Україна — багатонаціональна держава. Нині на її території поряд із титульним етносом мешкають представники понад 100 етносів.

У Конституції України зазначено, що український народ складають громадяни всіх національностей (преамбула). Одночасно Конституція України визначає структурні компоненти українського суспільства — українську націю, національні меншини та корінні народи. Термін “український народ” означає сукупність громадян України всіх національностей, а термін “українська нація” — громадян української національності.

Таке визначення титульного етносу України залишається дискусійним, оскільки на сучасному етапі в міжнародній етнополітології слово “нація” дедалі частіше вживається на позначення політичної сукупності етносів, що є громадянами (народом) певної держави. Щодо інших двох зазначених складових, то в нормативних актах й досі не визначено чітко, які з нетитульних етносів належать в Україні до національних меншин, а які є корінними народами, тому, зважаючи на їхній меншинний статус в кількісному відношенні, їх зазвичай всіх називають національними, або ентічними, меншинами.

Найчисленнішу національну меншину в Україні складають росіяни. За переписом населення 1989 р.1, їх налічується 11 355 580 осіб (22,1% усього населення). Друге за чисельністю місце в переліку етнічних меншин України посідають румуномовні особи — біля півмільйона осіб, які поки що офіційно поділяються на дві етнічні групи — румунів (134 825 осіб, відповідно 0,3%) і молдован (324 525 осіб, 0,6%). До найбільших національних меншин України належать також болгари (233 800 осіб, 0,5%), поляки (219 179 осіб, 0,4%), угорці (163 111, 0,3%). Живе в Україні чимало білорусів (440 045, 0,9%), греків (98 594, 0,2%), татар (86 875, 0,2%), кримських татар, кількість яких нині зросла в декілька разів внаслідок повернення з місць насильницької депортації і складає понад 250 000 осіб. Німці, євреї, вірмени, азербайджанці та багато інших етнічних меншин України різняться мовами, традиціями, культурами, але всіх їх єднає належність до народу України.

Здійснення національно-державного будіництва в умовах поліетнічності стало одним з найголовніших завдань незалежної України. Суть і складність цього завдання полягає у необхідності гармонійного поєднання втілення української ідеї з вирішенням проблем політико-правового забезпечення життєдіяльності інших етносів, що мешкають на її території, оскільки саме таке поєднання є головним чинником у запобіганні конфліктів на етнічному ґрунті. З огляду на важливість цієї проблеми Українська держава взяла курс на утворення такої законодавчої бази, котра б враховувала як інтереси титульного етносу України — українців, так і всіх її національних меншин.

Правовою основою задоволення потреб національних меншин України є Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Декларація прав національностей України, Закон України “Про національні меншини”, Конституція України та інші законодавчі акти, які були прийняті Верховною Радою України відповідно до найголовніших міжнародних документів з цих проблем. Законодавча база України у галузі етнополітики створена з дотриманням принципів Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного протоколу до нього, Декларації 47-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, розділу Заключного акту Ради безпеки та співробітництва в Європі з прав людини (Гельсинки, 1 серпня 1975 р.), Документа Копенгагенської Конференції з питань людського виміру НБСЄ, Гаазьких рекомендацій з прав національних меншин на освіту, Ослівських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин, Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин та ін.

Йдеться насамперед про рівність громадян України перед законом у всіх сферах економічного, соціального, політичного й культурного життя. Головний документ, який проголосив рівні з етнічною більшістю права національних меншин та визначив основи державної політики у сфері національних відносин, — це Декларація прав національностей України, прийнята 1 листопада 1991 р. Право рівності перед законом та заборона дискримінації за етнічною ознакою закріплені й в Основному законі України — Конституції України (ст. 24) та в Законі України “Про національні меншини”. У статті 1 цього закону, зокрема, зазначено: “Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини”.

Згідно зі статтею 9 цього ж закону “громадяни України, які належать до національних меншин, мають право, відповідно, обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях”. Національні меншини України користуються рівними правами на освіту, включно рідною мовою, правом на використання національного прізвища, імені та по батькові. Важливим є положення про те, що “громадяни мають право в установленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім’я та по батькові” (ст. 12 Закону України “Про національні меншини України”), оскільки воно усуває всі непорозуміння й складнощі, які виникли за радянської доби у цьому питанні. Національним меншинам України надано право на написання топонімів, вивісок, написів, іншої інформації мовою меншини (ст. 35 та 38 Закону України “Про мови в Українській РСР”), чим успішно користуются, наприклад, румуни й молдовани в Чернівецькій області, кримські татари в Автономній Республіці Крим, угорці на Закарпатті.

Водночас правові акти України забороняють будь-яке обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою, передбачаючи покарання законом за такі протиправні дії. В Україні забороняється діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі яких спрямовані на розпалювання міжетнічної, расової або релігійної ворожнечі (ст. 37 Конституції України, ст. 66 Кримінального кодексу України, ст. 3 Закону України “Про друковані засоби мсової інформації (пресу) в Україні” тощо).

Отже, навіть такий побіжний огляд законодавчої бази у сфері етнонаціональної політики України свідчить, що вона є демократичною за своїм спрямуванням і, хоч і потребує постійного вдосконалення, що є природним, цілком придатна для регулювання перебігу процесів у цій царині. Головним є те, що вона не дає підстав для виникнення у державі конфліктних ситуацій на етнічному ґрунті. Завдяки цьому Україна чи не єдина пострадянська республіка, на території якої збережено міжетнічний мир.

Любов НАЗАРЕНКО - кандитат філологічних наук,
науковий співробітник відділу соціолінгвістики
Інстититу української мови НАН України