За даними перепису населення 1989 р., в Узбекистані проживало 153,2 тис. українців (0,8% населення країни). Це найбільша за чисельністю українська діаспора в країнах Центральної (Середньої) Азії. Більше половини українців проживало в Ташкенті (60,0 тис.; 2,9% населення столиці) та в столичній області (26,6 тис.; 1,2% населення). Відносно мало українців було в інших областях. Зокрема, в Самаркандській області проживало 14,2 тис. осіб (0,6%), в Бухарській — 12,9 тис. (0,8), у Ферганській — 11,1 тис. (0,5). Вважало своєю рідною мовою українську 49,2% українців Узбекистану.

Українська діаспора в Узбекистані сформувалася в основному в XX ст., переважно в період після Другої світової війни. Перші українці починають оселятися тут ще в 1860-х рр., коли почалася колонізація цієї території Росією. Окремі українські поселення з'являються на передгірських землях переважно поблизу Ташкента після спорудження в 1900-х рр. залізниці Оренбург-Арись, завдяки чому згодом переселення стало масовим.

Значне число українців у 1920-х-1930-х рр. було примусово переселено до Узбекистану за опір колективізації та інші форми неприйняття політики радянської влади. Якщо перепис 1926 р. зафіксував тут 25,8 тис. українців, то в 1939 їх нараховувалося вже 73,8 тис. Від цього часу чисельність українсько­го населення Узбекистану повільно зростала до середини 1960-х рр., коли у зв'язку із швидкою індустріалізацією республіки сюди стали прибувати великі групи українських робітників і спеціалістів для роботи на машинобудівних заво­дах та інших промислових підприємствах. З 1959 по 1970 р. чисельність українців в Узбекистані зросла з 87,9 тис. до 111,7 тис. осіб. У1979 р. в респуб­ліці проживало вже 113,8 тис., у 1989 — 153,2 тис. українців.

За радянських часів умов для національно-культурного розвитку українців в Узбекистані не було. Ситуація стала змінюватися в 1990-х рр. після розпаду СРСР і здобуття Узбекистаном незалежності. 20 червня 1990 р. Верховна Рада Узбецької РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, а 31 серпня 1991 р. проголошено утворення незалежної держави — Республіки Узбекистан.

Між Україною та Узбекистаном встановилися дружні стосунки, в основі яких лежить взаємодоповнюваність економік країн і єдність поглядів із багатьох питань зовнішньої політики, зокрема щодо СНД. У серпні 1992 р. було укладе­но "Договір про основи міждержавних відносин, дружбу і співробітництво між Україною та Узбекистаном".

Водночас необхідно зазначити, що розпад СРСР і утворення незалежного Узбекистану поставили місцевих українців у складне становище. Як і в більшості інших неслов'янських республік колишнього Радянського Союзу, українці були тут слабо інтегровані в середовище корінного етносу. Становлячи разом із більш чисельними в республіці росіянами основну масу кваліфікованих робітників і ви­робничо-технічної інтелігенції, вони жили певною мірою ізольовано від узбець­кого населення. Незважаючи на тісні міжетнічні контакти українці й узбеки зберігали між собою культурну дистанцію, шлюби між ними були досить рідкісними. Українці не знали й не відчували потреби знати мову титульного етносу республіки. Так, під час перепису 1989 р. лише 0,1% українців назвали узбецьку мову своєю рідною та ще 3,5% вільно володіли нею. За своїми соціаль­ними й культурними характеристиками українці наближалися до місцевих росіян і дедалі більше русифікувались, а почасти й зливалися з ними. У тому ж 1989 р. понад 50% українців Узбекистану назвали своєю рідною мовою російську.

В умовах незалежного Узбекистану українці постали перед потребою подо­лання існуючої між ними і титульним етносом культурної дистанції й інтеграції у власне узбецьке середовище. Зокрема, необхідно було вивчати узбецьку мову, інакше зменшувалися шанси на отримання освіти, кваліфікації, влаштування на роботу тощо. Поряд з економічною кризою, що охопила передусім великі під­приємства, на яких працювала більшість місцевих українців, це зумовило зро­стання еміграційних настроїв. Протягом 1992-1996 рр. з Узбекистану в Україну на постійне місце проживання прибуло 93,8 тис. осіб, виїхало у зворотному напрямі 13,2 тис. Позитивне для України сальдо за результатами міграційного обміну населенням з Узбекистаном сягнуло за ці роки 80,5 тис. чоловік. Абсолютну більшість їх становили українці.

Дружні взаємовідносини між країнами створили сприятливий Грунт для створення й діяльності в Узбекистані українських національно-культурних організацій. У1993 р. в Ташкенті було засновано Український культурний центр "Батьківщина" (голова — С.Мансуров-Ковригенко), який прагне згуртувати українську діаспору Узбекистану на засадах збереження етнічної ідентичності, відродження української культури, традицій, зміцнення міжетнічного порозу­міння та злагоди в узбецькому суспільстві. Центр влаштовує відзначення національних свят, численні виставки, вечори, присвячені видатним постатям української історії та української культури, концерти майстрів мистецтв, фести­валі узбецької та української музики. Засновано спеціальні премії імені Тараса Шевченка та пам'ятний знак, яким нагороджуються особи і колективи, що зробили значний внесок у розвиток дружби між народами та міжнаціональної злагоди.

З 1996 р. Український культурний центр випускає вісник "Батьківщина". Того ж року на узбецькому телебаченні побачила світ телепередача "Добра хата", яка значну частину ефірного часу присвячує популяризації української культури.

У Ташкенті відкрито українську недільну школу. В середній школі імені Т.Шевченка, збудованій після землетрусу українськими будівельниками, здійс­нюється викладання української мови та літератури.

Діяльності Українського культурного центру 'Батьківщина" значною мірою сприяла "Декларація про шляхи поглиблення українсько-узбецького співробіт­ництва", підписана в червні 1995 р. в Ташкенті президентами обох країн. У Декларації закріплювалося, зокрема, зобов'язання сторін не допускати будь-якої дискримінації за національною ознакою. З представниками української діаспори зустрівся під час офіційного візиту в Узбекистан у 1995 р. Президент України Л. Кучма.

В листопаді 1997 р. з великим успіхом пройшли Дні української культури в Республіці Узбекистан, ініційовані президентами Л.Кучмою та І.Карімовим. Представники уряду і засобів масової інформації Узбекистану відзначали, що така широкомасштабна культурна акція відбулася в країні вперше за шість років незалежності. У грудні 1997 р. засновано товариство дружби "Узбекистан-Україна" (голова — керівник Державної акціонерної корпорації "Уздонмахсулот" Алім Атаєв), покликане сприяти розвиткові та поглибленню спів­робітництва і взаєморозуміння між двома країнами, зміцненню дружби між двома народами.

Українські громадські організації Узбекистану

1. Республіканський український культурний центр “Славутич”

Голова – Микола Винниченко

Узбекистан, 700000

м. Ташкент вул. Бабура, буд. 4

тел: (3712) 139-19-18

тел: 132-06-18, 173-86-81,

2. Товариство дружби “Узбекистан-Україна”

706060, Узбекистан,  м.Ташкент, вул. Шахризабз, 36,

тел: 10+99871 133 2725, факс: 133 6964

3. Український культурний центр “Батьківщина” в м. Ташкенті

Голова – Валентина Такаєва (Член Президії УВКР)

700003, м. Ташкент, вул. Бобура, 4, 10+998+71-55 70 37, 65 34 90,

Узбекістан. (Узбекистан, м. Ташкент,

вул. Ш. Рашидова, буд. 4-а)

4. Український культурний центр “Надія”

702800 Ташкентская обл., г. Янгиюль, ул. Чарикова, 3

Тел.: 10+998+71- 43 436, 56 158, 5 58 32, 5 46 98

Голова – Нужненко Микола

5. Український культурний центр Державного акціонерного товариства “Ташкентське авіаційне виробниче об’єднання ім. Чкалова”

700003 г. Ташкент, ул. Бобура, 4

Республиканский интернациональный культурный центр

Тел.: (998712) 679 977