Прикметно, що саме 2002-ий рік був роком України в Росії. Минулий рік був для нашої держави безпрецедентним за масштабом і кількістю втрат і поразок. І йдеться не лише про аварії, катастрофи і внутрішньополітичні потрясіння. Країну остаточно записали в світові аутсайдери з високим рівнем корупції, систематичними порушеннями прав інтелектуальної власності й перманентним відмиванням брудних грошей. Нашу владу викрили у намірах таємних поставок зброї, в тиску на журналістів та інших антидемократичних діях, що закономірно завершилися офіційною відмовою розглядати Київ у якості потенційного члена Європейського співтовариства, відкладенням на невизначену перспективу вступу до Світової організації торгівлі, заморожуванням контактів з МВФ, НАТО та іншими організаціями «золотого мільярду».

Прикметно й те, що попри задекларований «європейський вибір» та «европейську інтеграцію» як офіційну стратегію керівництва держави, попри існування відповідних міністерств, комісій і комітетів, ці очевидні провали анітрохи не змінили тональність офіційних реляцій і духу казенного оптимізму на Печерських пагорбах. Прикметно, нарешті, й те, що минулий рік був рекордним за частотою візитів перших осіб держави до Москви та за масштабами зовнішньоекономічних поступок на користь північного сусіда. Очевидно, саме це й малося на увазі під евфемізмом «рік України в Росії »...

Поїздка делегації Української Всесвітньої Координаційної Ради по прикордонних областях Російської Федерації з традиційно високою часткою українського населення це підтвердила і розвинула.

Українців у Росії дуже люблять. Такий був лейтмотив зустрічей у Центральному Чорнозем’ї. До традиційних визначень цих країв, що апелюють до різних історичних обставин, — Східна Слобожанщина, «червоний пояс» — можна сміливо додати ще одне, найбільш актуальне. Білгородщина, Курщина, Воронежчина — це сьогодні фортпост нової російської державності у всіх її іпостасях — від грандіозної новобудови пропускного пункту на кордоні поблизу Харкова до вражаючої новобудови Білгородського університету — зі студентською церквою, зимовим садом і суворою дисципліною, про яку в українських вузах за роки незалежності встигли забути.

Ректор університету доктор соціології Леонід Дятченко не надто цікавився метою приїзду київської делегації, але ключове повідомлення висловив із підкупаючою простодушністю: ми, мовляв, готові приймати доцентів і професорів з України цілими кафедрами, а ще краще — науковими школами. Через два дні, сказав ректор, ми даємо квартиру, через три — російське громадянство. Присутні тут таки — певно для наочності — харківські «мізки», що спокусилися на харчі хороші, сиділи осібним гуртом, голосу не подавали і до земляків не підходили.

Поруч з тим — неймовірний факт: бібліотека цього прикордонного вузу, яка передплачує тисячі примірників наукової періодики, жодного журналу з України не отримує. Мимоволі згадуються слова з листа ідеолога слов’янофільства Хом’якова, адресовані першому ректору Київського університету Максимовичу, про цілі заснування цього закладу: збудувати духовну фортецю поблизу військової (малися на увазі зведені у той самий час фортифікаційні споруди на Печерську).

Основні ідеологеми, які дуже наполегливо й ефективно впроваджуються сьогодні російською владою в свідомість своїх громадян і безліч разів відтворені ними в офіційних промовах, приватних бесідах і навіть заключних тостах цієї мандрівки: а) українці, білоруси і росіяни — це єдиний народ, штучно і з чужої злої волі розділений ненависними кордонами; б) оновлена Росія піднімається з колін і поведе за собою братні народи на захист спільних традицій та інтересів. Ключові негативні образи — «ґраница» (незабутнє враження справило виконання одноіменної пісні дитячим ансамблем з Майкопа «Козачата»), Америка, націоналісти. Провідні цінності — слов’янство, православ’я.

Треба віддати належне, антиукраїнської істерії, яка побивається час від часу на екрани центральних московських телеканалів, у порубіжних регіонах ми не відчули. Звичні атрибути тутешнього життя — «жена-хохлушка», застільні українські пісні, у деяких районах — київські телеканали, серед яких особливо до вподоби місцевим жителям «1+1» і «Новий».

Але того, заради чого ми, власне, і приїхали в гості до сусідів — оформлених, скільки-небудь масових українських національних громад — ми практично не знайшли.

Є окремі групи, є діяльні лідери. У Курську це товариство «Україна-Сейм» і опозиційний до його керівництва Євген Желіховський. У Воронежі — «Перевесло» і молодий журналіст Дмитро Денисенко. На Білгородщині, де здавна жили наші земляки і де вони сьогодні, за деякими підрахунками, складають до третини всього населення, немає жодної української організації. На Кубані активну діяльність розгорнув добре відомий вже і в Україні Микола Сергієнко, а також існує позбавлений елементарних умов Український культурний центр у Сочі на чолі з паном В.Антонюком. Оце, либонь, і все. Є, звичайно, й офіційні заклади — Товариство українсько-росій-ської дружби в Білгороді, Центр української культури в Лазаревському, але їхня діяльність суворо витримується в межах ідеологічних кліше «братерської єдності» чи, навіть, відверто реакційних закликів до відновлення Радянського Союзу.

Центр національних культур у Лазаревському загалом є унікальним, в чомусь експериментальним явищем. Місце вий «міністр культури», а водночас ідейний та адміністративний промоутер цього закладу Григорій Мазлумян дуже пишається своєю участю у передвиборчій агітації в Білорусі (зрозуміло, що на користь Лукашенка). Зважаючи на проголошення 2003-го роком Росії в Україні, слід очікувати його мистецького десанту і на рідних палестинах...

Що робити за цих умов? Окрім усього іншого, що треба робити негайно і все одразу, варто й трохи повчитися. Скажімо, у того ж таки пана Мазлумяна. В результаті його кипучої діяльності з відновлення СРСР у Лазарєвському районі вірменська національна громада за своєю чисельністю вийшла на друге, після росіян, місце. На державному фінансуванні тут працюють 17 філій Вірменського культурного центру, в якому, до речі, ви побачете і прапор, і герб закавказької держави , а ще почуєте детальну розповідь про святині і видатні досягнення вірменського народу...

Схід є Схід. І на цьому сході живуть українці. Чим ми можемо їм допомогти? Яку позицію слід зайняти у стосунках з російською владою? Які вимоги до неї маємо сформулювати, підсумовуючи минулий рік і минуле десятиріччя?

Для початку визначимо пріоритети. Нам необхідно виявити серед українців східних теренів діяльних і авторитетних лідерів. Дуже важливо, щоб до представників старшого покоління, які сьогодні складають основу організованих громад, приєдналася сучасна, мисляча молодь.

Тому, хто побуває в сучасній Росії (або тим, хто добре пам’ятає часи СРСР), буде зрозумілою наступна теза: ми повинні убезпечити місцевих свідомих українців від можливого тиску влади, не можна провокувати недовіру і підозри до них «на предмет неблагонадежности». Тому у наших словах і діях має бути мінімум радикалізму і максимум апеляцій до загальноприйнятих демократичних норм.

Разом з тим, необхідно постійно і на конкретних прикладах викривати будь-яке лукавство, підміну понять, ідеологічні й психологічні маніпуляції. Так, ми за тісні і дружні взаємини з Росією, але Москва вперто відмовляється запровадити принципи вільної торгівлі, посилює паспортний контроль на кордоні й готується до запровадження візового режиму з Україною. Так, у нас була спільна держава, спільна історія, спільні вчені і письменники, змішані сім’ї, але серйозні люди більше говорять про майбутнє, а не про минуле. Для того, щоб донести ці прості й ніби-то очевидні речі, ми повинні використати всі шанси і всі можливості.

Ми повинні бути готовими до прийому численних делегацій і різноманітних культурно-просвітницьких «десантів». Але згадаймо уроки недавнього минулого. На капіталістичний Захід з пропагандистськими цілями теж першими потрапили Яковлєв, Коротич та інші «підготовлені кадри». Для сучасної Росії ми вже теж — «захід», нехай, поки що безпорадний, затурканий і м’якотілий. Нехай, сприймають нас через призму чергового «мероприятия», але ми повинні його використати на свою користь, у власних цілях. До нас приїдуть сотні, а може й тисячі інтеграторів, серед яких треба знайти і переконати майбутніх українців. Якщо не переконати, то хоча б зронити сумнів у тих ідеологічних штампах, якими озброїли їх прагматичні сценаристи і постановники «свята єдності».

Російська влада повинна визнати українців українцями, незалежно від того, як вони самі себе називають — хохлами, козаками чи радянськими людьми. У своїй величезній більшості українці в Росії — добропорядні громадяни, що мають репутацію людей культурних, працьовитих і талановитих. Їхні здобутки в адміністративній, військовій, науковій, культурній, спортивній та інших сферах суспільного життя є настільки вагомими, що з хоча б почуття вдячності Російська держава мусить поважати їхнє походження, а також їхні людські і громадянські права і потреби. У свою чергу — наші колишні земляки мають усвідомити свій кревний зв’язок з рідною землею і власним родом, від яких перейшли їм у спадок і вдача, і вміння. Рідна мова, звичаї, культурні надбання і національні святині — це жттєві обереги, цінність яких особливо гостро відчувається на чужині.

Редагований відомим письменником Ліхоносовим журнал «Родная Кубань» у березневому за 2002 рік номері опублікував дуже красномовні документи початку 1930-х років — щоденникові записи, спогади очевидців, кремлівські циркуляри, якими переконливо доведено: Чорноморське козацтво усвідомлювало і плекало свій кровний зв’язок з Україною, а російська влада суто адмістративними і каральними заходами цей з’язок намагалася обірвати.

Двічі впродовж ХХ-го століття потрапляли кубанці на «чорну дошку» (сам термін набув поширення у часи колективізації й стосувався непокірних станиць — Уманської, Полтавської та ін.) імперії — під час громадянської і Другої світової воєн. Складні й неоднозначні взаємини краян із центральною владою й сьогодні.

У отамана Кубанського Козачого Війська Володимира Громова (кандидата історичних наук і обдарованого від природи політика) є посвідчення, підписане особисто Путіним і портрет Миколи ІІ над робочим столом. Отаман вільно говорить і залюбки співає по-українськи, а ще дуже пишається своїм дипломатичним успіхом — відмовою надсилати козачі загони в Чечню та інші гарячі точки Північного Кавказу. За результатами недавнього перепису населення в Краснодарському краї, більшість тут — козаки (була в анкетах зазначена й така національність), далі — росіяни, далі — українці. На відміну від центрально-чорноземного прикордоння, у ставленні до делегації з України тут жодних застережень чи опасінь, школярі радіють сувенірам з національною символікою, дорослі демонструють щиру приязнь. Свої. Для кожної громади треба виробити свої підходи і поставити конкретні завдання. Якщо на Білгородщині українство цілком злите з наколишнім соціумом, інтегроване в нього всіма своїми життєвими інтересами — економічними, інформаційними, культурними, то Україна мусить запропонувати місцевим «хохлам» певні соціальні переваги, які спонукають їх до зародків корпоративності і самоусвідомлення.

Для Кубанської України, що має виразні автономічні традиції та устремління, пріоритетним є інший напрям — поступова, але цілеспрямована корекція у сфері ідентичності. З першорядних завдань на цьому шляху — недопущення різкого і незворотнього розмежування між місцевими «козаками» й «українцями», заміна вимушених евфемізмів у культурній політиці на їхні прозорі відповідники — українська мова замість «кубанської говірки», історія Війська Запорозького і Чорноморського замість «історії Кубані».

Кубанців зачепив за живе намір українського уряду відкрити консульство не в Краснодарі, а в Ростові-на-Дону. Звичайно, ця область (четверта за кількістю населення серед суб’єктів РФ) має значно менше історичних прив’язок до України, хоча в її прикордонних районах десятки тисяч наших земляків здавна розселені від Мілового (Чертково) до Таганрогу. Але динамічний розвиток Донського регіону, економічний підйом і значно слабша роль адміністративно-ідеологічних чинників відкривають саме на цій ділянці можливість швидкого і масштабного прориву до нової якості організованого українського життя в Росії.

Керівництво місцевої громади, що має промовисту назву «Український Національний Союз», поки що погано володіє рідною мовою, далеке від традицій національного руху та його ідейних підвалин. Але це — молоді люди, підприємці, викладачі університетів, які готові братися за найбільш амбіційні й далекосяжні проекти. Їхній підхід докорінно відрізняється від усього, що нам довелося почути і побачити в інших регіонах: вони намагаються сконцентрувати матеріальний ресурс, прив’язати українські інтереси до бізнесу, внести у це поняття елементи соціального корпоративізму, зокрема, працюють з трудовими мігрантами останньої хвилі. Чіткий діловий підхід до українських перспектив виявляє і наукова громадськість. Патріарх журналістської освіти краю Всеволод Миколайович Боянович досі викладає в Ростовському університеті спецкурс, присвячений публіцистиці Шевченка, Франка і Лесі Українки, а молодий доцент Ігор Стародубцев пропонує конкретні форми співпраці у сфері науки і освіти — спільні дослідницькі проекти, відкритий університет. Питання тепер у нашій готовності й мобілізованості.

Для українських громад у Росії минув ще один рік без України. Тим часом Україна йде вперед. В якому напрямку ми рухаємося, стало добре видно саме з того боку російського кордону. Українці за східним кордоном живуть своєю пам’яттю — генетичною, побутовою, культурною. Від них і від нас залежить, чи збережуть вони зв’язок із новою Україною, з молодою і поки що дуже невправною нацією, яка зациклилась на внутрішніх проблемах самоідентифікації й самоорганізації. Такий зв’язок потрібен нам, тому що через нього відкривається величезний простір нашої майбутньої самореалізації — економічної і культурної експансії, без якої неможливо уявити життя повноцінної європейської нації.

Для того, щоб повернути Україну тим сотням тисяч потенційних українців, а нинішніх замаскованих і не дуже хохлів, ми повинні розробити систему скоординованих дій, розрахованих не на один рік, а на кілька десятиліть. Необхідно зробити генеральну ревізію всього, що ми маємо на сьогоднішній день. Початок такій роботі покладено, зібрані в Росії дані будуть оформлені, ситематизовані й винесені на загальне ознайомлення. Тепер необхідно «паспортизувати» наші материкові ресурси: хто що має за душею — які контакти, які програми, які можливості. І йдеться не лише про державні й громадські структури, яким ця діяльність належить за статутом (Українська Всесвітня Координаційна Рада,Товариство «Україна і світ», «Просвіта»), але й про наші університети, діловий світ, наукові установи, молодіжні, культурницькі об’єднання та окремих ентузіастів, які готові зробити свій внесок у спільну справу і роблять його самотужки й без жодної винагороди.

Такі люди в Україні є. Чимало таких людей ми зустріли і в Росії. Великою підтримкою буде для них вже саме усвідомлення того, що вони не самотні, що їхня праця вливається у спільне річище скоординованих і цілеспрямованих дій. Переконаний у цьому ще й тому, що осягнення ширшого проблемного простору неминуче породжує нові форми і напрями роботи, оформлюється в більш адекватну стратегію і тактику, в якій кожен зможе знайти для себе точку докладання зусиль. Необхідною умовою формування такої системи є наявність координуючого та інформаційного центру. Дуже вчасно під цю пору пробудилася до життя Українська Всесвітня Координаційна Рада. Автономність від державної бюрократії, колективні, партнерські засади діяльності, наявність авторитетного і справді відданого українській справі лідера, пана Михайла Гориня, це — значні і вирішальні, на мою думку, переваги УВКР, які на найближчу перспективу знімають питання про штаб нашої роботи. На жаль, сьогодні українська держава, українська влада ще не є суб’єктом усвідомлення і реалізації національних інтересів. На жаль, патріотичні сили мусять постійно «пильнувати» дії своєї влади, яка раз по раз намагається з-під поли ці інтереси комусь продати — за хабарі, за інтереси «свого бізнесу», або за політичні дивіденти.

Ми не можемо розраховувати на державу як на ресурс у досягеннні наших українських цілей. У нас біля керма ідеологи без ідей і стратеги карколомних шляхів «у Європу разом з Росією». Тому наші сили в обороні українства перед асиміляцією з боку Росії чи Румунії, чи Тринідаду і Тобаго апріорно є нерівними. Але на нашому боці логіка історичних подій, наша національна традиція гучних поразок і «повзучих перемог», а ще талант українського народу.

Пам’ятаю сльозу на розчервонілій щоці козака-чорноморця з охорони отамана Громова, коли в колі кубанської старшини заспівали наші бандуристки — випускниці Київської музакадемії. Випускниці, якщо пощастить, виїдуть до Італії, або до Німеччини, а пам’ять про Україну в козака і його нащадків збережеться, можливо, ще на пару століть.

Максим РОЗУМНИЙ,
голова наукового товариства «Гуманітарна Колегія»