переведення діловодства на киргизьку мову було відсунуто до 2005 р.

У країні формується законодавча база й створюються умови для національ­но-культурного відродження численних етнічних спільнот. Киргизстан приєд­нався до Рамкової Конвенції про захист національних меншин, підписаної в рамках Ради Європи. На основі стандартів, передбачених у цьому документі, завершується підготовка до прийняття закону "Про права етнічних меншин у Киргизькій Республіці".

У червні 1996 р. в Києві президентами України і Киргизстану підписано "Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Киргизькою Рес­публікою", в якому, зокрема, закріплено зобов'язання сторін сприяти "розвит­ку і збереженню етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності націо­нальних меншин, які населяють їхню територію" і взяти їх під свій захист.

Створено Асамблею народів Киргизстану — консультативно-дорадчу раду з питань міжнаціональних відносин і національної політики при президентові Киргизстану, в якій на початок 1998 р. об'єднувалися 28 національно-культур­них центрів етнічних меншин, поміж них і український.

Одним із найважливіших факторів збереження діаспорою етнічної ідентич­ності є образ етнічної батьківщини, передусім те, якою вона бачиться в майбут­ньому. Відомо, що саме ідея незалежної Української держави була чи не найголовнішим чинником відпірності західної української діаспори асиміляційним процесам. Щодо української діаспори в Киргизстані, то, як показало дослід­ження, оцінка нею здобуття Україною незалежності досить неоднозначна. Схва­люють цю подію та розглядають її як шлях до прогресу 29% опитаних; вважа­ють, що, здобувши незалежність, Україна розвалила Союз (а це — шлях до занепаду) 28,6%; не визначились у даному питанні 27,4%; відповіли, що їх проблеми України не цікавлять, 12,2%. Зазначені відповіді засвідчують втрату значною кількістю українців головного стимулу докладання своїх зусиль до збереження етнічної ідентичності, а також показують, що процес денаціоналіза­ції української діаспори в Киргизстані зайшов досить далеко.

Однак, незважаючи на втрату поважною частиною українців Киргизстану своїх етнічних особливостей, існує зацікавленість у відродженні української етнічної культури й мови. Зокрема, під час того ж опитування 52,4% респон­дентів висловили бажання, щоб їхні діти вільно володіли українською мовою, 38,2% хотіти б, щоб у їхньому населеному пункті був український дитячий садочок, 41,2% схвалюють включення до шкільної програми уроків української мови, літератури, історії, народознавства. Крім того, майже половина опитаних (48,8%) висловили бажання, щоб їхні діти отримали вищу освіту в Україні.

Нині в Киргизстані діє український культурний центр "Берегиня” (керів­ник — Володимир Нарозя), який об'єднав українців, що прагнуть зберегти в цій країні свою етнічну ідентичність, відродити українську культуру й традиції, поширювати інформацію про минуле та сучасне України. У січні 1998 р. більш як 70-тисячна українська громада Киргизстану отримала змогу слухати першу в історії цієї держави радіопередачу українською мовою. Відтоді раз на тиждень український культурний центр "Берегиня" за підтримки посольства України готує радіовипуски про життя Української держави, а також про проблеми і здобутки української діаспори в Киргизстані. У Слов'янському університеті в м. Бішкек передбачено відкриття спеціалізації "україністика".

Українська діаспора в Киргизстані переживає надзвичайно складний період свого розвитку. В організованому українському житті поки що бере участь лише чисельно незначна її частина. Більшість українців турбують передусім проблеми роботи, економічного виживання та вибору — інтегруватися в місцеве суспіль­ство чи емігрувати. Від того чи іншого вирішення цього питання багато в чому залежатиме доля української діаспори в цій країні.

Український культурний центр "Берегиня"

Кыргызская Республика,

г. Бишкек,

ул. Пушкина, 78, офф.138

тел./факс.:62-06-60

Головна мета й завдання:

На установчій конференції було прийнято програму діяльності - "Вчимося жити в умовах діаспори". Ця програма передбачає вирішення наступних завдань:

- утвердження в Киргизстані принципу громадянської єдності в національно - культурному розмаїтті;

- відродження національної самобутності, духовної та матеріальної культури "киргизьких українців";

- допомога в налагоджуванні взаємовигідної співпраці Киргизької Республіки та України.

Керівні органи:

Голова – Нарозя Володимир Володимирович     

Перший заст. голови Ради – Настиченко Микола Григорович  

Заступник голови Ради – Петренко Софія Петрівна      

Члени Ради:

Бажан Б.Г

Василькова Г.А.

Давиденко Г.В.

Дженчураєва А.В.

Іванченко В.М.

Комінарець Н.Д.

Мальований А.І.

Руденко Н.А.

Савіцький А.В.

Сидоренко Р.В.

Деревянко В.Я.Кузьменко С.І.

Члени ревізійної комісії:

Нарозя Володимир Володимирович

Миколайчук А.В.

Зоров П.В.

Максимчук Н.М.

Орловецький А.И.

Рубцова Н.А.

Інформація про діяльність:

 Напрямок: соціально - політичний; культурно - просвітницький; організаційно - господарський та зовнішніх зв’язків.

 Товариством створений  "Кабінет україністики", відкрито бібліотеку української книги, відкрито недільну школу з навчання  дітей мови й народних звичаїв, діють постійні курси української мови для всіх бажаючих.

 Виходить радіопередача "Берегиня" на державному радіомовленні Киргизстану.

 УТК "Берегиня" надає консультації з усіх питань стосовно України та українських діаспор світу.

 УТК "Берегиня" є співзасновником товариства дружби "Киргизстан - Україна", членом  Української Всесвітньої Координаційної Ради й Асамблеї народу Киргизстану.

 Українське товариство "Берегиня"  в рамках програми "Закордонне українство", затвердженої Кабінетом Міністрів України, отримало право видавати громадянам Киргизстану українського походження направлення на навчання у ВНЗ України.