28 грудня 2002 року, після двох днів гучних, повних співів гулянь, прощання, на сіднейському летовищі група друзів, Орися і Любко Сліпецькі, Володя Войтович, Сашко й Микола, Ірина Івасик, пан Василь Лило, Ігор й Андрійко Лило, виряджала мене й Володю, одного з новоприбулих з України, який, не отримавши сталого побуту вертався додому, у Львів.

Контроля дуже сувора, це з огляду на постійне останнім часом залякування терористичних актів на терені Австралії. При вході почерез митницю голосно задзевів у Володі ручний баґаж. Знайшли у нього ножа, ножниці...Це було дуже нерозумно мати такі речі при собі, але його, після деякої затримки і розмови таки пропустили. Деякі люди ніколи не прислуховуються до закликів митниці й поліції. Крім нас двох, верталися в Україну і секретарка Українського Генерального Консульства Яна, її чоловік і дочка. Їх виряджав увесь персонал Ґенерального консульства України в Сіднеї. Так, що було нас багатенько…

Всі ми, подорожуючі, сиділи разом на 28 ряді. Це було приємно, бо обмінювалися ми думками. Якось мої співподорожуючі не мали часу сумувати, що покидають, як вони казали «рай на землі». Сумувати будуть в Україні, коли дійде до їх реальність ситуації.

Літак відлетів без запізнення…І ось ми вже у небесних просторах. Чим блище до Европи, тим глибша ніч нам йшла на зустріч. І врешті ми, після 20 годин лету, доволі змучені, бо у літаку дуже невигідно на вузьких кріслях, у Відні, де нас зустрів мороз, ледовиця... Наші дороги розійшлися. Одні в Київ, хто у Варшаву, а я ледве добігла до літака, який мав летіти до Бруселю.

Заки літак піднявся, його крила розморожували аж два рази кипячою водою. Тому літак і спізнився на пів години.
Летіли ми годину і 20 хвилин і при виході летовища у Бруселі, мене ніхто не контролював, що дуже дивно, а там чекали мене мої сестри Надя, Оля й Дарця... Вони ніяк не змінилися. Молоді, крясиві. Раділи моїм приїздом. В моїй любимій Бельгії падав дощ...і продовжував він падати до 5 го січня, коли впав перший сніг і де морозить і досі.

Проїжджаючи попри знайомі мені міста й дороги, я зауважила, як Бельгія дуже розбудувалася, як багато авт на дорогах. Як швидко їздять авта... А на батьківському подвір’ю не має більше ні черешень, ні дерева грушки...ні ялинок...

Батьки дещо постаріли, але тримаються добре. Тато після недавної важкої операції прийшов до себе. Вже їздить автом, возить мене то сюди, то туди. Мама також добре мається, хоч нарікає на здоров «я, що воно вже не таке, як колись…

Багатьох людей незастала живих: ні сусідів тзв. бельгійців, поляків, італійців...A наших українців!!! Аж страшно подумати скільки їх у засвітах. Показав тато мені список померших в нашій Громаді…Тому поняття «ГРОМАДА» вже давно не відповідає повному його розумінню. Не має вже тої великої, колись дуже активної Громади. А все ж повинна вона бути, бо всі покійні батьки мали дітей, але про те пізніше…

Так, так...Занесла доля молодих, здорових як дубів чоловіків і жінок у світі, чужі світи, на початку їх поселення непривітних, а згодом вже і близьких.

Все навкруги мене інше, як було 12 років тому, коли я останний раз була у Бельгії. І нові хати будуються якоюсь цеглою іншою від колишньої, червоної краски, і дороги вущі, як були, (наробили хідників, рондебавтс) — одним словом, все не так.

Дощі позаливали пів країни. Ви це напевно бачили по телебаченні. Нагадуються австралійські потопи.

Що вражає, коли ходити по містax, не має тут в’єтнамців, китайців …Натомість повно турків й мароканців, які мають свої крамниці, у яких гуде й їх музика… А Новий Рік так само гучно й з фаєрверками і пострілами зустрічали як у Сіднею.

Я дуже вражена своїми племінниками Маркіяном і Назарем. Маркіян, дитиною зі мною їздив по Бельгії й Німеччині. Був дуже цікавим. Тепер він високий 18-ти річний, говорить доброю українською мовою і наставляє мені компютор, з яким було дещо клопоту поки наставили в ньому українcькі букви так, щоби він працював як мій компютор у Сіднеї. Прийшлося купляти новий компютор. Назар, як на 10-ти літнього хлопчика говорить дуже гарною українською мовою й дуже цікавиться всім. Коли ми дивилися фільм про Тараса Чупринку ставив такі питання, як дорослий, що я дивувалася, як така дитина про певні речі знає. Дуже розумна це дитина.

Наша Україна славиться поезією і піснями від давна... Хор імені Олександра Кошиця полонив світ українською піснею. А бельгійці, давно сприймали українські пісні й танці. Коли не стало наших діяспорних ансамблів, а двері вільно й широко відкрилися в Україну, від часів незалежности до Бельгії приїжджають співаки і танцюристи з України.

Лише за останний рік тут було кілька груп, Львівське тріо бандуристок, діти — танцюристи, також зі Львова, хор з Києва під дириґентурою Валі Шовкун, хор «Боян» під дириґентурою Богдана Антківа з Києва, солістка Іваниченко, родичка Тараса Шевченка.

5 грудня 2002 р. у середньовічному місті Ґент (Gent) відбулася міжнародна вистава мистецтва Лайн Арт, в якій взяли участь мистці цілої Европи. Україна була представлена Київською мистецькою ґалереєю Л. Арт. Людмила Березницька та Тетяна Столяренко привезли твори Петра Столяренка, Віктора Єфименка та Олександра Сухоліта.

А оце 30 грудня 2002 ми, мандруючи по крамницях мого міста Генк (GENK), зустріли Львівський Ансамбль «Високий Замок», який складається з 7 професійних музик. І жаль і соромно, що діти нашої «країни поезії і пісень» мусять заробити на кусник хліба у шопинґцентрх Бельгії, Німеччини і Голяндії. І виступати не раз перед невідповідною публікою, коли брати під увагу високу професійність музиків. Але, приїжджають до діяспори такі, що краще би сиділи по селах України й не соромили професійних артистів й України, як такої.

Що ж... лунає українська пісня й музика по чужих чужи-нах, барвисті строї ваблять очі чужинців... а в Україні, на жаль звучать якісь не завжди гарні американські чи інші пісні й дика музика. Не давно одна з новоприбулих з України у Сіднеї мені казала: «Йде повна деґрадація держави й народу.» І на жаль чим дальше, тим більше замітний цей процес…

Видно, що наша колись культурницько-мистецька праця, виступи танкових груп і хору «Боян», не пішли намарно…Посіяли ми зернята, які виросло плідно і спричинилися до того, що в Бельгії слово УКРАЇНА не є чужим поняттям. А після вибуху у 1986 р. ЧАЕС, співчуття до українського наро-ду, до хворих дітей зросло. Зрештою, численні репортажі бельгійських журналістів по телебаченню і в ґазетах про Україну, корупцію невеличкого панівного клану і так званих новоукраїнців, справа Олександра Волкова й його комер-ційної діяльності в Бельгії, голосно свідчать про те, що в Україні невеличка група живе в розкошах, а решта населення бідує.

І багатьох бельгійців, лікарів, інженерів, журналістів і пересічне, але інтеліґентне населення допомагають чим і де можуть населенню України. Приносять до Народного Дому одежу, дуже часто зовсім нову. Лікарні дарують ліжка, медицину і інші медичні прилади…Йшли транспорти за транспортами.

Об’єднання Українок в цьому веде перед…А жінки, так, як в Австралії, вже похилого віку, хоч є кілька молодих між ними. Честь і слава їм!

Крім «Комітету Діти в Потребі» в мойому родимому місті велике діло зробив GENK ROTARY CLUB. З 1995 року цей клюб почав доставляти допомогу в Україну. Др. Іван Палмерс (Yvan Palmers) у свойому звіті у Віснику клюбу пише, що: « Клюб зібрав понад два мілійони бельгійських франків, що не так легко було зібрати і доставив за допомогою УАПЦ в лікарню в ЧЕРНІГОВІ. Інженери фірми Сіменс встановили апарат. Санітари лікарні міста Ґенк поїхали лікарів вчити, як вживати апарат. А один з лікарняних інженерів з Чернігова продовж 3 місяці вчився в Бельгії оперувати скенером. І ось недавно вислано другий скенер. Др. Пальерс твердить, що без дальшої допомоги Ротарі Ґенк, проєкт скенерів завмре і кілька мілійонів українців залишеться без важливої медичної допомоги. « Маємо моральний обов’язок продовжувати нашу допомогу». Лишається черговий раз сказати бельгійцям д’якую.

Цей хор, який виконує клясичну музику, пісні з опер й опереток, постав в 1999 році й складається з 12 співаків і диригента Люк Албрехтс (Luc Aelbrechts). Між ними трьох українців — Володимир Королик, Богдан Дибайло і мій тато, Іван Галабурда. Є і співаки інших національностей. Має хор в репертуарі пісні на різних мовах й українські пісні. Їздив хор в концертове турне до Словенії, співає на різних концертах в Бельгії. Готує Різдвяний концерт 11.1. ц.р. й після того концерту, я зможу щось більше про хор написати.

Це ще одне надзвичайне чудо в мойому місті й дуже популярне. Виступають співаки, бувші шахтарі і не шахтарі, під проводом Люк Смедтса, в шахтарських уніформах, з копальняними касками і ліхтарами на них. Мій тато там єдиний українець й співає там вже 10 років. Хор співає наш «Отче наш». Багато виступає в країнах Европи, були недавно в Польщі, Швайцарії, Франції…Що не кажи — чудо це правдиве, яке співає у супроводі оркестри й ще як чудово!!

Провінція ЛІМБУРГ, місто Ґенк з його багатьма перед-містями й трьома вже не діючими сьогодні копальнями Звартберґ, Вінтершлях і Ватерсхей (ті з вас, що були тут, пригадуєте собі ці місця?) — це частина країни, де найбільше діє багатокультурність. Міська Рада, в будинку якої я на днях була, видає свій журнал під назвою «GENK NU» (Ґенк тепер). В журналі подаєтья відомості про культурницьку діяльність міста. Дістають його всі мешканці. Оце в Різдв’яному числі вітання від української спільноти, в українській мові (й інших національностей ). В річному, дітьми ілюстрованому календарі, зазначені українське Різдво 7.1., Новий рік 14.1., національні свята 22.1, 24.8, хрещення України 14.8.

Недавно було вміщене інтерв’ю з моєю мамою, її знимка. В ще інших числах подані інформації про обі наші церкви УАПЦ й УКЦ, Народний Дім й знимки. Лише можна дивуватися, що так багато згадок про українців пов’язане з життям у місті. Немала тут заслуга моїх батьків, які були основоположниками громадського життя в цьому місті.
А могло би бути більше, не лише згадок, але і співпраці, якби всі ті, хто був колись в СУМі, та походить з української родини вернулися би до тої Громади, яку творили їх батьки. А їх багато. Процес асиміляції тут такий великий, що мені страшно від того поняття, як мені казав один з тих, які дещо почали знов цікавитися Україною й Громадою, що «багатьох з наших ровесників гуляє по полі чи хто знає де, а в нашій спільноті не зацікавлені».

А на моє питання: «Чому це так», — впала відома відповідь: «Наші батьки сварилися то за церкви, то за політику, а нас це не цікавить, цікавить багата культура». То прошу дуже, вертайтеся до своєї культури — всіх радо же вітають в Народному Домі й в церквах.

І врешті появилася при кінці 2002 року вельми цікава книжка, докладна історія копальні вугілля в Звартбергу, яка існувала тут від 1909 року, а яку закрили в 1966 році. Це детальний опис пов’язаних з подіями, які відбувалися в суспільстві нашого передмістя, страйки пов’язані з закриттям копальні. Всі ці події пробігли, як фільмова стрічка перед моїми очима кілька днів тому. Є в книжці кілька згадок про українців, яких в згадані копальні працювало кілька десятків.

Подано й список тих хто загинув підчас праці. Між ними українець Василь Кобилянський, який згинув підчас вибуху 8.6.1948 року. Було кілька ранених. Згинули і в інших копа-льнях українці, наприклад в Ейздені п. Гадада, і в Вінтершлях п.Василь Княжик, але про їх там згадки не має, оскільки мова в книжці лише про Звартберг. Автор книжку Рік Томас, який привіз був транспорт жінок з Німеччини до Ґенку, між ними й мою маму, згадуючу про культурницьку діяльність в нашій місцевості, міг більше уваги присвятити українцям , бо були ми тут на одному з перших місць, але уже кілька згадок про нас, задовольняє.

Оце стільки, що могла наразі довіатися чи зібрати для себе й читачів газети. Я певна, що ще буде про що написати, бо я лише « в дома « дещо понад тиждень. На Свят Вечір до нас не приходили колядники, як це було роками тому, а діти, Три королі…які співали під вікнами. Мама дала їм кілька франків, а мені хлопці сказали, що вони « православні курди»… От така моя теперішня Бельгія! А бель-гійська газета подала, що вночі оббікрали Церкву УАПЦ, з побічної залі винесли кілька картонів вина…інших речей не чіпали.

Стільки на сьгодні…

Марічка ГАЛАБУРДА-ЧИГРИН
Звартберг-Генк