Однак після подій 1968 року в Чехословаччині та, зокрема, від початку нової хвилі русифікації всього українського в «радянській» Україні, в окремих дослідженнях про Закарпаття, знову можна зустрітися з необ‘єктивними, здавалося, давно науково поборотими та розвіяними москвофільськими тенденційними оцінками окремих явищ та національного характеру коріннного населення Закарпаття, зокрема знову з переоцінкою величезного російського впливу та значення російської культури та літератури для розвитку літературного та культурного життя українського Закарпаття.

Таку тенденцію можна помітити навіть у колективній двотомній праці істориків Закарпаття (керівник проф. Гранчак, «Нариси історії Закарпаття», Ужгород, 1997, 1998), яка окремо від українського народу, його мови, історії та культури визнає ще існування окремого русинського народу, його мови, історії та культури. З подібною тенденцією можна зустрітися в кандидатській дисертації Валерія Падяка, яку він кілька років тому захистив. (Може саме тому наш відзив на його працю, який вказував на наведену тенденцію, поштою загубився.) Виразніше ця тенденція проявилася в його новішій роботі, («Слово про вченого: Олена Рудловчак», в якій він кладе «фундамент нової дисципліни – русинської історіоґрафії», знаходить «ціле русинське століття», в якому саме Духнович — «ключова і епохальна постать русинської історії», яка «не має аналогів у русинській літературознавчій традиції»), надрукованій у книзі «Олена Рудловчак – бібліоґрафія праць та літопис життя», яку видало саме в-во В. Падяка в Ужгороді у 2001 році.

Роботу колективу науковців Закарпаття ми навели як приклад тому, щоб довести як широко розрослася названа тенденція навіть між науковцями «найвищого рангу». Наперекір тому, що у всій своїй майже тисяча сторінковій роботі вони не наводять жодного, справді жодного, бодай найменшого доказу про те, щоб попри українській історії, культурі, релігії та мові Закарпаття, існували (чи вони помітили) якісь інші, окремішні явища в тій історії, культурі, боротьбі, релігії, які б не вміщалися у поняття українського народу, його історії, культури чи мови, вони наводять, що між джерелами, які вони вивчали перед написанням своєї роботи вони вивчали документи, написані десятьма мовами, в тому числі й українською та русинською мовою.

Значно скромніші і менш важливі праці значно молодшого Валерія Падяка ми, як приклад, навели тому, бо саме він, після понад півдруга сторіччя знову оживляє одну з давно розбитих та давно забутих думок та тверджень про роль та значення Олександра Духновича як месії для Закарпаття. Оновлюючи давно розвінчані тенденції названий автор нехтує конкретними результатами досліджень окремих ділянок життя і діяльності Духновича за останні десятиріччя як також результатами досліджень в інших областях історії та культури України та її народу, заплутує та ускладнює досліджувані питання з історії українського Закарпаття і доходить до того, що «найвидатнішого» – це правда! – проте далеко не геніального (а хоч би й ґеніального!) Олександра Духновича знову, як в часи першого некритичного захоплення Духновичем, порівнює зі значенням Пушкіна для Росії, Шевченка – для України, Ґете, Шекспіра, Колара, Шафарика... для своїх народів, їхніх культур, мов, літератур тощо.

Справді видатний і найбільш відомий та найбільш заслужений представник українського Закарпаття може й справді не тільки ХІХ століття О. Духнович в дечому дійсно був і є найвидатнішим і, на превеликий жаль, в дечому до сьогодні неперевершеним. Для свого часу і, переважно, для русинів Закарпаття він справді мав велике значення і немалі заслуги, багато в чому він і до сьогодні має не тільки історичне значення і не тільки для Закарпаття, проте в літературній творчості, наприклад, він якоїсь високої художньої вартості ніколи не представляв (і давно не представляє, хоча детальна оцінка його літературної спадщини довела, що й тут можна знайти не одну патріотичну але й соціально загострену думку про «народ бідний, нагий, розтерзаний», який «від голоду мліє і йому, умираючому, нема кому води подати»). Проте в ряді інших аспектів творчості чи діяльності Духнович вже давно не є найкращим, чи й від початку був консервативним та й значно обмеженим, проте, в цілому, Шевченком він ніколи не був... – бо для кого???

Шевченком для всіх українців, в тому числі також для всіх русинів-українців Закарпаття, як і для всіх русинів–українців у Польщі, Румунії, Югославії чи будь-де інде у світі був і є тільки Тарас Шевченко і, як ми уже в 1967 році писали: «Немає другого Дніпра!» ...«І жодного другого чи іншого Дніпра, ні другого Канева, ні другої України нам не треба!» («Немає другого Дніпра!», «Дружно вперед», Пряшів, 17, 1967, 10, 24. Передрук цієї праці у нашій книзі: «Добрий день, Україно! Вибрані статті про Україну». Пряшів, 2002 р., с. 23-24). Нашому народові, як і кожному іншому народові у світі завжди потрібні дальші нові геніальні діячі в різних ділянках життя народу, проте другого Шевченка для нашого народу (чи для його окремих частин) не було, не буде і не треба!

Подібні тенденції почали швидко розростатися зокрема після 1985 року та в роки незалежної ніби України і розрослися у справжню антинаукову та явно антиукраїнську політику найгрубішого калібру у формі тзв. політичного русинізму, який неприкрито виступає проти найголовніших інтересів українського народу та основних принципів його держави — проти єдності українського народу та його держави, – а найвищі державні представники того народу і тої держави не тільки не дають належної відсічі такій антидержавній та антиукраїнській політиці, але, часто, навіть відкрито (чи лише трохи прикрито) потурають такій ганебній політиці явних ворогів нашого народу та його держави.

Та повернім до суті питання, – чим же, – все-таки! — Олександр Духнович, актуальний ще й в наш час, чим він потрібний українському народові, його історії та культурі ще й сьогодні, тобто, чим він заслужив того, що ми вважаємо необхідним широко відмітити його великий круглий юві-лей? Щоб відповісти на це питання потрібно, з огляду на умови життя і творчості Олександра Духновича, рівно ж на характер його життя і діяльності, умовно поділити всього Духновича на його життя, на його творчість та на його діяльність, проаналізувати, в яких умовах він жив, як він ті складні й страшні умови життя сучасного йому Закарпаття використав – повністю, на половину чи, може, й на понад сто відсотків? — і, оцінивши все це окремо, подати комплексну об‘єктивну, тобто правдиву оцінку ваги і значення його життя, літературної творчості та багатогранної культурно-освітньої діяльності як для тогочасного життя українського населення Закарпаття, в середовищі якого і для потреб якого він жив, творив і діяв та визначити неминучі заслуги, а тим також сучасне і майбутнє його значення для всього українського народу, його історії та культури та належне йому місце серед інших видатних діячів українського народу.

Професор Юрій Бача, Пряшів, Словаччина
(Продовження у наступних числах «Вісника УВКР» )