Делегація Української Всесвітньої Координаційної Ради наприкінці 2002 р. за сприяння МЗС України відвідала Білгородщину, Курщину, Воронежчину, Ростовщину та Кубань і на власні очі побачила, як нині живеться українській меншині в демократичній Росії. Проїхавши автобусом чотири тисячі кілометрів, учасники експедиції були вражені побаченим. Офіційна влада намагалася показати нам тільки те, що вважала за потрібне. Наприклад, зразково-показовий колгосп у с. Безсонівка Білгородської області. Саме тут у мене виникло відчуття дежавю, що десь колись я все це бачила. Потім від цього відчуття я не могла звільнитися майже протягом усього перебування в Росії. Можливо в економіці чи в іншій сфері суспільного життя Росія з проголошенням незалежності і стала іншою, але в мисленні, ідеології вона продовжує жити стереотипами колишнього Радянського Союзу.

На Білгородщині українці, які становлять третину населення області, не мають жодної громадської організації. «А навіщо? Ми їх що ображаємо? Їм і так добре живеться!», — такі вислови можна було неодноразово почути як з вуст представників влади, так і громадськості. У Білгороді ми не почули голосу українців, навіть не почули української мови. Тільки тихенький шепіт українського поета, члена Союзу письменників РФ Череватенка, який прочитав українською свого вірша про горобчика.

Гнітюче враження залишилося від «круглого столу» у Білгородському державному університеті. Представники влади та обласних громадських організацій запевняли нас, що не можна доводити незалежність до абсурду, що немає потреби в окремих українських об’єднаннях, школах, бібліотеках, ЗМІ, тому що «ми триєдіний народ, ми не дєлім рускіх і хохлов». Закликів голови УВКР Михайла Гориня, голови Наукового товариства «Гуманітарна колегія» Максима Розумного та інших членів української делегації про створення належних умов (які мають бути в демократичній державі) для забезпечення культурно-освітніх інтересів укра-їнців росіяни не почули.

Протягом Року України в Росії в Білгородській області крім «культурних мєропріятій» (та переданої УВКР до фондів бібліотек української літератури) нічого конкретного не зроблено для того, щоб українська національна меншина могла розвивати свою культуру, освіту тощо. Навпаки, навіть єдиний в області український клас у райцентрі Шебекіно і той перестав існувати, залишився тільки гурток. Зазначу, що значною мірою у збереженні такої жахливої ситуації винні з’яничарені місцеві українці, національна самосвідомість яких через примусову і добровільну асиміляції дійшла до позначки нуль.

На Курщині на офіційні 22 тисячі українців існує одна українська організація. У районному центрі Суджа, завдячуючи нашому приїзду, місцеві українці мабуть вперше почу-ли про існування української громади «Україна-Сейм», голо-ва якої закликав їх організувати і в себе яку-небудь спілку, що надалі дасть можливість створити на Курщині національно-культурну автономію. Але його вмовляння були схожі на слова лікаря : «Це не боляче і не страшно, існують же товариства риболовів та мисливців». Тільки за «круглим столом» у Курському державному університеті ми вперше почули про те, що Рік України в Росії пройшов формально. Про це говорив перший голова «України-Сейму» (організація існує з 1993 р.) Євген Желіховський. Він зазначив, що в Курську не можливо купити українську пресу, літературу, подивитися чи послухати українські передачі, не відкрито жодного українського класу, хоча місцеві українці цього й домагалися.

Дещо подібна ситуація і в Воронезькій області. Нині край, де більша частина населення розуміє українську мову, де кожен має якісь родинні зв’язки з Україною, не має жодної української школи, навіть класу, жодного театру, газети. «Нє дорабативаєм», — зізнався депутат обласної думи, голова Асамблеї народів Воронезької області Сергій Рудаков. На запитання, як пройшов Рік України в Росії, він (як належить справжнім комуністам) відповів чесно — формально. В області навіть не спромоглися добудувати пам’ятник Тарасу Шевченку в Россоші, де мешкає гілка нащадків Кобзаря, і де останнім часом відроджується українська громада. Не змогли нічого домогтися й дві українські громадські організації. У такій ситуації, справжнім дивом можна вважати збереження викладання української мови на кафедрі слов’янської філології ВДУ. На жаль, вивчає її всього 16 студентів.

У Ростовській області з недавнього часу діє дві українські організації, керівництво яких погано володіє українською мовою і далеке від традицій національного руху. Це переважно підприємливі люди, намагаються прив’язати укра-їнські інтересів до бізнесу, а саме допомагають трудовим мігрантам останньої хвилі, забезпечують їх українською літературою. За ростовським «круглим столом» уперше протягом подорожі ми побачили діловий підхід до співпраці у науковій сфері. Зокрема доцент Ігор Стародубцев запропонував конкретні форми співпраці: спільні дослідницькі проекти, відкритий університет. Йому є у кого вчитися — професор РДУ, кандидат філологічних наук Всеволод Боянович, який 43 роки тому відкрив в університеті відділення журналістики, досі читає спецкурс «Видатні українські публі-цисти».

Кубань вирізняється з поміж усіх вище відвіданих областей устремлінням до своїх автономічних традицій. «Ми — не українці, ми — не москалі, ми — казакі!» — наполягав отаман Кубанського козацтва Володимир Громов. Він прекрасно говорив українською, але, коли виступав Михайло Горинь, попросив собі перекладача. Бо козаки, як виявилось, не українською мовою розмовляють, а «балакають на кубанском наречії», до речі, саме такий предмет викладається в одній із середніх шкіл Краснодара, але за підручником української мови. У краї, де мешкає майже 200 тисяч українців, діє п’ять українських громадських організацій, але жодна з них не має свого окремого приміщення (як і в Курську та Воронежі). Голова Товариства української культури Кубані Микола Сергієнко неодноразово просив і адміністрацію краю, і посла України в РФ п. Білоблоцького вирішити цю проблему. Але все марно. Ледве животіє єдина, не тільки в краї, а майже на всьому прикордонні з Україною, газета «Вісник Товариства української культури Кубані». І знову ж таки, і на Кубані Рік України в Росії пройшов формально.

Зате край пишається муніципальним закладом — Центром національних культур Лазаревського району міста Сочі. Тут Український центр має свою кімнату, викладачів, два художні колективи «Покуть» та дитячий «Рушничок». Очолює центр заслужений працівник культури України Ганна Гніденко.

УВКР з офіційних звітів відомо, що в Росії діє понад 90 українських громадських організацій, але державою фінансуються лише ті з них, що об’єднані в національно-культурні автономії. У Росії немає жодної української школи, а класи та недільні школи, у яких викладається українська мова, можна злічити на пальцях. Проблемною є організація системного інформаційного забезпечення українських товариств. Газет, які самотужки видаються громадами, занадто мало. Підвищення цін у Росії на українську періодику (майже втричі порівняно з українськими цінами) гальмує їхню передплату представниками української діаспори і створює інформаційний голод стосовно висвітлення подій політичного, соціально-економічного і культурного життя в Україні. Залишається обмеженою можливість трансляції радіо- та телевізійних передач з України на територію Росій-ської Федерації. Що ж змінилося протягом 2002 р. — Року України в Росії? У тих областях, які відвідала делегація, нічого. Зі свого боку наш уряд вже сьогодні фінансує в Україні тисячі російськомовних шкіл, 14 театрів тощо. Українці ж Росії і десятої частини того не мають. Наша влада не хоче зрозуміти, який потенціал вона втрачає за кордоном, тому не дуже переймається питаннями збереження і зміцнення «світового українства».

Світлана ОСТАПА ,
прес-секретар УВКР