Одними з перших українських іммігрантів прибули до Уніао-да-Віторія у 1886 р. У 1902 р. вони побудували першу українську католицьку церкву парафії Св. Василя Великого. У першому варіанті церква була збудована з деревини, із дотриманням візантійських традицій. У 1988 р. вона була реконструйована у тому ж стилі. У головному алтарі розташований дерев’яний макет церкви, який нагадує про архітектурні традиції Східної Європи.

Більшість іммігрантів кінця ХІХ століття облаштувалася в районі Прудентополіса (у глибині Парани), пристосовуючись до незнайомих кліматичних умов. Сила єднання цих общин стала запорукою успіху.

Ці групи, маючи традиції вирощування пшениці, у своїй більшості (близько 80% іммігрантів), займалися землеробством, заклавши основи перших підприємств з виробництва борошна у штаті. Також, створивши 14 кооперативних товариств, вони долучилися до транспортування сільгосппродуктів та інших товарів, використовуючи аж до 50-х рр. ХХ століття великі криті фургони, до яких запрягали 8-12 коней, що пробігали величезні відстані між Уніао-да-Віторія, Палмас, Клевеландією, Мангейріньєю, Барракао та іншими містами. Інша частина українців, що мали спеціальності в різних галузях, пішла працювати у промисловість, здебільшого меблеву та металообробну та зайнялася вільними професіями (адвокати, лікарі тощо). Українська громада швидко пристосувалася до соціально-економічного рівня штату, увійшовши до різних структур суспільства Парани. Тим не менше, деякі специфічні риси цього народу, особливо мовні та релігійні (греко-католицька віра), зберігаються й донині у такий спосіб, що у всій Парані, особливо у її столиці Куритибі, їхня культура передається особливим колоритом візантійських куполів, ритмів та мелодій, стилем та кольорами вишивки, святковим вбранням та іншими фольклорними проявами.

Зробивши внесок у різні області розвитку Парани, українці, що прибули туди, та їхні нащадки до сих пір прославляють культуру штату, чи то у мистецтві, як художники Мігел Бакун та поетеса Олена Колодій, чи то в науці, як інженер Серафим Волошин, археолог Ігор Швець та нейрохірург Афонсо Антонюк.

Після Другої світової війни більш як 200 тис. осіб, колишніх захоплених Німеччиною “остарбайтерів”, військовополонених, політичних біженців, вояків Української дивізії СС та інших військових формувань, що воювали проти Росії, прибули до Парани. Окрім Парани, українські емігранти розташувалися також у штаті Сан-Пауло, у місті Іан-Каетано-до-Сул та у кварталі, що межує з Віла-Зеліна, у столиці штату. Ця “друга хвиля” іммігрантів, які приїхали після Другої світової війни, серед яких було багато переміщених осіб, складалася з техніків та робітників, що були знайомі з багатьма найсучаснішими технологіями та матеріалами. Вони допомогли розвитку та зміцненню промисловості штату у часи труднощів з імпортом.

Прудентополіс

Оточений 25 водоспадами, з яких десять заввишки 100 метрів, Прудентополіс також приваблює культурною спадщиною українських іммігрантів. Місто, що має найбільшу кількість нащадків цього народу в країні – 70% населення, яке складає 47 тис. осіб – додало до свого повсякденного життя багато успадкувань української культури: релігію, музику, мову (яку вивчають у школах), народні промисли, вбрання.

Значну роль у підтриманні культурних зв’язків між українськими іммігрантами та їх Батьківщиною відіграє релігія. Обряди греко-католицької української церкви відрізняються від римо-католицької, вони побудовані на східній традиції візантійської літургії. Для служінь, які здебільшого відправляються українською мовою, характерні спів та діалоги між священиком та вірними. В архітектурі церков приваблює наявність іконостасів та металевих куполів.

Церква Св. Йосафата, побудована у 1928 р. у центрі міста, являє собою чудовий взірець впливу візантійського стилю. На селі можна зустріти десятки таких церков, багато з яких і досі дерев’яні. З інших релігійних традицій зберігаються культ Пресвятої Діви та спільне збереження ікон, які передаються по черзі з одного дому в інший.

Якщо в тому, що стосується релігії, коріння українців міцне, то інші їхні осередки присвячують себе збереженню культурної спадщини. Асоціації митців, такі як ансамбль народного танцю “Веселка” чи ансамбль бандуристів “Соловейко”, зберігають спадщину предків – бандура вже протягом століть є символом української народної музики. З іншого боку, в кулінарії збереглися такі страви як борщ, вареники та голубці, не говорячи вже про солонину та свинні ковбаси. Національний делікатес, який має загальнобразильську славу і що його почали виготувати у Прудентополісі – це краківська ковбаса, на якій спеціалізується фірма з переробки м’яса “Алворада”, заснована онуком іммігрантів Діонізіо Опушкевичем 41 рік тому.

Українці Прудентополіса змогли зберегти свою тисячолітню культуру, водночас додавши до неї деякі відтінки бразильських творчості та синкретизму.

Меморіал української імміграції

Урочисто відкритий 26 жовтня 1995 р., меморіал віддає данину одній з основних етнічних груп Куритиби. Ансабль складається з відтвореної церкви Св. Михайла Архангела, з площею 150 м², збудованою наприкінці ХІХ ст. у селищі Серра-до-Тігре муніципалітету Марешал-Маллет, яка вважається однією з найстаріших українських споруд у Бразилії. Будівля відповідає нормам православної віри, таким як вісьмиконечний купол, ззовні оздоблений міддю, і кожна з його граней відтворює квадранти людського розуміння. Алтар дивиться на Схід, а дах вкритий сосновими плашками. Споруда не має культового значення, а слугує лише для демонстрації традиційних українських мистецтв, як ікони та писанки. Окрім цього, до ансамблю входять дзвіниця, сцена для виступів фольклорних груп та арка. Меморіал знаходиться між вулицями Фределіно Вольфа та Жозе Валле.