Виховуючи чуття духовної незалежності у свідомості й настроях молодого українства, маємо взяти з могутньої історико-культурної спадщини Михайла Драгоманова його лінгвістичні здобутки, зрозуміти їх значення в історії української літературної мови, в розвитку нової української літературної мови, яку нині називаємо сучасною. Україномовну лінгвістичну діяльність Драгоманова по-справжньому можна поцінувати, лише зваживши на політичне становище, в якому жив тоді український народ, та на той стан формування й саморозвитку, в якому перебувала сама українська літературна мова. Як відомо, переслідування української мови, церкви, культури почалися 1690 року забороною “київських нових книг” Петра Могили, Симеона Полоцького, Кирила Ставровецького, Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського та інших визначних діячів київської вищої школи, якою вже став тоді Києво-Могилянський колегіум. Зазначимо, що такого рівня своїх учених тоді Московська держава не мала.

За життя Михайла Драгоманова заборон видано 8, а ще ж було й до і після нього, з них найжорстокіші 2, що мали характер уже дикого російського самодурства. Це валуєвський циркуляр 1863 р., яким твердилося, що української мови “не было, нет й быть не может”, і Емський указ Олександра II 1876 р., яким заборонялося все українське, не лише книги, підручники, а й навіть тексти українських пісень під нотами. І ось за цих умов Михайло Драгоманов як учений доводить етнічну гомогенність українського народу на всіх землях його поселення, доводить самобутність української мови і пише про неї так: “Українська мова в багатстві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов’янства і не бідна аж ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим” (“Гете і Шекспір в перекладі українською мовою”, 1882).

Наукова далекоглядність Драгоманова підтвердилася нашою історією, мовою, культурою, а нині й державністю: ми сущі, і наше місце в колі народів уже утверджене, і українська мова рівна з іншими слов’янськими. Та шкода, що й сьогодні ця очевидна істина ще деким не усвідомлена. Ось вони — результати трьохсотрічних заборон і утисків. Період наукової діяльності Михайла Драгоманова у сфері лінгвославістики — це пошевченківські часи інтенсивного розвитку започаткованих І. Котляревським, основоположно закладених Т. Шевченком норм нової української літературної мови на живомовній, народній основі. І Драгоманов органічно ввійшов у цей мовотворчий процес, збагачуючи суспільно-політичну й наукову лексику української мови. Цьому сприяла його активна громадсько-політична, наукова діяльність та широкі зв’язки з європейським культурним світом.

Заборони української мови стосувалися і її правопису: “не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису” (Емський указ 1876 р.). На той час українська мова мала дві основні правописні системи української мови: історико-етимологічну та фонетичну. Історико-етимологічна йшла від старокнижної писемної традиції. Фонетична формувалася на усних і писемних традиціях, хоча й не завжди так чітко був витриманий цей поділ. Фонетичним письмом користувалися сотенні й полкові канцелярії Богдана Хмельницького. Восени 1649 р. писарі з уст козаків 16 полків з усієї України склали списки. На їх основі Генеральний писар Іван Виговський уклав Реєстр Війська Запорозького на 40 тисяч імен, прізвищ та даних про козаків. Дослідники вважають цей реєстр “першим загальнонаціональним диктантом”, що його продиктував український народ, вповні засвідчивши живі фонетичні риси української мови такими, якими вони є нині. Отже, ще задовго до “Енеїди” Котляревського.

Михайло Драгоманов беззастережно підтримав ідею фонетичного правопису, як такого, що виразно підкреслює особливості української мови, її самобутність, отже, сприяє утвердженню її як окремої слов’янської мови. В кінці 70-х років XIX століття він виробив свій фонетичний правопис (“драгоманівку”), якою користувався у женевських виданнях. Основний принцип “драгоманівки”: пиши, як чуєш. Кожному звукові відповідає окрема літера. Літера позначає один звук: стоjiть jaвір над водоjy... Цим правописом користувалися однодумці М. Драгоманова в Галичині, інших місцях, зокрема Іван Франко. Франко підкреслював, що фонетичне письмо є однією з найхарактерніших ознак української літератури, її органічного зв’язку з мовою народу. Саме тому фонетичний правопис української мови жорстоко переслідувався російським царизмом аж до 1914 р. У чистому вигляді “драгоманівка” не збереглася до сьогодні, але разом з “кулішівкою” (П. Куліша) і “желехівкою” (Є. Желехівського) вона утвердила фонетичний принцип у правописі сучасної української мови, який відображає національно-специфічні звукові риси нашої мови.

Слід відзначити й те, що така позиція М. Драгоманова в питанні про тенденції розвитку української мови, її правописного нормування відповідала, як і позиція Тараса Шевченка, тодішньому європейському лінгвістичному рівню, де вже на позиціях живомовної основи для літературних мов стояли такі великі європейські лінгвісти, як у чехів і словаків Й. Добровський та П. Шафарик, як основоположник сербської літературної мови Вук Караджич. У Сербії “геніальний самоук”, як писав про Вука Караджича Леонід Булаховський, витворив нову літературну мову з сербської народної мови замість церковнослов’янської, змішаної з елементами сербської. Місцева аристократія всіляко висміювала нову літературну мову, продовжуючи користуватися церковнослов’янською мішаниною, називала нову літературну мову на народній основі “мовою баби Сміляни”. Але історія вкотре довела, що справжнім творцем мови є народ і в культурі живущим є те, що має в собі народний корінь. Відстоюючи напрям європеїзму, будучи взірцем європейської демократії, М. Драгоманов був і глибоко національним у мовних питаннях, не відмовлявся від рідного полтавського слова заради вселюдськості навіть за межами України, а рідну мову збагачував своєю мовною практикою, підносив до рівня високорозвинених європейських мов. Слідом за Т. Шевченком йому вдалося показати, “як можна служити всесвітнім інтересам на українській ниві”.

На час діяльності М. Драгоманова українська мова вже розквітла у красному письменстві Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, українських романтиків, їх творчість засвідчила вершинний розвиток художнього стилю. Творцем же наукового стилю української мови доля нарекла Михайла Драгоманова. Він писав наукові праці українською мовою (і ще кількома: англійською, французькою, німецькою), вишукував у народній мові і в інших мовах слова для українських термінів, сам “кував”, як тоді казали, терміни, домагався для всіх шкіл України “науки на народній мові”, творив український правопис, організував із соратниками українські видання за кордоном. З праць українською мовою особливої уваги заслуговують політичні праці. Окрім політичної вартості, вони цінні і як зразки публіцистичного стилю української мови XIX століття: “Переднє слово до “Громади” (1878); “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Пропащий час — українці під Московським царством: 1654 —1876” (1880), “Нові українські пісні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні українського народу XVII — XIX cт.” (1883 —1885) та інші.

“Перлиною української мемуаристики” назвав І. Лисяк-Рудницький “Австро-руські спомини за 1867 — 1877 роки” (1882 — 1892). Не досліджена досі мовотворчість М. Драгоманова в епістолярному стилі, а його епістолярій значний і за обсягом, і за суспільно-політичною актуальністю, це передусім “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893), листування з І. Франком, М. Павликом, Лесею Українкою, Н. Кобринською та київськими старогромадівцями.

Послідовно обстоюючи інтереси українського народу, його права на своє духовне життя, науку, культуру, мову, Михайло Драгоманов різко критикував шовіністську політику російського самодержав’я. На Міжнародний літературний конгрес у Париж 1878 р. він подав реферат протесту проти царського указу 1876 р., яким заборонялась українська мова. З приводу ганебного указу написав працю про українську літературу, де чітко виклав свою позицію і вказував дорогу нам: “Українцям — залишається тільки йти своєю дорогою й працювати для свого народу, надіятись тільки на свої сили, не звертаючи надто великої уваги на посторонніх круків, ні на тих, що каркають безглуздими циркулярами, ні на тих, які думають збити їх з природної дороги”.

Істинність цих рядків актуальна і сьогодні. Чи вистоять українці як народ, що “безпосередньо йде до великої мети прогресу європейських громад”, чи залишиться “провінційним родичем” інших слов’янських народів? Це питання у Михайла Драгоманова мало ствердну відповідь у своїй першій частині вже тоді — вистоять! Але попереду було ще довге століття вагань і сумнівів, нерішучості й невиражених дій на шляху українського національного поступу, який українцям треба було до сьогодні.

Любов МАЦЬКО
Передрук з календаря-щорічника “Українознавство”
при Київському національному університеті
ім. Тараса Шевченка